Принципу мирного вирішення міжнародних спорів

Хоча принцип мирного вирішення міжнародних спорів закріплений у Статуті ООН, його юридичний зміст усе ще залишається досить невизначеним. Особливо закріплюється в манільській декларації про мирне вирішення міжнародних спорів 1980.

Принцип зобов'язує кожну державу вирішувати міжнародні спори мирними засобами.

Типовий перелік зобов’язань за принципом мирного вирішення міжнародних спорів, що пропонується сучасною доктриною міжнародного права, має такий вигляд: вирішувати міжнародні спори виключно мирними засобами; вирішувати мирними засобами всі свої спори, незалежно від їх виду; вирішувати спори своєчасно, у найкоротші строки; не залишати спори невирішеними, не припиняти процес мирного врегулювання та пошуку взаємоприйнятних рішень; використовувати визнані в міжнародному праві мирні й інші засоби на власний вибір; утримуватися від дій, що можуть загострити спір або поглибити напруженість (наприклад, висування ультимативних вимог), і не наражати на небезпеку міжнародний мир та безпеку; вирішувати спори на основі міжнародного права та справедливості; виконувати прийняте в узгодженому порядку рішення.

21.Принцип невтручання у внутрішні справиє одним з основних принципів сучасного міжнародного права.Цей принцип закріплений у п. 7 статті 2 Статуту ООН і знайшов свою конкретизацію в авторитетних міжнародних документах: Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключнім акті НБСЄ 1975 року, Декларації ООН про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держави, про відгороджений їх незалежності і суверенітету 1982 року.

Принцип невтручання у внутрішні справи тісно пов'язаний із принципом суверенної рівності держав.

Зміст принципу невтручання у внутрішні справи означає заборону державам і міжнародним організаціям утручатися у внутрішні справи держав і народів у будь-яких формах: збройним, економічним, дипломатичним шляхом, шляхом засилання шпигунів, диверсантів, відкрито або побічно, із боку однієї держави, декількох держав або під прикриттям міжнародної організації.

Так, відповідно до п. 7 статті 2 Статуту ООН Організація не має права «на втручання в справи,що по суті вхідні у внутрішню компетенцію будь-які держави».

Проте варто мати на увазі, що деякі події, що відбуваються в межах території держави, можуть кваліфікуватися Радою Безпеки ООН як не стосовні винятково до внутрішньої компетенції останньої. Так, наприклад, якщо Рада безпеки ООН констатує, що вони загрожують міжнародному миру і безпеці, такі події перестають бути внутрішньою справою даної держави і дії Об'єднаних Націй у відношенні цих подій не будуть утручанням у внутрішні справи держави.

22. У якості самостійного принцип поваги прав людинибув сформульований у Заключному акті НБСЄ 1975 року.

У цілому ж затвердження в міжнародному праві принципу поваги прав людини — немаловажне свідчення ступеня цивілізованості як цього права, так і самого міжнародного співтовариства.

На відміну від інших принципів міжнародного права, принцип поваги прав людини займає центральне становище й у національному праві.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити такі основні положення принципу поваги прав людини:

— визнання гідності, властивої всім членам людської родини, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і загального миру;

— кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі і дотриманню прав людини й основних свобод відповідно до Статуту ООН;

— права людини повинні охоронятися владою закону, що забезпечить національний мир і правопорядок, людина не буде змушена вдаватися в якості останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення;

— держава зобов'язана шанувати і забезпечувати всім, хто знаходиться в межах її юрисдикції, особам права і свободи, визнані міжнародним правом, без будь-якої різниці, як то: у відношенні раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, станового або іншого становища;

— кожна людина несе обов'язки стосовно інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить;

— держава зобов'язана прийняти законодавчі й інші заходи, необхідні для забезпечення міжнародно визнаних прав людини;

— держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

— держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і поступати відповідно до них.

23. Принцип міжнародного співробітництвазобов'язує держави співробітничати одна з одною незалежно від розходжень їх політичних, економічних і соціальних систем.

