Українське козаче військо 1812-1815рр

У Вітчизняній війні 1812 року та закордонних походах імперських російських військ 1812-1814 рр. активну участь брали сформовані в Україні чотири Українські козацькі полки, три полки Бузького козацького війська, „охоче комонне і охоче піше” ополчення Чернігівської та Полтавської губерній, інші формування. Українські козацькі полки почали формуватися на території Київської та Подільської губерній на початку червня 1812 р. Кожний полк мав восьми-ескадронний склад. Перший полк мав приборний колір малиновий, 2-й – червоний, 3-й – блакитний, 4-й – білий. У Полтавській губернії на основі наказу Олександра І від 25 червня 1812 р. було сформовано 13 кінних козацьких полків, 7 піших та шестисотенна команда для нестройової служби. Загальна чисельність ополчення по губернії становила 27 тис. осіб. У Чернігівській губернії до ополчення увійшло 26 тис. вояків, з яких складено 6 кінних та 10 піших полків. У травні 1803 р. з бувших бузьких козаків засновано три полки, кожний складом з трьох сотень. Бужці відзначились у партизанських загонах Д.В.Давидова та О.С.Фігнера, у боях під Вязьмою, Дорогобужем, Красним, Чечерськом, Борисовим. У Херсонській губернії, де формування ополчення відмінялось, колезький асесор В.П.Скаржинський, син першого отамана бузьких козаків, своїм коштом створив кінний ескадрон у складі 180 вояків, який увійшов до складу 3-ї Армії. Збройне ополчення Чернігівської та Полтавської губерній розпущене 1814-1816 рр.; чотири Українські козацькі полки 1816 р. перейменовані в уланські і потрапили доскладу регулярної армійської кавалерії. А бузькі козацькі полки 1818 р. перетворені на регулярні уланські і, таким чином, існування бузького війська припинено.

Азовське козаче військо.

Азо́вське коза́цьке ві́йсько — військове формування, утворене російським урядом 1828 року з частини українських козаків Задунайської Січі, що вернулися з турецьких володінь за ініціативою та на чолі отамана Йосипа Гладкого, який очолював військо до 1853 року. Як іррегулярне козацьке формуванняРосійської імперії, створено указом від 27 травня1831 року. Перед російсько-турецькою війною1828—1829 років 1 500 козаків поселено на узбережжі Азовського моря і з них сформовано Окреме Запорізьке військо. З початком російсько-турецької війни Окреме Запорізьке військо приєднано до російської армії, у складі якої воно брало участь у бойових діях як Дунайський козацький полк. кошовий отаман Йосип Гладкий. Перші поселення до Росії Прапор, пожалуваний Азовському козацькому війську 1 червня1844 року 1831 року українських козаків царським указом поселено між річками Бердою, Кальчиком і Азовським морем у Катеринославській губернії (між сучасними Бердянськом і Маріуполем) і заснувало дві станиці — Микільську і Покровську. Згодом до війська прилучено Петрівський Посад і селоНовоспасівське. Їм виділено 74 тисячі десятин землі. Відтоді за цим військовим формуванням закріпилася назва Азовське козацьке військо. Економіка Азовські козаки жили станицями, займалися землеробством, рибальством, скотарством, бджільництвом. Борошномельний та цегельний промисли відігравали допоміжну роль у господарстві козаків. З 1836 року азовцям дозволено торгувати і займатися промислами нарівні з купецтвом із записом в уставні торгові розряди з отриманням узаконених свідоцтв і сплатою відповідних податків. Так оформилося Торгове товариство азовських козаків. Основним продуктом продажу і експорту була сільськогосподарська продукція, переважно пшениця. Азовські козаки показали свою економічну життєздатність. Військова служба В мирний час команди азовських козаків на баркасах відбували берегову службу вздовж східних берегів Азовського та Чорного моря — від Керченської протоки до містаПоті, для чого 1837 року з нього сформували Азовську козацьку флотилію. Під час війни військо було зобов'язане виставляти морський батальйон для охорони та оборони узбережжя, піший козацький напівбатальйон і флотилію малих морських човнів для крейсирування вздовж узбережжя. Управління та підпорядкування Як елемент загальноімперської військово-адміністративної системи, Азовське іррегулярне формування підлягало Сенату на чолі з імператором і Військовому міністерству. Внутрішнє самоврядування виконував наказний отаман і військова канцелярія, центр якого містився в станиці Петровській, а згодом — у Маріуполі. У військових і цивільних справах козаки були підпорядковані генерал-губернаторовіНоворосії. Останні роки існування З 1850-х років азовців почали примусово переселяти на Кубань. Невдоволені цими діями царського уряду козаки підняли повстання, яке російські війська жорстоко придушили. На підставі указу від 11 (23) жовтня1864 року Азовське козацьке військо скасовано, а козаків переведено в селянський стан. На момент скасування Азовське козацьке військо мало 1699 кам'яних і 4 дерев'янихбудинки, 2 церкви, 2 інструментальні заводи, 49 млинівтавітряків, 2 рибні заводи, 15144 голів домашніх тварин і значну суму грошей. Клейноди, зброю, флотилію передано Кубанському козацькому війську.

