ТИПОЛОГІЯ ТА МЕХАНІЗМИ ^"'^ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА
Типологія Знання про політичне лідерство істотно
політичного розширює і поглиблює його типологія,
лідерства яка може здійснюватись за різними
ознаками. Класичною є типологія полі-
тичного лідерства М. Вебера, яка грунтується на трьох типах
легітимності політичного панування. За цією ознакою ви-
окремлюються відповідно три типи політичного лідерства —
традиційне, харизматичне й раціонально-легальне. З огляду
на важливість цієї типології звернемося до відповідних
міркувань М. Вебера. «В принципі, — зазначає вчений, — є
три види внутрішніх виправдань, тобто підстав легітимності...
По-перше, це авторитет «вічно вчорашнього»: авторитет зви-
чаїв, освячених споконвічною значущістю і звичною орієн-
тацією на їх дотримання, — «традиційне» панування, як його
здійснювали патріарх і патримоніальний князь старого
типу»5.
Традиційне лідерство, отже, грунтується на авторитеті зви-
чаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки
власним достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і
звичаїв. Традиційне лідерство характерне для доіндустріаль-
ного, тобто рабовласницького і феодального, суспільства.
Влада традиційних лідерів — це насамперед влада аристокра-
тичної знаті. У сучасних суспільствах традиційне лідерство
виявляється, наприклад, у наслідуванні престолу в країнах з
монархічною формою державного правління. Яскравим при-
5 Вебер М. Политика как призвание й профессия // Избр. произведения.
М., 1990. С. 646.
| Політичне лідерство |
| Персоналізовані аспекти політики |
кладом лідерства цього типу є членство у верхній палаті
парламенту Великобританії довічних і спадкових лордів.
Членство останніх, щоправда, нещодавно було припинено в
законодавчому порядку.
Наступний тип легітимності політичного панування, за
М. Вебером, це «авторитет небуденного особистого дару...
(харизма), повна особиста відданість та особиста довіра, які
викликаються наявністю якостей вождя у якоїсь людини:
одкровень, героїзму та інших, — харизматичне лідерство, як
його здійснюють пророк, або — у сфері політичного —
вибраний князь-воєначальник, або плебісцитарний володар,
видатний демагог і політичний партійний вождь»6.
Харизматичне лідерство викликає особливий інтерес до-
слідників. Грунтується воно на вірі в незвичайні якості і
здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово «харизма»
(спагізта) означає «милість», «благодать», «божий дар». У
період утвердження християнства ним характеризували про-
повідників, котрим приписували дар безпосереднього спіл-
кування з Богом поза офіційними релігійними інституціями.
У політичній практиці під харизмою розуміють такі риси
індивіда, які оточення сприймає як незвичайні, недоступні
іншим, а тому визнає його за правителя.
За М. Вебером, харизмою володіють великі полководці,
пророки, видатні політики; харизматичними лідерами були
засновники світових релігій — Будда, Христос, Магомет,
великі завойовники — Олександр Македонський, Юлій
Цезар, Наполеон Бонапарт. У XX ст. стали відомими такі
харизматичні лідери, як В. І Ленін, Й. В. Сталін, А. Гітлер,
Б. Муссоліні, Ш. де Голль, Мао Цзедун, Кім Ір Сен,
Ф. Кастро та ін.
Харизматичне лідерство виникає в суспільстві, як прави-
ло, в кризові періоди. Спонукальним мотивом до передання
влади харизматичному лідерові є усвідомлення широкими
масами, а також значною частиною правлячої еліти нездат-
ності наявних у країні представницьких інститутів вивести
країну з кризи, консолідувати суспільство навколо тієї чи
іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає потребу в
різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку полі-
тичного лідера як месії, здатного вивести країну з глибокої
й затяжної кризи.
' Вебер М. Политика как призвание й профессия. С. 646.
•«•'-——— 462
Зі свого боку, щоб стати харизматичним лідером, полі-
тичний діяч має бути наділений особливими психологічними
й соціальними якостями: яскраво вираженим вольовим
характером, цілеспрямованістю, здатністю справляти значний
вплив на великі групи людей, умінням вселяти людям надію
на краще майбутнє, чутливо вловлювати настрої мас та
виражати спільну волю. Однак створюють харизматичного
лідера все-таки не його риси, а маси, які хочуть бачити
лідера саме таким.
