Трансформація політичних систем у країнах центральної та східної європи

Трансформація суспільно-політичного ладу країн Цент-. ральної та Східної Європи на сучасному етапі не дає змоги зробити однозначні висновки. Процес цей надзви­чайно суперечливий, швидкоплинний. Всі ці держави перебувають на різних стадіях становлення демократії. Між ними є великі відмінності в рівні демократизації, стабільності демократичної системи, консолідації демок­ратії. Одне слово, проблеми політичних та економічних перетворень виявилися набагато складнішими, ніж очіку­валося.

Перед незалежними державами постало стратегічне завдання — створити заново політичні механізми на за­гальносвітових цивілізаційних принципах. Зміст цих змін можна визначити як широкомасштабну трансформацію. У політичному плані — це зрушення від тоталітаризму до демократії. В економічному — перехід від централізова­ного планування та управління економікою до ринкових відносин.

Оцінка ситуації

Дослідникам ще належить віднайти об'єктивні й суб'єктивні чинники обвального руйнування суспільно-політичного ладу на всьому постсоціалістичному просторі. Нині можна констатувати цілком протилежні точки зору в оцінці цих явищ.

Одна з них полягає в тому, що причиною розпаду світо­вої системи соціалізму була деформація політичної лінії кеоівництва КПРС. його ппавий опоптунізм. Безпепечну

роль у поширенні ревізіонізму, відходу від класового підхо­ду відіграв Микита Хрущов. Центристської політики дотри­мувались і його наступники. Нерішуча, популістська політи­ка Михайла Горбачова завершила перехід керівництва КПРС на опортуністичні позиції.

Прихильники протилежної точки зору вважають, що го­ловним чинником поразки соціалістичних режимів у країнах Центральної та Східної Європи є те, що ці режими по суті були антинародними, не спроможними реформуватись у справді демократичні.

На наш погляд, це крайні позиції, а істина, мабуть, десь посередині. Суспільні зміни, які почалися на рубежі 80— 90-х років XX ст. в регіоні Центральної та Східної Європи, стали підсумком циклу історичного розвитку, що завершив­ся, — невдалої спроби форсування переходу від капіталізму до соціалізму без урахування багатоманітності й поліваріант-ності об'єктивних процесів.

У другій половині 80-х років стало особливо очевидним, наскільки теорія й практика «реального соціалізму» не універсальні, а з певного моменту — не адекватні тенден­ціям цивілізованого розвитку. Всі країни регіону відставали, хоча й різною мірою, від розвинутих капіталістичних країн і за величиною національного доходу на душу населення, і за продуктивністю праці. Рівень життя населення в ряді країн перебував у стані стагнації, в інших — знижувався. Метою політичної трансформації, що розгорнулася в країнах Цент­ральної Європи, був демонтаж автократичних режимів і утвердження в цих державах демократичної політичної системи.

За цей період розпалися три федеративні держави — Радянський Союз, Чехословаччина та Югославія, на місці яких утворилися 22 нові суверенні держави з населенням 340 млн осіб, а загалом з'явилося 28 нових європейських держав. Як зазначають експерти ООН, більшість країн Центральної та Східної Європи пройшли момент найглиб­шого економічного спаду ще в 1992—1993 pp. (а Польща навіть у 1991 р.) і показують приріст виробництва. Торго­вельний обмін між країнами Центрально-Східної Європи помітно пожвавився. Водночас виявилися й поширилися непередбачувані соціальні втрати від трансформації." пере-

хідний спад виробництва виявився надто глибоким і трива­лим, постала проблема безробіття, в результаті приватизації слабко, а в багатьох випадках узагалі не зростає ефектив­ність виробництва, занадто повільно відновлюється рівень життя більшості населення.

У цьому контексті безперечно корисним є хоча б по­біжний аналіз тих змін, які спостерігаємо в країнах Цент­ральної та Східної Європи в політичній, економічній, со­ціальній сферах, виявлення спільних рис чи відмінностей порівняно з тим, як відбуваються ці процеси в Україні.

