Репресії проти української культури

огортання українізації супроводжувалось наступом на українську інтелігенцію, що згодом переріс у справжній терор.

Першим ударом по українській науці став процес Спілки Визволення України в 1930 р., на якому були засуджені декілька провідних діячів ВУАН. Після цього в Академії були проведені "чистки".

З 1929 р. почали цькувати академіка М. Грушевського. У березні 1931 р. він був висланий з Києва до Москви, а через кілька днів заарештований як керівник "Українського національного центру" (сфабрикованого ДПУ, як і безліч інших "центрів", "організацій" і "партій"). Грушевського допитували по 8—9 днів без перепочинку, кілька разів інсценізували розстріл. Старий і хворий академік не витримав психологічного тиску і обмовив себе. Проте Сталін наказав звільнити Грушевського, можливо, побоюючись несприятливого міжнародного резонансу. Славетний історик помер 25 листопада 1934 р. в Кисловодську під час хірургічної операції.

Після Грушевського і його учнів настала черга українських істориків-марксистів, лідер яких Матвій Яворський був засланий на Соловки і згодом загинув. Така ж доля спіткала багатьох його послідовників.

Кульмінаційними в розгромі українського культурного життя були 1933 і 1934 pp. На початку 1933 р. заарештували поета, прозаїка та драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і подіями, свідком яких був, 13 травня застрелився Микола Хвильовий. Того ж року за звинуваченням у причетності до "Української військової організації" був ув'язнений Остап Вишня. У грудні 1934 р. заарештовані й розстріляні Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Олекса Близько. Були репресовані галицькі інтелігенти, шо, повіривши в українізацію, приїхали до УСРР, серед них родина Крушельницьких — батько Антін, сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки "Західна Україна" Мирослав Ірчан, правознавець, колишній член уряду ЗУНР Михайло Лозинський, колишній член УНРади ЗУНР Семен Вітик. До концентраційних таборів потрапили українські письменники Микола Куліш, Микола Зеров, Олесь Досвітній, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олекса Слісаренко, Іван Каляник, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович, Валеріан Підмогильний, Борис Антонєнко-Давидович, Євген Плужник, Дмитро Загул, Сергій Пилипенко та багато інших. Усього протягом 1934—1938 pp. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України.

У ті ж роки відбувався розгром ВУАН (з 1934 р. — АН УРСР). Ліквідували Науково-дослідний інститут історії української культури, Інститут економіки й організації сільського господарства, Інститут літературознавства ім. Шевченка в Харкові.

Був розігнаний експериментальний театр "Березіль", а його творець Лесь Курбас загинув у трудовому таборі. Були вилучені з прокату фільми Довженка, а сам він змушений був переїхати до Москви. Кілька сотень кобзарів були скликані на з'їзд, де їх усіх заарештували і розстріляли.

У 1936—1937 pp. загинули віце-президент АН УРСР геолог Микола Світальський, генетик, академік Ізраїль Агол, філософ, академік Семен Семковський (Бронштейн) та ін.

Звичайно, розвиток науки і культури не припинявся. У 1934 р. у складі Академії ваук утворився Інститут електрозварювання під керівництвом Євгена Патона. Видатні відкриття в Україні зробили фізики Олександр Бродський і Лев Ландау. Кирило Синельников, Олександр Лейпунський, Антін Вальтер і Георгій Латишев вперше здійснили розщеплення ядра атома літію швидкими протонами, Микола Крилов і Микола Боголюбов заклали основи нового напряму в математиці — нелінійної механіки. Проте наука в республіці поступово втрачала національний характер: дослідження в галузі українознавства тепер розцінювалися як прояви буржуазного націоналізму.

Продовжували творити П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан, О. Корнійчук, інші видатні письменники. Але свободи творчості вони вже не мали. Часто, щоб врятувати себе, їм доводилось у своїх творах прославляти партію і Сталіна. У 1934 р. різноманітні літературні об'єднання були закриті і злиті в Спілку письменників України. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене і увійшло в історію як "розстріляне відродження".

Верстюк

Культурне будівництво

Доба "великого перелому" характеризувалася істотними, але неоднозначними підсумками в галузі культурного будівнцтва. З одного боку, були досягнуті вагомі позитивні ре­зультати у розвитку масової культури. З іншого — репресії сталінського керівництва поширювалися у першу чергу на найбільш освічену частину сус­пільства і тому істотно підірвали його культурний потенціал. Керівні працівники більшовицької пар­тії, які теж в основному вийшли з інтелектуальної еліти, постраждали в ході репресій не менше, якщо не більше, ніж безпартійна частина спеціалістів. Під час внутріпартійної боротьби інтелектуали, починаючи від Х.Раковського, здебільшого стали жертвою сталінських апаратників, які прийшли до влади в партії і державі.

Серед партапаратників переважало вкрай нігілістичне ставлення до культурних здобутків по­передніх поколінь. Адже самі вони не могли їх ос­мислити й оцінити. Найбільш разюче таке ставлен­ня виявилося у холоднокровному винищенні старо-виних храмів, які нібито заважали реконструкції міст, а також в активному розпродажу за валюту націоналізованої культурної спадщини.

