Українська література та мистецтво в xix - на початку xx ст

Розвиток української літератури.

Т.Г.Шевченко і українська культура.

Драматургія і театр.

Музичне мистецтво.

Архітектура, скульптура, живопис, графіка.

Найзначніші досягнення української культури XIX ст. пов'язані з розвитком літератури. Провідне місце у становленні нової ук­раїнської літератури належить творчості І.П.Котляревського. Його заслуга в тому, що він запровадив у літературу усну народну мову й створив на її основі такі твори, як поему «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» (1819 p.), а опубліковані вони відповідно в 1838 і 1841 pp.

«Наталка Полтавка» - перший драматичний твір нової ук­раїнської літератури. У листі до М.Гнєдича (1821) І.Котляревський писав, що «Наталка Полтавка» була «прийнята досить добре в Пол­тавській, Чернігівській та Харківській губерніях». У 1898 p., ха­рактеризуючи вісімдесятирічне сценічне життя п'єси, видатний ук­раїнський драматург і актор І.Карпенко-Карий назвав її «праматір'ю українського народного театру», «зразком народної поезії в драма­тичній формі». Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтав­ки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначив, що «радість, і горе, і сльози Наталки були го­рем, сльозами і радістю всієї зали».

Період від появи «Енеїди» І.Котляревського до виходу в світ «Коб­заря» Т.Шевченка характеризується в українській літературі творчі­стю талановитих письменників: Григорія Квітки-Основ'яненка (1778-1843), П.П.Гулака-Артемовського і Євгена Гребінки (1812-1848).

Г.Ф.Квітка-Основ'яненко - перший видатний український про­заїк, батько української повісті - народився в селі Основі близько Харкова - звідси і його псевдонім. Він довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Найвідомішими твора­ми Г.Квітки-Основ'яненка є повісті «Пан Халявський», «Маруся», «Конотопська відьма» та п'єси «Сватання на Гончарівці» і «Шель-менко-денщик».

П.Гулак-Артемовський писав байки, критикував соціальну не­справедливість, кріпосництво, тавруючи в них самодурство, амо­ральність, свавілля та деспотизм панів. Перший його оригінальний твір - «Пан та собака» (авторське визначення - «казка», насправді -«байка») - зажив чималої слави своїм викривальним пафосом, спря­мованим проти панів, що поводилися з людьми як із тваринами. Ця байка розгорнена в чимале оповідання, що налічує понад 180 рядків. В ній яскраво і дотепно змальовано картину кріпосницької діяльності з живими образами самого Рябка, а також Явтуха - наймита. Байка прозвучала як осуд панської сваволі, а її мораль стала народним прислів'ям:

«Той дурень, хто дурним іде панам служити, А більший дурень, хто їм дума угодити!».

Творча спадщина Є.П.Гребінки досить розмаїта - вірші, історичні поеми, повісті, байки. Талант Є.Гребінки - цього українського бар­да - виявився в ліричних віршах, які він писав українською та російсь­кою мовами і які стали піснями: «Ні, мамо, не можна нелюба лю­бить», «Очи черные, очи жгучие», «Помню, я еще молодушкой была». Але найбільшої слави зажив художник слова завдяки байкам, які стали окрасою української літератури і в які він, за словами І.Фран-ка, вклав «усю свою поетичну душу і любов до України». Всього Є.Гребінка написав 27 байок. Він є автором великої драматичної поеми «Богдан», яка написана російською мовою.

Є.Гребінка займався перекладами. В 1836 р. він переклав і видав українською мовою поему Олександра Пушкіна «Полтава».

Однією з найбільших заслуг Є.Гребінки перед українською літе­ратурою і перед усією Україною була участь у долі Т.Шевченка -викупі з кріпацтва, влаштуванні в художню академію, виданні «Коб­заря» у 1840 р.

В одному з листів Є.Гребінка відзначив роль українців в культур­ному поступі Росії XIX ст. Він писав: «Петербург є колонія освічених малоросів. Всі установи, всі академії, всі університети переповнені земляками, при призначенні людини на службу малорос звертає особ­ливу увагу як розумна людина».

Великий вплив на українську літературу, насамперед на творчість Г.Квітки-Основ'яненка, Є.Гребінки, П.Куліша, О.Стороженка, мав М.В.Гоголь - один з найбільших світових письменників XIX ст. Про свою ідейну близькість до письменника говорив Т.Шевченко у вірші «Гоголю» (1844).

Дитинство М.Гоголя пройшло в с Василівні поблизу Миргоро­да. Закінчивши, як вже зазначалося, Ніжинську гімназію вищих наук, він переїхав до Петербурга і подальше його життя проходило в Росії, де він став ще дуже рідкісним тоді професійним письменником, який жив літературною працею.

Символічно, що український потомствений дворянин М.Гоголь започаткував всесвітньо знамениту російську прозу «золотого сто­ліття», а українську - російська дворянка Марія Вілінська.

Першу літературну славу М.Гоголю приніс цикл повістей «Вечо­ри на хуторі біля Диканьки» (1831-1832). В них змальовано по­етичний образ України, овіяний народними повір'ями і легендами. Українській тематиці присвячені його збірка «Миргород» (1835) та повість-еиопея «Тарас Бульба» (1835) про героїчну національно-виз­вольну боротьбу українського народу. Працюючи ад'юнкт-професо-ром на кафедрі історії Петербурзького університету, М.Гоголь опуб­лікував розвідки з історії України та її культури - «Погляд на утворення Малоросії», «Про малоросійські пісні», XIX ст. - це єдине, по суті, бездержавне століття. Але воно однак породило духовну основу нації, основного носія державницької ідеї -Т. Шевченка (1814-1861). Кожна нація, якій пощастило відкрити і висловити свою творчу ідентичність, своє глибинне самопізнання, базу вищої, національної культури, осягнула це могутнім словом свого національного пророка. Серед цих народів є і українці. Поляки дістали Міцкевича, німці - Гете, англійці мають Шекспіра, італійці -Данте, угорці - Петефі, Росія гордиться своїм Пушкіним, а українці -Тарасом Шевченком.

Його вплив на дух і свідомість народу дозволив пробудити творчі сили занімілого поневоленого народу, розбудити його з невольничо­го сну, надихнути на визвольні дії. Не лише його молодий безсмерт­ний «Заповіт» (грудень 1845 p.), створений під час тяжкої хвороби (запалення легенів) у Переяславі, а й вся поетична збірка «Кобзар» (1840) - це суцільний заповіт України, віра в неї, молитва за неї. Книга стала явищем українського національного відродження. її схвально зустріли і читачі, і критики. Пізніше І.Франко писав: «По­ява Шевченкового «Кобзаря» 1840 р. в Петербурзі мусить вважати­ся епохальною датою в розвою українського письменства, другою після «Енеїди» Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, хо­лодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову»1. : Історія української літератури XIX століття: У 3-х кн. / За ред. М.Т.Яцен-ка. - Кн. 2. - К., 1996. - С 99.