Аналіз процесів, які супроводжують політичні та еко­номічні перетворення в країнах Центральної та Східної Європи, свідчить: свідомість громадян у постсоціалістично-му суспільстві здебільшого не сприймає радикального лібе­ралізму й виступає за поновлення елементарного порядку і справедливості. Мільйони жертв «шокової терапії» спро­можні оцінити, що вони втратили: гарантовану заробітну плату, безкоштовну освіту й медичне обслуговування, низь­ку квартплату, дитячі садки, ясла й літні табори відпочинку. Цей, хай і мінімальний, рівень життя, на їхню думку, — кра­щий від тієї бідності, яку спричинили політичні зміни.

Як же розвиваються ці процеси в різних країнах?

Парламентські республіки

Болісно відбуваються демократизація й вихід на магістральний шлях цивілізації «самітниці Європи» — Рес­публіки Албанія (територія — 28,7 тис. кв. км; населення — 3,5 млн чол.), яка є найменшою та, напевне, й найвід­сталішою з колишніх соціалістичних країн цього регіону.

За дуже нестабільної ситуації, що склалася після Першої світової війни, 1928 р. Албанію було проголошено монар­хією. В 1939 р. країну окуповано італійцями, а в 1943 р. —-німцями. У 1944 p., після звільнення Албанії від німецької окупації, до влади прийшли комуністи. Утвердилась орієн­тація на Югославію та Радянський Союз, а потім стався роз­рив із ними і як результат — прихильність до Китаю. Харак­терними рисами албанської моделі соціалізму були: ортодоксальний сталінізм в економіці, націоналістична ідеологія й тоталітарний режим у політиці.

Албанія у грудні 1990 р. покінчила з тоталітарним режи­мом. Справа в Тирані дійшла до зіткнення молоді із «сила­ми громадського порядку», які застосували зброю. У травні 1996 р. в Албанії переобрано парламент. Албанські соціа­лісти звинуватили провладну Демократичну партію, яка от­римала більшість депутатських мандатів, у фальсифікації виборів, а Президента Албанії Салі Беріша — у невмінні керувати країною. Після парламентських виборів владні структури Албанії прагнули прискорити ринкові реформи в економіці й забезпечити інтенсивний розвиток підприєм­ництва. Втім економічні й інституційні реформи через політичну нестабільність і відсутність послідовної стратегії залишалися фрагментарними. Ринок сприймався широкими верствами населення позитивно лише коли йшлося про до­рогі автомобілі, предмети розкошів, відеоапаратуру, але негативно коли — про інфляцію, високі ціни, безробіття, що торкнулися навіть військовиків і шахтарів.

Конфлікт, який виник в Албанії на початку 1997 р. в ре­зультаті краху фінансових трастів — «пірамід» і обману сотень тисяч вкладників, поставив цю країну на межу гро­мадянської війни. Президент Албанії Салі Беріш ввів над­звичайний стан. Та лише прибуття п'ятитисячного міжна­родного миротворчого контингенту дало змогу нормалізува­ти ситуацію. Уряд Олександра Мексі пішов у відставку. Проведено дострокові парламентські й президентські вибо­ри. Сформовано коаліційний уряд на чолі з лідером соціалістичної партії Фатосом Нано.

Новий уряд не зміг оволодіти ситуацією в країні, вивес­ти суспільство з політичної та економічної кризи. Прем'єр-міністр Ф. Нано був змушений восени 1998 р. подати у відставку. Новим Президентом країни обрано Реджепа Мей-дані. Прем'єр-міністром Албанії став Панделі Майко.

За формою організації держави Албанія — унітарна дер­жава, а за формою державного правління — парламентська республіка. Законодавчим органом є Народні збори в складі 155 депутатів. 115 із них обираються в одномандатних окру­гах і 40 — шляхом пропорційного представництва терміном на 4 роки. Президент країни обирається Народними збора-

ми терміном на 5 років. 24 червня 2002 р. за згоди обох провідних політичних сил — провладної Соціалістичної та опозиційної Демократичної партій Президентом Албанії об­рано Альфреда Мойсю. Президент не представляє жодної з партій.

Таким чином, уроки політичної трансформації в Албанії з кінця 80-х pp. XX ст. загалом свідчать, що навіть у країні з традиційним тягарем політичного екстремізму мірою послідовного розвитку політичних інститутів зрештою неми­нуче переважить механізм демократичного розв'язання суспільних суперечностей. Нині Албанія сприймається як країна, яка є взірцем стабільності й безпеки в регіоні.

