Ресурси й лептимність політичної влади
| Н; |
[айбільш загальним джерелом влади
основою вольового відношення
між людьми є їх природна й соціальна нерівність. Фізичне,
інтелектуальне, економічне, освітнє, статусне та інше пере-
важання одних людей над іншими дає змогу першим
здійснювати свою волю стосовно других. Влада, що виникає
на основі природної нерівності, завжди персоніфікована і
має характер міжособової взаємодії. Це — підпорядкування
конкретній людині. Влада, заснована на соціальній нерівності,
втрачає свою персоніфіковану форму. Вона відтворюється в
суспільстві незалежно від її конкретних учасників і має
більш визначений і стійкий характер. Так, розпорядження
особи, що обіймає керівну посаду, є обов'язковими для
підлеглих, незалежно від особистих рис самого керівника.
| Ресурси політичної влади |
Найважливішою соціальною причиною
підпорядкування одних людей іншим є
нерівномірний розподіл ресурсів влади.
Під ресурсами влади нерідко розуміють засоби її здійснення.
Однак цей термін дещо ширший — ним позначаються не
стільки задіяні, скільки потенціальні засоби здійснення
^ЙЙЙй;.^.;.^.^,..^....,. .......... .-|ОО
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
влади, тобто такі, які можуть бути використані, але ще не
використовуються або ж використовуються недостатньо.
Сукупність усіх можливих і фактично використовуваних
ресурсів владарювання є потенціалом влади. Врахування
ресурсів владарювання і ресурсів спротиву владній волі дає
можливість визначити силу влади.
Ресурсами влади можуть бути наявні у розпорядженні її
суб'єкта і важливі для об'єкта цінності, наприклад предмети
споживання, кошти тощо, або засоби, здатні вплинути на
внутрішній світ, мотиви поведінки об'єкта, — преса, радіо,
телебачення, засоби мистецтва, або знаряддя, за допомогою
яких можна позбавити людину тих чи інших цінностей аж до
життя включно, — каральні органи, зброя тощо.
Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за
різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на
утилітарні, примусові та нормативні. Утилітарні (від лат.
иШіїаз — користь, вигода) ресурси — це матеріальні й
соціальні блага, пов'язані із задоволенням повсякденних
інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, проми-
слові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони
здоров'я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і
привілеї тощо. За їх допомогою влада, особливо державна,
може залучити на свій бік не тільки окремих осіб, а й цілі
верстви населення. Типовим прикладом є встановлений у
більшості країн світу особливий соціальний статус держав-
них службовців, лояльність яких стосовно влади «купується»
низкою встановлених для них пільг і привілеїв. Загальним
правилом також є привілейований соціальний статус
військовослужбовців офіцерського складу, особливо вищого,
працівників каральних органів, провідних ідеологів тощо,
які слугують опорою політичного режиму.
Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністра-
тивного і кримінального впливу. Вони передбачають встано-
влення державою в законодавчому порядку адміністративної
і кримінальної відповідальності. У першому випадку йдеться
про юридичну відповідальність за адміністративне правопо-
рушення — винну дію або бездіяльність, яка порушує
громадський порядок, правила прикордонного режиму, руху
транспорту, митні правила, правила полювання, рибальства
тощо. Заходами адміністративного покарання можуть бути
попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація
предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність
означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов'язана відпо-
відати за свою дію. Заходи покарання визначаються вироком
суду. Це можуть бути позбавлення волі, примусові роботи,
конфіскація особистого майна і навіть позбавлення життя.
Силові ресурси політичної влади виконують функцію
забезпечення оборони країни, безпеки державної влади,
охорони внутрішнього правопорядку. Такими ресурсами є
армія, різні служби безпеки, поліція, прокуратура, суди, а
також належні їм техніка, озброєння, в'язниці тощо. Силові
ресурси є найбільш дійовими, оскільки їх використання
призводить до позбавлення людей власності, волі, а іноді й
самого життя. Політична влада використовує силові ресурси
тією чи іншою мірою досить часто. Найчастіше вона
вдається до них тоді, коли ЇЇ вплив на суспільство за допо-
могою інших засобів значно послаблюється, зокрема в
періоди економічних і політичних криз. Переважання силових
ресурсів у здійсненні влади буває в поліцейській державі.