83. кримська війна 1853-1856 рр.

У міжчасі на Балканах і на Середземному морі назрівав спір за сфери впливів поміж Австрією, Францією, Росією та Туреччиною, яка хилилася до упадку. Росія намагалася використати слабкість Ту­реччини й опанувати чорноморські протоки Босфор і Дарданели, що були під пануванням Туреччини, та забезпечити собі вільний вихід до Середземного моря. У 1850 р. в Боснії на Балканах ви­бухнуло протитурецьке повстання, яке турки криваво задушили, а в 1852 р. захопили князівство Монтенегро. У справу втрутилася Ав­стрія, яка за підтримкою Росії вимагала від Туреччини звільнити Монтенегро. Французи зі свого боку вимагали від султана приві­леїв для католиків у святих місцях Єрусалиму, які мали статися кош­том православних, а цар Микола І вимагав для себе права патро­нату над православними, підданими турецького султана. Султан на це не погодився і Микола І постановив змусити його до того, від­давши наказ російським військам 2 липня 1853 р. переправитися через ріку Прут, щоб окупувати румунські князівства, Молдавію і Валахію. Однак російський уряд не врахував того, що в обороні Туреччини стане не тільки її протектор Англія, але приєднаються ще Франція й Австрія, що також шукали за ринками збуту для своїх промислових товарів на Близькому Сході. Цей акт довів до дипломатичних переговорів, які не дали жод­них позитивних вислідів, і Росія створила один російсько-турець­кий фронт над Дунаєм, а другий на Кавказі, загрожуючи Туреччи­ні з північного сходу. Під кінець листопада 1854 р. російський флот несподіваним наскоком знищив турецький флот біля пристані Си-ноп. В Англії це проголошено як "масакру" і, щоб Росія не стала володарем Чорного моря, британський та французький флоти ввій­шли до Чорного моря. А 28 березня 1854 р. Англія, Франція й Ав­стрія оголосили Росії війну. Бої продовжувалися на обох фронтах, 14 вересня 1854 р. союз­ні війська висадилися на берег Криму коло Євпаторії і війна про­довжувалася вже у Криму. У боротьбі за Крим обидві сторони понесли великі жертви, але російські були неспівмірно більші. Росія виявилася економічно від­сталою кращою порівняно з Англією і Францією через свою феодально-кріпосницьку систему. Якщо б війна обмежилася виключно Росією і Туреччиною, то Росія виграла б її, але із економічно роз­виненими західноєвропейськими державами вона ніяк не могла рів­нятися. Кримська війна жахливо відбилася на економіці Російської імпе­рії, зокрема Південної України, оскільки була прифронтовою зоною і тут проголошено військовий стан. Через Херсонську, Катеринос­лавську й Таврійську губернії просувалися безперервно війська, транспорта зі зброєю та боєприпасами, а також пораненими вояка­ми. У мешканців цих губерній забирали весь скот і люди вмирали від голоду й хворіб1. На населення покладено різні повинності вели­чезних розмірів. Губернатор Таврійської губернії повідомляв, що в одному тільки 1856 р. для військових потреб його губернія виставила 147 560 підвод. Ціла організація воєнної роботи впала всім своїм тя­гарем на Україну, що була безпосереднім запіллям фронту. Війна нищила як поміщицькі, так і селянські господарства, з яких для по­треб війни мобілізували молодих робітників, збільшено податкові зо­бов'язання й населення мусіло, крім згадуваних уже підвод, утриму­вати військо на постої, доставляти скот для військових потреб тощо. Взагалі мілітаризація цілого господарського і суспільного життя, зок­рема в Південній Україні, витворювала ненормальне положення й руйнувала Україну. Народ почав бунтувати, численні громади орга­нізували самоврядування й арештовували царських урядовців. Але уряд криваво ліквідував цей рух. Великі втрати поніс Крим, зокрема його південна частина, яку сучасники прирівнювали до величезного цвинтарища. Росіяни пі­дозрювали татарів, що вони симпатизують турецько-французько-британській коаліції, і знущалися над мусульманським населенням. Деякі з-посеред вищих російських урядників вславилися своєю жор­стокістю над татарами. У той час багато ногайців і татар покинули Крим, але багато з них москалі зловили та мордували без суду1. Ці втечі ще більше обезлюднили Крим, що відповідало політиці Ро­сії, яка намагалася "очистити Крим від некорисного для неї еле­менту, яким були татари"2. Сильно потерпіли Херсонська і Катеринославська губернії як су­міжні з воєнними діями, і тому їхні мешканці також утікали у більш віддалені північні губернії. Взагалі всі російські завоювання над Чор­ним морем відбувалися в основному коштом українського народу, його людськими й економічними ресурсами. Іронією долі укра­їнський народ платив не тільки життям своїх синів, але також і хлібом за чужі, російські імперіалістичні інтереси, за перемогу Ро­сії та прославлення російської зброї. У березні 1855 р. помер цар Микола І і на царський трон всту­пив ліберальний у своїх поглядах цар Олександер II, який, не ма­ючи змоги вести далі безнадійної Кримської війни, закінчив її т. зв. Паризьким договором 30 березня 1856 р. Договір був великим уда­ром по престижу Російської імперії. Росія втратила дельту Дунаю, мусіла відмовитися від південної частини Басарабії, тобто від Буджака, а також від протекторату над Дунайськими князівствами й південно-західний кордон Росії пересунено на ріку Дністер. Од­ночасно знейтралізовано Чорне море і як Росії, так і Туреччині заборонено утримувати там військові флоти. У зв'язку з Кримською війною виникла ще й цікава постать польського шляхтича з Волині Михайла Чайковського (1804-1886) колишнього учасника Листопадового повстання 1830 p., одного з польських письменників української школи. Після розгрому по­встанців Чайковський опинився на еміграції, спершу у Франції, де він написав декілька популярних романтичних повістей з укра­їнською тематикою, як "Козацькі оповідання", "Всрнигора", "Кошовата" та інші, які були перекладені на інші мови. Пізніше він виїхав до Туреччини, де у 1850 р. прийняв мусульманську віру й турецьке громадянство та став на військову службу. Водночас Чай­ковський змінив своє прізвище на Магомед Садик і дістав тради­ційний для козаків на службі турецького султана титул — Мірміран Паша. Його мрією було відновити в Україні козацтво і при його помочі продовжувати боротьбу за визволення Польщі. З вибухом Кримської війни він зорганізував під протекторатом Туреч­чини шість козацьких сотень у силі 1400 вояків, з українською ко­мандною мовою, які брали активну участь у боях проти Росії. У 1854 р. козацькі сотні допомогли звільнити від російського оточення твердиню Сілістрію над Дунаєм, і перші ввійшли до звільненого від російських військ міста Бухареста. Під кінець 1854 р. Чайковський осягнув зі своїми козаками рі­ку Прут, якою проходив кордон Російської імперії. Він планував дістатися в Україну і там викликати протиросійське повстання1. У 1873 p. M. Чайковський повернувся в Україну, але без війська і, прийнявши православ'я, там доживав віку. Чайковський мав намір відновити в Україні гетьманство під про­текторатом Туреччини, йдучи слідами гетьманів Петра Дорошенка та Пилипа Орлика. Хоча з цих планів М. Чайковського нічого не вийшло, але сам епізод вказує на те, що ще у XIX ст. жива була ідея української козацької держави.

Київська козаччина.

Київська козаччина — масовий селянський рух у Київській губернії та Чернігівській губернії1855, спрямований проти національної і соціальної політики російського уряду в Україні. Приводом до селянських виступів стало опублікування під час Кримської війни 1853—56 роках царського маніфесту, який закликав формувати народне ополчення і вирушати на війну. Серед селян Київщини почали поширюватися чутки про те, що, записавшись в ополчення (в “козаки”), вони будуть звільнені від кріпосної залежності і одержать поміщицькі землі та майно. Селяни склада­ли списки “вільних козаків”, відмовлялися відробляти панщину і виконувати розпорядження місцевої адміністрації, створювали власні виборні органи самоврядування (“сільські грома­ди”). Масовий селянський рух розпочався в лютому 1855 року у Васильківському повіті і незабаром охопив 8 з 12 повітів Київської губернії (понад 500 сіл), а також Конотопський повіт Чернігівської губернії (села Великий та Малий Самбір, Карабутове). Ватажками Київської козаччини були В. Бзенко, І. та М. Бернадські, М. Гайденко, П. Швайка та ін. На придушення “козаччини” російський уряд кинув регулярні війська. Уряді сіл сталися криваві сутички селян з військами, найбільші з них — у містечках Корсуні й Таганчі (Канівський повіт; зараз село в Канівському районі Черкаської області) та селах Березні (Сквирський повіт), Биковій Греблі (Васильківський повіт), Яблунівці. Київськ а козаччина виникла суто на соціальному ґрунті, що вилилося у бажання відновити козацтво як суспільний стан і військове формування.