Особливості та характеристика культури Галицько-Волинської Русі (архітектура, містобудування, малярство, іконопис, літописання)
В архітектурі за функціональним призначенням переважає культова (церковна та монастирська) та фортифікаційна (оборонна). Стилістично архітектура цього часу поєднує елементи вітчизняного зодчества із романськими впливами. Протягом ХІІ-ХІІІ cт. велике кам’яне церковне будівництво здійснювалося в Галичі. Зокрема, було зведено кам’яний князівський палац, Успенський собор (1157 р.), церкву Пантелеймона (1200 р.). В улюбленому Холмі князь Данило Галицький збудував церкву Іоанна Златоустого. У цей час на кам’яне зодчество сильно впливали традиції народної дерев’яної архітектури. Спорудженням таких будівель керували досвідчені будівничі. У зазначений період у Південно-Західній Русі, зокрема у Галицько- Волинській землі, під орудою князя Данила та його наступників відроджується містобудівництво. Цей процес був тісно пов’язаний із динамічним розвитком торгівлі із західними країнами, й у ХІІІ ст. в Галичині та на Волині спостерігається швидке зростання міст. Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з центральною та західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, Балкан, закуповують продукти місцевого господарства й привозять власний крам. Все це позитивно впливало на розвиток і збагачення міст, на піднесення ремесел, міської культури, прикладних мистецтв, урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.
У рукописних згадках того часу яскраво змальовано, як були збудовані та пишно прикрашені холмські церкви. Справжнім меценатом у справі будування храмів став князь Володимир Василькович. Крім того, у цей час зводиться низка нових фортець і відбудовуються старі, зруйновані ординцями. Зростає роль фортифікаційної архітектури, що було пов’язано з необхідністю захисту власних територій від чужоземних нападників. У цей час виникає новий тип оборонних споруд – з великою кількістю башт і центральною вежею. У другій половині ХІІІ cт. розпочинається будівництво кам’яних замків у Луцьку, Кременці, Невицькому, Олеськові, Хотині.
Нові тенденції з’являються і в культовому будівництві. Вони відбилися у спорудженні підкреслено урочистих храмів: церков Успіння та Івана Предтечі у Холмі, Івана Богослова та Дмитра в Луцьку (кінець ХІІІ ст.), церкви Миколая у Львові, церкви Василія у Володимирі-Волинському. У цих спорудах візантійський стиль переходить у нові форми – перероблені на місцевому ґрунті західно- та південноєвропейські, своєрідно переплітаються візантійсько-руський та готичний стилі.
Живопис цієї доби був представлений насамперед монументальними його видами (тобто пов’язаними з оздобленням інтер’єрів будівель). Храми та палаци прикрашалися мозаїками та фресками. Не втрачав свого значення також і головний жанр станкового живопису – іконопис. Всенародне горе, героїчна оборона міст і сіл від ординців знайшли відображення в українському іконописному мистецтві XIII-XIV століть. Тематика його не змінилася, оскільки основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Водночас трактування кожного художнього образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми.
Одержавши від своїх видатних попередників, майстрів Київської Русі, високохудожню мистецьку спадщину, українські художники Середніх віків розвинули її, змалювали у своїх творах важливі моменти з життя народу. Малярство стало одним із видів мистецтва, в якому знайшли своє вираження ідеї визволення українського народу із золотоординського ярма. Прикладом відображення в іконі визвольних ідей, віри в торжество правди може бути образ Юрія Змієборця.
Серед шедеврів богородичного іконописного мистецтва галицько-волинського періоду – ікона «Волинської Богоматері», створена, ймовірно, в другій половині ХІІІ або на початку ХІV ст. Ця ікона вважалася покровителькою міста Луцька і волинських земель. Її написання було приурочене до перенесення княжої резиденції з Володимира-Волинського до Луцька за князювання Мстислава Даниловича. Посівши княжий престол 1289 р., він звелів відкрити в Луцьку єпископську кафедру, збудувати в замку кафедральний собор. Очевидно, саме для собору замовили місцевому іконописцю цю ікону, яка стала своєрідним символом освячення князівської влади у Луцьку.