У зовнішній політиці Албанія орієнтується на Сполучені Штати Америки, прагне інтегруватися в Європейський Со­юз і НАТО.

На початку XX століття відомий угорський письменник Ендре Аді назвав Угорщину (територія — 93 тис. кв. км; населення — 10,1 млн чол.) «межовою країною», землею, що тяжіє то до Заходу, то до Сходу. Події кінця 80-х — почат­ку 90-х років переконливо підтвердили цю тенденцію. Після розпаду Східного блоку Угорщина стрімко переорієнтувала­ся на Захід, але з початку 1993 p., коли антирадянська істерія вгамувалась і на перший план виступили економічні проблеми, стався відповідний поворот у бік Сходу.

У 1989 р. за ініціативи соціалістичного керівництва країни Угорська Народна Республіка була перейменована в Угорську Республіку.

У ході трансформації в Угорщині склалася нова система політичної влади —- парламентська республіка на чолі з Пре­зидентом, але за домінантної ролі прем'єр-міністра.

За новою Конституцією, вищим органом державної вла­ди та представницьким органом народу Республіки Угорщи­ни є Державні збори — обираються щочотири роки й ста­новлять собою однопалатний парламент. Главою держави є Президент республіки, який обирається Державними збора­ми строком на чотири роки з правом повторного переобран­ня і є виразником єдності нації та гарантом демократично­го функціонування державних органів. Прем'єр-міністр обирається Державними зборами за поданням Президента республіки. Міністрів призначає та звільняє Президент республіки за рекомендацією прем'єр-міністра. Прем'єр-міністр керує засіданнями уряду й забезпечує виконання його пос­танов і рішень. Судочинство здійснюється Верховним су­дом, столичним судом, а також місцевими судами. Консти­туційний суд стежить за конституційністю законів і виконує інші завдання, передбачені законом.

Основний Закон країни визначив структуру, права та обов'язки органів місцевого самоврядування. Об'єднання виборців в общинах, містах, столиці та її районах мають право на місцеве самоврядування, яке є формою незалежно­го демократичного управління місцевими громадськими справами, формою здійснення місцевої влади в інтересах населення. Члени органів місцевого самоврядування обира­ються через представницькі органи або шляхом місцевого референдуму строком на чотири роки. Орган місцевого са­моврядування очолює мер. Представницький орган може обирати комітети й утворювати бюро.

В Угорщині сформувалася багатопартійна система. Пред­ставники шести провідних політичних партій і в 1990 p., і в 1994 р. увійшли до парламенту. Це — Угорський демокра­тичний форум, Незалежна партія дрібних господарів, Хрис­тиянсько-демократична народна партія, Союз вільних де­мократів, Союз молодих демократів, Угорська соціалістична партія. Політичні партії представляють відповідні ідейно-політичні течії (християнсько-консервативну, ліберально-ринкову й соціал-демократичну), мають авторитетних лідерів.

Після виборів парламенту в 1990 р. було сформовано ко­аліційний правоконсервативний уряд із представників партії християнсько-демократичної орієнтації. Прем'єр-міністром став лідер Угорського демократичного форуму, колишній дисидент, літератор Йожеф Антал, якого після його смерті в 1993 р. замінив Петер Барош, міністр цього самого уряду. Головою парламенту, а потім Президентом Угорщини було обрано Арпада Гьонца, лідера Союзу вільних демократів, драматурга.

На парламентських виборах у травні 1994 р. Угорська соціалістична партія отримала 209 мандатів (із 386), Спілка вільних демократів — 70, Угорський демократичний форум — лише 37. Одна з причин, що зумовили поразку Угорського

демократичного форуму, — загальне невдоволення тим, як уряд здійснює програму національного відродження, зокре­ма перерозподіл суспільної власності, що проводився у двох напрямах: реституції та приватизації. Наслідком реституції стало виведення із сільськогосподарського обігу великих зе­мельних угідь (не всі колишні власники, які отримали зем­лю, були здатні або прагнули обробляти ЇЇ), що значною мірою зумовило кризу в сільському господарстві. Особливе невдоволення викликав перехід власності до рук західних підприємців. І реституція, і приватизація супроводжувалися стрімким зростанням безробіття, соціальним розшаруван­ням, втратою впевненості у завтрашньому дні, розгулом зло­чинності.

Після тривалої дискусії ще в 1989 р. відбулася пере­оцінка подій 1956 p., які зрештою названо народним пов­станням, а реабілітованого керівника уряду того часу Імре Надя публічно перепоховано. У березні 1991 р. з підкресле­ною увагою на урядовому рівні було обставлено приватний візит австрійського спадкоємця угорської корони Отто Габс­бурга та його сім'ї. Ці урядові акції в суспільстві отримали неоднозначну оцінку. Негативну реакцію більшості населен­ня викликали спроби засобів масової інформації реабіліту­вати участь Угорщини у війні на боці Гітлера, що подава­лося на радіо, телебаченні та в пресі як вияв угорського патріотизму в боротьбі проти більшовизму. До цього слід додати загострення відносин із сусідніми країнами. Заява Й. Антала 1990 р. про те, що в духовному плані він почу­вається прем'єр-міністром не лише Угорщини, а й усіх угор­ців, викликала негативну реакцію в Чехо-Словаччині, Руму­нії та Югославії.

У липні 1994 р. Президент Угорщини Арпад Гьонц дору­чив лідерові Угорської соціалістичної партії Дьюлі Хорну, економісту за фахом, дипломату за досвідом роботи сформу­вати новий уряд. Наприкінці 80-х років Дьюла Хорн відіграв помітну роль у реформуванні партії, членом Центрального комітету якої він був. Він — один із засновників Угорської соціалістичної партії, яка ввійшла до складу Соціалістично­го Інтернаціоналу, виступив за вихід Угорщини з Варшав­ського Договору і вступ до НАТО.

Новостворений уряд зіткнувся зі складними економічни­ми проблемами. Уряду Д. Хорна відразу довелося розв'язу­вати дві проблеми: зміцнення фінансів держави й поліпшен­ня соціального становища незахищених верств населення. Уряд запропонував здійснити низку заходів, спрямованих на коригування економічних реформ. Ішлося, насамперед, про наведення порядку у сфері приватизації шляхом скасування реституцій і взяття державного майна під контроль гро­мадськості. Мета приватизації — не збагачення без міри ок­ремих громадян, а підвищення ефективності економіки. Приватизація має здійснюватися лише в тих галузях, де во­на приноситиме незаперечні й реальні переваги: у сферах торгівлі та обслуговування. Приватизуватимуться й невеликі виробничі підприємства. Соціалісти принципово проти передання в приватні руки великих виробничих структур. Завданням нового уряду і став пошук балансу між різними формами власності в сільському господарстві. Лише 16 % колишніх пайовиків вирішили утворити одноосібні господа­рства. Інші або повернулися до старих кооперативів, або об'єднались у нові. Передбачалося надання переваг вітчиз­няним виробникам сільськогосподарської продукції.

Новий уряд мав намір простежити, щоб у комерційних банках «контрольний пакет» належав громадянам країни, щоб із країни не спливали залучені капітали. Було визначе­но пріоритетні напрями реформування економіки: модер­нізація і реструктуризація економіки як засіб досягнення економічного зростання, зниження на цьому грунті без­робіття; вирівняння зовнішнього та внутрішнього балансу й приборкання інфляції; зниження соціальної напруженості й передання соціальної політики у відання органів місцевого самоврядування.

У зовнішній політиці Угорщина, підтримуючи зв'язки із західними країнами, стала повноправним членом Ради Європи, орієнтувалася на вступ до Європейського Союзу і НАТО (на референдумі в листопаді 1997 р. за вступ до НАТО проголосувало 85 відсотків громадян). Останнім часом Угорщина зробила політичний поворот у бік Росії (відбувся обмін урядовими делегаціями) і СНД.

Угорщину та Україну пов'язують не тільки 215 км спіль­ного кордону і наявність угорської меншини — 200 тисяч

угорців, які проживають у Закарпатті. В 1991 р. Угорщина підписала з Україною декларацію про дотримання й захист прав національних меншин. В Угорщині проживає близько 5 тисяч українців. Створена й діє національна асоціація українців.

У травні 1998 р. в Угорщині відбулися вибори до Дер­жавних зборів. На виборах перемогла права опозиційна Угорська Громадянська партія, яка здобула в парламенті 148 місць із 386. Угорська Соціалістична партія, яка була при владі, — 134 мандати проти 209, які вона мала раніше. Прем'єр-міністром Угорської Республіки став лідер партії-переможниці, 35-річний Віктор Орбан (соціалістові Дьюлі Хорну — 66 років), представник гвардії молодих демократів, наймолодший у Європі керівник вищої виконавчої влади. Молоді демократи, що прийшли до влади, за взірець для правління взяли канцлерівську німецьку систему.

У серпні 2000 р. новим Президентом Угорщини обрано Ференца Мадла. Якщо за А. Гьонцем міцно затвердився імідж «батька нації», то Ф. Мадл радше претендує на титул "учителя нації". Після перемоги Соціалістичної партії Угор­щини на парламентських виборах у травні 2002 р. прем'єр-міністром країни призначено Петера Медгеші, влітку 2004 р. уряд очолив лідер цієї партії Ференц Дюршань (Дюршані).

У березні 1999 р. Угорщина вступила до НАТО, у травні 2004 р. стала членом Європейського Союзу.

Ще в листопаді 1945 р. відомий політичний діяч Іштван Бібо зазначав, що угорська демократія потерпає через по­двійний страх: і перед пролетарською диктатурою, і перед реакцією. Справжній шлях демократії пролягає між цими двома екстремами. Це — шлях спокійної і стабільної рефор­маторської політики. Як свідчить аналіз, політичні сили Угорщини, що прийшли нині до влади, прагнуть реалізува­ти саме такий підхід.

Коли йдеться про трансформацію політичних і еконо­мічних структур Словаччини (територія — 49 тис. кв. км; на­селення — 5,4 млн чол.), важливо враховувати геополітичні особливості цієї країни. Політологи визначають її як «між». Словаччина «розташована» між західними сучасними мето­дами праці й споживацькою психологією, між чинною пар­ламентсько-демократичною системою та проявами авторитаризму, між політично стабільною Європою, хаотичними Балканами й ненадійним Сходом. Отже, Словаччина посідає у Європі «середину».

Водночас слід назвати дві особливості сучасного полі­тичного й економічного становища Словаччини. По-перше, громадяни цієї країни, враховуючи історичний досвід (роз­пад Австро-Угорщини, Другу світову війну та фашистське панування), вважають, що доля Словаччини як малої держа­ви значною мірою залежить від стабільних відносин між ве­ликими державами. По-друге, більш як 40-річне панування авторитарного режиму сформувало у людей свідомість ціл­ковитої залежності від владних структур, держави, що ство­рює труднощі на шляху формування громадянського суспільства, у якому не тільки уряд, а й кожен громадянин має брати на себе відповідальність за стан справ у країні.

Згідно з Конституцією, прийнятою парламентом 1 ве­ресня 1992 p., єдиним конституційним і законодавчим орга­ном країни є Національна Рада Словацької Республіки, яка обирається на чотири роки в складі 150 депутатів. Главою держави Словацької Республіки є Президент, який обирав­ся до травня 1997 р. Національною Радою таємним голосу­ванням на 5 років. Президент призначає главу уряду, фор­мує уряд. Дотримання владними структурами конституцій­них норм контролюється Конституційним судом, члени якого за поданням Президента затверджуються Національ­ною Радою.

Як і в інших східноєвропейських країнах, у Словаччині після «оксамитової революції» виникло більш як 100 полі­тичних партій і громадських рухів. Із 33 політичних партій, що офіційно зареєстровані, в парламенті після виборів 1992 р. були представлені шість. Рух за демократичну Сло­ваччину в коаліції зі Словацькою національною партією утворив парламентську більшість. Лідер Руху Владімір Ме-чіар очолив уряд.

В. Мечіар оголосив себе прихильником послідовних, розрахованих на тривалий період ринкових реформ. Осо­бисте кредо В. Мечіара: «Я за приватизацію, але послідовну, протягом кількох років, поки не визріють умови». У полі­тичній сфері визнано невиправданим прагнення застосову­вати авторитарні методи керівництва. Перспективнішими

вважають компетентність, політичний реалізм і прагматизм у державному управлінні.

На нинішньому етапі Словаччина за темпами еко­номічного розвитку посідає третє місце серед східноєвро­пейських країн. Завершено приватизацію в промисловості. У сільському господарстві збережено колективні господар­ства й кооперативи. У країні спостерігається стала тенденція піднесення життєвого рівня населення. Середня заробітна плата становить 260—270 доларів США на місяць.

Словаччина, як і інші країни «Вишеградської групи» — Угорщина, Польща і Чехія, прагне увійти до Європейського Союзу й НАТО. За вступ Словаччини до НАТО вислов­люється 38 % її громадян, більш як 50 % проти. Не дав відповіді на це питання й проведений у травні 1997 р. рефе­рендум. Ян Луптак, лідер Робітничої партії, вважає, що «зарозумілі голови, особливо в опозиції, без угаву наголошу­ють, що, вступивши до НАТО, Словаччина повернеться в Європу. Це якась маячня, а не аргументація. Ми були, є і будемо в центрі Європи. Найбільше вражає те, що, маючи гіркий досвід комуністично-кремлівського чиношанування, словаків знову хочуть підпорядкувати якомусь транс­національному органові, який замість них вирішуватиме, де, коли й за яких умов згідно з його командою почнуть розта­шовувати натовські частини та ядерні ракети». Сам Мечіар ніби сидить на двох стільцях: хоче, щоб Словаччина увійшла в НАТО й водночас не втратила ринків Росії. Один празь­кий коментатор таке ставлення до членства в оборонному блоці порівняв із рішенням футболіста перейти до відомого клубу, отримувати зарплату нарівні з партнерами, але не брати участі в іграх через ризик бути травмованим.

У вересні 1998 р. на парламентських виборах перемогла коаліція демократичних партій. Новим главою уряду став представник цієї коаліції Мікулаш Дзуринда. Невдовзі було прийнято Закон про прямі президентські вибори. У травні 1999 р. Президентом Словаччини став кандидат від цієї коа­ліції Рудольф Шустер, який переміг у другому турі Владіміра Мечіара. За Р. Шустера проголосувало 57 % виборців. До цього у Словаччині було два президенти. Першого — Юзе-фа Тіссо — в роки Другої світової війни призначив Гітлер. Другого — Міхала Ковача — обрано парламентом у січні 1993 p. відповідно до нової Конституції Словаччини. Р. Шустер — третій Президент Словацької Республіки.

Прихід до влади політичних партій правого спрямування та обрання Президентом Словацької Республіки Рудольфа Шустера створили сприятливі соціально-економічні й політичні умови для того, щоб Словаччина вже в 2004 р. ста­ла членом не тільки організації Північноатлантичного дого­вору, а й Європейського Союзу.

Двосторонні українсько-словацькі відносини характери­зуються стабільністю, врівноваженістю. В грудні 2002 р. на саміті НАТО в Празі Президент Словацької Республіки Ру­дольф Шустер публічно виступив на захист українського Президента. «До останнього часу в нас зберігалися хороші стосунки. Чи повинні ми сьогодні на людину, яка вчора була й усе ще залишається нашим другом, нападати через не доведену, а тільки оприлюднену підозру (продаж ракетно-зенітних комплексів «Кольчуга» Іракові)?", — заявив тоді глава Словацької держави.

У квітні 2004 року четвертим Президентом Словаччини на загальних виборах обрано Івана Гашпаровича, який пе­реміг у другому турі Владіміра Мечіара. І. Гашпарович до 1992 року був Генеральним прокурором Чехо-Словаччини, пізніше очолював парламент Словаччини.

У Чехо-Словаччині доля революції вирішувалася на ви­борах. Повалення авторитарного режиму мало хоч і «окса­митовий», але вибуховий характер. Зрештою країна в січні 1993 р. без зваженого аналізу й ретельної підготовки розпа­лася на дві суверенні держави, кожна з яких має свою кон­цепцію політичних та економічних реформ.

Згідно з Конституцією, прийнятою в грудні 1992 p., за­конодавча влада у Чеській Республіці (територія — 78,9 тис. кв. км; населення — 10,3 млн чол.) належить парламентові. Парламент складається з двох палат — Палати представ­ників, до якої строком на чотири роки обираються 200 депу­татів, і Сенату, куди входить 81 сенатор, яких обирають строком на шість років. Одна третина сенаторів переоби­рається щодва роки. Президент Республіки є главою держа­ви та обирається парламентом строком на п'ять років. Пре­зидент країни призначає прем'єр-міністра та, за його подан­ням, членів уряду. Уряд має отримати в Палаті представ-

ників вотум довіри. Судова влада здійснюється незалежни­ми судами від імені республіки. Конституційний суд є судо­вим органом захисту конституційності. Чеська Республіка розділена на муніципалітети, що є головними одиницями місцевого самоврядування. Вищими одиницями місцевого самоврядування є землі або області. Незалежне керування муніципалітетом здійснює рада представників.