Безправна та знекровлена Україна прокинулась, щойно почула голос молодого Т.Шевченка, його заклик до волі. У підсумковій до­повіді III відділу цареві зазначалося: «Шевченко складав вірші мало­російською мовою найобурливішого змісту. В них він то здіймав плач щодо уявного поневолення та бід України, то наголошував на славі гетьманського правління та колишній вольниці козацтва, то з ней­мовірною зарозумілістю виливав наклепи й жовч на осіб імпера­торського двору... Понад те, що все заборонене захоплює молодість і людей із слабким характером, Шевченко набув між друзями своїми славу значного малоросійського письменника, а тому вірші його под­війно шкідливі й небезпечні. З улюбленими віршами в Малоросії могли посіятись і згодом укоренитись думки про уявне блаженство часів гетьманщини, про щастя повернути ці часи і про можливість України існувати у вигляді окремої держави»2. 2 Кирило-Мефодіївське товариство. - К., 1990. — Т.'І. - С. 67.

В 1847 p., після розгрому Кирило-Мефодіївського братства, за на­писання антиімперських віршів Т.Шевченка звинуватили в політич­ному злочинстві й нещадно покарали - він став солдатом Окремого Оренбурзького корпусу. Усі десять невільницьких років над Кобза­рем України тяжіла нелюдська заборона писати й малювати, особис­то вигадана російським монархом Миколою І. Але і в умовах солдат­чини поет знайшов сили для боротьби і потай, дотримуючись конспірації, продовжував творити: Хоч доведеться розп'ястись! А я таки мережить буду Тихенько білії листки.

Велика заслуга Т.Шевченка в тому, що, доклавши стільки зусиль для пробудження національного самоусвідомлення українського на­роду та виховання національної гідності, він спрямував їх не в бік національної замкненості, винятковості чи ворожнечі, а в бік взаємо-пізнання та взаємоповаги, дружби та братерства народів. Тому Т.Шев­ченко належить не лише Україні, а й всьому людству, хоч кожне його слово - про Україну. У своїй творчості він глибоко поєднав націо­нальне і загальнолюдське. Давши людству краще з українського на­родного, поет водночас дав українському народові краще із за­гальнолюдського.

У творчій спадщині Т.Шевченка яскраво відбилася його всебічна загальна культура, широка обізнаність у питаннях літератури, мис­тецтва, історії, етнографії, естетики. Іван Франко писав, що Т.Шев­ченко «був сином мужика - і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури. Він був са­моуком - і вказав нові, світлі й вільні шляхи професорам і книжним ученим... Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до лю­дей в ненависть і погорду...».

Восени 1846 р. Т.Шевченко перебував у Житомирі, коли за дору­ченням Київської археографічної комісії він досліджував історичні та архітектурні пам'ятки Волині й Поділля. Тут він записав кілька народ­них пісень і зробив малюнки гайдамацьких могил у Кодні. Згадка про Житомир є в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали».

Твори Т.Шевченка перекладено на сотні мов, а «Заповіт» - всіма мовами колишнього Радянського Союзу й багатьма мовами народів світу. На відзнаку вшанування пам'яті Кобзаря скрізь, де жив Шев­ченко, куди закидала його невблаганна доля, відкрито музеї. Його іменем названо вулиці, парки, школи. Заповіт Кобзаря завжди єдна­тиме людей у справі служіння України:

Свою Україну любіть,

Любіть її.

Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

Після смерті Т.Шевченка найпомітнішою постаттю в українській літературі став Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897) - поет, прозаїк, журналіст, видавець, літературний критик, мовознавець, етнограф. Його перший великий твір - поема «Україна» - спроба історичного епосу від Володимира Великого до часів Богдана Хмель­ницького (на зразок «Одіссеї» та «Іліади» Гомера). П.Куліш є авто­ром першого українського історичного роману (як і першого зразка жанру роману в українській літературі взагалі) «Чорна рада» (1857), присвяченого подіям в Україні 1663 p., ґрунтовних науково-історич­них праць «История воссоединения Руси» (1874-1877), «Отпадение Малороссии от Польши» (1883-1890). Письменник створив високо­художні переклади Біблії, творів В.Шекспіра. П.Куліша називали «паном української мови», який володів всіма секретами її багатства й сили. Він є одним із зачинателів української культурної критики, першим українським критиком-професіоналом.

Високу оцінку нащадків дістала культурологічна діяльність П.Ку­ліша. М.Зеров назвав його «піонером культури на Україні», М.Хви-льовий - справжнім європейцем, що наблизився до типу західного інтелігента, а І.Франко - «знатним на свій час організатором духов­ної праці».

Дружиною П.Куліша була також письменниця, авторка оповідань з народного життя Олександра Білозерська (1828-1911). В українсь­ку літературу вона ввійшла під псевдонімом Ганни Барвінок. її брат -Василь Білозерський, член Кирило-Мефодіївського товариства, зас­новник та видавець журналу «Основа».

Першою українською письменницею новітнього періоду була Марко Вовчок - Марія Олександрівна Вілінська-Маркевич-Жучен-ко (1834-1907). Вона народилась у зрусифікованій родині, одру­жилася з Опанасом Маркевичем, з яким познайомилася в Орлі, де жила її родина і куди його вислали в 1847 р. за належність до Кири-ло-Мефодіївського братства. Виїхавши з ним в Україну, досконало вивчила українську мову.

Марко Вовчок виступила з першою соціальною повістю в ук­раїнській літературі - «Інститутка» (1862), а за п'ять років до того у Петербурзі українською мовою вийшла в світ перша збірка її творів «Народні оповідання» (1857). Т.Шевченко бачив у Марко Вовчок свою наступницю.

Коли він був у Нижньому Новгороді, «Народні оповідання» потрапили до його рук. «Какое возвышенно прекраснее создание зта женщина», - записав він у «Щоденнику» 18 лютого 1858 р. і висловив намір подякувати їй за радість від прочитаної книжки. 24 січня 1859 р. відбулося їхнє особисте знайомство. На спогад про цей день Т.Шевченко написав вірш «Марку Вовчку», в якому висловив за­хоплення творчістю й особою письменниці. Коли якось Марко Вов­чок попросила Т.Шевченка «поправити що-небудь» у її новому творі, поет схвильовано відповів: «Як можна до цього доторкатися! Це для самого мене джерело істини й краси!». Дуже високої думки був Т.Шевченко про мову українських творів Марка Вовчка. Коли Іван Тургенев запитав поета, кого б він радив читати, щоб якнайшвидше вивчити українську мову, Т.Шевченко відповів: «Марка Вовчка». В 1860 р. Т.Шевченко надіслав їй примірник «Кобзаря» з написом: «Моїй єдиній доні Марусі Маркевич. І рідний, і хрещений батько Тарас Шевченко».

