Розвиток культури України в 1900-1917 pp

Колонізаторські монархічні режими Російської та Австро-Угорської імперій не були зацікавлені в розвитку культури українського на­роду, побоюючись пов'язаного з цим посилення загальнополітичної революційної і національної самосвідомості мас. Через це політикою правлячих кіл всіляко гальмувалося прагнен­ня мас до освіти.

Напередодні Першої світової війни письменність на українських землях у складі царської Росії не досягла навіть середнього по країні показника — 30 %. На кожну тисячу населення тут навчалося тільки 67 дітей. Таким самим було становище народної освіти на україн­ських землях, що входили до складу Австро-Угорщини. На початку XX ст. у Галичині із 6240 сіл 2214 не мали нормальних шкіл, а в 981 їх не було взагалі. На території України не було жодного вищого на­вчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царської Росії — жодної української школи на державному утри­манні.

Після поразки революції 1905-1907 pp. самодержавство заборо­нило "Просвіти", видання літератури та читання публічних лекцій українською мовою. З виданих у 1913 р. в Україні 5283 книг лише 175 були написані українською мовою. На початку Першої світової вій­ни царизм заборонив будь-які періодичні видання українською мо­вою. Те саме сталося й у 1915 р. на території Галичини, коли вона була зайнята царськими військами.

На західноукраїнських землях діяли Львівський та Чернівецький університети, політехнічний інститут і академія ветеринарної меди­цини у Львові. Проте викладання велося здебільшого німецькою й польською мовами. Лише кілька українських кафедр було відкрито в університетах. Тим часом у Львівському університеті в 1911 р. студенти-українці становили 21 %, у Чернівецькому — 17,6 %, у Львів­ському політехнічному інституті — лише 4,4 %.

Особливості суспільно-політичного життя в Україні на початку XX ст. позначилися на її культурному прогресі, найпомітніше — на , характері української літератури. У цей період суперечності між де­мократичним і ліберально-буржуазним, реалістичним і декадент­ським художньо-естетичними напрямками української культури вия­вились особливо яскраво. Представниками революційно-демокра­тичного напрямку були найвидатніші українські письменники — І. Франко, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Грабовський, О. Кобилянська, В. Винниченко, О. Маковей, С. Васильченко, А. Тесленко, М. Черемшина, Л. Мартович. До демократичного напрям­ку належали також робітничі поети Т. Романченко, А. Шабленко,

О. Гмирьов та А. Бобенко.

Важливе місце в культурі України посіда­ли драматургія й театр. Професійний театр передусім був представ­лений діяльністю корифеїв української сцени П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, геніальною українською акт­рисою М. Заньковецькою. Видатними представниками музичної куль­тури України були М. Лисенко, К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, С. Крушельницька.

Розвивалися в Україні й інші галузі культури. Видатними пред­ставниками в галузі живопису були І. Труш, М. Пимоненко та С. Васильківський, у галузі архітектури — П. Альошин, В. Осьмах, О. Бекетов, Ф. Нестурх.

Із розвитком мистецтва й літератури була тісно пов'язана істо­рична наука. Видатними представниками її були М. Грушевський, О. Єфименко, Д. Багалій, І. Лучицький, М. Довнар-Запольський, М. Аркас. Вагомий внесок у розвиток медичної науки зробили вчені Д. Заболотний, М. Гамалія, В. Вискович, у розвиток повітроплаван­ня — Д. Григорович та І. Сікорський.

Бойко-питання і відповіді

Чому відомий історик України О.Я.Єфіменко назвала членів громадсько-культурного об'єднання «Руська трій­ця» трьома ластівками, «що відкрили весну відродження галицько-руської народності»?

«Руська трійця» визначила і оприлюднила основне ядро ідей національного відродження, своєю різно­бічною діяльністю здійснила перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культур­ницького, робила перші спроби спрямувати вирішен­ня національних проблем у політичну площину.

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фоль­клорно-етнографічним, культурницьким та політичним. На фольклорно-етнографічному етапі невелика група вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирає та вивчає історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ят­ки. Змістом культурницького етапу є відродження мови наро­ду, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо у літе­ратурі та освіті. Політичний етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміц­ненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення.