Богоматір вражає не лише глибоким сумом, а й гідністю, величчю. На позолоченому тлі дуже виразна голова Марії Церква використовувала іконопис у виховних цілях, з метою відвернути людей від поганих вчинків, аморальної поведінки. Саме тому ікони високо цінувалися і як твори мистецтва, і як своєрідний взірець високоморальної поведінки.
Ще один важливий вид живопису – книжкова мініатюра (ілюстрації до рукописних книг), а також художнє оздоблення книг, що також своїми коренями сягає часів Київської Русі.
У XII-XIII ст. у Південно-Західній Русі підносяться Галицьке та Волинське князівства.
Книжкова справа продовжувала розвиватися при церквах і, особливо, при монастирях, де діяли рукописні книжкові майстерні.
Подальшого розвитку набула література – як перекладна, так і оригінальна. Зокрема, розвивався жанр літописання. В Галицько-Волинській землі в другій половині XIII ст. створений відомий Галицько-волинський літопис, який охоплює події з 1201 по 1291 р. Його текст за змістом має дві частини: літопис Галицький (1201-1261) та літопис Волинський (1262-1291). Головний герой цього твору - великий князь Данило Галицький. У літопису детально висвітлюється історія його життя, боротьба проти «боярської крамоли» та зовнішніх ворогів. Автори літопису виступають виразниками поглядів середнього та дрібного боярства, городян, тобто тих соціальних сил, на які спиралася князівська влада в боротьбі проти великих бояр. Літопис має цілком світський характер. У ньому проводиться ідея сильної великокнязівської влади, політичної єдності Русі, зміцнення оборони країни від зовнішніх ворогів.
На деяких місцях літопису позначився вплив усної народної творчості. Загалом для Галицького літопису характерне надання переваги світським інтересам над інтересами церковними, якими автор мало цікавиться. Він розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Дуже цікавим є оповідання про те, як будувалося місто Холм за часів князя Данила Романовича.
Особливу увагу приділяє автор воєнним подіям. Із очевидним захопленням змальовує військо, готове стати до бою: щити дружинників, як зоря, шоломи їх, як сонце, що сходить, списи в їх руках, мов безліч тростин. Він милується і командувачем війська, князем Данилом: кінь під ним подібний чуду, сідло з чистого золота, стріли та шаблі з незвичайною майстерністю оздоблені золотом, керея - з шовкової тканини, а чоботи - з зеленої шкіри, обшиті золотом.
Друга частина Галицько-Волинського літопису – Волинський літопис – починається з 1262 р. Тут розповідається про події часів Василька Романовича та його сина Володимира. В центрі уваги - князь Володимир Василькович, якого літописець зображає не тільки розумним, справедливим, добрим правителем, хоробрим воїном, а й великим книголюбом та філософом, «якого же не бысть во всей земли и ни по нем не будеть». Похвала Володимиру Васильковичу має дещо спільне з похвалою великому князю Володимиру в «Слові про закон і благодать» Іларіона. В порівнянні з Галицьким літописом стиль літопису Волинського більш сухий, діловий, майже цілком позбавлений образно-поетичних засобів. У викладі більш помітно виступає релігійна тенденція: ворожа навала пояснюється, як і в літописах попереднього часу, карою божою за гріхи.
7 Розвиток української культури на початку XIV — першій половині XVII ст. відбувався у складних суспільно-політичних та історичних обставинах. Розпад Київської Русі та монголо-татарська навала в середині XIII ст. призвели до занепаду економічного, політичного і культурного життя України. Від численних міст і поселень залишились руїни. Всі руські князівства опинились у повній залежності від татарського хана.
В середині XIV ст. українські землі (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині) були приєднані до Великого князівства Литовського, яке стало найбільшим державним утворенням у Європі.
Цей період виявився сприятливішим для розвитку української культури, ніж роки татарської навали. Багато литовських магнатів із династії Гедимінасів прийняли православ'я, споріднюючись з українськими та білоруськими князями. Староукраїнська (руська) мова переважної більшості населення князівства стала офіційною мовою уряду. Вона використовувалась при складанні грамот і законів. Литовські правителі розглядали свої завоювання як місію "збирання земель Русі". На думку М. Грушевського, Велике князівство Литовське зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московське князівство.
