Роль символів та ритуалів у сучасних суспільних системах

В попередньому розділі ми приділили увагу ролі символів в організації владних відносин в традиційних суспільствах і зазначили, що символи відіграють надзвичайну роль в політичній сфері архаїчного соціуму, виступаючи в якості маркерів політичних статусів.

Однак, слід зазначити, що владний символізм не втратив своєї актуальності і сьогодні, коли однією з основних функцій символічної політики залишається легітимація політичної влади символічними засобами. В сучасних соціумах символічна політика в особі політичного лідера дозволяє відтворити архетипічні владні функції та через присвоєння або трансформацію символічного капіталу надати політичному інститутові або дії політичного лідера практичного змісту. Саме вона виконує функції запобігання інверсії, тобто чужорідних бачень ідеального «того, що має бути», які становлять загрозу легітимності політичної влади [68].

Символічна влада, яка в традиційних суспільствах реалізувалася за посередництвом ритуалізації та міфологізації простору і була онтологічно пов’язана з релігійною традицією впорядкування соціальних відносин, сьогодні еволюціонує від ритуалізації та символізації в первинному значенні в бік текстової діяльності. Але історія підтверджує потребу в символічній політиці як політиці боротьби за легітимне визначення політичної дійсності під час різких політичних змін, якими є революційний та реформаційний способи зміни політичного управління суспільством.

Таким чином, на думку О. Калиновської, основна мета символів – легітимація політичної влади символічними засобами. На думку ж В. Бочарова, головна роль символів полягає у маркуванні владних статусів індивідів, завдяки чому досягається прагнення суб’єктів влади провести певну межу між тими, хто керує, і тими, ким керують.

Ми не можемо цілком погодитись ні з однією з цих точок зору. На наш погляд, в контексті політико-антропологічного погляду на владу їх слід об’єднати, оскільки символи, як в традиційному соціумі, так і в сучасному суспільстві не тільки маркують владні статуси індивідів, поділяючи їх таким чином на суб’єктів та об’єктів владних відносин, а виступають в якості визначальних чинників легітимації влади суб’єкта, адже саме наявність відповідної символіки, з нашої точки зору, свідчить про те, що суб’єкт – політичний лідер – владу отримав, а об’єкт – суспільство – її підтримує.

Ці маркування та легітимація проявляються в суспільствах різних типів, починаючи від архаїчних та закінчуючи постіндустріальними. Характерним воно є й для сучасних пострадянських країн, в тому числі України та Росії. Не дивлячись на всі відмінності нашої країни і Російської Федерації, ми можемо сміливо констатувати, що стосовно владної символіки та її ролі в суспільному і політичному житті обох країн, вони мають спільні риси. Так, після розпаду СРСР, нова влада обох країн прагнула повністю або частково скасувати привілеї комуністичного минулого. До речі, саме це було одним із лозунгів перебудови. Але, як ми бачимо сьогодні, вона не тільки не скасувала, але в деякому сенсі навіть примножила їх. І причина такого стану речей наведена вище – прагнення маркувати соціальні та владні статуси індивідів. Тому є всі підстави стверджувати, що саме символи формують відповідну поведінку суб’єктів владних відносин. Як вдало зазначає В. Бочаров: «Ми майже всі хоч раз в житті були свідками того, що тільки-но «керівник» отримав разом з посадою відповідні атрибути (генеральську форму, кабінет, службову машину тощо), він буквально змінюється на очах, якнайменш, у постаті, манері триматися і говорити» [23, c. 234].

Аналізом ролі символів в суспільному та політичному житті як традиційних, так і сучасних суспільств в контексті політико-антропологічного дискурсу займається, знову ж таки, В. Бочаров, але його дослідження цієї проблематики, на нашу думку, є неповним, його варто доповнити та поглибити, як за рахунок праць інших політантропологів А. Ковачова та Т. Щепанської, так і за рахунок власних міркувань.