У наш час харизматичний тип політичного лідерства
найбільш характерний для відсталих країн або тих, що
стають на шлях радикальних суспільних перетворень. Як
правило, харизматичне лідерство вирізняється авторитарним
стилем політичного керівництва, жорстким політичним
курсом. Деякий час такий курс дає позитивні результати і
користується активною підтримкою широких мас населення.
В одних випадках харизматичне лідерство розтягується на
десятиліття, в інших — воно не є довготривалим. У відносно
сприятливі періоди суспільного розвитку харизматичне
лідерство трансформується в більш демократичний тип
лідерства — раціонально-легальний.
Концепція харизматичного типу політичного лідерства
М. Вебера лежить в основі його теорії плебісцитарної демо-
кратії. На думку вченого, за допомогою цієї теорії можна
було б уникнути тиранії бюрократів. У рамках плебісцитарної
демократії народу та окремим індивідам відводиться роль
пасивних учасників політичного процесу. Єдиною формою
політичної участі для мас є участь у виборах і реалізація
права на голосування.
Головною фігурою в системі плебісцитарної демократії
виступає харизматичний лідер, обраний прямим голосуван-
ням народом, перед яким він несе відповідальність.
Такий лідер стоїть над бюрократичною адміністрацією. За
М. Вебером, харизматичний лідер, який стоїть поза класа-
ми, статусами й демагогічною політикою, маючи незалежне
від бюрократії джерело легітимізації своєї влади і не
будучи сильно інтегрованим до бюрократичної ієрархіч-
ної структури, зміг би об'єднати навколо себе націю і
захистити індивіда від наступу бюрократії. Головне при-
значення плебісциту, тобто загальних прямих виборів,
М. Вебер вбачав у тому, щоб у результаті прямої участі
| Політичне лідерство |
| Персоналізовані аспекти політики |
всього народу в голосуванні створити харизматичнии авто-
ритет7.
Із веберівської теорії плебісцитарної демократії випливає
важливий висновок про наявність рис харизми у загально-
національного політичного лідера, обраного на керівну по-
саду шляхом загальних виборів. Таким лідером є глава
держави — президент у країнах із президентською і зміша-
ною республіканською формами правління. Всенародне
обраний президент ніколи не має усіх тих позитивних рис,
які йому приписують. Риси харизми — імідж «батька нації»,
«рятівника», «захисника народу», «демократа», «реформато-
ра», «незалежного керівника» тощо — йому створює
перемога на загальних виборах із використанням виборчих
технологій та засобів масової інформації.
Всенародне обраний загальнонаціональний лідер з
рисами харизми може відіграти як позитивну роль у житті
країни, як це зробили, наприклад, Ф. Рузвельт чи
Ш. де Голль, так і вкрай негативну, встановивши терорис-
тичну диктатуру з усіма її згубними наслідками, прикладом
чого можуть слугувати А. Гітлер і Б. Муссоліні. У політоло-
гічній літературі, присвяченій веберівській теорії плебісци-
тарної демократії, не без підстав висловлюється думка про
причетність М. Вебера до краху Веймарської республіки і
встановлення гітлерівської диктатури. Саме А. Гітлер став
тим плебісцитарно-харизматичним лідером, який, згідно з
теорією М. Вебера, покликаний був «захистити» маси від
бюрократії.
Всенародне обрання загальнонаціонального політичного
лідера і наділення його таким чином рисами харизми
потенційно містить у собі загрозу встановлення авторитар-
ного правління.
Раціонально-легальний тип політичного лідерства, за
М. Вебером, — це «панування в силу «легальності», в силу
віри в обов'язковість легального установлення... і ділової
«компетентності», обгрунтованої раціонально створеними
правилами, тобто орієнтації на підпорядкування при вико-
нанні встановлених правил — панування у тому вигляді, в
якому його здійснюють сучасний «державний службовець» і
всі ті носії влади, які схожі на нього у цьому відношенні»8.
'Див.: Мигранян А. М. Плебисцитарная теория демократии Макса
Вебера й современньїй политический вопрос // Вопр. филос. 1989. № 6.
8 Вебер М. Политика как призвание й профессия. С. 646—647.
Раціонально-легальне лідерство, отже, базується на пере-
конанні в законності й раціональності встановлених поряд-
ків та у праві на панування органів, які здійснюють владу. Ці
органи і їхні керівники — політичні лідери — обираються
через демократичні процедури, їм надаються повноваження,
за зловживання якими вони несуть відповідальність перед
виборцями.
Раціонально-легальне лідерство, яке грунтується на законі
й називається іноді ще бюрократичним, є основним типом
лідерства в сучасних демократичних державах. Лідери цього
типу здобувають політичну владу, як правило, на основі
виборів.
Поширеною в політології є типологія політичного лідер-
ства залежно від змістовного смислу стилю політичної діяль-
ності лідерів. Поряд із харизматичним ця типологія перед-
бачає виокремлення ще цезаристського, плутократичного,
популістського і професійного типів політичного лідерства.
Цезаристський тип політичного лідерства характеризу-
ється зосередженням усієї повноти влади в руках лідера (як
це було за правління Юлія Цезаря). Лідер цього типу має
необмежену свободу прийняття рішень, широкі можливості
для здійснення величезного впливу на оточення. Такий тип
лідерства може бути виправданий в екстремальних умовах,
але неприйнятний у демократичному суспільстві.
Плутократичний тип політичного лідерства грунтується
на багатстві і представляє інтереси найзаможніших суспільних
верств (звідси і його назва: грецьк. ріиіоз означає «багатство»).
Він також передбачає користування лідером усією повнотою
влади. Притаманний усім етапам суспільно-історичного
розвитку, але найбільш характерний для індустріального
суспільства.
Популістський тип політичного лідерства грунтується на
популізмі. У своєму першопочатковому значенні термін «по-
пулізм» (від лат. рориіиз — народ) означав боротьбу за права
та інтереси народу. Згодом противники популізму надали
цьому термінові негативного значення: ним стали позначати
діяльність, спрямовану на досягнення популярності в масах
ціною необгрунтованих обіцянок, демагогічних гасел тощо.
В сучасній політиці лідер-популіст — це діяч, який заграє з
масами.
30 — 2-1330
| Персоналізовані аспекти політики |
| Політичне лідерство |
У контексті теорії політичного лідерства лідер-популіст
виступає як харизматичний лідер демагогічного толку. Для
популістського типу характерні: ставка на прості політичні
рішення, які грунтуються на низькій загальній культурі
учасників політичного процесу; наголошення на значущості
малих, але конкретних політичних справ, яке зводить всю
політику до безлічі конкретних дрібниць; навішування ярли-
ків політичним противникам; загравання з масами, розда-
вання необгрунтованих обіцянок; експлуатація політичних
почуттів простих людей у власних інтересах тощо.
Ще один тип політичного лідерства з наведеного ряду —
професійний. Це лідер-професіонал постіндустріального сус-
пільства, повага й довіра до якого базуються на його ком-
петентності та особистій поведінці. Він органічно поєднує в
собі високий інтелект, вольове устремління, розвинену
здатність генерувати оригінальні свої і сприймати чужі ідеї,
високу моральність. Такий лідер вміє визначати пріоритетні
цілі, проводити науковий аналіз тих чи інших проблем та
визначати способи їх вирішення. Іноді він використовує
харизматичні риси для того, щоб привабливо викласти свої
ідеї і плани, переконати оточення в їх перевагах та залучити
його до реалізації цих ідей і планів. Лідер-професіонал не
тільки покладається на свої здібності, а й охоче радиться з
підлеглими, створюючи атмосферу співробітництва.
У більш загальному вигляді за стилем розрізняються
авторитарне й демократичне лідерство. Авторитарне лідер-
ство передбачає одноособовий спрямовуючий вплив, який
спирається на загрозу застосування примусу. Для авторитар-
ного стилю характерні жорсткість мислення лідера, ігнору-
вання інформації або аргументів, що не збігаються з його
власною позицією, одноособовий вибір напрямів і цілей
діяльності. Зв'язки між членами найближчого оточення
лідера зведені до мінімуму і проходять через лідера й під
його контролем. Авторитарний лідер намагається досягти
активності підлеглих адміністративними методами. Найчас-
тіше використовує займенник «я».
Особи з авторитарним стилем керівництва можуть стати
лідерами здебільшого за умови, що вони спочатку обіймуть
ту чи іншу керівну посаду, а вже потім, використовуючи
свою адміністративну владу, домагатимуться громадського
визнання. Авторитарний стиль лідерства є домінуючим за
Їш™»^™™*™™»™,^™ 466
авторитарних і тоталітарних політичних режимів. Лідери
авторитарного типу не прагнуть до поглиблення демократії і
дотримуються апаратного способу висунення на керівні
пости в ієрархії влади. Безпосередньою соціальною базою
авторитарних лідерів є бюрократія.
Демократичний стиль політичного лідерства характеризу-
ється гнучкістю мислення лідера, його схильністю до отри-
мання якнайповнішої інформації, увагою до тих аргументів,
що суперечать його власній позиції. Цілі й напрями діяль-
ності лідер визначає не одноособово, а спільно з оточенням.
Соціально-просторове положення демократичного лідера —
всередині групи, а займенник, який він найчастіше викори-
стовує, — «ми». Повага до оточення, об'єктивність у спілку-
ванні активізують участь кожного у спільній діяльності,
делегують відповідальність, розподіляють її між усіма і
створюють атмосферу співробітництва.
Демократичний стиль лідерства притаманний тим полі-
тичним діячам, які спочатку завойовують громадське
визнання, а вже потім обіймають керівні посади. Вони при-
ходять до влади завдяки виборцям і відчувають залежність
від їхньої реакції на свою діяльність. Лідери такого роду
вважаються народними. Вони виявляють заінтересованість у
розвитку політичної активності мас, їхня діяльність відкрита
для громадськості.
Віддаючи безумовну перевагу демократичному стилю
політичного лідерства (керівництва) перед авторитарним,
його, однак, не можна абсолютизувати, бо у своїх крайніх
проявах він пов'язаний з мітингуванням, демагогією,
анархією і безвідповідальністю. Водночас авторитарний стиль
лідерства за всіх його недоліків необхідний в екстремальних
умовах, коли потрібні жорстка дисципліна, беззаперечне
виконання розпоряджень, максимальна концентрація зусиль
і ресурсів тощо.
Сучасний американський політичний психолог М. Дж. Хер-
манн залежно від характеру лідера, властивостей його
конституентів, зв'язку між лідером і його конституентами та
ситуації, в якій здійснюється лідерство, виокремлює чотири
збірних образи лідерства: «прапороносця» (або великої
людини), «служителя», «торговця» і «пожежника».
Лідерів-шрапороносців» вирізняє власне бачення дійсності.
У них є ідея, заради здійснення якої вони нерідко прагнуть
ЗО"
| Персоналізовані аспекти політики |
| Політичне лідерство |
змінити політичну систему. Для розуміння цієї форми
лідерства необхідно знати особисті якості людини, яка
очолює своїх прихильників у русі до деякої мети. Такий
лідер визначає характер того, що відбувається, його темп,
формує політичну проблематику.
Образ «служителя» засвоює той політик, який прагне
виступати в ролі виразника інтересів своїх прихильників.
Саме їхнє бажання виражає лідер і діє від їхнього імені. На
практиці лідери такого типу керуються тим, чого очікують, у
що вірять і чого потребують їхні виборці. Виборці форму-
люють ті завдання, які стають центральними для лідера.
Для лідера-«торговця» важливою є здатність переконати.
Завдяки їй конституенти «купують» його плани або ідеї,
залучаються до їх здійснення. У цьому разі лідерство грун-
тується на взаємовідносинах, які лідер встановлює зі своїми
виборцями. Особливого значення при цьому набувають
здібності самого лідера і та стратегія, до якої він вдається,
щоб домогтися підтримки своєї політики та її здійснення.
Лідери-«пожежники» «гасять пожежу», тобто реагують на
ті проблеми, які навколишнє середовище пред'являє їх кон-
ституентам. Подібні лідери відгукуються на породжені ситуа-
цією події і проблеми, їхні дії визначають насущні вимоги
моменту.
На практиці більшість лідерів використовують усі чотири
образи лідерства в різному порядку й поєднанні9.
Залежно від ставлення до існуючих суспільних порядків
лідерів можна поділити на консерваторів, реформаторів і
революціонерів. Лідери-копсерватори виступають за збере-
ження існуючих суспільних порядків, допускаючи лише
мінімальні зміни. Лідери-реформатори орієнтуються на
істотні зміни лише деяких із суспільних порядків зі збере-
женням основ суспільного ладу. Лідери-революціонери налаш-
товані на радикальні і всеосяжні зміни в суспільстві аж до
зміни основ суспільного ладу. Відповідно до орієнтації
лідери використовують ті чи інші методи й засоби полі-
тичного керівництва.