У другій половині XIV ст. розпочалася експансія Польщі на українські землі. Протягом двох десятиліть поляки в союзі з угорцями воювали з литовцями за Галичину і Волинь. Війна закінчилась у 1366 р. польською окупацією всієї Галичини й невеликої частини Волині.
Підпорядкування українських земель полякам було важливим поворотним пунктом в історії обох держав. Для поляків це означало орієнтацію на схід, а для українців — заміну своїх правителів чужими, підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою. Виник гострий релігійний, соціальний та етнічний конфлікт, який поширився на все суспільне життя України. Згодом провідні політики Польщі та Литви зрозуміли, що їх об'єднують спільні важливі інтереси.
У кінці XV ст. зміцнюється Московська держава, яка у 1480 р. скинула з себе вікове монголо-татарське іго. Внаслідок воєн з Литвою вона підпорядковує собі Сіверщину (Чернігів, Стародуб, Нов-город-Сіверський). Московський князь Іван III, привласнивши собі титул "государя всієї Русі', згодом проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають бути приєднані до Московської держави.
Таким чином, над Україною нависла реальна загроза, з одного боку, латинізації і спольщення, а з другого — омосковлення. Українське національне життя, національні традиції та вся національна культура зазнали важких втрат.
Великою перешкодою на шляху розвитку української культури було й те, що впродовж XV—XVI ст. тривала нерівна боротьба з татарською ордою, яка завдала великих збитків матеріальній та духовній культурі українського народу. Ні литовський, ні польський уряди не були спроможні організувати оборону окраїнних земель. Це завдання виконало українське козацтво, яке стало оплотом оборони України від татар, а згодом і боротьби проти колоніального гніту польської шляхти, насильницької полонізації та окатоличення православного населення.
Важливим чинником культурного процесу в Україні була православна церква, роль якої в історії українського суспільства постійно збільшувалася. Церква для українців, за умов відсутності власної держави, залишалась єдиним інститутом вираження їх самобутності. Однак становище православної церкви було надзвичайно тяжким. Проти неї вів боротьбу католицизм, підтриманий польською королівською адміністрацією. Трагедія православної церкви полягала в тому, що вона була позбавлена підтримки меценатів, а з XVI ст. культурно занепала. її література обмежувалась лише богословськими книгами, які не могли задовольнити запитів багатьох інтелектуально розвинених людей.
У 1458 р. великі князі литовські відновили у Києві православну митрополію, яка розірвала церковні зв'язки з Москвою, повернувшись під верховенство константинопольського патріарха. Однак єпископів і митрополитів призначала світська влада. Це негативно позначилось на авторитеті вищих духовних осіб, діяльності усієї православної церкви. Ще згубнішою була корупція серед вищого духовенства, породжувана покровительством світської влади. За таких умов культурний вплив православ'я, безумовно, був обмеженим.
Фатальним для українців були наслідки Люблінської унії 1569 р., згідно з якою більша частина українських земель (Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина) перейшла до Польщі, а друга — значно менша — до Москви. В цей час українська культура і православна церква зазнали тяжких утисків.
Після проголошення Люблінської унії єзуїти рушили в Україну, засновуючи свої колегії у Ярославі, Львові, Кам'янці, Луцьку, Вінниці, Києві та інших містах. Полемісти з табору єзуїтів у своїх проповідях і диспутах викривали "облудність" та "культурну відсталість" православ'я. Зокрема, П. Скарга у своєму знаменитому трактаті "Про єдність церкви Божої" доводив, що православ'я перебуває у настільки безнадійному становищі, що єдиним виходом для його прибічників є поєднання з Римом.
На захист української православної церкви виступили братства, які відіграли важливу роль у загальнокультурному процесі в Україні. Братства виникали в середовищі міщан та ремісників. Вони організовувались при церквах з метою утримання порядку в храмах, забезпечення їх матеріальних потреб; братчики опікувалися хворими парафіянами, допомагали бідним. Згодом братства стали виступати перед судами і королем на захист православ'я, організовували школи при церквах, боролися проти національного й релігійного обмеження українців; їхня діяльність особливо помітною була в XV—XVI ст., коли розгорнулась запекла боротьба з католицизмом і з єзуїтами. Перші братства виникли у Львові, при львівських церквах, у 30—40-х рр. XV ст. Найстаршим серед них було братство при Успенській церкві, засноване у 1439 р.