Особливістю виникнення та діяльності громадсько-культурного об'єднання «Руська трійця» є те, що воно, будучи яскра­вим самобутнім представником культурницького етапу українського національного руху, одночасно зберігало певні риси етапу фольклорно-етнографічного і робило перші спроби про­риву у політичний етап.

У першій половині XIX ст. центром національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут на початку 30-х рр. і виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця» (Засновники - М.Шашкевич, І.Вагилевич та Я.Головацький), яке виступило на захист українсь­кої мови (термін «руська» для галичан означав українська)

Перебуваючи під значним впливом ідейних віянь романтиз­му, національно-визвольних змагань поляків, творів істориків (Д.Бантиш-Каменського), етнографів (М.Максимовича) та лі­тераторів (І.Котляревського) з Наддніпрянської України, чле­ни «Руської трійці» своє головне завдання вбачали у підне­сенні статусу та авторитету української мови, розширенні сфе­ри її вжитку і впливу, прагненні «підняти дух народний, про­світити народ», максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка почали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. З записниками в руках Я.Головацький та І.Вагилевич побували у багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Результатом цього своєрідного «ходіння в народ» стали не тільки численні добір­ки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища укра­їнського народу під іноземним гнітом. Під час своїх етнографічних подорожей вони контактували з польськими підпільни­ками, які готували антиурядовий виступ, але «Руська трійця» не пішла за революційними змовниками, зосередивши зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

У першому рукописному збірнику поезій та перекладів під назвою «Син Русі» (1833), вже досить чітко пролунали закли­ки до народного єднання та національного пробудження. На­ступним кроком «Руської трійці» став підготовлений до друку збірник «Зоря» (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Лей­тмотивом рукопису було засудження іноземного панування, уславлення визвольної боротьби народу, оспівування козаць­ких ватажків — Б.Хмельницького та С.Наливайка. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрян­щини. Видання цієї книги було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Перша намагалась придушити прояви українського руху в Галичині, побоюючись, що він у перспек­тиві може стати проросійським. Друга, відбиваючи інтереси консервативних лідерів греко-католицької церкви, виступала не стільки проти змісту, скільки проти форми: поява книги українською мовою посягала на монополію та авторитет мови церковнослов'янської. Для молодих авторів забороненої «Зорі» розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинува­чень у неблагонадійності. Принципове звинувачення було сфор­мульоване директором львівської поліції: «Ці безумці хочуть воскресити... мертву русинську національність». Проте навіть у цих несприятливих умовах члени «Руської трійці» не припи­няли активної діяльності. Вони, ламаючи консервативну тради­цію, що передбачала виголошення офіційних промов латинсь­кою, польською чи німецькою мовами, одночасно у трьох церк­вах Львова прочитали релігійно-моральні проповіді українською мовою. «Трійчани» енергійно виступали проти латинізації пись­менства, всіляко підтримували повернення рідної мови у побут національної інтелігенції. У 1836 р. М.Шашкевич підготував підручник для молодших школярів — «Читанку», написаний живою українською мовою.

Наприкінці 1836 р. (на книзі зазначено 1837) у Будапешті побачила світ «Русалка Дністровая». І хоча ідеї визволення прозвучали в ній із значно меншою силою, ніж у «Зорі», лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решта була конфіскована. Що ж злякало офіційну владу на цей раз? Це був новаторський твір і за формою, і за змістом. Він напи­саний живою народною мовою, фонетичним правописом, «граж­данським» шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широ­ким масам. Три ідеї пронизують зміст «Русалки Дністрової» визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлен­ня до суспільних рухів та уславлення народних ватажків борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком оче­видно, що автори збірки певною мірою вийшли за рамки куль­турницько-просвітянської діяльності - у політичну сферу

Аналізуючи причини заборони твору «Руської трійці», І.Франко зазначав: «Русалка Дністровая», хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані - була свого часу явищем наскрізь революційним» Це був рішучий виступ проти традиційних політичних і соціальних авторитетів.

Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою на 32-му році життя помирає М.Шашкевич. У 1848 р перейшов на пропольські позиції І. Вагілевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі, довше обстоював ідеї «Русь­кої трійці» Я.Головацький. Але й він під впливом М.Погодіна приєднується до москвофілів і у 1867 р емігрує до Росії.