Говорячи про те, що символ виступає в якості певної межі між тими, хто керує та підвладними, маркує статус перших і впливає на їх поведінку, слід зазначити, що владний символ одночасно визначає не тільки поведінку керівників, як було зазначено вище, а й поведінку підлеглих. А оскільки сучасна політична антропологія не обмежує себе тільки сферою політики, а розглядає будь-які прояви владних відносин, аж до міжіндивідуальної взаємодії, в якості прикладу ми можемо навести взаємовідносини в будь-якому колективі, від чиновницького до корпоративного. Так, за словами В. Бочарова, поведінка підлеглих по відношенню до керівника ґрунтується на певних проявах пошани, як то, наприклад, вставання при появі начальника або коли підлеглі починають так би мовити говорити мовою керівника. При цьому слід зазначити, що ці прояви носять скоріше зовнішній, а не внутрішній характер.

Також варто зазначити, що в країнах, які розвиваються та зберігають великий пласт архаїчних відносин в суспільному житті, за спостереженнями політантропологів, символ продовжує відігравати надзвичайно важливу роль в політичному житті. Він вагомо впливає не тільки на форму політичного процесу, а й на його зміст. Зокрема, це проявляється в електоральній поведінці населення. В даному контексті В. Бочаров зазначає, що в більшості держав Африканського континенту вибори, по суті, є вибором символу того чи іншого кандидата або партії, а тому претенденти піклуються не стільки про формування своєї передвиборчої програми, скільки про те, щоб вдало обрати символ. Так, за словами дослідника, один з кандидатів під час виборів в парламент Танзанії в 1965 році, який обрав в якості символу мотигу, у своїх виступах часто посилався на відомий вислів «мотига всьому голова», а його суперник, який обрав в якості символу хатину, говорив, що мотига не краща за будинок. Таким чином, за словами В. Бочарова, «символи оточують кандидатів зі всіх боків: зображуються на їх одязі, авто тощо. В таких країнах не ідеологічна концепція, а символ слугує головним консолідуючим фактором будь-якої політичної корпорації» [24, c. 281].

В попередньому розділі ми визначили в якості основних владних символів традиційного соціуму стяг, ім’я, тіло, корону та тварин й розглянули яку роль вони відіграють в суспільному житті та наскільки важливими вони є для того чи іншого соціуму. В сучасних країнах найбільш вагома символічна роль у сфері владних відносин належить, на наш погляд, прапору та імені. При чому перший символ є характерним для більш розвинених суспільств, другий, відповідно, – для менш розвинених, насамперед, африканських.

Почнемо з перших. В. Бочаров в якості прикладу наводить російську реальність, де за «надругу» над стягом передбачено карну відповідальність від трьох місяців до двох років: «Так Тверський суд Москви 3 червня 2004 року засудитив Армена Веніамінова на один рік умовно за те, що той в День згоди і примирення (6 листопада 2003 р.) спустив стяг РФ на будівлі Держдуми і замість нього розмістив радянський червоний стяг. Адвокат підсудного подав скаргу, однак Президія Московського міського суду залишила вирок в силі. Відзначимо, що ані сам закон, ні відповідний вирок не викликали обурення в російському соціумі, хоча вони суперечать Конституції РФ, яка гарантує кожному свободу думки і слова [24, c. 282].

Однак Росія не єдина країна, де існує подібна практика. Той же В. Бочаров наводить приклад США , де в 1940 році адміністрація однієї зі шкіл в Пенсільванії виключила двох своїх учнів «за відмову брати участь в церемонії привітання прапора, яка відбувалася кожного ранку». Школярі були з сім’ї свідків Ієгови, тобто релігія забороняла їм вклонятися будь-якому кумиру, а батьки цих учнів побачили у рішенні шкільної ради порушення своїх, конституційно закріплених, релігійних прав і подали на школу позов до суду. Верховний Суд, залишивши рішення в силі, вже через три роки зіштовхнувся ще з декількома справами ієговістів та прийняв в результаті діаметрально протилежне рішення, визнавши, що «відношення до прапора ні якою мірою не свідчить про непідкорення владі, спроби ж домогтися любові до стяга суперечать першій поправці Конституції США» [24, c. 295].

Другим виокремленим нами символом, що відіграє вагому роль в політичному житті різних суспільств, особливо країн, що розвиваються, є ім’я. Як приклад В. Бочаров наводить вибори в Танзанії в 1960-х роках, де під час передвиборчої кампанії один з кандидатів часто звертав увагу електорату на своє ім’я Мутатіна, що означало силу, а його опонент постійно відзначав, що його ім’я Камі (щур) асоціюється з розумом. За словами російського політантрополога, виборці, в свою чергу, «для обґрунтування своєї думки про кандидатів також посилалися на символи. Одна жінка, яка виступала на мітингу, говорила, що вона підтримає того кандидата, який продає муку, а щур її знищує» [24, c. 295].

