Україна в умовах великого терору

Наприкінці 20-х - на початку 30-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну, яку дослідники називають режимом особистої влади Сталіна, або сталінщиною.

Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-яку опозицію сталінському режиму, будь-які прояви інакомислення. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи ДПУ, підпорядкованого наркомату внутрішніх справ (НКВС). (У 1934 р. замість ДПУ створено Головне управління державної безпеки).

Органи ДПУ - НКВС розгорнули масові жорстокі репресії проти всіх прошарків населення.

Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування.

Ідейним обґрунтуванням масового терору стало теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв'язку з цим посилення пильності і боротьби проти „ворогів народу".

Каральні органи посилювали пошук „ворогів народу", „контрреволюціонерів", „ворогів соціалізму", збільшувалися масштаби насильства.

В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що „на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм", і поставив завдання „завдати нищівних ударів по націоналістичним петлюрівським елементам, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва української соціалістичної культури". Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору в Україні.

Основними напрямками масових репресій в республіці були по-перше, репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 рр.).

По-друге, боротьба з „підпільними націоналістичними організаціями". Першою була сфабрикована справа проти „Спілки визволення України" („СВУ"), за якою в 1930 р. було засуджено 45 чоловік - відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них - академік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С. Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В. Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А. Ніковський. Після процесу над „СВУ" „розкрили" велику кількість „ворожих організацій", зокрема „Український національний центр" (її керівником оголосили М. Грушевського, його звинуватили в „буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер при нез'ясованих обставинах), „Українську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ - НКВС „викрили в Україні 15 великих „підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів" (за підрахунками окремих дослідників , всього у 30-ті роки в Україні було влаштовано гучні процеси над учасниками більш як 100 вигаданих „центрів" і „комітетів").

По-третє, репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в „українському буржуазному націоналізмі", у „ворожій діяльності", у „відсутності пильності", в „троцькізмі" і т.п. Ще у 1932 р. в Україні розпочалася (на рік раніше, ніж загалом в СРСР) масова чистка партійних рядів. З КП(б)У пачками виключали й заарештовували працівників різних сфер суспільного життя, які свого часу вступили до партії. Протягом 1932-1936 рр. чисельність КП(б)У зменшилася більш як на половину. Під час масових репресій другої половини 30-х рр. знищено переважну більшість ЦК КП(б)У, українського уряду. Загинули X. Раковський, Ю. Коцюбинський, С. Косіор, В. Чубар, М. Скрипник та інші. Вцілів лише Г. Петровський, якого звільнили з роботи й жорстоко переслідували.

По-четверте, боротьба з „націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.

По-п'яте, боротьба проти релігії і церкви. Нових нищівних ударів зазнала українська православна церква: було репресовано 72 митрополити, єпископи та архієпископи, 2 тис. священиків, до 1939р. закрито близько 70% церков, які діяли в 20-х роках, спалено декілька тисяч ікон, зруйновано чимало храмів, інших пам'ятників культури. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937 рр.) оголосили „п'ятирічкою знищення релігії".

По-шосте, гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед них М. Зеров, Г. Косинка, К. Буревій та ін. Протягом 1934-1938 рр. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр „Березіль", його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і рр. ввійшли в історію України як період „національного відродження", то 30-і рр. дослідники назвали „розстріляним відродженням".

І, нарешті, по-сьоме, чистка військових кадрів: був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з І. Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І. Дубовим. Репресії проти командного складу викликали гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

В цілому, масові репресії мали наступні наслідки:

- тотальний терор торкнувся усіх категорій населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;

- занепала українська національна культура, знизився інтелектуальний потенціал української нації;

- відбулася деформація морально-етичних відносин (насаджувалася атмосфера страху та абсолютної покори, заохочувалися доноси, формувалася тоталітарна свідомість);

- посилилась економічна і політична залежність України від центру;

- шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму,
абсолютної політичної влади Сталіна.

Мало що змінилося й після прийняття нової конституції України 1937 р. Непрямі вибори було замінено прямими при таємному голосуванні, скасовано категорію так званих „експлуататорських верств", яка раніше не мала права брати участь у політичному житті. Замість з'їздів рад різних рівнів почали діяти Верховна і місцеві ради, що збиралися на сесії і формально мали деякі парламентські ознаки. Було проголошено основні права й обов'язки громадянина.

Фактично ж положення цієї конституції не реалізовувалися. Сталінська система вирішувала суспільно-політичні й соціально-економічні проблеми на власний розсуд, незважаючи на конституційні норми.

Список літератури

1. Історія України /Під ред. В.А.Смолія.- К.: Альтернатива, 1997.-С.265-270,
274-275,281-288,294-296.

2. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів і до XXI
століття: навчальний посібник. Видання третє.- К.: ООО "Одісей", 2002. - с. 386-
390, 392-397.

3. Король В.Ю. Історія України. -Київ: „Феміна", 1995.-c. 143-146, 151-153.

4. Лановик Б.Д., Лазарович М.В. Історія України: Навч. Посіб.- 2-ге вид.,
перероб. і доп. -К.: Знання -Прес, 2003. - с.448-452, 454-462, 465-475.

5. Мирончук В.Д., Ігошкін Г.С. Історія України: Навч. посіб. - К.: МАУП,
2001.-c. 187-205.

6. Світлична В.В. Історія України: Навчальний посібник для студентів
неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге видання, виправлене й
доповнене. - К.: „Каравела", Львів: „Новий світ - 2000", „Магнолія плюс", 2003. - с.
171-173, 176-182.

7. Чайковський А.С., Шевченко П.Ф. Історія України: Посібник для
старшокласників та абітурієнтів. - К.: А.С.К., 1999. - с. 182-190,195-202.