Успіхи в ліквідації неписьменності

Ліквідація неписьменності для радянської влади була справою честі. Висунувши це гасло відразу після революції, вона повинна була реалізувати його за всяку ціну. На подолання неписьменності дорослого населення в роки перших п'ятирічок виділялися значні кошти. До середини 30-х років уряд поставив вимогу «закрити проблему». Якщо виникала потреба, до не­письменних вживалися примусові заходи. Тих, хто працював, змушували відвідувати заняття в школах грамоти в позаробочий час. У 1933 р. в Україні школи грамоти від­відували 799 тис. осіб, у 1934 р. - близько 840 тис, у 1938 р.-620 тис.

Хоч зусилля держави і громадськості не дали стопроцентного результату, досягнуті показники були вагомі. Перепис 1897 р. засвідчив, що в українських губерніях налічу­валося 72 відсотки неписьменних, а у 1939 р. було зареєстровано лише 15 від­сотків неписьменних у віці до 50 років.

Стан шкільної освіти

У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв по­станову «Про загальне обов'язкове навчан­ня».

Щоб реалізувати принцип обов'язко­вості навчання, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри учителів, підручники і посібники. Для розв'язання цих завдань при РНК УСРР було створено комітет сприяння всеобучу* на чолі з головою уряду В. Чу­барем. Комітети створювалися й на місцях.

* Всеобуч — скорочено: «всеобщее обучение». Цей російський неологізм у 30-ті роки ввійшов у мови народів СРСР без перекладу.

Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи перево­дилися на семирічне навчання. Деякі семи­річки переходили на 10-річний строк на­вчання (особливо у великих містах).

У травні 1934 р. було запроваджено єди­ну структуру загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне на­вчання), неповна середня (семирічне) і се­редня (десятирічне).

У 1932/33 навчальному році в Україні було охоплено навчанням 98 відсотків учнів початкової школи. Проте більшу частину цього навчального року в українських селах лютував голодомор, під час якого гинули насамперед діти. Тому в 1933/34 навчальному році за парти сільських шкіл сіло на 170 тис. учнів менше, ніж у попередньому році.

У другій п'ятирічці в Україні було по­будовано 1864 школи на 556 тис. учнівських місць, і завдяки цьому ліквідовано третю зміну. Більшість початкових шкіл було пе­ретворено на семирічки. Кількість середніх шкіл за п'ятирічку зросла майже в десять разів і в 1937/38 навчальному році сягнула 2531. У них навчалося близько третини учнів.

У 1931 р. ЦК ВКП(б) ухвалив поста­нову, в якій ішлося про те, що початкова та середня школа «повинна виховати поколін­ня, здатне остаточно встановити комунізм». Учитель мусив дотримуватися апробованих програм і текстів підручників.

Особливо контролювалося викладання історії. У постанові ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про викладання громадянської історії у школах СРСР» (травень 1934 р.) критику­валася спроба підмінити викладання пред­мета в історико-хронологічній послідов­ності подій абстрактними соціологічними схемами.

Предметом вітчизняної історії вважа­лася історія СРСР. Під нею розуміли істо­рію Росії з деякими відомостями про ми­нуле інших національних республік. Історія України розчинилася в загальному курсі громадянської історії й зникла як окремий предмет.

Здійснюючи курс на коренізацію, нар­ком освіти М. Скрипник дбав про націо­нальну школу, у якій навчання здійснюва­лося мовою місцевого населення. На по­чаток другої п'ятирічки в україномовних школах навчалося понад 80 відсотків учнів. Це відповідало частці українців у складі населення республіки. Національні менши­ни мали свої школи - російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Коли політику коренізації було припинено, у школах національних меншин стали викладати російською або українською мовами.

У неросійських школах з 1938/39 на­вчального року було запроваджене обов'язкове вивчення російської мови. Передбача­лося вивчати російську мову з 2 до 10 класу, Оскільки планувалося 4-5 уроків з мови на тиждень, російська мова ставала основною навчальною дисципліною. На­вчальні програми з інших предметів істотно скорочувалися. Так почалася повзуча русифікація української школи.