Примусові ресурси влади включають у себе силові, але не
зводяться до них. Примус може бути як фізичним, спрямо-
ваним на пошкодження тіла, так і психологічним, спрямова-
ним на пошкодження психічної природи людини, чи
моральним, спрямованим на досягнення бажаної поведінки
всупереч внутрішнім моральним переконанням індивіда. У
примусі слід розрізняти також використання сили й насилля.
Використання сили — це примус, орієнтація на страх, які
передбачені й допускаються законом. Насилля — це
використання сили, примусу стороною, якій таке право не
надається законом. Використання сили є інституціоналізо-
ваним примусом, насилля стоїть поза законом.
Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні
норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини.
Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є
правові й політичні норми, про які йшлося вище. Політична,
у тому числі державна, влада може здійснюватись і на основі
таких норм, які не мають формалізованого характеру,
наприклад норми моралі, традиції, звичаї, ритуали тощо.
Розмежування утилітарних, примусових і нормативних
ресурсів політичної влади є досить умовним. Так, викори-
стання утилітарних і примусових ресурсів здебільшого теж
регулюється відповідними нормами. Дія нормативних
правових ресурсів спирається на силу державного примусу й
може підкріплюватися утилітарними ресурсами.
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
Відповідно до основних сфер життєдіяльності суспільства
виокремлюються економічні, соціальні й духовно-інформа-
ційні ресурси влади. Про них також мова йшла вище при
характеристиці основних видів влади.
Специфічним — демографічним — ресурсом політичної
влади є сама людина. Люди виступають універсальним
ресурсом влади вже тому, що створюють інші ресурси. Велике
значення має також кадровий потенціал політичної влади,
який складають наділені владними повноваженнями особи.
Використання ресурсів влади перетворює її з можливої
на дійсну, яка може виявлятися в таких формах, як пану-
вання, керівництво, управління, контроль.
Панування є таким механізмом здійснення влади, який
набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ
соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну
дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення
особливого апарату управління. Панування нерозривно по-
в'язане з владою, є формою її суспільної організації. Воно
проявляється в економічній, політичній та ідеологічній
формах. Економічне панування виступає як контроль над
засобами виробництва, самим виробництвом та розподілом
його продуктів. Політичне панування полягає в контролі над
використанням державної влади, а ідеологічне проявляється
у монопольному становищі в суспільстві тієї системи ідей і
поглядів, яка обґрунтовує справедливість існуючих еконо-
мічних, соціальних і політичних порядків.
Марксизм наголошує на класовому характері панування
у класовому суспільстві, обумовленості його соціально-еко-
номічними відносинами, передусім відносинами власності
на засоби виробництва. М. Вебер розумів панування дещо
ширше. Воно, на його думку, означає ймовірність того, що
накази викличуть підкорення у певної частини людей.
Керівництво на рівні суспільства — це діяльність щодо
визначення основних цілей соціальних систем та інститутів,
а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку.
У вузькому розумінні керівництво — це робота керівника з
підлеглими в безпосередньому контакті щодо вирішення
службових завдань. Керівництво здійснюється на основі
вертикальних зв'язків, відносин субординації і вимагає
безумовного підкорення виконавця керівникові. Воно висту-
пає передусім як відношення між різними статусами,
~———— 186
рівнями адміністративної структури, що має під собою
правову основу і проявляється у вигляді однобічної залеж-
ності одного працівника від інших. Політичне керівницт-
во — це здатність класу, групи, індивіда чи партії здійсню-
вати свою політичну лінію шляхом впливу різними методами
й засобами влади на суспільство в цілому та його різноманіт-
ні складові.
Управління — це використання повноважень влади у
формуванні цілеспрямованої поведінки об'єктів. Для
забезпечення політичного управління відповідно до потреб
суспільства важливо не тільки мати владу, а й уміти
скористатися нею. Це вміння полягає, зокрема, в приведенні
політичних відносин у відповідність до дії об'єктивних
закономірностей суспільного розвитку. Держава має цілу
систему органів, основною функцією яких є контроль за
дотриманням правових норм. Це, зокрема, суди, прокура-
тура, органи внутрішніх справ тощо. Функцію контролю
виконують також партії, громадські організації, органи
місцевого самоврядування. За допомогою контролю забезпе-
чується певна організація суспільного життя, реалізується
принцип зворотного зв'язку об'єктів і суб'єктів влади.