Услід за Леніним апаратники сталінського типу повторювали, що кожній людині повинні бути дос­тупні інтелектуальні багатства, нагромаджені люд­ством протягом віків. Однак внаслідок ідеологізації культурного життя, яка дійшла до крайніх меж і найбільш потворних форм, за рамками дозволеного опинилися колосальні пласти із загальнолюдської культурної спадщини. Життя митців стало нас­тільки зарегламентованим, що почало втрачати оз­наки творчості. Відрізаність їх від здобутків за­рубіжних майстрів теж боляче позначалася на куль­турному процесі.

Разом з тим зусилля партійно-державного апа­рату в галузі реалізації гасел культурної революції сприяли підвищенню загальноосвітнього рівня на­родних мас. Відтак зростали масштаби використан­ня народних талантів, розширювалося коло людей, професійно зайнятих творенням культурних цінно­стей.

У розвитку масової культури ставився наголос на елементарній грамотності мас. Це було зро­зуміло: єдиний у дореволюційний час перепис насе­лення 1897 р. показував, що в українських губер­ніях налічувалося тільки 27,9% письменних.

Величезні зусилля щодо ліквідації неписьмен­ності, прикладені державою та суспільством у міжвоєнний період, не дали стовідсоткового ре­зультату. І все-таки досягнуті показники були ваго­мими. Перепис населення 1939 р. зареєстрував в Україні 85,3% письменних у віці до 50 років.

Щоб не відтворювалося нове покоління непись­менних, загальноосвітня школа повинна була охо­пити навчанням усіх без винятку дітей. Впровад­ження всеобучу розпочалося з осені 1930 р. Одно­часно розв'язувалися проблеми створення підруч­ників, будівництва шкільних приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році, як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98% дітей віком до 10 років, а 95% ви-пусників початкової школи продовжували вчитися далі. Проте ці дані суто формальні. Більшу частину цього навчального року в сільській місцевості люту­вав голодомор, в умовах якого годі було й говорити про навчальний процес.

У 1932 р. була запроваджена єдина структура загальноосвітньої школи, яка у незмінному вигляді збереглася до хрущовських реформ: початкова (І— IV класи), неповна середня (І—VII класи) і серед­ня (І—X класи). Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу повинні були дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу з історії у 1938 р. став сталінський короткий курс "Історії ВКП(б)".

Після 1934 р. збільшилося будівництво шкільних приміщень, що дало змогу ліквідувати навчання у третю зміну. Середньою школою в сере­дині 30-х pp. було вже охоплено до третини учнів.

Понад 80% дітей навчалося в українських школах. З 1938 р. почалося згортання мережі шкіл, орієнто­ваних на національні меншини.

Культурний процес здійснювався силами інтелігенції. Та вона з кінця 20-х pp. зазнавала постійних і жорстоких переслідувань з боку вла­стей. Не дивно, що розвиток культури був поверхо­вого характеру.

Спочатку власті майже не усвідомовели, що за­довільне функціонування державних структур не­можливе без спеціалістів. Вони спробували заміни­ти тих, хто емігрував або був позбавлений роботи за спеціальністю через політичну недовіру "висуван­цям" з робітничого класу і селянства. Зрозуміло, що серед "висуванців" знаходилося не так багато самородків, які без спеціальної підготовки за­довільно справлялися з покладеними на них функціями. Тому з початку 30-х pp. зросли масшта­би підготовки фахівців робітничо-селянського по­ходження через робітфаки, технікуми і вузи.

Кількість вищих учбових закладів в Україні підвищилася з 19 у 1914/15 навчальному році до 129 у 1938/39 p., а чисельність студентів у них — відповідно з 27 тис. до 124 тис. Отже, радянська Україна випередила за кількістю студентів Вели­кобританію (50 тис), Німеччину (70 тис), Францію (72 тис), Італію (75 тис.) чи будь-яку іншу країну Західної Європи. Вперше вузівськими центрами стали 28 міст республіки. По чотири ву­зи з'явилося у Вінниці, Полтаві, Сталіне (колишня Юзівка, тепер — Донецьк), по три — у Вороши-ловграді (Луганську), Запоріжжі (Олек-сандрівську), Житомирі, Кривому Розі, Мико­лаєві, Херсоні.

У підготовці спеціалістів почали більше приділяти уваги занедбаним раніше якісним показ­никам. Строки навчання в учбових установах по­довжилися. Система короткострокової підготовки була скасована. Знову почала розвиватися універ­ситетська освіта, яка давала засади наукової підго­товки. У вересні 1933 р. відновилася діяльність університетів у Києві, Дніпропетровську, Одесі і Харкові. Різко зросли можливості для науково-дослідної роботи професорсько-викладацького складу вузів, що благотворно позначилося на якості підготовки спеціалістів.

У січні 1934 р. було встановлено наукові ступені кандидатів і докторів наук, а також наукові звання доцентів і професорів. Наприкінці 1935 р. скасовані обмеження, пов'язані з соціальним походженням абітурієнтів.