На політичному ландшафті сучасної Чехії тривалий час вирізнялися дві постаті: Вацлав Гавел — Президент Чехії та Вацлав Клаус — прем'єр-міністр країни. їхні стосунки скла­лися непросто, насамперед через розбіжності в поглядах що­до темпів проведення реформ. Президент виступає за врівноваженіший підхід, В. Клаус — прихильник прискоре­них темпів і радикальніших перетворень. В. Клаус сповідує тетчеризм, а сама «залізна леді» колись сказала: «Це щастя для Чехо-Словаччини, що у неї є Вацлав Клаус, найкращий у Європі міністр фінансів».

У жовтні 1990 р. В. Клауса було обрано лідером Грома­дянського форуму, а через рік — прем'єр-міністром Чехо-Словаччини.

За загальним висновком, Чехія серед країн Центральної та Східної Європи найбільш послідовно й комплексно про­водить економічні ринкові реформи, основою яких є кон­сервативно-ліберальні ідеї.

Розпочинаючи проведення політичних і економічних пе­ретворень, В. Клаус рушив шляхом створення організаційно міцної, з визначеною політичною платформою Громадянсь­кої демократичної партії, що, як наголошують політологи, є наймогутнішою й чітко профільованою організацією правих сил у всій Східній Європі. Другою (не за значенням) пере­думовою результативності цих перетворень є те, що Клаус поставився до їх реалізації професійно, бо сам є фахівцем макроекономічних процесів. У докторській дисертації ще 1967 р. він досліджував проблему інфляції сучасного капіталізму, а 1970 р. опублікував монографію «Вступ до аналізу інфляції у чехословацькій економіці». На відміну від Отто Шика, відомого чехословацького економіста, Клаус не визнавав поєднання плану й ринку, вважав єдино прийнят­ним варіантом послідовне застосування ринкових відносин. У своїй новій ролі прем'єр-міністра Вацлав Клаус створив групу з перспективних співробітників Центрального банку, в якому сам тривалий час працював, науковців Інституту прогнозування, Інституту економіки. Ця група на підставі наукових досліджень виробила концепцію ринкових пере­творень у Чехо-Словаччині, яка ґрунтувалася на двох посту­латах: приватна власність є каталізатором зростання еконо­міки; найкраща соціальна політика — це надійна економіка.

Важливо зазначити й те, що в стратегії економічних перетворень виходили з розуміння реформи — не як ака­демічного питання, а як проблеми політичної, для розв'я­зання якої украй важливо завоювати достатню політичну підтримку. З цією метою необхідно, по-перше, зробити все, щоб населення максимально підтримало приватизацію, бу­ло зацікавлене в ній; по-друге, приватизувати все треба швидко, розраховувати на рішучість, власні зусилля й ресур­си, а не на допомогу з-за кордону. В. Клаус: «Ми знаємо, що наші проблеми маємо розв'язувати самі й не чекати, що наші сусіди за нас це виконають».

Приватизація в Чехії, яка розпочалася в 1990 p., здій­снювалася в три етапи. Перший — реституція: повернення майна колишнім власникам, які змогли довести своє право на нерухомість, землю тощо. Фізичним особам повернуто, зокрема, близько 100 тис. будинків. Другий — мала прива­тизація, яку практично закінчено. До нових господарів пе­рейшло 22 тис. магазинів, готелів, об'єктів сфери побуту то­що. І, нарешті, третій — велика приватизація (визначено 4,5 тис. великих підприємств, що мають приватизуватися), яка завершується. У країні зросло виробництво, але частка промисловості падає порівняно зі сферою послуг, безробіття утримується на рівні 3,6 відсотка.