Контроль — це здатність суб'єктів влади постійно стежити
за тим, як реалізуються настанови влади — закони, укази,
розпорядження тощо.
Процес здійснення влади у зазначених формах упорядко-
вується й регулюється за допомогою спеціального механізму
влади — системи організацій та норм їх влаштування й
діяльності. Стосовно суспільства механізмом влади виступа-
ють державні органи, право, політична система в цілому.
Кожний із інститутів цієї системи притаманними йому
засобами у відповідних формах бере участь у здійсненні
політичної влади, прийнятті рішень з питань внутрішньої і
зовнішньої політики.
Поняття Владні, особливо політико-владні, від-
легітимності влади носини в суспільстві є виявом існуючої
у ньому нерівності, що надає цим від-
носинам у буденній свідомості певного негативного відтінку.
Прагнення людини до влади, виконання владних функцій
викликає в багатьох людей негативну реакцію також через
силові методи й засоби управління та діяльності бюрокра-
тичних структур і посадових осіб, які частіше реалізують
__ 187
| Політика як суспільне явище |
| Політична влада |
власні інтереси, ніж інтереси народу, хоча видають себе за
піклувальників про загальне благо. Примусовий характер по-
літичної влади, негативний відтінок у сприйнятті її суспіль-
ною свідомістю породжують проблему легітимності влади.
Термін «легітимний» (лат. Іе^Шпшз) означає «законний».
Однак значення цього терміна є дещо іншим. Поняття легі-
тимності й легітимізму у цьому значенні виникли на початку
XIX ст. у Франції, де вони виражали прагнення відновити
владу короля як єдино законну, на відміну від влади узурпа-
тора Наполеона. «Легітимістами» називали після Французької
буржуазної революції 1830 р. прихильників королівської
династії Бурбонів. Відповідно, легітимістами стали називати
монархістів, прибічників легітимної (законної) династії
монархів, поваленої революцією. Тоді ж легітимізм набув
також іншого значення — визнання даної державної влади і
певної території держави на міжнародному рівні.
Вимога легітимності влади виникла як реакція проти
насильницької зміни влади й насильницького перегляду
державних кордонів. Але потреба в легітимності влади
формувалася задовго до французької революції, в епоху
монархій і станів. Вона виражала усвідомлення переваги
загальновизнаного порядку над захопленням влади силою,
свавіллям і порушенням загальновизнаних норм. Поступово
склалося розуміння легітимності політичної влади як
переконання підвладних і світового співтовариства у її
правомірності, як визнання існуючої влади. Об'єктами
легітимності виступають органи державної влади, управлін-
ські структури, вищі посадові особи, політичні еліти в
цілому, правові норми.
Нині легітимність вважається обов'язковою ознакою
цивілізованої влади, визнання громадянським суспільством
у кожній країні та світовим співтовариством її правомір-
ності. Звичайно, легітимність зовсім не означає, що
абсолютно всі громадяни приймають дану владу. В будь-
якому суспільстві є опозиція здійснюваному політичному
курсові, а також різного роду правопорушники та анархісти,
що не ладнають із законом і владою. Легітимність влади
означає прийняття її основною частиною суспільства. Такий
стан передбачає визнання права суб'єктів влади встановлю-
вати загальнообов'язкові правила поведінки, приймати
закони та видавати розпорядження, а також високу правову
культуру громадян.
Для характеристики політичної влади використовується
також термін «легальний» (лат. Іе§а!із, від Іе§із — закон), що
означає «законний». Легальна влада — це влада, що встанов-
лена законом і діє відповідно до нього.
Якщо легальність є формально-юридичною, то легітим-
ність — соціокультурною характеристикою влади. Це означає,
що легітимність може оцінюватися, навіть вимірюватися,
наприклад, шляхом соціологічних опитувань, але не під-
дається повній формалізації.