За видами розрізняють формальне і неформальне лідер-
ство. Формальне лідерство — це керівництво як реалізація
інституціоналізованих владних повноважень. Воно пов'язане
'Див.: Херманн М. Дж. Стили лидерства в формировании внешней
политики // Полит. исследования. 1991. № 1. С. 91—92.
Л С^О
зі встановленими правилами призначення керівника й
передбачає функціональні відносини. Неформальне лідерство
базується не на формальних повноваженнях, а на авторитеті
лідера, його визнанні оточенням.
У політиці формальний, інституціональний аспект є
головним. Тому дуже важливо, щоб формальний керівник
був також авторитетною особою. Але так буває не завжди.
Можливі три варіанти поєднання лідерства й керівництва.
Перший: керівник не є лідером, тобто не користується
авторитетом у підлеглих. Така ситуація може скластися не
тільки в масштабі групи чи організації, а й країни в цілому,
причому не лише коли неавторитетна особа посіла керівну
посаду, а й у результаті втрати керівником колишнього
авторитету.
Другий варіант: збіг керівництва й лідерства, за якого
формальний керівник виступає одночасно й авторитетною
особою. Це найкращий випадок.
Третій варіант: суто неформальне лідерство, за якого
лідер не є керівником. У політиці неформальне лідерство, як
правило, нетривале й незабаром доповнюється зайняттям
якоїсь керівної посади в громадських політичних об'єднан-
нях чи органах державної влади. Зрештою, саме зайняття
такої посади, особливо у вищих органах державної влади, є
однією з основних цілей діяльності політичного лідера.
Зайнята посада, своєю чергою, стає засобом досягнення
інших цілей, далеко не завжди офіційно проголошуваних.
За масштабами лідерство може виявлятися на рівні
групи, організації, соціальної спільності, населеного пункту,
адміністративно-територіальної одиниці, регіону, країни в
цілому. Воно може бути індивідуальним і колективним (коли
лідером виступає група чи організація, наприклад партія).
На рівні малої групи лідерство має індивідуальний характер і
виступає як механізм інтеграції групової діяльності, в якому
лідер спрямовує та організовує дії групи. Тут важливу роль
відіграють особисті риси лідера, особливо його здатність
приймати рішення, брати на себе відповідальність, знахо-
дити оптимальні шляхи й засоби задоволення групових
інтересів.
У лідерстві на рівні соціальної спільності принципове
значення мають не стільки особисті риси лідера, скільки
його здатність адекватно виражати інтереси тієї чи іншої
^ч-^Ь......,.- -- ,,,..>.....-.„-......,ч,,л....,.і-.-...-ч-. .-....,..., ..„..,„.,.,.. Л СО
| Персоналізовані аспекти політики |
| Політичне лідерство |
| І |
спільності. Лідер мусить уміти сформулювати такі інтереси у
вигляді конкретних політичних вимог, визначити тактику та
ефективні засоби боротьби за їх задоволення. Лідерство на
цьому рівні може мати як індивідуальний, так і колективний
характер, коли виразником інтересів соціальної спільності
виступає політична партія чи громадська організація. Лідер
на рівні соціальної спільності найчастіше є керівником
партії чи громадської організації.
Індивідуальне політичне лідерство на загальнонаціональ-
ному рівні характеризується низкою особливостей. Це, по-
перше, лідерство дистанційне, коли відсутні безпосередні
контакти лідера з його конституентами. Спілкування лідера
з масами опосередковується засобами масової комунікації,
організаціями та посадовими особами державного апарату.
Головну роль у формуванні іміджу такого лідера відіграють
саме засоби масової інформації, причому цей імідж може
суттєво відрізнятися від того, що є насправді. Розрив між
іміджем загальнонаціонального політичного лідера й реаль-
ністю залежить від рівня розвитку демократії, особливо
політичної культури суспільства.
Загальнонаціональне політичне лідерство, по-друге, є
багаторолевим. Прагнучи мати всебічну підтримку, лідер
орієнтується на різноманітні соціальні інтереси: найближ-
чого оточення, соціальних спільностей, виборців, політичних
партій, громадських організацій тощо.
Третьою особливістю загальнонаціонального політичного
лідерства є його корпоративний характер. Лідер такого
масштабу ніколи не виконує свої численні ролі сам. На
нього працює ціла корпорація, яка складається з найближ-
чого оточення, чиновників, апарату та активістів політичних
партій, працівників підконтрольних засобів масової інфор-
мації тощо. Загальнонаціональний політичний лідер є тією
чи іншою мірою символічною фігурою.