З метою зміцнення української православної церкви у 1596 р. була укладена Берестейська церковна унія. Однак вона мала непередбачені наслідки. З єдиної православної церкви утворилася так звана уніатська, або греко-католицька церква (поєднана з Римом) і православна церква (не поєднана), яка у другій половині XVII ст. потрапила у залежність від московського патріарха. Вище православне духовенство, частина шляхти і міщан пішли за унією. Однак більшість рядового духовенства та інша частина шляхти на чолі з князем К. Острозьким, братства, селяни й козацтво залишилася на позиціях православ'я.
Українська феодальна верхівка, чутлива до власного соціального статусу, стала масово зрікатися віри батьків і приймати католицизм, а разом з ним — польську мову й культуру. Провідний представник православ'я Мелетій Смотрицький (близько 1672— 1633 рр.) у своєму трактаті "Тренос, або Плач за Святою Східною Церквою" (1610 р.) оплакував утрату Руссю тих, хто перейшов до табору католиків-поляків. У середовищі українських православних магнатів лишилося небагато відданих старій вірі. Давні релігійні та культурні традиції продовжували жити в окремих осередках бідної шляхти, яка була віддалена та ізольована від центрів польської культури.
Міжконфесійна боротьба виснажувала сили українського народу: православні з презирством ставились до уніатів як зрадників, а римо-католики не вважали їх повноправними громадянами, всіляко принижували, бо вони не були поляками. Поляки вимагали від греко-католиків відмовитися від їхніх догм, історії, традиції. Однак греко-католицька церква не опольщилася, а стала важливим засобом боротьби українського народу проти полонізації.
Процес формування культури українського народу в XIV — першій половині XVII ст. був одночасно відображенням складного процесу остаточного оформлення українського етносу, що завершився в основному в XVI ст. Причиною повільного культурного розвитку України цього періоду стали руйнівні наслідки ординської навали, загарбання українських земель литовськими та польськими феодалами, агресія Кримського ханства та Османської Порти. Однак, незважаючи на це, культура української народності жила і розвивалася.
8 У кінці XV — першій половині XVI ст. в Польщі почалося піднесення матеріальної і духовної культури, поширювалися прогресивні ідеї. Важливу роль у цьому процесі відігравав, зокрема, Краківський університет — на той час уже визначний науковий і освітній центр. Помітних успіхів було досягнуто в математиці й астрономії; в літературних творах дедалі частіше з'являлися світські мотиви. В Польщу проникають вчення Яна Гуса та інших діячів реформації. Деякі з них, наприклад, Ян із Людзиска, підносять голос на захист поневоленого селянства. На початку XVI ст. на наукову і суспільну арену виступає Коперник. Реформація, що почалася в Європі у першій половині XVI ст., проявилася у Польщі поширенням гуманістичних і протестантських течій. Прогресивні ідеї, які ширилися в Польщі, мали велике значення для української культури. З свого боку, українська культура впливала на польську. Розвиткові передової культури обох народів сприяла боротьба з феодальною реакцією, контрреформацією тощо.
Проте в умовах феодального й національного гніту освіта розвивалася дуже повільно. Школи тоді існували при монастирях, церквах, інколи в маєтках великих феодалів. Учили в них здебільшого читати (по часослову і псалтирю), писати, рахувати, а ширшу освіту учні здобували при великих монастирях. Однак монастирська освіта з її суто церковним характером не мала більш-менш правильної організації. Ченці вчили тому, що знали, не керуючись певною програмою. В школах при магістратах і костьолах мовою навчання була латинь — тодішня мова школи й науки всієї Західної Європи.
Велике значення для східнослов'янських народів мало піднесення культурного життя, що почалося в Північно-Східній Русі з другої половини XIV ст. і зумовлювалось розвитком економіки, а також зовнішньополітичними успіхами, насамперед визначною перемогою в Куликовській битві. В літературі Північно-Східної Русі з'являється ряд творів про боротьбу з монголо-татарською ордою («Задонщина», житіє Дмитрія Донського), на повний голос звучать патріотичні мотиви в московських літописах, у житії митрополита Петра та ін. Діяльність геніального митця Андрія Рубльова, досягнення архітекторів, пожвавлення в галузі музичного мистецтва — все це свідчило про творчий геній російського народу, який успішно розвивав свою культуру, незважаючи на тяжке монголо-татарське іго.