У роки першої п'ятирічки (1929—1932) вузи і технікуми України підготували 110 тис, у роки дру­гої (1933—1937) — близько 196 тис. спеціалістів. Це майже дорівнювало кількості спеціалістів, що були в усій дореволюційній Росії.

Головним осередком наукової діяльності про­довжувала залишатися ВУАН. Під час затверд­ження в лютому 1936 р. нового статуту її було пе­рейменовано на Академію наук УСРР. Президен­том ВУАН у 1928—1929 _РР. працював Д.Забо-лотний, з 1930 р. ним став О.Богомолець.

У 1929 р. партійно-державне керівництво Ук­раїни наважилося здійснити давно плановані заходи щодо оновлення складу ВУАН шляхом істотного збільшення кількості дійсних членів за рахунок кан­дидатур, визначених безпосередньо в ЦК КП(б)У. Для забезпечення бажаних результатів вибори здійснювалися, як виняток, відкритим голосуван­ням. Щоправда, в цековському списку переважали науковці, які мали всі об'єктивні дані для того, щоб стати дійсними членами ВУАН. Разом з тим не посоромилися висунути свої кандидатури і були об­рані такі представники партійно-державної верхів­ки, як В.Затонський, Г.Кржижанівський, М.Скри­пник, О.Шліхтер.

З 1930 р. у ВУАН було взято курс на інститут як основний осередок науково-дослідної роботи. В діяльність Академії почала запроваджуватися пла­новість. Цілком фінансуючи її, держава намагалась контролювати виконання планових завдань.

В 1931 р. поза рамками ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів, президентом якої став О.Шліхтер. Власті розраховували на те, що таке угруповання наукових установ більш успішно розроблятиме про­блеми суспільних наук, ніж "консервативна" ВУ­АН. Однак після 1933 p., коли посилилися репресії науковців, від них найбільше постраждали "свої" — вчені-марксисти. У 1936 р. в АН УРСР утво­рився ряд суспільствознавчих інститутів — еко­номіки, історії України, українського фольклору, української літератури. Установи ВУАМ-ЛІНу формально були злиті з ними, але фактично в них уже майже не залишалося співробітників.

Літературу та мистецтво державна партія по­воєнному розглядала як одну з ділянок "культурно­го фронту". Тут, як і на інших ділянках, власті до­бивалися зміни складу інтелігенції шляхом сприян­ня припливу митців робітничо-селянського поход­ження. Психологія і політика "великого перелому" глибоко вплинула навіть на цю галузь: у вересні 1930 p. профспілки проголосили всесоюзний при­зов робітників-ударників у літературу. Через рік виявилося, що в Україні до літературних гуртків бу­ло "призвано" близько 2 тис. робітників.

Нове поповнення письменників і поетів разом з тими, хто працював у літературі раніше, надіслали делегатів на І з'їзд письменників України. З'їзд розпочався у червні 1934 р. в Харкові, а після пе­ренесення столиці продовжився у липні в Києві. На ньому була оформлена Спілка письменників Ук­раїни. Слідом за письменниками об'єдналися у творчі спілки працівники мистецтва.

За допомогою спілок письменників, худож­ників, композиторів ідеологічні відділи державної партії придушували в зародку будь-яке відхилення від регламентованого мислення і лінії поведінки. При зовнішній повазі до національних форм куль­тури власті виявили неабияку вправність в уніфікації глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами, так званого "соціалістичного реалізму".

Істотну частку духовної культури народу стано­вило релігійне життя. Державна партія поставила собі за мету контролювати або зовсім винищити релігійні установи — єдиний елемент дореволюцій­них організаційних структур суспільства, що зберіг­ся. Йшлося про те, щоб виховати нове покоління радянських людей з атеїстичною свідомістю.

Перший удар по церкві було завдано в добу Леніна. Тоді влада відібрала у неї не тільки землі та іншу власність під час загальної націоналізації за­собів виробництва, але й, скориставшись голодом 1921 p., — предмети культу, виготовлені з дорогоцінних металів або оздоблені коштовним камінням.

З початком сталінського штурму наступ на церкву відновився. У квітні 1929 р. були заборонені всі види діяльності релігійних установ, крім бого­служіння. Розпочалося масове винищення ма­теріальної основи релігійних громад. У приміщен­нях храмів влаштовувалися сільбуди, школи, клуби, гаражі, склади тощо. В 1930 р. була поставлена по­за законом Українська автокефальна православна церква.

Перепис 1939 р. показав істотне зростання кількості інтелігенції. Порівняно з переписом 1926 р. чисельність сільської інтелігенції зросла в 5,5 раза, а міської — в 6,4 раза. Індустріальні та аграрно-технічні кадри працівників розумової праці збільшилися у 8,2 раза. За темпами зростання до цієї групи наближалася наукова і науково-викла­дацька інтелігенція (у 6,2 раза).

Порівняно із серединою 20-х pp. національний склад інтелігенції істотно змінився. Майже в усіх видах розумової праці (за винятком нечисленних "елітних" категорій — працівників мистецтва і юридичних працівників) питома вага українців ста­ла переважаючою. В цілому частка українців серед інтелігенції наблизилася до їх питомої ваги у складі всього населення.

Кульчицький