Ще однією особливістю загальнонаціонального політич-
ного лідерства є його нормативно-правова обмеженість.
Лідер такого масштабу, як державний діяч, діє у чітко
визначеному нормативне-правовому просторі, який визна-
чає реальні масштаби його влади та шляхи її здійснення. Дії
лідера докладно регламентуються нормативними актами,
протоколами, правовими традиціями, звичаями тощо.
Наведена типологія не вичерпує всієї багатоманітності
виявів політичного лідерства. Крім того, навіть найретельні-
ший теоретичний аналіз не може охопити всієї складності й
багатоманітності політичного життя. Політична практика
завжди багатша від теорії й породжує найчастіше комбіно-
вані типи лідерства та їх різноманітні модифікації.
| Механізми формування політичного лідерства |
У загальному вигляді механізми форму-
вання політичного лідерства зводяться
до проблеми політичної соціалізації як
процесу засвоєння індивідом політич-
ної науки. Явище лідерства відоме й на
побутовому рівні, де воно грунтується майже виключно на
особистих якостях лідера. Умовно можна виокремити чотири
групи таких якостей: по-перше, розвинений розум, кміт-
ливість, досвід, які мають бути вище від середнього рівня тієї
спільності людей, до якої належить лідер; по-друге, здатність
не тільки швидше за інших оцінювати ті чи інші проблемні
ситуації, а й пропонувати оптимальний шлях і засоби їх
вирішення; по-третє, здатність переконувати оточення у
правильності пропонованого, воля та організаторські здіб-
ності; по-четверте, моральні якості: здатність слухати і
зрозуміти ближнього, співпереживати з ним, піти на
безкорисливу допомогу, бути людяним, вірним товаришем10.
Звичайно, в реальному житті окрема людина може й не
мати всієї сукупності зазначених якостей. Найчастіше буває
та чи інша їх комбінація, що й зумовлює багатоманітність
типів лідерства. Трансформація цих якостей у сферу полі-
тичного тісно пов'язана з політичним вихованням. Ідеться
як про політичне виховання в межах існуючої системи
освіти, яка дає знання про суспільство, його політичні інсти-
тути, державний устрій, так і про навчання через участь у
діяльності політичних організацій, де набувається досвід
громадської й політичної діяльності.
Результатом загального й політичного виховання стає
набуття індивідом особистісних і соціальних якостей полі-
тичного лідера. До них, зокрема, належать: велика праце-
здатність; висока аналітичність розуму; компетентність;
яскраво виражена схильність до громадської і державної
діяльності; твердість принципів і переконань разом зі здат-
ністю до сприйняття альтернатив і пошуку нового; вміння
'"Див.: Тимошенко В. Й. Общественно-политическое лидерство // Со-
циапьно-полит. науки. 1990. № 1. С. 50.
| Персоналізовані аспекти політики |
| Політичне лідерство |
переконувати й вести за собою людей; оптимізм; увага до
людини". Ці риси тією чи іншою мірою притаманні не
тільки політичним, а й іншим лідерам. До специфічних рис
політичного лідера, зокрема, належать: вміння враховувати,
виражати й обстоювати погляди тієї чи іншої групи;
.здатність поставити суспільні інтереси вище за особисті
(саме це значною мірою створює лідеру авторитет); вміння
організувати дії; комунікабельність та ораторські здібності;
політична культура12.
Можна, звичайно, виокремлювати й інші якості полі-
тичного лідера. Та очевидно, що за наявності відповідних
рис необхідні ще й конкретні механізми, які б забезпечували
просування їх носія на керівну посаду, перетворення
неформального лідера на політичного керівника. Головним
із таких механізмів у сучасному демократичному суспільстві
є вибори.
Реальні особисті якості кандидата відіграють у його пере-
мозі на виборах вирішальну роль лише в межах незначних
територіальних громад — села, селища, невеликого міста
тощо, де наявні безпосередні контакти кандидата з вибор-
цями. З розширенням кола електорату дедалі відчутнішу
роль починають відігравати імідж кандидата як поєднання
реальних і приписуваних йому рис, підтримка його засобами
масової інформації, політичними партіями, громадськими
організаціями, підприємницькими структурами.
