Поняття галузі права міжнародних організацій та її джерела 3 страница

· регіональні механізми, що діють на території певного регіону (Організація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд з прав людини тощо).

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, спрямовані на захист прав людини, поділяються на два види:

· конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав людини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.

· органи утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій. До таких органів відносяться Комісія ООН з прав людини, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці).

Виділяється загальна та петиційна компетенція органів і організацій, діяльність яких спрямовується на захист прав людини.

Переважна більшість міжнародних органів та організацій, утворених з метою захисту прав людини, наприклад Комітет з прав дитини, Комісія по положенню жінок, Верховний комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справах біженців, Європейська комісія з прав людини, мають загальну компетенцію. Діяльність цих органів спрямована на перевірку стану дотримання прав людини у тій чи іншій державі. Основними формами перевірок є прийняття від держав періодичних звітів та проведення інспекцій. Органи (організації) контрольної компетенції, як правило, можуть виносити тільки рекомендаційні рішення.

Органи петиційної компетенції розглядають індивідуальні або колективні скарги (петиції) на порушення прав людини з боку певної держави. Такими органами, зокрема, є Комісія з прав людини при ЕКОСОР, Європейський та Американський суди з прав людини тощо. В окремих випадках відповідні органи (організації) наділяються як загальною, так і петиційною компетенцією. Наприклад, Комітет з прав людини згідно з Пактом про громадянські та політичні права 1966 р. наділений загальною компетенцією у сфері захисту прав людини, а згідно з І Факультативним протоколом до Пакту 1966 р. – петиційною компетенцією. Таким чином, у відносинах з державами, які приєдналися і до Пакту, і до І Факультативного протоколу, Комітет має загальну і петиційну компетенцію, а у відносинах з державами, які приєдналися лише до Пакту – загальну компетенцію.

Європейський суд з прав людини утворений і діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р. Порядок діяльності цього Суду та процедура звернення до нього зі скаргами визначається Розділом ІІ Конвенції з урахуванням змін, внесених Протоколом № 11 (1994 р.).

Судді цього Суду обираються Парламентською асамблеєю Ради Європи по одному від кожного члена Ради Європи, що ратифікував Конвенцію 1950 р. більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, висунутих відповідною державою.

Для розгляду справ Суд засідає у складі одного судді, комітетами у складі трьох суддів, палатами у складі семи суддів і Великою палатою у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комітети на встановлений строк.

Якщо предмет спору не врегульовано усталеною практикою Суду, він має розглядатися Палатою у складі семи (п’яти) суддів. Найбільш важливі справи, які вимагають офіційного тлумачення Конвенції чи протоколів до неї, розглядаються Великою палатою. Офіційними мовами Суду є французька та англійська мова, проте у виняткових випадках Голова Палати або Голова великої Палати може прийняти рішення про використання іншої мови держави-учасника Конвенції. Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у випадку необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови.

Право на звернення до Європейського суду зі скаргою про порушення прав людини, передбачених Конвенцією та протоколами до неї, мають держави-учасники конвенції, окремі фізичні особи або їх групи, а також неурядові організації. Колективна скарга від групи фізичних осіб може бути прийнята Судом до розгляду, якщо вона стосується одночасного порушення кількох однорідних прав двох чи більше осіб. Комерційні організації можуть звертатися зі скаргами про захист права власності та про захист права на добре ім’я.

Питання №97. Громадянство і міжнародне право

У сучасній доктрині міжнародного права громадянство визначають як стійкий правовий зв'язок фізичної особи з певною державою, який проявляється у наявності встановлених законом взаємних прав та обов'язків. Досить схоже тлумачення містить Європейська конвенція про громадянство 1997 р., у ст. 2 якої йдеться, що термін "громадянство" означає правовий зв'язок між особою та державою без зазначення етнічного походження особи. Дещо інше визначення містить рішення Міжнародного суду ООН у справі Ноттебома, де громадянство розглядають як правовий зв'язок, заснований на соціальному факті реального зв'язку, інтересах і почуттях, поряд з наявністю взаємних прав і обов'язків46. Таке визначення суттєво відрізняється від тих, які давали ще у 80-90-ті роки XX ст. радянські вчені. Так, більшість тодішніх авторів обов'язковим елементом вважали "підпорядкованість індивіда суверенній владі держави, незалежно від місця перебування такої особи"47. Тобто наголошували на односторонньому характері зв'язку, в якому держава володіла лише правами, а громадянин - обов'язками.