Учительські кадри були найбільш ма­совим загоном української інтелігенції. Наркомат освіти після М. Скрипника очо­лював В. Затонський. Виступаючи на пле­нумі Ради національних меншин у серпні 1933 p., новий нарком бідкався з приводу того, що «навколо залишилося ще чимало куркулів, махновських, петлюрівських і де-нікінських послідовників». За його розра­хунками, «класово ворожі елементи» серед українського вчительства дорівнювали май­же 10 відсоткам загальної його чисельності. Трохи пізніше нарком підвищив частку «класово ворожих елементів» серед учи­тельства до 30-40 відсотків. З огляду на те, що чисельність учительських кадрів дорів­нювала в Україні в першій половині 30-х років 140 тис, кількість тих, кого слід було репресувати, сягала 50 тис. осіб. І справді, учительство найбільше постраждало від сталінсько-постишевських репресій 30-х років.Відповідно катастрофічно знизилася якість навчання в школі.

Розвиток вищої школи

Головним завданням вищої школи була підготовка спеціалістів для народного гос­подарства. Треба було швидко замінити тих, хто емігрував за кордон або був позбавле­ний роботи за фахом через політичну недо­віру.

Кількість вищих навчальних закладів в Україні збільшилася з 19в 1914/15 навчаль­ному році до 129 в 1938/39, а чисельність студентів у них - відповідно з 27 до 124 тис. Радянська Україна за чисельністю студентів випередила, зокрема, Велику Британію (50 тис), Німеччину (70 тис), Францію (72 тис). Уперше центрами вищої школи стали 28 міст. Серед них по чотири інсти­тути мали Вінниця, Полтава, Сталіно (ко­лишня Юзівка), по три – Ворошиловград (Луганськ), Запоріжжя (колишній Олександрівськ), Кривий Ріг, Житомир, Миколаїв, Херсон.

У 1933 р. відновилася діяльність уні­верситетів у Києві, Дніпропетровську, Оде­сі й Харкові.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. було скасовано обмеження, пов'язані з соціальним походженням абіту­рієнтів.

У роки першої п'ятирічки вузи і тех­нікуми України підготували 110 тис, у роки другої - близько 196 тис спеціалістів. Проте значну частину їх було репресовано.

Розвиток науки

Головним осередком наукової діяльно­сті залишалася ВУАН.У 1936 р. при за­твердженні нового статуту її було пере­йменовано в Академію наук УРСР.

З 1930 р. у ВУАН основним осередком наукової роботи стали інститути. Академія наук почала працювати за планом. Держава цілком фінансувала Академію і контро­лювала виконання планових завдань.

У науково-дослідних інститутах та ін­ших осередках ВУАН було досягнуто ва­гомих результатів. М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову га­лузь - нелінійну механіку. Світового ви­знання набули фундаментальні праці мате­матиків М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера.

В Українському фізико-технічному ін­ституті у Харкові було введено в дію при­скорювач елементарних частинок, на якому одержано ядерну реакцію шляхом розщеп­лення ядра літію. Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця та інших науковців цього інституту свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового класу.

Починаючи з середини 30-х років у ВУАН прискорився розвиток досліджень у галузі техніки. Працями Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій. У 1934 р. було ство­рено інститути електрозварювання та гір­ничої механіки.

Академічні кафедри і комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Василенком, М. Грушевсь-ким, М. Слабченком плідно працювали над проблемами історії України. У літературо­знавстві вагомі здобутки були одержані М. Возняком, С. Єфремовим, А. Кримсь­ким. Однак українознавчі дослідження влада постійно критикувала як націона­лістичні.

У березні 1930 р. в Харкові відбувся процес над вигаданою в кабінетах слідчих Спілкою визволення України (СВУ).На лаву підсудних сіли 45 чоловік: академіки, професори, лікарі, священики, письменники, студенти, викладачі вищої школи, вчителі. Головним обвинувачуваним влада зробила віце-президента ВУАН С. Єфремова. Обвинувальний висновок у справі зай­няв кілька номерів столичної газети «Вісті». У ньому вказувалося, що СВУ - це ретельно законспірована підривна націоналістична організація, метою якої була підготовка ан-тирадянського заколоту. Насправді наукову й творчу інтелігенцію судили за її участь у діяльності політичних партій, які утворили Центральну Раду, та за відмінний від офі­ційного спосіб мислення.