Одним із найважливіших механізмів формування полі-
тичного лідерства є також партійно-політична діяльність. У
розвинених демократичних державах політичні партії
виступають головними суб'єктами виборчого процесу. Вони
складають списки кандидатів у депутати на виборах за
пропорційною виборчою системою, висувають кандидатів у
депутати за мажоритарної системи виборів, ведуть передви-
борну агітацію, надають кандидатам фінансову підтримку
тощо. Навіть у тих країнах, де вибори відбуваються за
мажоритарною виборчою системою, наприклад у США чи
Великобританії, без партійної підтримки кандидат має дуже
мало шансів на перемогу.
"Див.: Тимошенко В. Й. Общественно-политическое лидерство. С. 50.
12 Див.: Трофимов М. Й. Политическое лидерство // Социально-полит.
науки. 1991. № 2. С. 39.
Залежно від ступеня представництва в парламенті партія
впливає на його функціонування. У разі отримання біль-
шості парламентських мандатів вона контролює не лише
законодавчу, а й тією чи іншою мірою виконавчу владу,
висуває своїх представників на найважливіші посади в
державі і таким чином сприяє формуванню політичних
лідерів.
Лідерство формується також всередині політичних партій.
Вони мають змогу просувати своїх представників на керівні
посади в державному апараті навіть тоді, коли не представ-
лені в парламенті, але підтримують високих посадових
осіб — главу держави чи прем'єр-міністра. Подібне відбува-
ється як на загальнодержавному рівні, так і в межах окремих
адміністративно-територіальних одиниць. У сучасних демо-
кратичних державах партії так чи інакше контролюють усе
політичне життя.
Будь-яке лідерство від початку прагне заявити про себе,
мати якомога більше прихильників, формалізуватися і увійти
до існуючої політичної системи. Важливим механізмом фор-
мування політичного лідерства є діяльність у громадсько-
політичних організаціях і рухах. На базі рухів і громадських
організацій нерідко формуються політичні партії. Процес
формалізації рухів та їхніх лідерів проходить кілька стадій.
Спочатку це виникнення громадських рухів і висування їхніх
лідерів. Далі — утворення партій, напрацювання їх
програмних настанов та організаційних принципів, форму-
вання ієрархії партійно-політичного керівництва. Нарешті,
це боротьба за владу і прихід партії до влади, просування
партійних лідерів на керівні державні посади, поява лідерів-
керівників.
Велику роль у механізмах формування політичного лідер-
ства відіграють засоби масової інформації, особливо телеба-
чення. Вони формують імідж лідера, через них ведеться
передвиборна агітація, боротьба між різними політичними
силами.
Конкретизацією механізмів формування політичного
лідерства є політичні технології як системи послідовних дій,
спрямованих на досягнення необхідного політичного резуль-
тату. Політичні технології включають як кінцеві цілі, на
досягнення яких вони спрямовані, так і методи й засоби
досягнення цих цілей. Існує багато різновидів політичних
| Персоналізовані аспекти політики |
| Політичне лідерство |
технологій: прийняття політичних рішень, вибори, лобію-
вання, розподіл влади, формування іміджу, комунікативні
тощо. Найбільшу роль у формуванні політичного лідерства
відіграють технології виборів і формування іміджу. Політичні
технології є об'єктом дослідження окремої галузі політоло-
гічних знань — практичної політології.
Оскільки лідерство є результатом взаємодії, з одного
боку, рис самого лідера, а з іншого — зовнішніх стосовно
нього чинників, як то: членство в політичній партії чи гро-
мадській організації, підтримка засобів масової інформації,
наявність джерел фінансування тощо, які нерідко відіграють
вирішальну роль у формуванні лідера, то не виключено
висунення в лідери й на керівні посади далеко не найкращих
людей.
Свої особливості має лідерство в переломні періоди сус-
пільного розвитку, коли на хвилі радикальних перетворень
на керівні посади можуть підійматися вуличні демагоги,
«захисники» інтересів народу, «борці» за демократію тощо.
Як і завжди, на поверхні політичного життя в такі періоди
перебувають кон'юнктурники всіх мастей.
Демократичне суспільство має створювати умови для
захисту від негідних лідерів та їх свавілля. Для цього
створюються інститути демократії, правової держави і гро-
мадянського суспільства. Але найбільшого значення набуває
політична культура суспільства, високий рівень якої перед-
бачає нетерпиме ставлення до будь-яких порушень норм
суспільного життя політичними лідерами. Переважання
політичної культури, орієнтованої на активну участь у
політиці, наявність стійких демократичних традицій, неза-
лежного від держави громадянського суспільства звужують
можливості для некомпетентного політичного лідерства,
виявів волюнтаризму і зловживання владою лідерами. Мож-
ливість ненасильницьким шляхом усунути від влади негід-
ного лідера є однією з ознак демократії.