Своє захоплення «Народними оповіданнями» висловив й І.Фран-ко. У своєму нарисі «Южнорусская литература», що побачив світ у Петербурзі в 1904 р. на сторінках найавторитетнішого російського багатотомного енциклопедичного видання Ф.Брокгаузена та І.Ефрона, у він писав про цю збірку: «...украинское слово в легальной форме представило русскому миру язвы крепостного состояния и вместе с тем дало возможность читателям глубже заглянуть в душу крестьян. Здесь как-будто говорил сам народ, и его речь, полная тихой мелан­холии, поражала своей простотой, гуманностью и мелодичностью»1. 1 Франко І. Твори: В 50 томах. - К., 1984. - Т. 41. - С 132.

Свою оцінку Марко Вовчок дала і Леся Українка. Вона писала: «Марко Вовчок знає такі таємниці душі українського народу, яких тепер вже ніхто не знає або виповісти не вміє».

Соціальну спрямованість мала творчість засновника української реалістичної байки Леоніда Глібова (1827-1893). Він написав понад 100 байок, в яких висміював вади тогочасного суспільства. У літе­ратурному доробку Л.Глібова окремої уваги заслуговують ліричні вірші: «Думка», «Зіронька», «Пісня», «Журба». Краща з них - «Жур­ба» (покладена на музику, М.Лисенком), сповнена елегійного смутку за втраченою молодістю, близька до народної поезії з її мелодійністю й багатством вживання епітетів, порівнянь. Вона відразу стала попу­лярною народною піснею під назвою «Стоїть гора високая».

Сатириком-гуманістом, автором дотепних і гострих поезій, які висміювали негативне у житті українського народу, картали тих, хто кривдив народ, був також Степан Руданський (1834-1873). Найбіль­шим досягненням поета є його співомовки, яких він написав понад двісті. Особливо популярними стали «Почому дурні?», «Пан та Іван в дорозі», «Добре торгувалось», «Сповідь» та багато інших. Крім того, він написав багато ліричних, пісенних творів. Його пісня «Повій, вітре, на Вкраїну» набула такої популярності, що стала народною і вже майже півтора століття чарує слухачів. Оспівувана в усі віки тема - кохання до дівчини та любов до рідної України й туга за ними - розкрита поетом з глибоким почуттям і ліризмом, а відпо­відна тексту музика відомого композитора Владислава Заремби зумо­вила популярність пісні. Відомі й білоруські варіанти цього твору. За життя поета вірш «Повій, вітре, на Вкраїну» було надруковано в журналі «Основа» у 1861 р. До написання вірша призвела розлука з Марією Княгницькою, що лишилася на рідному Поділлі.

В жанрі роману і повісті плідно працював Іван Нечуй-Левиць-кий (справжнє прізвище - Левицький). Особливо високою худож­ньою майстерністю відзначилися його соціально-побутові твори: «Микола Джеря» (1878) і «Кайдашева сім'я» (1879). Письменник виступив як автор історичних творів: «Запорожці» (1873), «Гетьман Іван Виговський» (1899), «Князь Єремія Вишневенький» (1897), а також науково-популярних праць: «Унія і Петро Могила» (1875), «Український гетьман Богдан Хмельницький» (1878), «Історія Русі» (1879). Історичній темі присвячена драма «Маруся Богуславка» (1875).

Соціально-психологічними мотивами позначена й творчість Па­наса Мирного (Панаса Яковича Рудченка) (1849-1920). У романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та повісті «Голодна воля» він за­хищав знедолених людей, а у повісті «Повія» змалював багатостраж­дальну долю жінки-селянки. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» -перший в українській літературі роман соціальної тематики.

Прагнення народу до волі відобразив у своїх творах талановитий письменник-новатор Михайло Коцюбинський (1864-1913). Силою художнього слова він протестував проти несправедливості, зли­денного життя соціальних низів суспільства. У його творчості досяг­нення реалізму в поєднанні з новими імпресіоністичними засобами синтезувалися у жанр соціально-психологічної новели («Поєдинок», «Цвіт яблуні», «Сніг» та інші.). За мотивами творів М.Коцюбинського створено фільми: «Навздогін за долею» (1927). «Фата моргана» (1931 p., 1956 p.), «Коні не винні», «Пекоптьор», «Кривавий світа­нок» (всі три - 1956 p.), «Дорогою ціною» (1957), «Тіні забутих предків» (1964), «Подарунок на іменини» (1991).

В кінці 1897 р. - на початку 1898 pp. М.Коцюбинський жив у Житомирі, працюючи тут у газеті «Волинь», у якій відав відділом хроніки. В цій газеті він опублікував цикл нарисів «Свет и тени русской жизни». Помер і похований М.Коцюбинський в Чернігові. Це місто двічі в XIX - на початку XX ст. за часів Л.Глібова і М.Коцю­бинського ставало одним з найпотужніших загальноукраїнських куль­турних осередків.

Видатною українською поетесою була Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) (1871-1913). Вона народилася і провела дитячі роки у Новограді-Волинському на Житомирщині. її матір'ю була відома українська письменниця Олена Пчілка (Ольга Петрівна Драгоманова) (1849-1930) - член-кореспондент Всеукраїнської Ака­демії наук, а дядьком по матері - М.П.Драгоманов. Серед родичів Лесі - Микола Лисенко та Михайло Старицький.

Хвора з дитинства на кістковий туберкульоз, вона духом не підда­валася недузі. Л. Українці вдалося поєднати силу шевченківських ідей з новими темами і створити цілком нову поезію загальнолюдських цінностей у високохудожній формі. Іван Франко писав про неї: «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Ук­раїна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із вуст сеї слабосилої, хворої дівчини». Вершиною її творчості є драма-феєрія «Лісова пісня». Багато досягла Леся Українка на ниві перекла­ду, адже крім української та російської володіла французькою, іспансь­кою, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами.

У XIX ст. жив і творив західноукраїнський письменник Юрій Федькович (1834-1888) - зачинатель культурного відродження Бу­ковини. Талант Ю.Федьковича І.Франко визначив як «переважно ліричний». Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише у творах, написаних українською мовою. Він на­писав близько 400 поетичних і 60 прозових творів. У найвідоміших з них - «Довбуш», «Лук'ян Кобилиця» - прославляються народні ватажки - борці за щастя пригноблених людей.

З Галичиною зв'язане все життя великого письменника, вченого, громадського діяча Івана Франка (1856-1916). Він продовжив тра­диції своїх попередників, зокрема Т.Шевченка, на ниві духовної культури, вніс вагомий вклад у розвиток національної та соціальної свідомості українського народу. Його літературна і наукова спадщина становить близько 5 тисяч найрізноманітніших творів. Він був найбіль­шим після Т.Шевченка українським поетом-новатором. До поетичного доробку І.Франка належать збірки «З вершин і низин», «Мій Ізма-рагд», поеми «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський».

