Основні риси права у другій половині xvii ст. 4 страница

Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло писане право. Значною мірою було поновлено дію Литовського ста­туту 1588 p., Саксонського зерцала, «Порядку». Законність цих джерел підтверджували загальноімперські акти, універсал гетьма­на І. Скоропадського від 16 травня 1721 р., «Решительные пункты» (п. 20) від 22 серпня 1728 p., інструкція гетьмана Д. Апостола судам від 13 липня 1730 р.

Поширилося застосування Магдебурзького права, причому не тільки в містах, айв усіх ланках судової системи України. У пер­шій половині XVIII ст. з метою полегшення праці юристів-практи-ків виникла гостра потреба перекладу збірників Магдебурзького права з латинської на українську мову. Тому створюються: Ко­роткий вказівник Магдебурзького права за книгою «Порядок» і своєрідна праця під назвою «Кратко выписано з прав малороссийс­ких книги «Порядку», з артикулов прав Магдебургского, права це­сарского з означением, какое в тех правах за вини положено нака­зание и казнь и на каких именно значат страницях». У зазначених і деяких інших збірниках зміст Магдебурзького права було дещо трансформовано порівняно з оригіналами. Реалії суспільно-політи­чного життя, безперечно, відбилися на характері й обсязі застосу­вання Магдебурзького права на місцях. Наприкінці XVIII ст. Маг­дебурзьке право майже перестало застосовуватися на українських землях, але багато які з його положень збереглися з різних норма­тивних актах.

У 1708 р. гетьман І. Мазепа зробив спробу вийти з-під влади Російського царя й уклав договір з королем Польщі С. Лещинським. Цей договір визначав у загальних рисах правове становище Лівобе­режної України на правах провінції Речі Посполитої. Соратник Ма­зепи гетьман у вигнанні П. Орлик у м. Бендерах (Молдавія) підпи­сав зі старшиною акт «Пакты и конституции...». Обидва ці доку­менти не були втілені в життя, але становлять інтерес як пам'ятки державно-правової думки України.

Події 1708—1709 pp. посилили негативне ставлення російської адміністрації до інституту гетьманства та договірних відносин. Спро­би гетьмана І. Скоропадського підписати нові договірні статті закін­чилися прийняттям так званих Решетилівських статей 1709 p., що були одностороннім законодавчим актом царського уряду про упра­вління Лівобережною Україною. Звернення гетьмана Д. Апостола до імператора Петра І про повернення Україні давніх прав відпо­відно до договорів другої половини XVII ст. завершилися відмовою. У відповідь гетьман у 1728 р. одержав від Вищої таємної ради так звані «Решительные пункты», які до кінця існування гетьманщини залишалися її основним законом.

Як і раніше, важливе місце серед джерел права гетьманщини посідали нормативні акти військово-адміністративної влади, пере­дусім гетьмана. Ці акти мали форму універсалів, ордерів, інструк­цій, листів, декретів, грамот. Серед найважливіших універсалів мо­жна назвати: універсал К Розумовського від 20 квітня 1760 р. про фактичне закріплення селян України, також цілу низку земельних, імунітетних, військово-службових універсалів. За правовим харак­тером близькими до універсалів були гетьманські ордери та інстру­кції, наприклад інструкції судам П. Полуботка (1722 р.), Д. Апосто­ла (1730 р.), К. Розумовського (1761—1763 pp.), листи і декрети про порядок судочинства, грамота К. Розумовського про кількість роз­квартирування та порядок утримання військ (1751 р.).

У формі універсалів та указів видавала свої акти Генеральна військова канцелярія. Це були підзаконні акти, спрямовані на реа­лізацію актів гетьмана і царя, за їх допомогою здійснювалася вико­навчо-розпорядча функція.

У XVIII ст. рішення таких органів, як військова рада, рада ге­неральної старшини, практично втратили своє значення, тому їхні засідання відбувалися дуже рідко, зміст їхніх рішень заздалегідь визначався царською владою.

На початку XVIII ст. в умовах наступу на вільності України на її територію поширюється дія різноманітних актів царської Росії (регламенти, приписи, положення, зводи, накази, інструкції, укази, маніфести). Прикладами можуть бути: указ 1714 р. про єдиноспадковість, Табель про ранги 1722 р., указ 1783 р. про закріплення се­лян, жалувана грамота дворянству 1785 р. На судочинство в Гетьманщині вплинули петрівські укази з питань кримінального права 12 і 19 листопада 1721 р. і «Про форму суду» від 3 листопада 1723 р. та ін. Збільшується також кількість нормативних актів.

У XVIII ст. у зв'язку зі зміною правового статусу Російської православної церкви посилилося втручання самодержавства і в правове життя української православної церкви шляхом введення в дію «Духовного регламенту» та інших нормативних актів.

На Правобережній Україні та Західній Волині (до приєднання їх до складу Росії в 1793 та 1795 pp.) найважливішими джерелами права залишались акти центральної влади Речі Посполитої, Магде­бурзьке право, Литовський статут, а також норми звичаєвого пра­ва. У 1768—1775 pp. польський Сейм затвердив так звані Карди­нальні права, які гарантували панування шляхти та католицької церкви в усіх сферах життя.

На землях Запорізької Січі норми звичаєвого права залиша­лися найважливішим джерелом права аж до кінця її існування.

Писемні пам'ятки адміністративного та судового діловодства, що зберігаються в архівах, дають змогу проаналізувати й оцінити застосування права України.

Зміст джерел права, що використовувалися в Україні у XVIII ст., та їхнє значення в житті українського суспільства свід­чать про високий ступінь розвитку правової системи України.

Наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української держав­ності сфера застосування права України дуже звузилася, його ви­тісняло законодавство Російської імперії.

Кодифікація права. У першій чверті XVIII ст. у процесі ди­намічного розвитку суспільно-політичного і правового життя Укра­їни виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і коди­фікації права України.

У той час на території України використовувалася велика кількість найрізноманітніших джерел права, норми яких нерідко дублювалися чи суперечили одна одній, що створювало певні труд­нощі для їх застосування. Ще більше ускладнилась обстановка у зв'язку з поширенням в Україні (спочатку в окремих районах, а згодом по всій території) російського законодавства. Мало значення й те, що українські феодали прагнули зрівнятися у правах із росій­ським дворянством.

Царське самодержавство, обмежуючи правомочність гетьмана, обмежувало водночас і його законодавчу владу, а отже, і можливості України підтримати й зберегти власну систему права.

Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особами, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окре­мих інститутів та галузей права, наприклад створення «ручних книг» для судів. Під ручними книгами розуміли збірники законів, створені шляхом неофіційної інкорпорації (в порядку приватної систематизації). Часто «ручні книги» включали коментарі вчених. «Ручні книги» називилася ще «керівними» книгами. Наприклад, «Порядок» — це одна з таких книг.

Гетьман Д. Апостол і старшинсько-шляхетська верхівка, пра­гнучи домогтися дозволу на систематизацію українського права, посилалися на Березневі статті, які встановлювали, що управління і суд Малоросія здійснюює за своїми стародавніми правилами та законами. Наступні договори підтверджували це положення Берез­невих статей. Царський уряд дав такий дозвіл, сподіваючись, що, контролюючи хід систематизації, переведе цю роботу на шлях створення єдиної для України і Росії правової системи.

За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала створити з місцевого українського населення кодифікаційну ко­місію для створення Зводу законів. За 15 років роботи над Зводом склад її неодноразово змінювався. Комісія працювала переважно в Глухові — столиці України і гетьманській резиденції того часу. Ко­місія сама встановлювала для себе порядок роботи, хоча суперечки з цього приводу не припинялися протягом усього часу роботи над Зводом. Спочатку членів комісії було 12, а з 1738 р. їх стало 18. Ро­сія намагалася вплинути на перебіг кодифікації через включення до складу комісії людей, на яких можна було б здійснювати тиск. Тому князю Шаховському було надано право призначати членів комісії з числа представлених йому кандидатів. У 1735 р. було при­йнято рішення про несплату жалування членам комісії на тій під­ставі, що вони, працюючи в Глухові, можуть забезпечувати себе за рахунок власних коштів. Очевидно, що за такої умови в комісії мог­ли працювати лише заможні люди.

Робота в комісії посувалася повільно, бо її членів часто відво­лікали для виконання інших державних справ. Першим головою комісії був генеральний суддя І. Борозна. Його змінив генеральний обозний Я. Лизогуб. Члени комісії належали до старшинсько-шляхетської верхівки й обіймали високі посади в козацько-адміністра­тивній системі, здебільшого вони були високоосвіченими людьми й фахівцями в галузі права. В комісію також входили представники духовенства.

Чимало упорядників Зводу були вихованцями Києво-Моги-лянської академії. Один із членів комісії, генеральний хорунжий Н. Ханенко навчався в Києві та за кордоном, в його бібліотеці було багато творів європейських юристів. Члени комісії перекладали польські, німецькі та латинські джерела на сучасну на той час державну мову. Цей переклад на доступну для населення мову та­кож був завданням кодифікаторів.

Упорядники Зводу більше за все використовували «Порядок» (це та версія Магдебурзького права, яку найчастіше застосовували в судах Польщі, Литви та України).

Члени комісії добре володіли законодавчою технікою. Упоряд­ники Зводу створили свою власну систему розміщення матеріалів, відмінну від системи Литовського статуту та інших джерел, що бу­ли використані комісією. Створений ними Звід будувався за чіткою системою, складався з ЗО розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Користування Зводом полегшувалося тим, що він су­проводжувався алфавітним реєстром, в якому викладався корот­кий зміст артикулів.

Упорядники Зводу прагнули до чітких формулювань. Щоб за­безпечити читачам ясне розуміння норм Зводу, їх доступність, во­ни включали в Звід пояснення значення цитат та юридичних тер­мінів.

У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів кодифікаційної комісії власноручно його підписали. Цим вони брали на себе відповідальність за зміст Зводу. У такому вигляді Звід був надісланий на затвердження цариці Єлисаветі. Є відомості, що Сенат одержав Звід і всі матеріали до нього 17 липня 1744 р. Однак Звід не був офіційно затверджений, бо його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.

Відомо, що після 1743 р. робилися спроби поновити роботу над Зводом. У 1756 р. Єлисавета звеліла повернути цей Звід гетьману Розумовському, щоб він переглянув його з точки зору відповідності сучасним (тим, що існували на той час) умовам. Останні відомості належать до вересня 1758 p., коли за велінням гетьмана Розумовсь-кого була скликана генеральна старшина в Глухові для вирішення питання про перегляд Зводу. Проте знову виникли суперечки з приводу системи Зводу. Відтоді усілякі офіційні відомості про Звід надовго зникли.

У науці висловлюється думка: Звід був забутий навмисно, що відповідало політиці Катерини II щодо України. Катерина II хотіла підпорядкувати кодифікацію українського законодавства загальній роботі з кодифікації загальноросійського права, у зв'язку з чим у 1767 р. вона зібрала Уложенну комісію, до складу якої входили й представники України.

Отже, в 1743 р. з'явився збірник, який називався «Права, за якими судиться малоросійській народ». До недавнього часу це ви­значне джерело права перебувало в забутті, хоча свого часу його повернув науці та юридичній громадськості український вчений А, Ф. Кістяківський.

Ця пам'ятка заслуговує уваги і доброї пам'яті нащадків тому, що:

вона ґрунтувалася на усьому багатстві оригінального національного правового матеріалу, який мала Україна;

упорядники цієї пам'ятки поставили перед собою благородну мету: за допомогою кодифікованого права України відтворити і відстояти права і вільності українського народу. Певно, тому царсь­кий уряд, погодившись на проведення кодифікаційних робіт, несанкціонував їх результати по закінченні цих робіт. А втім, завдякицінному змісту цього документа, його об'єктивній відповідності су­спільно-політичному становищу України його норми застосовува­лися судами України і впливали не тільки на правову практику, а йна суспільно-політичне життя України. Тому доцільно детальнішезупинитися на цьому документі.

Перший текст Кодексу з власним коментарем видав у 1879 р. професор Київського університету А. Ф. Кістяківський. Напередо­дні Великої Вітчизняної війни молодий учений В. Д. Місяць знову повернувся до дослідження Кодексу, присвятив йому кандидатську дисертацію. В наш час вивчали і вивчають Звід професори А. П. Ткач, В. С. Кульчицький. У 1997 р. Інститут держави і права АН України опублікував Звід за редакцією академіка Ю. С. Шем-шученка. Велику вступну статтю написав старший науковий співробітник К. Вислобоков. Багато уваги приділили дослідженню Зводу А. Яковлів, М. Слабченко, М. Чубатий, В. Рауделюнас та ін.

Норми Зводу розташовувалися за такою системою і відобра­жали такі галузі права, що в основному склалися на той час:

державне право;

кримінальне право;

цивільне право;

процесуальне право.

Розділ 1 — це свого роду вступний закон, що визначає компе­тенцію і сферу чинності Зводу. Закон убачав призначення «Прав...» у тому, щоб застосовувати їх в усіх справах, які підлягали «суду і розправі».

За сферою дії Звід поширювався на дві категорії населення: природних малоросіян і немалоросіян. Категорія природних мало­росіян — це «малоросійські обивателі та весь без винятку малоро­сійський народ», тобто основна маса міського та сільського населен­ня, за винятком приватницьких селян.

У розділі 2 визначена форма державного правління, а саме роль і прерогатива монарха в державі. Зазначається, що влада мо­нарха є вищою, від єдиного Бога визначена, тому всі статути й ука­зи монарха повинні виконуватися усіма його підданими з повагою і покорою і ніхто, крім монарха, законів та інших прав не може вста­новлювати. Не має сумнівів, що під час формування цього пункту упорядники виходили з «Правди монаршей» Феофана Прокопови-ча, який проголошував владу монарха як таку, що походить від Бо­га, коритися якій велить сам Бог. Можливо, упорядники спеціально вже на початку Зводу помістили цю норму, щоб продемонструвати лояльність до царської влади і Росії й цим викликати спокійне, доб­розичливе ставлення до інших норм Зводу, які передбачали само­врядування України у складі Російської імперії.

З огляду на це, ймовірно, зовсім не випадково розділ вельми невизначено говорить про владу гетьмана. Не дивно, що за такої ситуації не приділили уваги гетьманській владі, тим більше, якщо згадати, що в період роботи кодифікаційної комісії влади гетьмана в Україні не було.

Далі в розділі державного права визначається суспільна струк­тура України. Все населення поділялося на дві основні категорії: місцеві (тутешні) і чужоземці. Місцеві, у свою чергу, поділялися на вільних і невільних. Чужоземці благородного походження прирів­нювалися до відповідних розрядів місцевого населення.

Найбільший інтерес для науки історії держави і права станов­лять розділи цивільного і кримінального права.

Відносно детально Звід регулював цивільні правовідносини, чітко визначав основні інститути цивільного права, характеризував суб'єктів цивільного права, об'єкти, право власності, договірне право.

Розділ, присвячений процесуальному праву, в першій своїй частині регулював судоустрій, а в другій — судочинство.

Судоустрій, за Зводом, засновано на поєднанні влади судової і адміністративної, на давніх порядках і звичаях Малоросії.

Звід установлював чітку ієрархію судів, визначав їхню компе­тенцію, підсудність, судові штати. Звід знав інститут адвокатури.

Звід не проводив відмінності між процесом цивільним і кри­мінальним. Форма процесу була обвинувально-змагальною, вирі­шальну роль у ній відігравала ініціатива сторін. Водночас Звід знав і елементи слідчого процесу, зокрема як докази використовувались документи і тортури. Вельми детально розглядалися основні стадії процесу.

Зрештою, цей Звід був типовим кодексом феодального права, яке забезпечувало економічне панування українських феодалів — козацької старшини і шляхти.

Спроби упорядників Зводу затвердити самоврядування Украї­ни не вдалися, тому що царський уряд суворо стежив, щоб на Україні зберігалася влада Росії.

Оскільки Звід не задовольнив потреби України у всебічному правовому урегулюванні її суспільно-економічного і політичного жит­тя, то в Україні були зроблені нові спроби систематизації права.

Генеральний суддя Ф. Чуйкевич уклав збірник «Суд и рас­права в правах малороссийских...». Бунчуковий товариш, він бага­то років служив у Генеральному суді, але не був ученим, нічого но­вого, оригінального він не пропонував. Це була лише нова спроба систематизації українського права. «Суд и расправа» створювалися поступово. В основному збірник був завершений в 1750 p., а оста­точно — в 1758 р. Головне джерело — Великий Литовський статут 1588 p., Магдебурзьке право (Саксонське Зерцало і Порядок). Чуйкевич був добре обізнаний також із законодавством гетьманів Украї­ни й указами російського уряду, широко використовував статті Б. Хмельницького, Д. Многогрішного, Д. Апостола тощо.

Цю свою працю Чуйкевич присвятив гетьману Розумовсько-му. Однак вона призначалась не тільки для нього, а й «въ прекра­щение горькой въ судах волокиты» і «въ полезное употребленіе малорос1янамъ». Ця праця мала велике значення для потреб прак­тики.

Метою праці Чуйкевича було створення системи статутових судів на зразок судової системи Литовського статуту. Він пропону­вав гетьману заснувати в усіх 10 полках посади суддів земських, замкових і межових, щоб вони діяли сепаратно (окремо) на підставі законів малоросійських, складали присягу, вступаючи на посаду, і в справи один одного не втручалися. Праця Чуйкевича розвивала ідею Б. Хмельницького про статутові суди. Вона вплинула на ре­форму Генерального суду, яка була проведена в 1760 р.

Наступною спробою приватної кодифікації українського пра­ва другої половини XVIII ст. став збірник «Книга Статут и прочие права малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практи­ком В. П. Кондратьєвим.

Основним джерелом цієї праці, як і попередньої, був Литовсь­кий статут 1588 р. Крім нього, джерелами були Магдебурзьке пра­во («Порядок»), екстракт Статуту, польське законодавство, законо­давство гетьманів Д. Многогрішного і Д. Апостола, звичаєве право.

Збірник, упорядкований В. П. Кондратьєвим складався з та­ких, частин: 1) про докази; 2) про строки; 3) про процес; 4) про апе­ляцію; 5) про виконання судових рішень; 6) про посаг і віну; 7) про давність земську; 8) про апеляцію в Статут; 9) про суд польовий, підкоморський та комісарський.

У другій половині XVIII ст. повний текст Литовського статуту для українського юриста-практика був уже малозрозумілим і кон­струкцією, і поняттями. Тому й виникла необхідність у скороченому викладенні матеріалу Статуту і впорядкуванні відповідного збір­ника. Так на підставі «Книги Статут...» з'являється «Экстракт из книги Статут прав малороссийских».

«Экстракт» — це переказ тексту Великого Литовського стату­ту в «стислому» вигляді.

Автор «Экстракту» невідомий. Очевидно, це вища посадова особа Генерального Суду або Генеральної канцелярії, бо «Экст­ракт» широко застосовувався судами України.

Академік Н. П. Василенко вважав, що «Экстракт» міг виник­нути в часи гетьманства Д. Апостола або К. Розумовського, в часи сильної гетьманської влади в Україні, коли велика увага приділя­лася систематизації українського права, спрощенню правової сис­теми.

Для юристів «Экстракт» мав дуже велике значення, бо допо­магав орієнтуватися в Литовському статуті, знаходити відповідний артикул і правильно застосовувати його на практиці.

«Экстракт» мав два списки. Один належав В. П. Кондратьеву і входив до його збірника. Другий — невідомого походження. Він за­стосовувався в Гадяцькому полку, а також у Генеральній військо­вій канцелярії в Глухові. Обидва списки близькі за змістом і були видані в 1767 р. В. П. Кондратьєвим.

Наприкінці XVIII ст. робилися й інші спроби інкорпорації і ко­дифікації українського права, але вже в нових умовах — могутньо­го тиску на нього з боку російського законодавства.

Цивільне право. Основну увагу цивільно-правове регулю­вання приділяло праву власності на землю.

З другої половини XVII ст. в Україні почався процес перероз­поділу землі. Верхівка (насамперед козацька старшина, шляхта та реєстрове козацтво) поспішала утвердитися в правах власності на землю як основу феодального господарювання. Джерелом цього права були: освоєння пустищ, купівля-продаж, спадщина, пожалу­вання (в тому числі одержання на ранг), давність володіння, а та­кож захоплення земель, що раніше належали польським магнатам. Важливим джерелом одержання землі українськими феодалами стали пожалування земельних володінь і одержання класного чину за службу царю.

Як у російському, так і в українському праві існували два різновиди феодальної власності на землю: земля, одержана «на вічність» — вотчина, та рангова — на зразок маєтку. У зв'язку зі стабілізацією полково-сотенної системи поширювалася рангова зе­мельна власність.

Землю на ранг надавали не тільки гетьман, а й полковники. На ранг старшина наділялася і від царського уряду, при цьому роз­мір земельних наділів залежав від посадового становища.

Як і в Росії, в Україні тривав процес зближення правового ре­жиму рангових земель з правовим режимом вотчин. Ідеться про передачу рангових земель у спадщину за умов, що нащадки нести­муть службу.

У 1729—1730 pp. гетьманом Лівобережної України Д. Апосто­лом було проведено «Генеральне слідство по маєтності», метою якого був облік земельної власності для встановлення титулу зем­леволодіння, пов'язаного з рангом землеволодільця. У результаті значна кількість рангових земель перейшла у повну спадкову влас­ність козацької старшини, шляхти та російських поміщиків. Своєрід­ною платою панівним верствам України за ліквідацію гетьманства стали царський маніфест 1765 р. та урядова інструкція 1766 р., за якими на Лівобережжі здійснювалося генеральне межування, що остаточно закріпило феодальне землеволодіння козацької старши­ни, шляхти та поміщиків. У подальшому у 1769—1781 pp. межуван­ня було проведене на Слобожанщині, Катеринославщині та Хер­сонщині.

У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Украї­ні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпо­ряджатися землею, за винятком тих випадків, котрі спеціально пе­редбачалися законом (наприклад заборона дарувати землю церкві). Тривалий час зберігався майорат — система успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. Майоратні маєтки вилучалися з ци­вільного обороту. їх не можна було заповідати, дарувати, продава­ти, дробити між нащадками.

У першій половині XVIII ст. ще зберігалася «займанщина» — земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. Звича­єве право на займанщину з окремими змінами діяло майже до сере­дини XVIII ст. і лише у 1766 р. було ліквідовано у процесі реалізації генерального межування.

У другій половині XVII ст. набула нового змісту форма по­двірного землекористування, регламентованого нормами литовсь­кого права та нормами звичаєвого права, які залишалися майже незмінними до середини XVIII ст. У XVIII ст. подвірне землекорис­тування було юридично підтверджено нормами генерального межу­вання.

До зруйнування Нової Січі у 1775 р. на її землях зберіглося традиційне правове регулювання землекористування. Земля була об'єктом власності Коша в цілому і вважалася загальновійськовою. Формально кожний член січового товариства міг одержати землю на праві користування. Цим же правом могли скористатися й селя­ни, що проживали на території «вольностей запорожских». Щороку земля Коша розподілялася між тими, хто міг її обробляти. Цією мо­жливістю користувалися здебільшого старшини та заможні козаки. Земельні ділянки, як правило, відводилися Кошем (іноді паланко­вим правлінням) на прохання козаків і селян. Землі було багато, що дало змогу козакам самим обирати ділянки, після чого вони одер­жували від Коша «паспорт», чи «білет» на право користування цією землею і заводили на ній своє господарство — зимівник. Власник зимівника за згодою кошової адміністрації мав право розпорядити­ся своїм зимівником: продати, заставити, подарувати його. Як пра­вило, зимівник і земля розглядалися як неподільні частини госпо­дарства. Заможні козаки нерідко володіли кількома зимівниками. Кошовому отаману П. Калнишевському у 1774 р. належали три зи­мівники. Двома зимівниками володів полковник Гараджа. У війсь­кового писаря Глоби були три зимівники. Землекористувачі плати­ли податок Кошу та виконували інші повинності.

У середині XVIII ст. право Коша на землю було обмежено, ча­стина землі була відібрана царським урядом для військових посе­ленців та іноземних колоністів. Значна частина землі Коша заселя­лася селянами, які платили йому за це податок. Січова старшина намагалася перетворити свої хутори-зимівники у свою власність, що їй деякою мірою вдалося зробити після 1775 р.

У XVIII ст. набули значного розвитку правовідносини, пов'я­зані з різними формами оренди землі.

У праві України другої половини XVII—XVIII ст. існувала добре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори ку-півлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори об­міну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань. їх укладання засвідчувалося записом в ак­тових книгах. Купівля-продаж землі оформлювалася універсалами гетьмана і, на прохання власників, закріплювалася царськими гра­мотами. За порушення договірних зобов'язань застосовувалися різ­ні санкції.

Крім того, право знало зобов'язання із заподіяння шкоди. Во­ни розрінялися залежно від заподіяння шкоди одній особі чи колек­тиву. Збитки обов'язково компенсувалися. В обох випадках особа мала відшкодувати збитки своїм майном чи відпрацювати.

На Правобережній Україні особливою рисою зобов'язального права була заміна застави іпотекою.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік уста­новлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина після досягнення 16 років, юнак — 18 років. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона врахову­валася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благосло­вення, а інколи й спадщини. Як і раніше, шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаями, які не завжди збігалися з церковним пра­вом.

Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні від­носини перебували більшою мірою під контролем громади, місцевих органів влади, ніж церкви. Так, наприклад, запорізький Кіш особ­ливим ордером від 22 січня 1765 р. наказав Самарському полковни­ку О. Козирі негайно припинити зловживання священиків у формі «здирства» за вінчання.

За часів Катерини II у зв'язку з поділом усього нерухомого майна на родове і нажите свобода заповітного розпорядження родо­вим майном обмежувалася (його можна було заповідати тільки спадкоємцям за законом). В особливому порядку успадковувалися майоратні володіння на Правобережній Україні.

Обмежувалося також спадкове право козаків і вільних селян. Позашлюбні діти були позбавлені права успадковувати батьківське майно. Кріпаки не мали права без згоди поміщика здійснювати за­повітні розпорядження чи приймати заповітне майно.

Кримінальне право. У XVIII ст. у кримінальному праві Украї­ни принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імпер­ської ідеології Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік кримінальної відповідальності, посилю­ються елементи жорстокості, частіше використовується принцип об'єктивного поставлення.

Уточнюється поняття державної зради. Під зрадою переваж­но розумілася зрада російському царю-імператору. Зрадником було оголошено гетьмана І. Мазепу. А гетьмана П. Полуботка було обви­нувачено у зраді лише за те, що він порушив клопотання про відно­влення порядку взаємовідносин України та Росії, встановленого за часів Б. Хмельницького. Ці дії Полуботка уряд розцінив як сепара­тизм, що, на думку імперської адміністрації, було зрадою.

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). На відміну від юридичної практики Росії і, особливо, Речі Посполитої, такі судові справи на Лівобережній Україні були рідкістю. На Правобережнії Україні до кінця XVIII ст, було зареєстровано близько ста справ про чаклування та чарівництво.

Най небезпечнішими службовими злочинами вважалися каз­нокрадство та хабарництво, досить поширені серед посадових осіб України, втім, як і Росії.

У XVIII ст. досить поширеними були злочини проти порядку управління. Юридична практика того часу перенасичена адмініст­ративно-кримінальними справами, особливо пов'язаними зі злочи­нами, спрямованими проти російської адміністрації на території України. На території Нової Січі до злочинів проти порядку уп­равління відносилися навіть такі діяння, як самоуправне підвищен­ня цін, норм продажу товарів та продуктів, установлених Кошем, приведення на Січ жінки, пияцтво під час несення служби чи військового походу та ін.