Громадянство вказує на певні юридичні та фактичні зв'язки між особою і державою. Класичним проявом такого зв'язку є постійне проживання особи на території держави. Крім того, варто зауважити постійний характер такого зв'язку в просторі та часі, адже він продовжується навіть у випадку тривалого перебування громадянина за межами території держави. Громадянин, що знаходиться за межами території держави, продовжує володіти всіма правами, якими він наділений у ній, також зобов'язаний виконувати всі покладені на нього обов'язки. Зі своєї сторони держава зобов'язана надати громадянину весь необхідний йому (в тому числі дипломатичний) захист.

Громадянство також можна розглядати як суб'єктивне право індивіда. До такого висновку можна дійти, проаналізувавши ст. 15 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 24 Міжнародного пакту про політичні і громадянські права 1966 р., а також інші документи. У цьому контексті воно містить низку правомочностей, наприклад: право на громадянство, на його зміну; право вільно покидати та повертатися в державу громадянства; користуватися всіма правами громадянина.

У деяких державах із монархічною формою правління замість терміна "громадянство" використовують "підданство". Тепер у більшості монархій (зокрема, Іспанії, Нідерландах) його не застосовують, а в інших (Великій Британії) фактично ототожнюють із громадянством. Раніше цей термін вживали для позначення правового зв'язку індивіда не стільки з певною державою, скільки з правлячою особою, і передбачали наявність в особи обов'язків щодо монарха.

Правовий статус громадян визначається національним законодавством (конституцією, законами та іншими нормативно-правовими актами). Однак у сучасний період важливу роль у регулюванні статусу громадян відіграє міжнародне право, роль якого в цій сфері постійно зростає. Крім визначення змісту окремих прав і свобод, норми міжнародного права встановлюють певні мінімальні стандарти, яким повинно відповідати національне законодавство держав.

У деяких федеративних державах допускають існування також і громадянства окремих суб'єктів (Росія) чи навіть общин (Швейцарія). Проте з точки зору міжнародного права враховують лише громадянство держави, а інші види громадянства не беруть до уваги. Своєрідним правовим явищем є громадянство Європейського Союзу. Воно передбачене ст. 22 Маастрихтського договору, де зазначено, що кожен громадянин держави-учасниці є громадянином Європейського Союзу. Воно має додатковий (субсидіарний) характер стосовно громадянства держави-учасниці та може враховуватися міжнародним правом лише у певних випадках (наприклад, громадянин ЄС користується дипломатичним захистом не тільки своєї держави, а й усіх інших держав-учасниць).

Єдиного кодифікованого акта, який би регулював питання громадянства, немає. Серед основних універсальних міжнародних договорів, які нині регулюють питання громадянства, варто назвати такі: Конвенцію про врегулювання деяких питань, пов'язаних з колізією законів про громадянство 1934 р.; Конвенцію про громадянство заміжньої жінки 1957 р. та деякі ін. Існує також низка регіональних угод у цій сфері. Однією із таких є Європейська конвенція про громадянство від 6 листопада 1997 p., яка була прийнята в рамках Ради Європи і тепер є основним джерелом для європейських держав, у тому числі й України.

Питання №98. Статус іноземних громадян і міжнародне право

У міжнародному праві іноземцем вважають особу, яка знаходиться на території певної держави і не є її громадянином, але перебуває у громадянстві іншої держави.

Залежно від тривалості знаходження іноземця на території держави їх прийнято поділяти на: 1) тих, що постійно проживають на території держави (понад 5 років); 2) тих, що тимчасово проживають на території держави (понад 90 днів); 3) тих, що тимчасово перебувають на території держави (до 90 днів).

Основною проблемою при визначенні правового статусу іноземця є проблема конкуруючої юрисдикції. Тобто іноземець одночасно підпорядкований двом правопорядкам: держави місцеперебування (вів знаходиться під її територіальною юрисдикцією) та держави громадянства (особистою юрисдикцією).