Окрім цього, треба віддати належне вітчизняним дослідникам, зокрема, О. Калиновській, яка запропонувала вельми цікавий розгляд ролі вербальних ритуалів та їх символічного значення в українському політичному дискурсі 70-их рр. ХХ ст. А оскільки в цьому розділі ми говорили і про роль символіки в політичному житті країн пострадянського простору, на наш погляд, буде вельми доречним поглянути на символізм та ритуалізм, притаманний їх радянському минулому й потім порівняти їх з символами та ритуалами пострадянського періоду.

Так, джерелом дослідження О. Калиновської стали тексти документів Комуністичної партії цього періоду. За її словами, у мовознавчій літературі радянський політичний дискурс характеризується як ритуальний і визначається як «набір стереотипних, позбавлених реального змісту фраз», «мовний ритуальний обряд» [68].

Не можна не погодитись з тезою про те, що тоталітарна влада прагне замінити всі форми свідомості ідеологією (політичною міфологією), котра є найефективнішим засобом формування одностайності думок, «впливу на колективне несвідоме, найбільш глибинну, неконтрольовану частину людської душі», для чого встановлює цілу низку масових обрядів, які «посилюють одноманітність, монументальність і колективізм тоталітарного способу життя». Таким чином, влада використовує ритуал для закріплення певної моделі поведінки у підлеглих у всіх сферах життєдіяльності радянського суспільства.

О. Калиновська, зокрема, зазначає: «Кожна наукова стаття, наукова праця зазначеного періоду починається з посилань на рішення останнього партійного пленуму або з'їзду, супроводжується цитатами з текстів-виступів партійних керівників». Тобто, за її словами, мовна поведінка в тоталітарній державі набуває ритуальних ознак, що дає підстави говорити про вербальний ритуал за часів тоталітарної держави. При цьому, слід зазначити, що головною ознакою ритуалу виступає символічність. Тобто, в даному контексті, ми бачимо поєднання символічного та ритуального просторів. В символізмі, на думку О. Калиновської, «фокусується специфіка ритуалу як комунікативного і як регулятивного механізму», саме наявністю символів забезпечується дієвість тексту. Дослідниця підкреслює, що в політичному тексті «утворення символічних значень є невмотивованим, довільним, через те що в ролі символізованого об'єкта виступають абстрактні значення. Тому більшість символів є штучними, тобто тими, що утворюються не опираючись на конкретний образ. У цьому випадку уподібнення ритуального символу об'єктові відбувається через залучення асоціативних зв'язків людського мислення, завдячуючи актуалізації яких, виникає, за висловом К. Сарингулян, «метафорична аналогія між позначуваним і формами його вираження» [68].

Символізація значень в текстах партійних документів часто представлена експліцитно: «Батьківщина – символ миру, Ленін – символ нового часу, червоний галстук – революційний символ єднання комуністів, комсомольців та піонерів. Ще один спосіб утворення символічного значення – це засіб вторинної номінації через відношення тотожності: комсомол – вірний помічник партії, школа – кузня знань, кіно – впливова сила суспільного розвитку тощо. Тобто, ми ще раз можемо підкреслити, що завдяки наданню певним символам та ритуалам визначального змісту радянська влада визначає й регламентує поведінку всього соціуму.

Сам політичний ритуал у тоталітарному суспільстві можна розглядати, на думку О. Калиновської, як «модернізацію чародійства, де слова, текст набувають особливого сакрального значення, здатні змінювати світ. Тексти партійних документів є зразками сакральних текстів, своєрідних замовлянь, фоносемантичною суттю яких є магічний вплив слова. Ритуал – ідеальна основа для творення міфу» [68]. Це не може не нагадувати нам архаїчні соціуми, де сакралізація була однією з визначальних рис системи владних відносин. Також, слід зазначити, що в тоталітарному суспільстві всі символічні мовні конструкції, які ми розглядаємо в якості певного ритуалу, виходять від керівництва, тобто суб’єктів влади, які таким чином формують не тільки висловлювання, а й свідомість і поведінку підлеглих. Подібна вертикаль існує і в архаїчних суспільствах.