| Ознаки легітимності політичної влади |
Щодо головної ознаки, критерію легі-
тимності існують дві основні точки
зору. Згідно з ліберально-демократич-
ною позицією легітимною потрібно
визнавати тільки ту владу, яка сформована в результаті демо-
кратичних процедур. Влада, встановлена насильницьким
шляхом, не визнається легітимною. Згідно з позицією
політичного реалізму легітимність влади полягає не стільки
у законності й демократизмі її встановлення, скільки в її
здатності оволодіти складною ситуацією в країні, підтриму-
вати в суспільстві стабільність. А це означає, що встановлена
незаконним шляхом, наприклад у результаті революції чи
воєнного перевороту, влада внаслідок її ефективності з
часом може бути визнана громадянами та світовим співто-
вариством правомірною, тобто стати легітимною. Так було,
наприклад, у Бразилії і Чилі, де встановлена в результаті
воєнного перевороту державна влада наводила порядок у
країні, забезпечувала соціальну й політичну стабільність у
суспільстві, ^економічний прогрес і піднесення добробуту
населення. Й навпаки, встановлена демократичним шляхом
державна влада з часом може втратити підтримку громадян,
наприклад у разі проведення нею згубних для суспільства
«реформ» чи тотальної корумпованості можновладців, і
стати нелегітимною.
Основними причинами делегітимізації влади можуть бути
такі: суперечність між пануючими в суспільстві універсаль-
ними цінностями та егоїстичними інтересами правлячої
еліти; суперечність між популярною в суспільстві ідеєю
демократії й недемократичною соціально-політичною прак-
тикою; відсутність у політичній системі механізмів реального
захисту інтересів народних мас та їх впливу на владу; бюро-
кратизація і корумпованість державного апарату; націоналізм
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
та етнічний сепаратизм у багатонаціональних державах, які
проявляються в запереченні центральної влади; дезінтеграція
правлячої еліти й державної влади, протистояння і зіткнення
різних гілок влади; нездатність влади вирішити існуючі в
суспільстві нагальні соціально-економічні проблеми тощо.
Правомірність підходу до проблеми легітимності влади з
позиції політичного реалізму виявляється як усередині тієї
чи іншої країни, так і в міжнародних відносинах. Стабільна
та ефективна влада в кінцевому підсумку визнається і
світовим співтовариством незалежно від способу її встанов-
лення. Так, встановлену в Росії насильницьким шляхом
радянську владу врешті-решт визнали всі провідні капіталіс-
тичні держави, оскільки вона виявилася спроможною
забезпечити політичну стабільність і соціально-економічний
прогрес суспільства. Стабільність соціально-економічної і
політичної системи в конкретній країні є важливою ознакою
легітимності влади.
Висновок про легітимність влади, тобто про наявність у
громадян переконання в її правомірності, можна зробити на
основі вільного вираження громадянами своєї волі щодо
влади — на виборах чи референдумах. Хоча зв'язок між
участю у виборах і легітимністю державної влади не є
прямим та однозначним у всіх випадках, загалом можна
стверджувати, що чим менша частка громадян, які беруть
участь у виборах в органи державної влади, тим нижчий
рівень ЇЇ легітимності. Державна влада, органи якої
формуються всього 10—20 відсотками виборців, узагалі
викликає сумніви у правомірності її існування. Водночас
висока частка участі громадян у виборах і референдумах сама
по собі не є гарантією легітимності влади, оскільки така
участь може бути відверто чи приховано примусовою.
Авторитарні політичні режими для підтвердження своєї
легітимності нерідко вдаються до проведення референдумів,
створюючи умови для вияву їх підтримки населенням.
Крім виборів і референдуму, показниками легітимності
влади можуть бути рівень примусу, який застосовується у
здійсненні влади, наявність спроб скинення уряду чи лідера,
вияви громадянської непокори, масовість демонстрацій на
підтримку чи проти влади тощо.
Типи легітимності Знання про легітимність політичної
політичної влади влади істотно поглиблює її типологія,
котра передбачає виокремлення і з'ясу-
вання особливостей різних типів легітимності. Найвідомішою
в політології є типологія легітимності М. Вебера, який
виокремив три основних типи легітимності політичного
панування: традиційний, харизматичний і раціонально-
легальний7.
Традиційний тип легітимності влади грунтується на
авторитеті традицій і звичаїв. Влада цього типу встановлю-
ється відповідно до традицій і звичаїв і ними ж обмежується.
Підвладні сприймають владу як належну тому, що так було
завжди, вони звикли підкорятися владі й вірять у непо-
рушність і священність здавна існуючих порядків. Традиційна
легітимність найстійкіша, оскільки сталими є самі традиції і
звичаї. Наочним прикладом легітимності цього типу є влада
спадкоємця престолу.