Найкращою збіркою ліричних поезій І.Франка є збірка «Зів'яле листя» (1896). Надзвичайна музикальність франкових поезій пере­творює їх у широковідомі пісні («Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені»). Йому вдалося поєднати у своїх творах тра­диції романтиків і Т.Шевченка з новаторством європейських поетів.

У 1877-1882 pp. І.Франко написав визначні твори політичної лірики - «Вічний революціонер», «Каменярі», «Товаришам із тюр­ми». В них чітко прозвучав заклик до оновлення світу на засадах гуманізму і справедливості. На слова вірша «Вічний революціонер» видатний український композитор М.Лисенко у 1905 р. написав музику. Цей твір став одним із національних гімнів українського народу. В 1926 р. композитор С.Людкевич (1879-1979) створив сим­фонічну поему «Каменярі».

Серед повістей і романів І.Франка виділяються «Борислав сміється» і «Захар Беркут». В останній письменник відобразив жит­тя карпатської України в XIII ст. у часи монголо-татарської навали, а «Борислав сміється» присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. В цій повісті І.Франко висунув нову для ук­раїнської літератури тему робітничого руху. Однією з найвидатні-ших п'єс письменника є його соціальна драма «Украдене щастя» (1891), яка відзначається глибоким реалізмом.

І.Франко - найбільший в українській літературі перекладач з усіх європейських мов. Своїми численними перекладами з літератур різних народів світу він помітно збагатив українську культуру най­кращими здобутками світової художньої літератури.

І.Франко був кандидатом на Нобелівську премію, але він у 1916 р. помер. За правилами, премія Нобеля вручається живим претенден­там. Пізніше висувалися на цю премію такі українські літератори, як Улас Самчук, Павло Тичина, Микола Бажан, Василь Стус та Олесь Гончар.

В Галичині жив і працював український письменник Марко Че­ремшина (псевдонім Семенюка Івана Юрійовича) (1874-1927). В своїх оповіданнях він змалював побут, звичаї та психологію гуцульського селянства, безпросвітні злидні й трагізм його повсякденного життя. В оповіданнях з років Першої світової війни письменник показав грабіжницький характер імперіалістичної бойні.

Одним з кращих творів про селянство в світовій літературі є повість «Земля» буковинської письменниці Ольги Кобилянської (1863-1942). Шедевром української літератури стала також інша повість письменниці - «В неділю рано зілля копала», написана за мотивами української народної пісні «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Письменниця вводить в літературу образи жінок-еман-сипанток.

У кінці XIX - на початку XX ст. розгортається боротьба ідейних та художньо-естетичних течій. Поряд з реалізмом утверджується модернізм, який шукав нових засобів мистецького відображення світу. Першим в українській літературі під гаслом модернізму виступив у 1901 р. поет Микола Вороний (1871-1940). На сторінках «Літера­турно-наукового вісника» у відкритому листі програмного характе­ру він закликав навернутись до ідеї «чистої штуки», «справжньої запашної поезії». Прихильники модернізму різко виступали проти захоплення письменників старої генерації етнічно-побутовим описом, деталізацією, сільською тематикою і висловились за аполітизм, «чисте мистецтво».

Набувало розвитку театральне мистецтво. Головними центрами театрального життя в Україні в першій половині XIX ст. стали Харків і Полтава. Тут закладалися основи українського національного теат­ру. Першим постійним театром був Харківський, заснований у 1798 р. Директором, режисером і актором театру у 1812 р. став Г.Квітка-Основ'яненко. Навколо нього гуртувалась передова народолюбна молодь Харкова. У Харківському театрі виступав славетний український актор Карпо Трохимович Соленик (травень 1811 - 19.10.1851 pp.). Т.Шевченко у «Щоденнику» 20.07.1857 р. назвав К.Соленика геніальним актором, який здався йому «естественнее й изящнее неподражаемого Щепкина». На чолі Полтавського театру стояв І.П.Котляревський. Тут в 1819 р. були поставлені його п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник».

У Полтавському і Харківському театрах працював основополож­ник сценічного реалізму в російському і українському театральному мистецтві" Михайло Семенович Щепкін (17.11.1788-23.08.1863).

В 1821 р. за участю передових представників російської та української громадськості його було викуплено з кріпацтва. Він працював у те­атрах Харкова, Полтави, Києва (1816-1824), потім - у Малому те­атрі в Москві (1824-1863).

М.Щепкін мав дружні стосунки з багатьма діячами російської та української культур. Щира особиста дружба зв'язувала його з Т.Шев­ченком, який намалював портрет М.Щепкіна, подарував йому свій автопортрет і присвятив поему «Неофіти». Т.Шевченко писав М.Щепкіну: «Якби-то нам побачитися, якби-то нам хоч часиночку подивиться один на одного, хоч годиночку поговорити з тобою, дру­же мій єдиний! Я ожив би, я напоїв би своє серце твоїми тихими речами, неначе живучою водою!» Для того, щоб передати своє гли­боке захоплення талантом артиста, щоб виявити почуття щирої друж­би та прихильності до нього, Т.Шевченко вживає казковий образ живущої води.

В другій половині XIX ст. в драматургії і театрі виділяються три постаті: Іван Карпенко-Карий (справжнє прізвище - Іван Карпович Тобілевич) (1845-1907), Марко Кропивницький (1840-1910), Ми­хайло Старицький (1840-1904). Вони були водночас письменника-ми-драматургами, організаторами артистичних сил і акторами.

І.Карпенко-Карий - автор комедій «Сто тисяч», «Мартин Бору-ля», «Хазяїн», п'єс на історичні теми «Бондарівна» та «Сава Чалий». Драматург з демократичних позицій показав класове розшарування на селі, висміяв гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію; створив образи бунтарів проти соціального гноблення. Творам І.Карпенка-Карого притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови пер­сонажів, показ органічних зв'язків людини з її оточенням. «Я взяв життя», - говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Оцінюючи зроблене митцем, І.Франко писав: „Цілість драматич­ної творчості Карпенка-Карого наповнює нас почуттям подиву для його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселяти його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетич­ний талант і великий обсерватор людського життя»,

Понад 40 п'єс написав М.Кропивницький, який увійшов в куль­туру як. батько українського театру. Серед них - «Дай серцю волю, заведе, в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж Павук». Найбільш відомими п'єсами М.Старицького є «Не суди­лось», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». За сюжетами творів М.Гоголя М.Старицький створив п'єси «Різдвяна ніч», «Сорочинсь-кий ярмарок», «Тарас Бульба». Його перу належать історичні драми «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші». М.Старицький переробив п'єсу І.Нечуя-Левицького «На Кожум'я­ках» (1895) під назвою «За двома зайцями».

М.Старицького називали «ковалем» слів. Він збагатив рідну мо­ву своїми лексичними знахідками. Серед інших мовних утворень йо­му належать і такі «ліричні» слова, як «мріяти» та «мрія».