Наступним було «викриття» ще однієї контрреволюційної організації - Україн­ського національного центру (УНЦ).До

цієї організації слідчі включили багатьох представників української інтелігенції, за­арештованих у Харкові, Києві, Дніпропетровську та інших містах. Керівництво УНЦ спочатку приписали М. Грушевському. У 1931 р. вченого заарештували, й він під тиском слідчих ДПУ змушений був ви­знати свою приналежність до контрреволю­ційної організації. Проте через деякий час Грушевський відмовився від свідчень, і справа розсипалася. Йому дозволили жити тільки в Москві, тобто фактично у вигнанні. У 1934 р. під час відпочинку в Кисловод­ську після нескладної операції М. Грушев­ський помер.

Поза рамками ВУАН у 1931 р. було утво­рено Всеукраїнську асоціацію марксист­сько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН),

президентом якої став О. Шліхтер. Влада розраховувала на те, що таке об'єднання наукових установ успішніше розроблятиме проблеми суспільних наук, ніж «буржу­азна» ВУАН. Однак такий розрахунок не справдився. У другій половині 1936 р. були організовані академічні інститути гумані­тарного профілю - економіки, історії Укра­їни, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМЛІН формально злилися з ними. Фактично ж унаслідок ре­пресій співробітників у них майже не зали­шилося.

Література та мистецтво

Література та мистецтво вважалися од­нією з відповідальних ділянок «культурного фронту». Компартійно-радянське керів­ництво вирішило докорінно оновити склад митців поповненням з робітників і селян. У 1930 р. профспілки оголосили всесоюзний призов робітників-ударників у літературу.

Через рік виявилося, що в Україні до лі­тературних гуртків було «призвано» близь­ко 2 тис. робітників. Для них утворювалася мережа консультативних бюро при редак­ціях літературних журналів, у яких працю­вали письменники-професіонали.

Під патронатом ЦК КП(б)У відбулася організаційна підготовка І з'їзду письмен­ників України. З'їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після перенесення сто­лиці продовжив роботу в Києві. На ньому було оформлено Спілку письменників Ук­раїни. У творчі спілки об'єдналися й пра­цівники мистецтва. За допомогою цих спі­лок власті прагнули уніфікувати зміст куль­турного процесу за ідеологічними стандар­тами так званого соціалістичного peaлізму. Утвердилася жорстка система конт­ролю над духовною творчістю, яка харак­теризувалася брутальним втручанням пар­тійних чиновників у літературно-художнє життя.

Контроль і регламентація згубно впли­нули на творчу долю такого яскравого пое­та, як П. Тичина. Він «вписався» в сталін­ську добу, завоював становище офіційно ви­знаного метра поезії, але проти раннього періоду творчості його талант потьмянів.

М. Рильському довелось відсидіти пів­року у в'язниці за звинуваченням в «укра­їнському буржуазному націоналізмі». Але його поетична муза не піддалася регламен­тації. Збірки поета «Київ», «Літо», «Укра­їна», «Збір винограду» становили вершини української поезії міжвоєнного періоду.

Читачів захоплювали дотепні гуморески Остапа Вишні (П. Губенка). У 1933 р. пись­менника звинуватили у причетності до вигаданої чекістами Української військової організації (УВО)й засудили до 10 років концтаборів. За приналежність до УВО був засланий на Соловки М. Ірчан, М. Хвильо­вий наклав на себе руки.

В грудні 1934 р. була сфабрикована справа «Білогвардійського терористич­ного центру»,до якого залучили 37 чоло­вік. Відомого письменника А. Крушельницького, який у 20-х роках приїхав з Га­личини, заслали з донькою на Соловки, а його синів стратили. На Соловки потрапив й інший галичанин, вчений і громадський діяч Ю. Бачинський. Серед розстріляних представників національної інтелігенції, яких цинічно звинуватили в приналежності до «Білогвардійського центру», були драмагург К. Буревій, поети О. Близько, Д. Фальківський, новеліст Г. Косинка.