Правовий статус іноземців визначається національним законодавством держави перебування (в Україні - Законом "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р.)із урахуванням принципів і норм міжнародного права. Однак нині немає єдиного договору, який би врегульовував правовий статус іноземців.

Міжнародне співробітництво у цій сфері в основному ведеться на двосторонньому рівні. Проте можна згадати декілька багатосторонніх документів, у яких розглядають окремі аспекти правового статусу іноземців. До них, зокрема, належать: Міжамериканська конвенція про статус іноземців 1928 р., Загальна декларація прав людини 1948 р.. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р., Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р., Міжнародний пакт про громадянські й політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права 1966 р., Декларація про права людини відносно осіб, що не є громадянами країни, в якій вони проживають, 1985 р. та ін.

Останній із вказаних документів передбачає, що кожна держава самостійно встановлює правовий режим іноземців, ураховуючи при цьому свої міжнародні зобов'язання, в тому числі у сфері захисту прав людини. Відповідно до ст. 5, такі особи користуються: правом на життя і особисту недоторканність; жоден іноземець не може бути безпідставно арештований чи утримуватися під вартою або бути позбавлений волі інакше як на підставі рішення компетентного органу; правом на захист від незаконного втручання в особисте та сімейне життя; правом на рівність перед судами і всіма іншими органами й установами, що здійснюють правосуддя; правом залишати країну перебування; правом на шлюб, на створення сім'ї; правом на свободу думок, поглядів, совісті та релігії; правом сповідувати свою релігію або переконання із урахуванням лише таких обмежень, які передбачені законом і які є необхідними для захисту громадської безпеки, порядку, здоров'я або моралі населення чи основних прав і свобод інших осіб; правом на збереження своєї рідної мови, культури та традицій; правом на переказ доходів, заощаджень або інших особистих грошових коштів за кордон з урахуванням внутрішніх валютних правил; правом володіти майном як одноособово, так і спільно з іншими з урахуваннями внутрішнього законодавства. Крім того, іноземці, які на законних підставах перебувають на території держави, користуються правом на вільне пересування і свободу вибору місця проживання в межах держави. Вони мають право на захист держави громадянства, для чого їм має бути надано право на вільний доступ у дипломатичне чи консульське представництво держави громадянства. З іншого боку, іноземці зобов'язані дотримуватися законів держави перебування та нести відповідальність за їх порушення нарівні з громадянами.

Іноземець, який на законних підставах перебуває на території держави, може бути висланий з ЇЇ території тільки на підставі рішення компетентного органу, винесеного відповідно до закону. Заборонені масові видворення іноземців, що законно перебувають на території держави.

Правовий статус іноземців на території держави досить часто називають режимом Іноземців* Він встановлюється внутрішнім законодавством держави із урахуванням вимог, передбачених нормами міжнародного права, та регулює права й обов'язки іноземців на території певної держави. Нині прийнято виокремлювати три основні режими: національний, найбільшого сприяння та спеціальний.

Національний режим прирівнює іноземців до громадян держави і передбачає, що вони користуються тими самими правами і свободами та зобов'язані виконувати такі самі обов'язки, що і громадяни держави перебування, за винятком випадків, передбачених законодавством. Такий режим застосовують в Україні. Так, відповідно до ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Режим найбільшого сприяння передбачає надання іноземцям обсягу прав і обов'язків, який жодним чином не відрізняється від обсягу прав і обов'язків, наданих громадянам будь-якої третьої держави. Обсяг прав і обов'язків іноземців при цьому режимі ідентичний для всіх іноземних громадян, однак, як правило, він суттєво менший, ніж при національному режимі, та використовується для запобігання дискримінації серед іноземців. Зазвичай такий режим встановлюється на підставі спеціальних міжнародних договорів.

Спеціальний режим передбачає надання іноземцям спеціальних прав або покладення на них додаткових обов'язків порівняно із власними громадянами та громадянами інших держав. Він може бути як більш, так і менш сприятливим, ніж два вищеназвані режими. Такий режим встановлюється національним законодавством або спеціальними угодами. Іноді він є відповіддю на обмеження прав та свобод своїх громадян в іншій державі та використовується як репресалії.