Ринкові реформи сприймались у Чехії неоднозначно. Критика була зліва: людей приносять у жертву «шоковій» терапії, зростають інфляція і безробіття, що викликає соціальне невдоволення. Праві дорікали авторам реформ за збереження регулювання заробітної плати, дотування вели­ких підприємств, відсутність ринку житла, витратну соціальну політику й найвищий, навіть у Європі, рівень оподаткуван­ня. При цьому Клаус чудово усвідомлював, що повсякденне життя для більшості чехів і далі залишається боротьбою за

існування, а плодами змін поки що користується досить тонкий, хоч і відчутний прошарок суспільства.

За спостереженнями соціологів, Громадянська демокра­тична партія, перебуваючи при владі під критичним обстрілом «лівих» і «правих», зберегла порівняно з іншими політичними партіями, зокрема й лівої орієнтації, високий рейтинг у населення і найвищі шанси на успіх у парламент­ських виборах (1996).

Напередодні виборів прогнозувалося, що виборці відда­дуть половину голосів Громадянській демократичній партії, 17 % — Чеській соціал-демократичній партії (її лідер Мілош Земан) і лише 7 % — Компартії Чехії та Моравії. Результа­ти парламентських виборів, які відбулися в Чехії наприкінці травня — на початку червня 1996 p., стали дещо несподіва­ними. Правоцентристський блок В. Клауса отримав 99 ман­датів із 200, йому не вистачило двох мандатів, аби здобути парламентську більшість. Відчутну перемогу здобули соціал-демократи (26 % виборців) і комуністи (10,5 %). Після три­валих переговорів уряд було сформовано на чолі з Вацлавом Клаусом. Програма нового уряду підтвердила курс на рин­кові реформи за одночасного посилення соціальної підтримки населення.

І все ж Чехії не вдалось уникнути урядової кризи. При­чиною став виявлений факт пожертвування Громадянській демократичній партії, основній у владній коаліції, 7,5 млн крон (близько 250 тис. доларів). За чеським законодавством, таке пожертвування не має перевищувати 100 тис. крон. Президент Чехії Вацлав Гавел, незважаючи на прихильне ставлення до В. Клауса, заявив, що той мусить піти у відставку. Прем'єр-міністр після деякого вагання оголосив про відставку всього очолюваного ним уряду. Прем'єр-міністром країни став 47-річний голова Центрального банку країни Йозеф Тошовський.

Дострокові вибори до Палати представників Чехії, які відбулися влітку 1998 p., привели до політичного комп­ромісу: лідер соціал-демократів Мілош Земан очолив уряд, а Громадянській демократичній партії дісталися чільні пости в обох палатах. Як передбачають чеські аналітики, в країні збережеться попередній економічний і політичний курс.

Про підтримку громадянами Чехії цього курсу засвідчи­ли вибори до парламенту, які відбулися в червні 2002 р. і принесли перемогу соціал-демократам — 70 місць із 200. За ними йдуть правоцентристські громадянські демократи екс-прем'єра Вацлава Клауса — 58 місць. Третій результат — 41 парламентський мандат — у комуністів.

Уряд очолив лідер соціал-демократів Володимир Шпідла (віце-прем'єр в уряді Мілоша Земана). Чехія завмерла в три­вожному чеканні президентських виборів на початку 2003 р. Вацлав Гавел, який, за Конституцією, не мав права обира­тися на третій термін, залишався найпопулярнішим політи­ком у країні.

Хоча Вацлав Гавел відмовився характеризувати себе як лівого або правого, він більшою мірою є прихильником комун, ніж класичним лібералом, і радше лівим, ніж пра­вим. Він наголошував, що демократії треба дещо більше, ніж політичні партії та вільні вибори. Демократія без грома­дянського суспільства схожа на тіло без кровообігу.

У березні 2003 р. в результаті третього туру повторних президентських виборів у парламенті країни Президентом Чехії було обрано Вацлава Клауса. За В. Клауса віддали свої голоси 142 з 281 депутатів двох палат парламенту. З Гавелом чеський парламент вчинив не по-дружньому. Йому було відмовлено в президентській пенсії. Зате Вацлава Гавела знову висунуто в номінанти Нобелівської премії миру.

У липні 2004 року подав у відставку прем'єр-міністр Чехії, лідер соціал-демократів Володимира Шпідла. Новим прем'єр-міністром і лідером соціал-демократів став 34-річний Ста­ніслав Гросс.

Навесні 1999 р. Чехія стала членом Північноатлантичного альянсу, а в травні 2004 р. — членом Європейського Союзу.