Вперше випробували свої акторські сили М.Кропивницький, бра­ти Тобілевичі - І.Карпенко-Карий, Микола Садовський (1856-1933), Панас Саксаганський (1859-1940) у виставах драматичних гуртків міст Бобринця та Єлисаветграда. У єлисаветградському гуртку впер­ше в Україні поставлено п'єсу Т. Шевченка «Назар Стодоля».

Великої шкоди театру завдав Емський акт 1876 p., який заборо­няв «різні сценічні вистави на малоруському наріччі». Це призвело до того, що більшість аматорських та професійних труп припинили ставити п'єси українською мовою. Лише у 1881 р. в результаті ак­тивних протестів російської та української громадськості уряд пере­дає місцевій адміністрації право дозволяти вистави українською мо­вою. Тож 80-ті роки стали переломними в долі українського театру.

Однак і в цей час категорично заборонялося створювати «спе­ціально малоросійський театр». Цензура обмежувала тематику ук­раїнських п'єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відоб­ражати колишні «вольності» українського народу, його боротьбу за незалежність.

В 1882 р. М.Кропивницький створив в Єлисаветграді перший ук­раїнський професійний театр, національний театр світового рівня, до акторського колективу якого ввійшло близько 100 чоловік. До репер­туару театру увійшли «Наталка Полтавка» І.Котляревського, «На­зар Стодоля» Т.Шевченка, «Чорноморці» М.Старицького, «Сватан­ня на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г.Квітки-Основ'яненка, а також пєси М.Кропивницького «Глитай, або ж Павук», «Доки сон­це зійде, роса очі виїсть».

М.Кропивницький прагнув до ідейно-художньої цілісності спек­таклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Театральна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонар­ного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

В цьому театрі працювала велика українська актриса Марія Кос­тянтинівна Заньковецька (справжнє прізвище - Адасовська) (4.08.1854-4.10.1934). Крім того, вона була провідною актрисою в інших кращих українських трупах - М.Старицького, М.Садовсько-го, П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого, І.Мар'яненка. Сценічний псевдонім актриса обрала за назвою рідного села Заньки Чернігівсь­кої губернії - Заньковецька.

її творчий шлях розпочався 27 жовтня 1882 p., коли у міському театрі Єлисаветграда вона вперше на професійній сцені зіграла роль Наталки з п'єси І.П.Котляревського «Наталка Полтавка». Долю ук­раїнської жінки драматична актриса майстерно розкрила, коли стала першою виконавицею головних жіночих ролей у п'єсах «Безталан­на», «Наймичка» І.Карпенка-Карого, «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М.Кропивницького, «Циганка Аза» М.Старицького, «Лиме-рівна» Панаса Мирного.

М.Заньковецька виділялась не тільки блискучою акторською грою, а й пісенною майстерністю. Вона мала чудовий голос - драматичне сопрано, й незрівнянно виконувала у спектаклях українські народні пісні. Пісня допомагала актрисі розкрити глибину створеного нею об­разу, а слухачам - пізнати душу українського народу. Для неї спів був одним із найдійовіших засобів драматичного впливу на глядачів.

З тріумфом виступала М.Заньковецька на сценах театрів Петер­бурга і Москви, куди приїжджала на гастролі трупа українського про­фесіонального театру на чолі з М.Кропивницьким. Захопленню мос­ковської публіки не було меж. Актриса страждала на сцені, а люди плакали у залі. Вони навіть підходили до каси і питали: «Сегодня Заньковецкая будет плакать?» Якщо відповідали: «Будет», то квит­ки брали. її успіх у Росії відзначив і редактор монархічної газети «Новое время» О.Суворін. Він був у захопленні: «Ось де справжній талант, ось де справжнє акторське мистецтво! Я одверто кажу: «Іншої такої артистки я не бачив». Але закликав покинути «вузькі націо­нальні береги» й перейти на сцену столичного театру. Востаннє ве­лика актриса виступила на сцені 15 грудня 1922 р. Вона стала пер­шою народною артисткою Республіки.

Мистецтвознавці ставили М.Заньковецьку на рівень світових зірок театрального мистецтва: італійки Елеонори Дузе, француженки

Сарн Бернар і росіянки Віри Комісаржевської. Та найвище її оцінив український поет Олександр Олесь:

Де йшла вона - там сходили троянди,

Куди дивилася - зірки.

Із сліз її - займались діаманти,

З зітхань - знімалися чайки.

Хто чув її, той чув наш степ зелений,

Стояв у нашому гаю,

Той розумів наш біль і гнів шалений

І плакав в нашому краю.

Оцінюючи творчість видатних корифеїв української сцени, один із засновників Московського Художнього академічного театру -КС.Станіславський - писав: «Такі українські актори, як Кропивниць-кий, Заньковецька, Саксаганський, Садовський - блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі світового мистецтва й нічим не поступаються перед знаменитими -Щепкіним, Мочаловим, Соловцовим, Недєліним. Той, хто бачив іру українських акторів, зберіг світлу пам'ять про них на все життя». У 1858 р. відбулось відкриття міського театру в Житомирі. На той час це було одне з найкращих театральних приміщень в Україні. Нині там знаходиться обласна філармонія. В Житомирському театрі виступали М.Кропивницький, М.Садовсышй, П.Саксаганський, М.Заньковецька, композитор А. Рубінштейн, співаки Л.В.Собінов та Ф.Шаляпін. В 1901-1902 pp. у Києві на кошти громадськості було збудовано Троїцький народний дім для підтримки Київського това­риства освіти і грамотності. На той час то був єдиний у Києві вог­ник українського мистецтва. В 1907 р. М.Садовський заснував тут перший український професійний стаціонарний театр. У складі тру­пи були такі актори, як М.Заньковецька, Любов Ліницька (1865-1924), П.Саксаганський, М.Кропивницький, Іван Мар'яненко (1878-1962), Лесь Курбас (1887-1937). На сцені звучали голоси видатних співаків: Олени Петляш (1890-1971), Марії Литвиненко-Вольгемут (1892-1966), Трохима Івлєва, Михайла Микиті (1885-1971). У травні 1916 р. Л.Курбас заснував у Києві «Молодий театр».

В Галичині перший український професійний театр було відкрито при культурно-просвітницькому товаристві «Руська бесіда» 29 березня 1864 р. Організував його український культурний діяч Ю.ГЛавровський. Тоді ж у Львові вперше здійснена театральна по­становка українською мовою - вистава «Маруся» Г.Квітки-Основ'я-ненка.

В 1905-1906 pp. театр «Руської бесіди» на чолі з його новим керівником Миколою Садовським та актрисою Марією Заньковець-кою здійснив постановку кращих творів української драматургії (п'єс М.Старицького, І.Карпенка-Карого). Театр цей проіснував до 1929 р.