«Кіровські» експрес-процеси були тіль­ки початком. Всього протягом 1934— 1938 pp. за безпідставними звинуваченнями було репресовано 97 членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Це становило більше половини від складу СПУ, затвердженого під час першого пись­менницького з'їзду.

У передвоєнному десятилітті розквіт­нув талант багатьох українських майстрів мистецтв. Зокрема в розвиток музичної культури великий внесок зробили компо­зитори М. Вериківський, К. Данькевич, А. Козицький, В. Косенко, Б. Лятошинсь-кий, Л. Ревуцький.

Плідно працювали ветерани української сцени М. Садовський і П. Саксаганський, молодші віком А. Бучма, С. Ватуля, В. Добровольський, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра. Завоювали славу оперні співаки Б. Гмиря, М. Гришко, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, О. Петрусенко.

В історії українського театру чільне міс­це посів Лесь Курбас - актор-новатор, тала­новитий режисер, керівник прославленого театрального колективу «Березіль». У 1933 р. він був звинувачений в націоналізмі й загинув у таборах.

Плідно працювали художники старшого покоління - М. Бойчук, І. їжакевич, Ф. Кричевський, М. Самокиш, К. Трохименко, О. Шовкуненко та ін. У 1936 р. за сфабри­кованими звинуваченнями чекісти заареш­тували М. Бойчука та кількох його учнів. Незабаром усі вони були розстріляні.

У кіномистецтві проявилися таланти О. Довженка (кінофільми «Арсенал», «Зем­ля»), І. Кавалерідзе, І. Савченка.

Творчість українських майстрів літера­тури та мистецтва мала яскраво виражений національний характер. Саме через це багатьох з них тоталітарний режим звинуватив у «буржуазному націоналізмі». Письменники української діаспори назвали 30-ті роки добою «розстріляного відродження».

Підсумки «культурної революції»

Незважаючи на терор, чисельність інте­лігенції в Радянському Союзі зростала за рахунок вихідців із робітничо-селянського середовища.

Зіставлення показників Всесоюзних пе­реписів населення 1926 і 1939 pp. свідчить, що за цей час чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, а міської-в 6,4 раза.

Найбільші темпи зростання спостеріга­лися в групі технічних спеціалістів (інду­стріальні та аграрно-технічні кадри) - у 8 разів.

Керівний персонал державних установ зріс у 14 разів. Ця цифра найбільш яскраво визначає масштаби одержавлення всіх сфер життя. Державна партія утворювала різно­манітні органи й організації, які ставили кожного громадянина під тотальний контроль.

Кваліфікаційно-професійний рівень працівників розумової праці знизився. За даними перепису 1939 р., в Україні вищу освіту мали тільки 13 відсотків спеціалістів, а середню спеціальну - 18 відсотків.

Скорочення строків навчання у вищих і середніх спеціальних закладах, прагнення дати спеціальні знання у вузівському обсязі тим, хто не мав повноцінної середньої освіти - все це фатально позначалося на якості підготовки.

Переписи не показують своєрідного змагання між установами, які готували спеціалістів, і органами державної безпеки, які їх винищували. Як правило, чекісти випереджали професорів.

За переписом 1926 p., частка українців у керівному складі промисловості не переви­щувала 31 відсотка, а серед керівників

аграрного сектора становила 62 відсотки. Перепис 1939 р. показав, що в усіх сферах діяльності українці становили 70 відсотків керівного персоналу. Тому кампанія украї­нізації в Україні була поступово згорнута. Кампанія коренізації після 1933 р. цілком припинилася. Компартійно-радянський центр у Москві надіслав в Україну М. Хру­щова, який почав розгортати кампанію повзучої русифікації.

Поняття та терміни

Націоналізм- ідеологія, яка проголошує націю однією з найвищих цінностей, вважає, що нація повинна бути вільною і становити окреме політичне тіло (автономію або самостійну державу).

Довідник новий