Харизматичний тип легітимності політичного панування
грунтується на вірі підвладних у незвичайні якості і
здібності, винятковість правителя. Такий тип притаманний
суспільствам з невисоким рівнем розвитку демократії і
політичної культури його членів. Нерідко він виникає і в
розвинених демократичних державах у кризові періоди, коли
відчувається нагальна потреба в об'єднанні всіх верств
суспільства навколо особи політичного керівника для виходу
з кризи. При цьому свідомо культивується велич самої особи
керівника, авторитет якого освячує владні структури, сприяє
визнанню влади населенням.
Раціонально-легальний тип легітимності політичного
панування базується на переконанні підвладних у законності
(легальності) й доцільності (раціональності) встановлених
порядків та існуючої влади. За цього типу легітимності
органи влади та їхні керівники обираються через демокра-
тичні процедури й відповідальні перед виборцями, правлять
не видатні особистості, а закони, на основі яких діють
органи влади й посадові особи. Це — основний тип легітим-
ності політичної влади в сучасних демократичних державах.
Оскільки він грунтується на довірі громадян до держави як
політичного інституту, то називається ще інституціональним,
7 Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр. произведе-
ния. М., 1990. С. 646-647.
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
на відміну від персоналізованого типу легітимності, пов'я-
заного з довірою до осіб керівників.
Названі типи легітимності політичної влади реально не
існують у чистому вигляді. Кожний з них є поєднанням
різних типів з переважанням тією чи іншою мірою якогось
одного. Здійснюючи типологію різновидів легітимності,
М. Вебер використав розроблену ним методологію так
званого чистого, або ідеального, типу, яка в подальшому
стала широко використовуватись у політології при класифі-
кації різноманітних політичних явищ і процесів.
На відміну від звичайної класифікації, яка передбачає
розподіл усіх предметів сукупності за спільними ознаками з
утворенням певної системи класів даної сукупності, мета
типології полягає в тому, щоб відобразити в сукупності
найважливіше, типове. При цьому використовується особлива
абстракція — тип, яка надає змогу відобразити найважливіші
складові сукупності у «чистому» вигляді, без другорядних
деталей. Класифікація «чистих», або «ідеальних», типів і
позначається терміном «типологія». Термін «ідеальний тип»
увів до наукового вжитку М. Вебер. «Ідеальний» у нього
означає не «досконалий», як це випливає з етимології цього
слова, а «чистий», «простий», позбавлений другорядностей.
Типологія є важливим методом наукового пізнання. Вона
використовується з метою порівняльного вивчення істотних
ознак, зв'язків, функцій, відносин, рівнів організації об'єктів.
Реальний світ політики значно багатоманітніший, ніж
знання про нього, набуті в результаті типології. Проте типо-
логія дає можливість з'ясувати найважливіше, типове у
цьому світі, опускаючи другорядне.
В політології виокремлюються також ідеологічний,
структурний і персоналізований типи легітимності політич-
ної влади.
Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й
виправданні влади за допомогою ідеології, що вноситься в
масову свідомість. Ідеологічна легітимність влади може бути
класовою або етнічною залежно від того, хто є її суб'єктом,
до кого вона звернена, на яких ідеях і цінностях грунтується.
Комуністична ідеологія, в основі якої лежить ідея соціальної
рівності, формує тип легітимності влади, пов'язаний з
очікуванням і отриманням людиною від неї усіляких благ.
Ліберальна ідеологія, що грунтується на ідеї індивідуальної
свободи, навпаки, робить легітимною ту владу, яка надає
людині гарантії індивідуальної свободи, не втручається в її
особисті справи. Різновидом ідеологічної легітимності є
ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом. Такий вид легі-
тимності притаманний тоталітарному суспільству й досяга-
ється завдяки інтенсивній пропаганді з використанням гасел
типу «Держава — це ми, трудящі», «Народ і партія єдині»,
«Плани партії — плани народу» тощо.
Одним із різновидів ідеологічної легітимності влади є
етнічна легітимність, яка проявляється у формуванні влад-
них структур, політичної еліти за національною ознакою.