Крім названих вище режимів, прийнято розрізняти режим капітуляції, який ще називають привілейованим. Його використовували переважно азійські держави, і він передбачав надання більшої кількості прав для громадян європейських держав порівняно з власними громадянами. Нині його не застосовують.

Варто зауважити, що більшість міжнародних договорів, які регулюють правовий статус іноземців, містять застереження про те, що вказані права і свободи (незалежно від режиму) надають на принципі взаємності.

Кожна держава самостійно вирішує питання про допуск іноземця на її територію через видачу або відмову у видачі дозволу на в'їзд (візи) та визначає його правовий статус. Як йшлося вище, цей статус іноземця прийнято порівнювати зі статусом громадянина, за винятком деяких обмежень. До таких, як правило, належать: іноземці не можуть бути членами політичних партій; брати участь у виборах чи референдумах; фінансувати передвиборні кампанії чи політичні партії; обмежено їх доступ до державної та військової служби; вони не можуть займатися окремими видами діяльності; їх може бути обмежено в праві пересування територією держави, праві в'їзду, а в окремих випадках і виїзду з держави перебування; для іноземців встановлюють межі кримінальної (деякі злочини можуть вчиняти лише громадяни), адміністративної та цивільної юрисдикції; у більшості держав є види майна, якими можуть володіти виключно громадяни, тощо.

Питання 99. Статус біженців і змушених переселенців

Під терміном «біженець» слід розуміти іноземця (у тому числі й особу без громадянства), що внаслідок обгрунтованих побоювань стала жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії або громадянства, приналежності© до певної соціальної групи або політичними переконаннями змушений покинути територію держави, громадянином якої він є (або на території якої він постійно проживає), і не може або не бажає користуватися захистом цієї держави внаслідок указаних побоювань. До даної категорії осіб не належать так звані «економічні біженці», що покидають свою країну в пошуках кращого економічного становища.

Частіше усього біженці з'являються внаслідок міжнародних або внутрішніх військових конфліктів.

У міжнародному праві термін «біженці» з'явився після Першої світової війни. Проте постійний ріст локальних і глобальних збройних конфліктів призвів до необхідності не тільки детальної регламентації правового статусу біженців, але і до створення міжнародних структур, профільного характеру.

У ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 року було створене Управління Верховного комісара з справах біженців (УВКБ), а в 1951 році була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців.

Крім УВКБ, що є центральною ланкою, у міжнародну систему захисту біженців входять інші міжнародні установи системи ООН, міжнародні регіональні організації, неурядові організації і структури держав, що займаються питаннями захисту біженців.

У зв'язку з тим, що кількість біженців безперестану збільшується, що вимагає збільшення фінансових витрат, держави-учасниці Конвенції 1951 року, і Протоколу 1967 року вживають зусиль у справедливому і пропорційному розподілі між собою тягаря витрат у підтримці міжнародної системи захисту біженців.

У рамках світового співтовариства, а також у результаті міждержавного співробітництва був прийнятий цілий ряд міжнародно-правових документів, що стосуються захисту прав біженців, які можна класифікувати в такий спосіб:

а) універсальні міжнародні угоди, що регулюють правовий стан біженців і захист їхніх прав (Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол, що стосується статусу біженців 1967 року, Статут Управління Верховного комісара ООН у справах біженців 1950 року, Конституція Міжнародної організації по міграції 1989 року);

б) регіональні міжнародні договори і конвенції, що регулюють правовий захист біженців у певному регіоні (Конвенція, що регулює конкретні аспекти проблем біженців в Африці 1969 року, IV Ломейська конвенція 1989 року, Угода про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 року, Картахенська декларація про біженців 1984 року й ін.);

в) міжнародні договори, що регулюють визначений комплекс питань захисту прав біженців (Гаазька угода про моряків-біженців 1957 року, Угода про скасування віз для біженців 1959 року, Європейська угода про передачу відповідальності за біженців 1980 року, Дублінська конвенція, що визначає державу, відповідальну за розгляд заяв про надання притулку, поданих в одній із держав — членів Європейських співтовариств 1990 року й ін.);

г) міжнародні договори, дії яких було поширено на біженців (Всесвітня конвенція про авторське право 1952 року, Конвенція МОП про рівноправність громадян країни й іноземців і осіб без громадянства в галузі соціального забезпечення 1962 року та ін.);