Загальне визнання здобули заснований відомим українським письменником Гнатом Хоткевичем Гуцульський театр (1910-1912) та Буковинський народний театр (1904-1910).

В кінці XIX ст. в Україні започатковується кіно. Перший сеанс кінематографа відбувся в м. Житомирі у 1897 р.

Музичне мистецтво України XIX ст. характеризується розвитком оперного жанру. Цьому сприяло створення в 1867 р. у Києві оперно­го театру (тепер - Національна опера України ім. Т.Г.Шевченка). Автором першої за змістом української національної-опери «Запоро­жець за Дунаєм» став відомий оперний співак (баритон) і компози­тор Семен Гулак-Артемовський (1813-1873) - племінник письмен­ника Петра Гулака-Артемовського, близький приятель Т.Шевченка. Композитор написав і музику, і слова (лібрето) опери. Вона принес­ла йому широку популярність, стала українською музичною кла­сикою. Опера написана в 1862 p., а через рік, 14 квітня 1863 p., впер­ше була поставлена в Петербурзі в Марийському театрі. Роль головного героя - Івана Карася - в цьому спектаклі виконував сам автор. Першою виконавицею партії Оксани була видатна російська співачка Дар'я Леонова (20.03.1829-6.02.1896). В 1864-1865 pp. опе­ра йшла у Великому театрі в Москві. В українському театрі її впер­ше спробував поставити М.Старицький в 1884 р. у Ростові. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісен­ного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Ок­реме місце у творчій спадщині С.Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема «Стоїть явір над водою» (присвячена Т.Шев­ченку, з яким автор дружив з 1838 р), «Спать мені не хочеться», яку автор присвятив Дар'ї Леоновій.

Одним з перших українських композиторів-професіоналів у Га­личині був Михайло Вербицький (1815-1870). Він є автором музики (слова написав П.Чубинський) до пісні «Ще не вмерла Україна» (1863), яка стала гімном борців за національне визволення України. Цю музику Верховна Рада у 1992 р. затвердила як гімн України.

Найвищого розвитку українське музичне мистецтво XIX ст. до-сягло в творчості Миколи Віталійовича Лисенка (22.03.1842-6.11.1912) - композитора, піаніста, музикознавця, музичного ет­нографа, диригента, педагога, громадського діяча. Він вважається основоположником української класичної музики, національної музичної творчості, професіональної музичної школи в Україні. Своєю композиторською працею, зокрема операми «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда», М.Лисенко заклав основи національного класичного музичного мистецтва.

Центральним твором М.Лисенка, названим композитором народ­ною музичною драмою, стала героїко-епічна опера «Тарас Бульба» (1891). Вона - явище справді національне, в якому з великою ре­алістичною силою та романтичним пафосом відображено кращі ри­си характеру народу, що бореться за свою свободу. Героїко-патріотичні образи опери (Тарас, Остап, Кобзар, народ) виростають із шевченківських «Гайдамаків» та інших зразків волелюбної поезії Великого Кобзаря.

Народився М.Лисенко в селі Гриньках Кременчуцького повіту Полтавської губернії в сім'ї дрібного поміщика Віталія Романовича Лисенка, офіцера кірасирського полку. Він був людиною освіченою і культурною, відзначався передовими для свого часу поглядами. Віталій Романович був дядьком Михайла Петровича Старицького, який, залишившись сиротою, виховувався в сім'ї Лисенків.

Вже з дитинства Микола тягнувся до музики, слухав народну пісню. Першою вчителькою його була мати Ольга Єреміївна Лисен­ко - досить добра піаністка, яка походила із полтавського поміщиць­кого роду Луценків. Освіту вона дістала в Петербурзькому Смоль­ному інституті шляхетних дівчат.

У старовинному роді Лисенків, який вів свій початок від козаків, жив волелюбний дух. Усна сімейна традиція донесла до XIX ст. істо­ричні пісні й думи, які з особливою виразністю виконував рідний дядько по батькові Андрій Романович. Від нього Микола Лисенко почав записувати мотиви народних пісень, серед яких були: «Ой не гаразд, запорожці», «Отамане, батьку наш», «Встає хмара з-за лима­ну» та інші.

М.Лисенко мав прекрасну музичну культуру й високу школу. Протягом двох років (1867-1869) він вчився у Лейпцігській кон­серваторії - одному з найвідоміших у Європі навчальних музичних закладів. Він завершив повний курс фортепіанної гри і пройшов істо­рію музики й усі теоретичні предмети. Екзаменаційна комісія визна­ла гру випускника консерваторії гідною відзнаки і дала йому право на гастрольні подорожі по Європі. У 1874-1876 pp. М.Лисенко був у Петербурзі, де пройшов школу інструментовки у М.Римського-Корсакова.

Композитор був невтомним збирачем народних пісень. В с. Ро-манівка нинішнього Попільнянського району на Житомирщині, де жив його товариш Тадей Рильський, він записав пісню «Ой, ти, зіронько та вечірняя».

Вивчений і асимільований ним колосальний фольклорний мате­ріал М.Лисенко прагнув ввести в сучасну йому музику. М.Лисенко видав сім випусків «Збірника українських пісень» (1868-1911) в обробках із супроводом фортепіано, дванадцять так званих десятків (120 пісень, укладених для чоловічих і змішаних хорів), збірник «Мо­лодощі» (весняні ігри дитячі, дівочі, жіночі та мішані). Всього ж він написав музику до близько 600 пісень. Композитор створив перші в Україні опери для дітей «Коза-дереза», «Пан Коцький», «Зима і Весна».

Його муза злилася з безсмертним словом Т.Шевченка. Він є од­ним з перших і найкращих інтерпретаторів «Кобзаря» (понад 80 во­кальних творів різних жанрів). Багато композицій написав на тексти М.Старицького, С.Руданського, Миколи Вороного (1871-1938), Лесі Українки, І. Франка. Композитор зробив найбільш вдалу музичну обробку п'єси І.Котляревського «Наталка Полтавка».

З ім'ям М.Лисенка, якого називали батьком української музики, пов'язаний розвиток в Україні музичної освіти. У 1903 р. музична громадськість Києва, Львова та інших міст широко святкувала 35-річчя його творчої діяльності. На зібрані гроші, за які передбачалось купити ювілярові будинок, МЛисенко в 1904 р. відкрив у Києві музично-драматичну школу, яка з 1913 р. стала носити його ім'я. В ній композитор працював до останнього дня. Школа випустила бага­тьох відомих музикантів, музичних і драматичних артистів. Зокрема, тут навчалися українські композитори Кирило Стеценко (1882-1922), Левко Ревуцький (1889-1977), Олександр Кошиць (1875- 1944), співак М.Микита, актори Олексій Ватуля (1891-1955) і Борис Романицький (1891-1988).