Абашкина Е., Егорова-Гонтман Е.
Имидж лидера. М., 1994.
Абашкина Е., Косолапова Ю.
О теориях лидерства в современной политической психологии //
США: зкономика, политика, идеология. 1993. № 4.
Андреев С. С.
Политический авторитет й политическое лидерство // Социально-
полит. журн. 1993. № 1—2.
Ашин Г. X.
Критика современньїх буржуазних концепций лидерства. М., 1978.
Бебик В. М.
Еліта, елітарність, лідерство // Віче. 1993. № 7.
Бебик В. М.
Як стати популярним, перемогти на виборах і утриматись на полі-
тичному Олімпі: Соціопсихологія і технологія політичної боротьби.
К., 1993.
Блондель Ж.
Политическое лидерство. Путь к всеобгемлющему анализу. М.,
1992.
- Вебер М.
Политика как призвание й профессия // Избр. произведения. М.,
1990.
Вьідрин Д. Й.
Очерки практической политологии. К., 1991.
Вьідрин Д. Й.
Политический лидер й проблемьі его формирования. К., 1990.
Зущик Ю., Кривошеєнко О., Яблонський В.
Фігури. Політичне лідерство в сучасній Україні. К., 1999.
Ильин М. В., Коваль Б. Й.
Личность в политике: «Кто играет короля?» // Полит. исследования.
1991. № 6.
Кретов Б. Н.
Политологическая теория лидерства // Социально-гуманитарньїе
знання. 2000. № 2.
Кретов Б. Н.
Современньїе западньге концепций лидерства // Социально-гума-
нитарньїе знання. 2000. № 4.
| Персоналізовані аспекти політики |
Кухта Б. Л., Теплоухова Н. Г.
Політичні еліти і лідерство. Львів, 1995.
Малькова Т., Фролова Н.
Массы. Элита. Лидер. М., 1992.
Пугачев В. П.
Основы политики: личность, элита, лидерство. М., 1989.
Такер Р.
Политическая культура и лидерство в Советской России. От Лени-
на до Горбачева // США: экономика, политика, идеология. 1990.
№ 1.
Татенко В.
Як стати і бути лідером: поради психолога. К., 1996.
Тимошенко В. И.
Общественно-политическое лидерство // Социально-полит, науки.
1990. № И.
Трофимов М. И.
Политическое лидерство // Социально-полит, науки. 1991. № 12.
Харманн М. Г.
Составные части лидерства // Мир политики. Суждения и оценки
западных политологов. М., 1992.
Херманн М. Дж.
Стили лидерства в формировании внешней политики // Полит.
исследования. 1991. № 1.
ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА
| Я |
к і будь-який інший вид людської
діяльності, політика має свідомий
характер. Визначаючись у кінцевому
підсумку об'єктивними економічними й
соціальними чинниками, вона водночас
здійснюється під впливом свідомості та
культури людей.
Саме політична культура визначає
політичну поведінку індивідів і соціальних
спільностей, надаючи їй певного змісту і
спрямування. Політична культура багато в
чому визначає також характер і особливості
конкретної політичної системи, політичний
режим, динаміку і спрямованість політич-
них процесів.
Без вивчення і врахування суб'єктивного
чинника політичного життя, впливу на
останнє свідомості й культури неможливо
осягнути сутність політичних явищ і про-
цесів, визначити тенденції й перспективи
їх розвитку. Поняття політичної культури
дає можливість перейти від поверхневого
сприйняття політичної системи, функціону-
вання її інститутів до розуміння глибинних
причин політики, ролі в ній ідеологічного
чинника, традицій, уявлень, переконань
тощо. Про важливість вивчення політичної
культури свідчить, зокрема, те, що полі-
тологію іноді визначають як науку про
закономірності розвитку і функціонування
політичної культури.
Велике значення політичної культури в
житті суспільства зумовлює прагнення
різних політичних сил, передусім політич-
них партій, узяти під свій контроль процес
формування політичної культури, засвоєння
індивідом політичних знань, норм і цін-
ностей, впливати на нього у вигідному для
себе напрямі.
| Персоналізовані аспекти політики |
| Політична культура |