ґ) міжнародні угоди, що містять спеціальні норми захисту прав біженців (Женевська конвенція про за хист цивільного населення під час війни 1949 року, Європейська конвенція про видачу 1957 року, Конвенція пре юність терміну давнини до військових злочинів і злочинів проти людства 1968 року, Шенгенська угода 1985 року, Шенгенська конвенція 1990 року й ін.);

д) міжнародні договори загального характеру, що стосуються біженців (Загальна декларація прав людини 1948 року, Конвенція про оголошення безвісно відсутніх мертвими 1950 року, Конвенція ООН про морське право 1982 року, Конвенція про пошук і рятування на морі 1979 року, Пакт про громадянські і політичні права 1966 року, Пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року й ін.);

є) угоди і- декларації про притулок (Декларація ООН про територіальний притулок 1967 року, Гаванська конвенція про притулок 1928 року, Кара-касська конвенція про територіальний притулок 1954 року й ін.);

є) міжнародні договори, що регулюють правовий стан апатридів (Конвенція про статус апатридів 1951 року, Конвенція про скорочення безгромадянства 1961 року);

ж) двосторонні угоди, що регулюють правовий статус біженців (Угода між Австрією і Францією про проживання біженців 1974 року, Договір між Австрією й Угорщиною про видачу злочинців 1976 року, Угода між Південною Африкою і Мозамбіком про ненапад і добросусідство 1984 року, Угода між Афганістаном і Пакистаном про добровільне повернення біженців 1988 року й ін.).

Як вважається, наявність такої величезної кількості міжнародних і регіональних документів, що відрізняються один щодо одного з багатьох питань (наприклад, у визначенні поняття біженець), ускладнює надання ефективної правової допомоги біженцям і правомірно ставлять на порядок денний питання про необхідність прийняття і застосування однакової універсальної міжнародної угоди з проблем біженців.

Проте в рішенні проблем біженців важливу роль покликано грати не тільки міжнародне право, але і національне законодавство держав, оскільки біженці, по-кидаючи свої країни, поселяються на території визначених держав.

Питання №100. Типи і види притулку в міжнародному праві

Надання притулку є традиційним інститутом міжнародного права. Історично інститут права притулку вперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 року говорилося, що Франція надає «притулок іноземцям, вигнаним із своєї батьківщини за справу свободи».

Право притулку одержало свій розвиток і правову регламентацію як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві. В Україні це право закріплене в Конституції України: «Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом» (ч. 2 статті 26). Аналогічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу, наприклад у ч.І статті 28 Конституції Російської Федерації, ч. З статті 10 Конституції Італії, п. 1 статті 16-а Основного Закону ФРН, п.4 статті 13 Конституції Іспанії й ін. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура ж одержання цього права регламентується поточ: ним законодавством.

У статті 14 Загальної декларації прав людини 1948 року визначено:

«І. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користуватися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у разі переслідування, дійсно заснованого на вчиненні неполітич-ного злочину, або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй».

Подібні правоположення містяться й у ряді інших міжнародних актів, наприклад у Декларації ООН «Про територіальний притулок», прийнятій на основі резолюції Генеральної Асамблеї ООН 2312 (XXII) 14 грудня 1967 року, у Декларації про територіальний притулок, прийнятій Радою Європи в 1997 році.

Відповідно до останнього документа, право притулку дається будь-якій особі, що має цілком обгрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.

Слід зазначити те, що надання притулку є мирним і гуманним актом і не вважається недружнім актом стосовно будь-якої держави.

На практиці право притулку реалізується шляхом надання права в'їзду на територію даної держави і законного там перебування. Особа, яка одержала притулок, за своїм статусом порівнюється до іноземця, але її відмінність від іноземця полягає в тому, що:

— по-перше, час перебування такої особи в державі, що надала йому притулок, не обмежений;

— по-друге, особа, яка одержала притулок, не може бути вислана з держави, що надала їй притулок;

— по-третє, особа, яка одержала притулок, не може бути видана як своїй патримоніальній державі, так і будь-якій третій іноземній державі.

Притулок дається лише тим особам, які не вчинили загальнокримінальних або міжнародних злочинів. Це випливає зі змісту згаданого пункту 2 статті 14 Загальної декларації прав людини.