Автором музичних творів на слова Т.Шевченка, зокрема «За­повіту» (близько 70-х років), був Гордій Павлович Гладкий (близь­ко 1849-1894) - український музикант-аматор і хоровий диригент. В мелодії до «Заповіту» він яскраво відтворив дух шевченківського вірша. Народ сприйняв цю пісню і любовно передає її з покоління в покоління. Автором музики до пісні «Реве та стогне Дніпр широ­кий» (1886 р., на текст з балади Т.Шевченка «Причинна») є укра­їнський педагог і композитор Данило Крижанівський (29.12.1856— 26.02.1894). Цю пісню він присвятив М.Кропивницькому.

Композитором і піаністом двох народів - польського і ук­раїнського - був Юліуш Зарембський (1854-1885), який народився і помер в Житомирі. Він мав дуже хорошу школу: закінчив Віденсь­ку і Петербурзьку консерваторії, удосконалював фортепіанну май­стерність у знаменитого композитора Ференца Ліста. Ю.Зарембсь-кий працював професором Брюссельської консерваторії, гастролював у Києві, Одесі та Житомирі.

В історії української музики гідне місце займає Микола Мико­лайович Аркас (7.01.1853-26.03.1909). Це - особистість ренесансно­го типу: видатний урядовець, громадський діяч, історик, композитор, фольклорист-етнограф. Не маючи належної музичної освіти, ще на­вчаючись у Новоросійському університеті в Одесі, вивчав українські народні пісні, записував твори бандуристів, пробував писати сам.

Цьому значною мірою сприяло знайомство і тривале спілкуван­ня з Петром Ніщинським (1832-1896) - автором музики до п'єси Т.Шевченка «Назар Стодоля». Саме П.Ніщинський навчав молодо­го М.Аркаса основам теорії музики, гармонії, правилам композиції та виконавському мистецтву. Ці початкові музичні знання згодом М.Аркас з успіхом застосував на практиці. Він зібрав і обробив ба­гато українських народних пісень.

Одним з перших його творів була опера, в основу якої покладе­ний славнозвісний твір Т.Шевченка «Катерина» (1891). Композитор сам написав і музику, і лібрето. Опера відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю. Вона була поставлена трупою М.Кропивницького в Москві 12 лютого 1899 р. і мала над­звичайний успіх. Протягом п'яти років її почули в Мінську, Вільно, Києві, Одесі, Катеринодарі, Маріуполі, Луцьку, Львові, Варшаві.

М.Аркас написав музику на слова I.Франка «Не пора» - одного з політично найгостріших українських національно свідомих поетич­них творів, нещадно переслідуваного як царською, так і радянською цензурою.

М.Аркас планував написання ще кількох музичних творів, але крововилив у мозок та параліч правої руки не дали змоги сідати за фортепіано. Неможливість займатися музичною творчістю спонука­ла М.Аркаса зайнятись новою сферою діяльності - на початку XX ст. він починає вивчати історію України. Метою досліджень був аналіз і узагальнення української історії в найдоступнішій формі, зрозумілій малоосвіченим категоріям населення, дітям. Результатом роботи М.Аркаса як блискучого популяризатора історичних знань стала написана ним «Історія України-Руси». Вона була видана в 1908 р. українською мовою в Петербурзі досить великим на той час тира­жем - 7000 примірників. Цю працю сучасники ставили в один ряд з «Кобзарем» Т.Шевченка. М.Аркас також є автором історичної по­еми «Гетьман Пилип Орлик» (1907).

В Західній Україні плідне працювали композитори Денис Січинський (2.10.1865-26.05.1909) - автор опери «Роксолана», Ана-толь (Наталь) Вахнянин (19.09.1841-11.02.1908), Філарет Колесса (17.07.1871-3.03.1947), Остап Нижанківський (24.01.1863-22.05.1919), його син Нестор (31.08.1893-12.04.1940), Василь Барвінський (20.02.1888-9.06.1963), Йосип Витвицький (1813-20.02.1866), Сидір Воробкевич (1836-1903).

У 1900 р. у Львові відкрився оперний театр, а в 1903 р. - Вищий музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєне ім'я М.Лисенка. Засновником і директором цього інституту, а також музично-хоро­вих товариств «Торбан» (1870) та «Боян» (1891) був А.Вахнянин -автор першої галицької опери «Купало». Діяльність інституту сприя­ла вихованню цілої плеяди обдарованих музикантів і композиторів, серед яких виділявся Станіслав Людкевич (24.01.1879-10.09.1979) -творець знаменитої кантати-симфонії на слова Т. Шевченка «Кав­каз». До найвищого рівня світового вокального мистецтва підня­лись талановиті львівські співаки Соломія Крушельницька (23.09.1872-16.11.1952), Олександр Мишуга (20.06.1853-9.03.1922), Модест Менцинський (29.04.1875-11.12.1935), але працювали вони більше в уславлених європейських театрах, пропагуючи там українсь­ку музику.

Серед архітектурних пам'ятників XIX - початку XX ст. значну цінність має оперний театр в Києві, побудований у 1897-1901 pp. за проектом архітектора Віктора Шретера. У 1862-1882 pp. за участю архітектора Олександра Беретті (1816-1895) споруджено Володи-мирський собор у Києві. Значну художню цінність мають настінні розписи інтер'єру, виконані в 1885-1896 pp. українськими, російсь­кими і польськими художниками В.Васнецовим, М.Нестеровим, М.Врубелем, В.Замирайловим, С.Костенком, М.Пимоненком, С.Яремичем, П.Сведомським, В.Котарбінським та іншими під керівництвом академіка А.Прахова. Створені образи князів Володи­мира, Олександра Невського, княгині Ольги, Нестора-літописця вра­жають своєю величністю і живою реальністю, національним забарв­ленням і подихом історії.

До кращих споруд Києва початку XX ст. відноситься будинок пе­дагогічного музею (1909-1912) архітектора Павла Альошина (1881-1961). Музей діяв до березня 1917 р. Тепер там знаходиться Буди­нок вчителя. За проектом українського архітектора Генріха Гая (1875-1936) у Києві збудовано перший в Україні критий (Бес­сарабський) ринок (1910-1912).

Дуже швидко забудовувалася Одеса. Вона в кінці XIX ст. за кількістю населення вийшла на третє місце в Росії і стала найбільшим містом України. У 1884-1887 pp. за проектом австрійських архітекторів Германа Гельмера (1849-1919) і Фердінанда Фельнера (1847 р. - ?) у формах ренесансу з елементами бароко збудовано в Одесі міський театр (нині - театр опери та балету).

Відродженню української культури та піднесенню її на новий, більш високий щабель, сприяла діяльність Василя Кричевського (19.12.1872 (за іншими даними - 12.01.1873) - 15.11.1952 pp.) - ар­хітектора, графіка, ілюстратора, майстра книги, живописця. Найбільші досягнення були у нього в оформленні книги, зокрема обкладинки, та в архітектурі. Серед його робіт - фасад і внутрішнє оформлення Полтавського губернського земства (1903-1908 pp., тепер - краєз­навчий музей), будинок Лохвицького народного дому, комплекс гон­чарної майстерні в Опішні.

Набула розвитку монументальна скульптура. В 1853 р. в Києві на Володимирській гірці встановлений бронзовий пам'ятник князю Київської Русі Володимиру. Автори - скульптори В.І.Демут-Мали-новський і П.М.Клодт, архітектор О.К.Тон. Скульптор Михайло Микешин (21.02.1835-31.01.1896), за походженням білорус, створив пам'ятник Б.Хмельницькому в Києві (1879-1888). Разом з Д.Менде-лєєвим, І.Рєпіним та іншими він був засновником Товариства імені Т.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчились у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга.

Українські скульптори прославили себе на ниві російського мис­тецтва. Серед них - І.П.Мартос, який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії мистецтв. До найвідоміших його скульптурних робіт належать пам'ятники Мініну і Пожарському в Москві (1804-1818) та А. Рішельє в Одесі (1823-1828).

У 1899 р. було споруджено і урочисто відкрито перший пам'ят­ник у Житомирі - пам'ятник О.С.Пушкіну.

З-поміж українських скульпторів Галичини світову славу здобув Михайло Парашук, котрий разом з Антоном Попелем створив пам'ят­ник Адамові Міцкевичу у Львові. М.Паращуку також належать скуль­птурні портрети І.Франка, В.Стефаника, М.Лисенка і СЛюдкевича.

Чільне місце в українському живописі першої половини XIX ст. займає Т.Шевченко, який в 1844 р. закінчив Петербурзьку Академію мистецтв. Вихований на традиціях класицизму, він поступово перехо­дить до реалізму, одним із перших починає змальовувати життя та побут селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська роди­на» та інші). Подорож в Україну народжує задум створити серію офортів під назвою «Живописна Україна». Шість офортів цієї серії, які з'явились у 1844 р. у Петербурзі, відзначаються високою техні­кою та життєвою правдою. Художник-патріот задумав представити Європі свою батьківщину з її самобутньою історією, культурою й побутом. Пояснювальні тексти під офортами було вигравірувано французькою мовою. «История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удиви­тельно оригинален, земля прекрасная. И все это до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов», - пи­сав Т.Шевченко в листі до Чернігівського цивільного губернатора Павла Гессе.

Одним з провідних жанрів у творчості Т.Шевченка був портрет. Його пензлю належить близько 130 портретів, серед яких найбільш цікаві - автопортрети. В 1860 р. Рада Академії мистецтв надала йому звання академіка гравірування.

У живописі другої половини XIX ст. сюжети на українські теми знайшли втілення в полотнах Костянтина Олександровича Рутовсь-кого (1826-1893). Він відомий своїми ілюстраціями до творів М.Гого-ля, Т.Шевченка, Марко Вовчок, а також до біографії Т.Шевченка. В 1875 р. художник завершив роботу над картиною «Кобзар над Дніпром».

Художня довершеність притаманна картинам співця природи і народного побуту України Миколи Пимоненка (25.02.1862-13.03.1912). Найбільш відомі його роботи - «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», «Сінокіс», «Проводи рекрутів».

Розвивався пейзажний живопис. Своє обдарування в ньому най­більше проявив Сергій Васильківський (7.10.1854-24.09.1917). Його полотна «Отара в степу», «Ранок», «Козача левада», «Степ на Україні», «В Запорізькому степу», «На Харківщині» - це своєрідний гімн українській природі.

Батальний живопис започатковує Микола Самокиш (13.10.1860-18.01.1944). Його перше полотно на цю тематику - «Повернення російської кавалерії після атаки під Аустерліцом». Найбільш відома з історичних полотен картина М.Самокиша «Бій Максима Криво­носа з Ієремією Вишневецьким».

Майстром психологічного портрета був Олександр Мурашко (26.08.1875-14.06.1919). Він є автором відомої картини «Похорон кошового», для центральної постаті якої позував М.Старицький.

Багато зробив для України Ілля Юхимович Ренін (1844-1930), родом з Чугуєва на Слобожанщині. Пензлю великого художника на­лежать картини: «Українська селянка» (1880), «Портрет Т.Г.Шев­ченка» (1888), «Українське весілля» (1928) та багато інших. Його перші життєві враження пов'язані з Україною - акварель «Банду­рист» художник наманював у 15 років.

Понад десять років (1880-1891) працював І.Рєпін над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султанові». Для цієї картини в ролі кошового писаря, зображеного в центрі полотна, позував ху­дожнику український історик, археолог, етнограф, фольклорист, пись­менник Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940), який все своє життя присвятив вивченню історії запорізьких козаків і якого за це називали Нестором Запорізької Січі. Кошовим отаманом Іваном Сірком в картині зображений генерал Михайло Іванович Драгомиров.

І.Рєпін намагався виховувати «українських Матейків» і давав своїм учням завдання писати на українські історичні теми. Найвідо-міша картина - «Гість із Запоріжжя» Фотія Красицького (1873-1944), внучатого племінника Т.Шевченка.

Автором знаменитого портрета Т.Г.Шевченка та картин на ук­раїнську тематику був російський художник Іван Крамськой (1837-1887). Він, як і І.Рєпін, входив до Товариства пересувних художніх виставок, яке стало провідним мистецьким об'єднанням у Росії в 70-х роках XIX ст.

Розвиток українського національного образотворчого мистецтва в другій половині XIX ст. зосереджувався у трьох мистецьких цент­рах - Одесі, Києві й Харкові. Випускники одеської малювальної шко­ли, заснованої ще в 1865 р. членами Товариства красних митців і реорганізованої в 1889 р. в художнє училище, мали право продовжу­вати навчання у Петербурзькій Академії мистецтв без вступних іспитів. З 1875 р. в Києві діяла заснована М.Мурашком малювальна школа, учнями якої були відомі згодом магістри українського живо­пису М.Пимоненко, С.Костенко. І.Іжакевич. Ф.Красицький, а також російські художники М.Врубель, В.Ссров, К.Малевич. Про прагнен­ня утвердити свою самобутність свідчить також створення українсь­кими художниками мистецьких об'єднань - Київського товариства художніх виставок (фактично виникло у 1887 p., організаційно ж оформилось у 1893 p.), Товариства південноросійських художників в Одесі (1890).

В Галичині душею національного мистецького життя був талано­витий художник (пейзажист-лірик і портретист) Іван Трупі (1869-1941), зять М.Драгоманова. Він є автором портретів відомих діячів української культури І.Франка, Л.Українки, В.Стефаника, МЛисенка та інших. І.Труш виступив ініціатором створення в Галичині українсь­ких художніх товариств. У 1898 р. він створив у Львові Товариство до розвою руської штуки, а в 1905 р. - Товариство прихильників украї­нської штуки.

Значною подією в культурному житті всієї України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І .Тру­їла в 1905 р. у Львові.

Яртись