Взагалі політантропологи констатують, що тоталітарні, диктаторські та авторитарні режими мають багато спільних рис з традиційними соціумами, в тому числі у сфері владних відносин. Адже, окрім символів та ритуалів, тут існують певні усталені та непорушні правила поведінки, яких майже неухильно дотримуються всі члени соціуму, а їх порушення передбачає засудження, а іноді і покарання як з боку керівництва, так і з боку всього соціуму.

Але слід зазначити, що окрім вербальної символіки радянській добі була притаманна, так би мовити, матеріальна символіка, серед якої найважливішими були, на наш погляд, червоний прапор, герб у вигляді серпа та молота, вже згаданий вище червоний піонерський галстук, пам’ятники вождям та інше. У неформальному політичному дискурсі, який також викликає цікавість при політико-антропологічному аналізі, до символів влади можна віднести, з нашої точки зору, службовий автомобіль та телефон спецзв’язку. Тепер поглянемо як два останні символи виявляють себе на українському та російському політичних просторах пострадянської доби.

В сучасному політико-антропологічному дискурсі найчастіше в якості символу або певного атрибуту влади згадується телефон. Але це повинен бути не звичайний телефон. Політантропологи виокремлюють три основних характеристики телефону як атрибута влади: 1) недосяжність для простих смертних; 2) вузьке коло «підключених», 3) зв’язок з вищою інстанцією. Ці характеристики – по суті, є правилами комунікації в чиновницькому середовищі: пріоритет має інформація, що надходить з центру; канали інформації на нижчих рівнях блокуються і можуть бути встановлені лише з ініціативи «зверху». Системи спеціального і урядового зв’язку забезпечують обмеження доступу до циркулюючої в них інформації і, відповідно, коло тих, хто до нього підключений, ззовні або з нижчих рівнів владної ієрархії. Цю функцію повинні виконувати чисельні атрибути секретного зв’язку [185].

Ми вважаємо, що в контексті політико-антропологічного аналізу, засекреченість систем зв’язку можна розглядати як засіб, що підтримує межу між політичною елітою та простими громадянами. І це перекликається з думкою, висунутою напередодні стосовно того, що саме символи покликані маркувати і, відповідно, розмежовувати володарюючих та підвладних.

При цьому варто зазначити, що чим вищим є рівень владної ієрархії, тим вужчим є коло осіб, що підключені до певного телефону. Наприклад, той же Б. Немцов стверджує, що за часів його губернаторства, йому було встановлено телефон, який мали лише 15 осіб у всій країні. Відповідний апарат на столі у посадової особи сприймається як символ його приналежності до певного кола, а частота дзвінків – як показник ступеню інтеграції й статусу його власника в межах певного кола осіб.

Таким чином, ми погоджуємось з точкою зору провідних російських політантропологів стосовно того, що в дискурсі політиків пострадянського простору телефони спеціального та урядового зв’язку фігурують як найважливіший атрибут приналежності до системи державної влади, своєрідний символ посвяти. Як зазначає Т. Щепанська, «з цим символічним об’єктом пов’язаний цілий набір міфологем, що характеризують систему і принципи комунікації в професійному середовищі: ієрархічну організацію, односторонню проходимість каналів зв’язку (пріоритет дзвінкам «зверху»), блокування сигналів «знизу» і жорстке відсторонення від зовнішнього середовища. Тобто телефон як атрибут влади символізує й основні (для її учасників) принципи їх організації» [185].

Наступним сучасним символом влади, виокремленим нами вище, є службовий автомобіль. При цьому, слід зауважити, що цей владний атрибут є характерним як для посадових осіб загальнонаціонального масштабу, так і для представників місцевої влади. Як правило, урядові авто можна визначити за номером, вони ж одночасно є одними з найдорожчих. В нашій країні, принаймні останні декілька років, точаться дискусії з приводу того, щоб пересадити частину урядового апарату на власні автівки.

До сучасних символів влади серед засобів пересування слід віднести також літаки. Лідер будь-якої країни, яка себе поважає, повинен мати власний президентський літак для вільного пересування по території країни і за її межами. Інша річ, коли мова йде про використання високо посадовцями службових транспортних засобів, наприклад, літаків у власних цілях, тобто поза межами своєї професійної діяльності як політиків, урядовців і державних лідерів.