Але в ряді випадків державами обмежується перелік причин і умов, при яких може бути наданий притулок. Так, у статті 63 Конституції РФ зазначено, що притулок надається іноземцям, котрі переслідуються за свою діяльність на користь свободи і позбавлені у своїй країні основних прав і свобод. Конституція ФРН наголошує на політичних переслідуваннях, нелюдському або ганебному поводженні або покаранні (п. З статті 16-а). Конституція Іспанії відсилає до спеціального закону, що встановлює умови, за яких громадяни інших країн і апатриди користуються в цій державі правом на притулок. Хоча Конституція України і не передбачає яких-небудь обмежувальних умов для надання притулку, очевидно, що він не може бути наданий кримінальним злочинцям, так само як і особам, які переслідуються за фашистську і подібного роду діяльність або людиноненависницьку пропаганду.

У міжнародному праві розрізняють територіальний і дипломатичний притулки. Перший означає надання будь-якій особі (особам) можливості укритися від переслідувань, політичного характеру на території конкретної держави; другий — надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи або на іноземному військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.

Потрібно враховувати звичайний характер надання дипломатичного притулку. Відповідно до загального міжнародного права недоторканність помешкання дипломатичного представництва або консульської установи, а також екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати в їхніх помешканнях притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відбиток і в договірному праві. Так, відповідно до п.З статті 41 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року встановлена заборона на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісною із його офіційними функціями. Проте дипломатичний притулок одержав дуже широке поширення в договірній практиці держав Латинської Америки, що у Гаванській конвенції 1928 року і Каракасській конвенції 1954 року визнали право дипломатичного притулку і розробили процедуру його надання. Є випадки надання такого притулку й у Європі. Так, загальновідомий факт надання під час угорського повстання в жовтні 1956 року дипломатичного притулку посольством США католицькому кардиналу Мін-дсенті, а деяким міністрам тимчасового уряду Угорщини — посольством Югославії.

Питання №101. Поняття та джерела міжнародного кримінального права

Міжнародне кримінальне право — галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють співробітництво держав і міжнародних організацій у боротьбі зі злочинністю.

Об'єктом регулювання є міждержавні відносини, тобто відносини за участю держав і міжнародних організацій. Відповідно суб'єктами є держави і міжнародні організації. Основними джерелами - міжнародний договір і міжнародний звичай.

У літературі зустрічаються й інші концепції міжнародного кримінального права. Найбільш розповсюдженою є, мабуть, концепція, відповідно до якої міжнародне кримінальне право включає як міжнародні норми, так і відповідні норми внутрішнього кримінального права. Однак подібний конгломерат неможливий, оскільки мова йде про злиття різних правових систем. Кожна з них має принципово відмінний механізм правотворчості і правозастосування, іншу правову природу. Проте спільне вивчення міжнародного кримінального права і відповідних норм внутрішнього кримінального права в навчальних цілях цілком доцільно.

Дуже поширена думка, відповідно до якої суб'єктами міжнародного кримінального права є не тільки держави, але й індивіди. Як відомо, після утворення в міжнародному праві галузі прав людини багато хто заговорив, що людина стала суб'єктом міжнародного права. Однак подібна думка суперечить природі міжнародного права, що не призначено для безпосереднього регулювання відносин фізичних і юридичних осіб: для цього необхідний державний механізм. У Статуті ООН чітко сказано, що мова йде про міжнародне співробітництво в заохоченні і розвитку поваги до прав людини й основних свобод.

Концепція міжнародного кримінального права з'явилася в літературі на рубежі XIX і XX ст. Обґрунтовувалась вона не стільки практикою, скільки логічними міркуваннями про необхідність такої галузі міжнародного права. Відповідних норм було явно недостатньо. Мова в основному йшла про розмежування кримінальної юрисдикції держав і про правову допомогу.

Одним з перших концепцію міжнародного кримінального права висунув професор Санкт-Петербурзького університету Ф.Ф.Мартені. Він встановив, що міжнародне кримінальне право «містить в собі сукупність юридичних норм, що визначають умови міжнародної судової допомоги держав одна одній при здійсненні ними своєї каральної влади в сфері міжнародного спілкування».