Етнічна легітимність розвивається за високої активності осіб
корінної національності, маніпуляції ідеєю національної
держави, неспротиві осіб некорінних національностей і веде
до утвердження етнократії — влади націоналістичне налаш-
тованої етнічної еліти. Феномен етнократії тією чи іншою
мірою виявився в багатьох у минулому соціалістичних країнах
та колишніх радянських республіках8. Не уникла цього
явища й незалежна Україна, про що свідчать, зокрема,
заклики й намагання деяких політичних сил призначати на
державні посади «патріотів», «свідомих українців» тощо.
Етнічна легітимність не має історичної перспективи, бо
провідною тенденцією світового розвитку є утвердження
раціонально-легального типу легітимності. На відміну від
раціонально-легальної легітимності, розрахованої на
свідомість, розум людей, ідеологічна легітимність грунту-
ється на впливі не тільки на свідомість, а й на підсвідомість
людей за допомогою методів переконання й навіювання.
Вона є результатом односпрямованого процесу впливу влади
на маси, який не передбачає зворотних зв'язків, активної
участі мас у розробці тієї ж ідеології.
Структурна легітимність пов'язана з раціонально-
легальною. Вона притаманна стабільним суспільствам, де
заведений порядок формування владних структур став звич-
ним. Люди визнають владу тому, що вона сформована на
основі існуючих правил. Вони переконані у правомірності
наявної політичної системи. Довіра до системи автоматично
поширюється на осіб, які законним шляхом посіли в ній
керівні посади.
8 Див.: Волков В. К. Зтнократия — непредвиденньїй феномен
посттоталитарного мира // Полит. исследования. 1993. № 2.
—2-1330
| Політика як суспільне явище |
| Політична влада |
Персоналізована легітимність грунтується на довірі до
конкретної керівної особи. Така легітимність є близькою до
харизматичної і може перетворитись у неї. Проте якщо
харизматичного лідера ідеалізують, то стосовно лідера з
персоналізованою легітимністю переважає раціональний
підхід, розрахунок. Персоналізована легітимність підкріплю-
ється ідеологічною і структурною легітимністю, тоді як
харизма може протиставляти себе ідеологічним стереотипам
та існуючим владним структурам.
Є й інші типи легітимності політичної влади. Так, за
джерелами розрізняють легітимність участі, технократичну
і примусу. Перша грунтується на залученні громадян до
участі в управлінні суспільними справами, що створює
обстановку причетності їх до політики, дає змогу грома-
дянам відчувати відповідальність за її проведення і резуль-
тати. Технократична легітимність грунтується на високій
ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими
фахівцями. Легітимність через примус виявляється в сило-
вому примушуванні громадян до визнання й виконання
настанов влади. Сила є останнім аргументом влади, за
допомогою якого вона прагне підвищити свою легітимність.
Чим сильніший примус, тим нижчий рівень легітимності.
Легітимність влади проявляється не лише в загально-
державному масштабі, а й на регіональному та місцевому
рівнях. Визнаючи центральні органи державної влади, люди
можуть не довіряти окремим органам публічної влади на
місцях, де нерідко правлять за допомогою методів, далеких
від демократії.
З легітимністю політичної влади тісно пов'язана її
ефективність як ступінь здійснення владою тих функцій та
очікувань, які покладає на неї більшість населення.
Головним об'єктивним виявом ефективності державної
влади є ступінь забезпечення нею прав і свобод громадян.
Чим ефективніша влада, тим більшу підтримку населення
вона має. Легітимність влади, підтримка її населенням, у
свою чергу, сприяє підвищенню ефективності влади. Влада
як забезпечення прав людини тим ефективніша, чим вищий
є її авторитет і чим більшими ресурсами вона володіє.
Здатність влади забезпечити підкорення є її силою. Сила
влади може грунтуватися на страхові або інтересі. Сила
влади, заснованої на боязні покарання за непідкорення,
нестійка й нетривала. Такій владі притаманна тенденція до
ослаблення внаслідок природного прагнення людей позбу-
тися постійного відчуття страху. Влада, яка базується на
інтересі, є сильнішою. Особиста заінтересованість людей у
владі спонукає їх до добровільного виконання владних
розпоряджень. Така влада стабільна й довготривала.