Ідея міжнародного співробітництва держав, незалежно від розходжень у їх політичному, економічному і соціальному ладі, у різноманітних сферах міжнародних відносин із метою підтримки міжнародного миру і безпеки є основним положенням у системі норм, що містяться в Статуті ООН. Як принцип вона була сформульована в Декларації про принципи міжнародного права 1970 року.

Обов'язок держав співробітничати одна з одною, звичайно, припускає сумлінне дотримання державами норм міжнародного права і Статуту ООН. Якщо ж якась держава ігнорує свої зобов'язання, що витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, то тим самим ця держава підриває основу співробітництва.

Основними напрямками співробітництва є:

— підтримка миру і безпеки;

— загальна повага прав людини;

— здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій галузях відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

— співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

— сприяння економічному зростанню у всьому світі.

Статут ООН закріплює юридичний обов'язок держав "здійснювати міжнародну співпрацю в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру" (п. З ст. 1).

24. Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань виник у формі міжнародно-правового звичаю pacta sunt servanda (лат. — угоди треба дотримуватися) на ранніх стадіях розвитку державності, а в даний час знаходить висвітлення в численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угодах.

В якості загальновизнаної норми поведінки суб'єктів зазначений принцип закріплений у Статуті ООН, преамбула якого підкреслює рішучість членів ООН створити умови, при яких можуть дотримуватися справедливість і повага до зобов'язань, що витікають із договорів та інших джерел міжнародного права. Відповідно до п. 2 статті 2 Статуту «всі Члени Організації Об'єднаних Націй сумлінно виконують прийняті на себе за дійсним Статутом зобов'язання, щоб забезпечити їм усім у сукупності права і переваги, що витікають із приналежності до складу Членів Організації».

Відповідно до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1968 року кожен чинний договір обов'язковий для його учасників і повинний ними сумлінно виконуватися. Більш того, учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання ним договору.

Сфера дії розглянутого принципу помітно розширилася в останні роки, що одержало відбиток у формулюваннях відповідних міжнародно-правових документів. Так, відповідно до Декларації про принципи міжнародного права 1970 року кожна держава зобов'язана сумлінно виконувати зобов'язання, прийняті нею відповідно до Статуту ООН, зобов'язання, що витікають із загальновизнаних норм і принципів міжнародного права, а також зобов'язання, що витікають із міжнародних договорів, діючих відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

У Декларації підкреслюється необхідність сумлінного дотримання насамперед тих зобов'язань, що охоплюються поняттям «загальновизнані принципи і норми міжнародного права» або випливають із них.

У Декларації принципів Заключного акта НБСЄ 1975 року держави-учасниці погодилися сумлінно виконувати свої зобов'язання з міжнародного права: як ті зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті зобов'язання, що випливають із відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є.

Зобов'язання «з міжнародного права», безумовно, ширше зобов'язань, «що випливають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права».

25. Принцип рівноправністі та самовизначення народів і націй у якості обов'язкової норми сучасного міжнародного права одержав свій розвиток у Статуті ООН. Одна з найважливіших цілей ООН — «розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправністі і самовизначення народів» (п. 2 статті 1 Статуту). Зазначена ціль конкретизується в багатьох його положеннях.

Зміст принципу рівноправністі і самовизначення народів уперше розкритий у Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Це обумовило основну спрямованість принципу: «Всі народи мають право вільно визначати без утручання ззовні свій політичний статус і здійснювати свій економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов'язана шанувати це право відповідно до Статуту ООН». Більш того, держави зобов'язані сприяти здійсненню принципу з метою сприяння дружнім відносинам між державами і ліквідації колоніалізму.

Самовизначення означає право народів вибирати такий шлях розвитку, що найбільшою мірою відповідає їх історичним, географічним, культурним, релігійним і т.п. традиціям і уявленням. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 року підкреслюється: «Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з нею, або встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення».