Суспільний лад в Галичині, Північній Буковині і Закарпатті в XIX – початку XX ст

У другій половині XIX ст. відбулися значні зрушення в соціально- економічному розвитку західноукраїнських земель. Домінуючими тут поступово ставали капіталістичні відносини. Розвиток капіталізму був насамперед пов’язаний з реформою 1848 р., внаслідок якої в Галичині та Буковині було скасовано феодальні повинності селян. Поміщики за втрачену феодальну ренту одержали викуп, який селяни сплачували додатково до прямих податків.

У Закарпатті скасування кріпосного права здійснювалося за законом угорського сейму від 18 березня 1848 р., доповненим законодавчими актами 1853,1868 та 1871 рр.

У 1867 р. угодою між австрійським урядом і угорськими магнатами багатонаціональна абсолютистська Австрійська імперія перетворилася в дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Вона складалася з двох частин: Угорщини із Закарпаттям, Трансільванією та Хорвато-Словенією, а також Австрії з Буковиною, Галичиною, Далмацією, Істрією, Україною, Моравією, Сілезією, Трієстом та Чехією. Колоніальна політика, яка проводилася австро-угорським урядом, гальмувала економічний розвиток західноукраїнських земель. Залишаючись ринком для виробів іноземної промисловості, ці землі були водночас джерелом цінної промислової та сільськогосподарської сировини. Фабрично-заводська промисловість тут розвивалася дуже повільно і була представлена головним чином дрібними підприємствами, які складали 96,5%. Разом з тим буржуазно-капіталістичні відносини все ж прокладали собі шлях.

На становищі промисловості відбивався колоніальний характер економіки західноукраїнських земель, їх відсталість підтримувалася урядом та іноземними капіталістами. Внаслідок цього ряд галузей промисловості, в першу чергу обробної — цукрової, текстильної, шкіряної, паперової та ін., не витримуючи конкуренції більш дешевих товарів підприємств розвинутих західних провінцій Австро-Угорщини, занепадали. Так, наприкінці XIX ст. у Східній Галичині не залишилося жодного цукрового заводу.

У промисловості Західної України переважали іноземні капіталовкладення — австрійські, німецькі, англійські, американські, французькі, бельгійські. Створивши монополістичні об’єднання, іноземні капіталісти заволоділи основними галузями промисловості західноукраїнських земель, перш за все нафтовою та озокеритовою; по-хижацьки експлуатували природні багатства, видавлювали з робітників усі соки з метою одержання надприбутків.

3 розвитком капіталізму відбувалося формування нових класів — пролетаріату та буржуазії. Робітничий клас поповнювався розореними селянами, ремісниками, кустарями. Велика кількість вільнонайманих робітників була зайнята в сільському господарстві. Пролетаріат Західної України був багатонаціональним: тут працювали українці, поляки, угорці, молдавани, словаки, німці, євреї та представники інших національностей.

Робітники зазнавали тяжкого соціального, політичного та національного гноблення. Незважаючи на австрійський закон 1885 р. про 11-годинний робочий день, в Західній Україні він складав 12 годин і більше. Західноукраїнські робітники одержували найнижчу в Австро-Угорщині заробітну плату. Охорони праці практично не існувало. Хоча австрійська конституція 1867 р. офіційно проголосила національну рівноправність в школах, держав них установах та судах, у дійсності панівне становище, поряд з австрійськими правлячими колами, в Східній Галичині займали польські шляхтичі, в Північній Буковині — румунські бояри, в Закарпатті — угорські феодали та капіталісти.

Селянське господарство Галичини, Буковини і Закарпаття було переважно малоземельним, внаслідок чого більшість трудящих селян була змушена йти в кабалу до експлуататорів. В цілому господарств, які мали наділи до 5 га, в Галичині нараховувалося 80%, в Буковині — 85%, в Закарпатті — 73%. Поряд із капіталістичними формами експлуатації в західноукраїнському селі значне місце займали відробки та інші пережитки кріпосництва. Наприкінці XIX ст. половина селян не могла жити за рахунок свого наділу.

Жорстоке соціальне гноблення посилювалося гнобленням національним. Українське населення не мало можливості навчатися рідною мовою. Так, у Галичині під впливом польської шляхти в школах було запроваджено польську мову замість української. Полонізація так широко охоплювала населення, що навіть духовенство, яке прагнуло зберегти українську культуру, в спілкуванні між собою вживало польську мову. За даними 1900 р. читати й писати українською в Західній Україні могли тільки 7% чоловіків і 4% жінок. Усі заходи австрійського уряду були спрямовані на те, щоб тримати трудящих Галичини, Буковини і Закарпаття у темноті і безправ’ї. Реакційна політика полонізації, румунізації і мадяризації західноукраїнського населення усувала найменші можливості для розвитку української культури.

Починаючи з 70-х рр., в Галичині, Буковині та Закарпатті посилився робітничий рух. Українські народні маси разом з польськими, румунськими та угорськими робітниками і селянами виступали проти гноблення австрійської бюрократії, польської шляхти, румунських бояр, угорських магнатів, а також українських поміщиків і буржуазії.

Самостійними адміністративними одиницями були села, автономія яких здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами котрих були сільські управління, очолювані старостами. Сільське управління підпорядковувалося безпосередньо начальнику комітетського управління, який мав широкі повноваження.

У Галичині та Буковині поряд з урядовими органами існували також установи крайового та місцевого самоврядування. Антидемократичність австрійської моделі виявлялася у розчленуванні завдань і функцій урядового управління і самоврядування. У 1861 р. австрійський імператор Франц-Йосип І для посилення впливу на Галичину та Буковину створив відповідні крайові сейми. Безпосереднє керівництво сеймом та головування на його засіданнях було передано найважливішому урядовцю — крайовому маршалку або його заступнику, які призначалися імператором. Пост маршалка галичанського сейму посідав один із представників польських магнатів, його заступником був, звичайно, львівський уніатський митрополит. Відповідно буковинський сейм очолювався одним із румунських магнатів, а заступником призначався буковинський православний митрополит. Уся діяльність сейму підпорядковувалася центральній владі. Отже, він був частиною колоніального апарату Австро-Угорщини.

У сфері місцевого самоврядування сейм здійснював вищий нагляд за управлінням господарством органами повітів, міст і сіл, рішення яких у багатьох випадках вимагали затвердження сейму. Безпосередній нагляд за повітовими, міськими та сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим та розпорядчим органом сейму.

У1862 р. було видано державний закон про місцеве самоврядування. На його підставі у 1866 р. було прийнято галичанський крайовий закон про громади. Згідно з цим актом створювалися повітові громади (гмини), які територіально збігалися з адміністративними повітами. Органами повітової громади виступали повітова рада як керівний і повітовий комітет, і як виконавчий орган. Головою повітового комітету, звичайно, був повітовий староста (на свою посаду він заступав тільки після затвердження імператором).