Влада є засобом здійснення політики. Боротьба за оволо-
діння владою, її утримання й використання є найважливішим
аспектом і змістом політики. Політичні сили, що приходять
до влади, формують її різноманітні конкретні матеріалізовані
структури — парламент, уряд, главу держави тощо. Ці
структури починають здійснювати власну політику, яка стає
вже засобом даної влади. Іншими словами, влада виявля-
ється наслідком політики, а політика — наслідком влади. Це
дає підстави вважати, що політика і влада пов'язані при-
чиново-наслідковою взаємозалежністю.
Амелин В. Н.
Власть как общественное явление // Социально-полит. науки. 1991.
№ 2.
Аникевич А. Г.
Политическая вдасть; Волрош методологии исследодания. Красно-
ярск, 1986.
Болл Т.
Вдасть // Полит. исследования. 1993. № 5.
Бурлацкий Ф. М., Галкин А. А.
Современньїй Лев.иафан: Очерки политической социологии капи-
тализма. М., 1985.
Власть: Очерки еовременной политической философии Запада /
В. В. Мшвениерадзе, Й. Й. Кравченко, Е. В. Осипова й др. М., 1989.
Дмитриев Ю. А.
Соотношение понятий политической й государственной власти в
условиях формирования гражданского общества // Государство й
право. 1994, № 7.
Завершинский К. Ф.
Легатимность: генезис, становленив й развитие концепта // Полит.
исследования. 2001. № 2.
| Політична влада |
| Політика як суспільне явище |
Зуев В. Й.
Власть в системе политических категорий // Государство и право.
1992. № 5.
Иванов О. И.
Общественное мнение и власть // Социально-полит, журн. 1993.
№ 7.
Каверин С. Б.
Потребность власти. М., 1991.
Коваль Б. И., Ильин М. В.
Власть уегзиз политика // Полит, исследования. 1991. № 5.
Кравченко Ю., Чечель В.
Легітимність політичної влади й можливість її досягення // Політол.
читання. 1993. № 2.
Краснов Б. Й.
Власть как явление общественной жизни // Социально-полит.
науки. 1991. № 11.
Краснов Б. И.
Теория власти и властных отношений // Социально-полит, журн.
1994. № 3-6. . .
Ледяев В. Г.
Власть: концептуальный анализ // Полит, исследования. 2000. № 1.
Ледяев В. Г.
Формы власти: типологический анализ // Полит, исследования.
2000. № 2.
Мурадян А. А.
Двуликий Янус. Введение в политологию. М., 1994.
Налимов В. В.
Власть и противостояние ей // Полит, исследования. 1992. № 3.
Пушкарева Г. В.
Власть как социальный институт // Социально-полит, журн. 1995.
№ 2.
Рябов А. В.
Легальность и легитимность власти // Полит, исследования. 1994.
№ 2.
Рябов С. Г.
Державна влада: проблеми авторитету й легітимності. К., 1996.
Славный Б. И.
Проблема власти: новое измерение // Полит, исследования. 1991.
№ 5.
Славный Б. И.
Человек и власть // Полит, исследования. 1992. № 6.
Технологии политической власти: Зарубежный опыт. Книга-
дайджест / В. Н. Иванов, В. Я. Матвиенко, В. И. Патрушев,
И. В. Молодых. К., 1994.
Тиковенко А. Г.
Авторитет власти: прошлое и настоящее. Минск, 1992.
Фетисов А. С.
Политическая власть: проблемы легитимности // Социально-полит.
журн. 1995. № 3.
Философия власти / Под общ. ред. В. В. Ильина. М., 1998.
Халипов В. Ф.
Власть: Основы кратологии. М., 1995.
Черданцев А. Ф.
Государственная власть и ее обоснование // Правоведение. 1992.
№ 2.
Чиркин В. Е.
Основы государственной власти. М., 1996.
Чиркин В. Е.
Политическая и государственная власть // Совет, государство и
право. 1988. № 1.
| Соціальні засади політики |
СОЦІАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ
| С |
оціальне призначення політики поля-
гає в тому, що вона виступає засо-
бом вираження,задоволення та узгод-
ження соціальних інтересів, розв'язання
соціальних суперечностей і конфліктів,
забезпечення цілісності та стабільності
функціонування суспільства. Для розуміння
сутності та змісту політики в суспільстві
необхідно з'ясувати, з яких саме спільнос-
тей, передусім соціальних, вона склада-
ється,в чому полягають корінні інтереси цих
спільностей, як розв'язуються суперечності
між ними.