Саме тому, в сучасному політико-антропологічному дискурсі вважається, що транспортні засоби слугують «стійкими метафорами влади» в повсякденному політичному дискурсі. В систему символів влади, пов’язаних з транспортними засобами, органічно вписуються такі вислови як «стояти за кермом», «колеса влади», «владний корабель» тощо.

Але, в попередньому підрозділі ми приділили увагу не тільки ролі символів в організації владних відносин традиційного суспільства, а й ритуалам як вагомим складовим суспільного життя. На прикладі мексиканського народу «наранья» ми побачили, як певні загальнонаціональні святкування, що супроводжуються певними традиціями та ритуалами, можуть розглядатися й в якості певних політичних подій, заснованих на об’єднанні соціуму і обранні нового місцевого керівництва.

Тепер поглянемо на сучасні суспільства. Так, в соціумах пострадянського простору, зокрема в Україні та Росії, й сьогодні існують певні ритуали. Одним з найважливіших сучасних політичних ритуалів, на нашу думку, є інаугурація президента, яка, на наш погляд, сягає корінням до коронації в традиційних суспільствах та супроводжується певним набором усталених та обов’язкових для виконання дій.

Однак, це не єдиний приклад ритуалізації сучасного політичного простору. Так, досить цікаве дослідження наводить В. Бочаров, який зазначає, що будь-яке велике свято виступає в якості необхідного елементу життя будь-якого архаїчного соціуму, адже саме воно дозволяє відволіктись від повсякденності. Різні свята святкувались по-різному, але необхідним елементом було створення відповідного настрою завдяки музиці, певним ритмам, а також вживанню наркотичних препаратів, що фіксується дослідниками різних традиційних соціумів.

Слід зазначити, що великі свята в сучасному українському та російському суспільствах теж можна розглядати як ритуал, при чому як на політичному, так і на повсякденному рівнях. Так, наприклад, на свята Пасхи та Різдва перші особи нашої країни, як правило, відвідують церву. А на 9 травня – пам’ятники загиблим воїнам з обов’язковим покладанням квітів. Але таке ритуалізоване святкування вищезазначених свят характерно не тільки для політичної верхівки, а й для простих громадян.

Стосовно повсякденного життя, то тут взагалі будь-яке святкування майже в кожному колективі від чиновницького до корпоративного дуже часто або майже завжди супроводжується так званим застіллям, де наркотичні засоби, характерні для традиційних соціумів, замінені алкоголем. При цьому вищий менеджмент великих компаній вважає, що такі свята сприяють єднанню колективу, а тому участь у них є обов’язковою. При цьому, як зазначає В. Бочаров, традиція святкування певних подій або свят з вживанням алкогольних напоїв склалася історично, коли «вже в староруських оповіданнях авторитет (Сила) лідера, поведінка суб’єктів владних відносин, політичний конфлікт (як зовнішній, так і внутрішній), укладання миру розглядаються в символах святкової культури з вживанням спритних напоїв» [29, c. 293].

Підсумовуючи вищевикладене, зазначимо, що в цьому підрозділі ми ще раз підкреслили і довели надважливість символів та ритуалів у владному житті будь-якого соціуму, будь-якого рівня розвитку, включаючи і традиційні, і пострадянські, і постколоніальні та постіндустріальні. Ми підкреслили, що символи влади не тільки виступають у якості маркерів політичних статусів членів будь-якого соціуму, а й в якості визначальних чинників легітимації влади політичного лідера.

Але слід зазначити, що в сучасних країнах, внаслідок більш високого рівня суспільного та економічного розвитку до традиційних символів влади, таких, як прапор та ім’я, додались нові, такі, як телефон та автомобіль. Ми не зосереджували увагу на тваринах як символах влади, адже сьогодні вони використовуються не стільки в політичній практиці у царині владних відносин, скільки у геральдиці.

Окрім символів влади, в даному підрозділі ми приділили увагу також ритуалам, оскільки вони також виступають вагомими складовими соціального та політичного життя, як архаїчних, так і сучасних суспільств. Одним із найважливіших політичних ритуалів на сьогодні є інаугурація політичного лідера, яка сягає корінням до коронації вождів традиційного суспільства. Також в якості певного ритуалу за участі представників найвищої влади країни, можуть розглядатися відвідування церкви на релігійні свята та покладання квітів до пам’ятників загиблим воїнам в День перемоги, адже ритуал – це певні усталені дії, що систематично повторюються.