Досягнення російської культури мали великий вплив на культуру українського народу. Зокрема, на Україні поширювались рукописні книги з книгописних майстерень Росії, серед них копії пам'яток давньоруської писемності та нові зразки російської літератури кінця XIV — першої половини XVI ст. Значною популярністю користувалися на Україні твори, написані в Москві, Троїце-Сергіевій лаврі, Новгороді, Пскові та інших центрах російської культури.
Духовному єднанню східнослов'янських народів сприяло також зміцнення їхніх культурних взаємин з південними слов'янами, передусім з Болгарією та Сербією. Так званий другий південнослов'янський вплив лишив слід як в Росії, так і на Україні та в Білорусії. В XIV ст. у болгарській і сербській культурі з'являються тенденції критичного ставлення до церковних обрядів і догм, що вимагало певної переоцінки попередньої книжності. Йшла перевірка старих перекладів духовних і світських книжок, у житійній та історичній літературі використовувалися першоджерела, посилився інтерес до психології героїв, а в творах починала більше проявлятися особа письменника чи перекладача.
У зв'язку з інтенсивним посиленням культурних взаємозв'язків між слов'янськими народами й державами зростає в цей час кількість слов'янських прочан до Константинополя, а також до Афона та інших монастирів Балканського півострова. Часто монахи з різних слов'янських країн на багато років поселялися в монастирях, утворюючи навіть при них окремі монастирі, як то було на Афоні. Вихідці з українських земель знайомилися з книжністю балканських країн, з їхнім культурним життям взагалі. Повернувшись на батьківщину, вони проповідували вчення, що поширювалися тоді на Балканах, зокрема єресь так званих ісихастів, спрямована проти церковного землеволодіння.
Після завоювання турками Болгарії і Сербії, а особливо після падіння Візантійської імперії (1453) слов'янські народи почали дивитися на Росію як на могутню підпору в боротьбі проти іноземного й релігійного гніту. Окремі вихідці з Балкан займали в Росії та Білорусії високі посади в церковній ієрархії і відзначилися як політичні та культурні діячі. Так, Кипріан (вихованець тирновського патріарха Євфимія), що займав деякий час кафедру митрополита московського, був прихильником реформи слов'янського правопису й ініціатором складання російського Зведеного літопису. Він і його племінник Григорій Цамблак, митрополит православної церкви у Великому князівстві Литовському, запровадили в церковну проповідь властивий південнослов'янській літературі тих часів риторичний стиль. Культурні взаємозв'язки українців з південнослов'янськими народами відбилися також у перекладних світських творах. Тоді ж при художньому оформленні книги стали застосовувати плетений орнамент балканського стилю. Другий південнослов'янський вплив залишив помітний слід і в живописі.
Розвиткові антифеодальної боротьби на східнослов'янських землях сприяв рух гуситів, який охопив у першій половині XV ст. Чехію. В гуситських війнах 1419—1434 pp. у Чехії брали участь на боці повстанців загони з України та Білорусії, а один з керівників гуситів, Ієронім Празький, приїздив з місією у Велике князівство Литовське. Ідеї гуситів проникали на українські землі, але поширювалися серед незначної частини світських феодалів і міщан.
Російсько-українсько-білоруські взаємовпливи знайшли свій вияв у різних єресях, які виражали протест народних мас проти феодального гніту і православної церкви, що сама була феодальною організацією і освячувала існуючі порядки. Так, одним із представників новгородсько-московської єресі (так званих «жидовствующих») кінця XV — першої половини XVI ст. вважають Схарію, лікаря київського князя Семена Олельковича. У 1471 р. Схарія прибув до Новгорода і проповідував там своє вчення. Представники новгородсько-московської єресі відкидали зовнішню обрядовість (ікони, хрести, мощі, пости), виступали проти церковних установ, особливо проти монастирів, на місце «божественного откровення» прагнули поставити людський розум і знання.
Важливе значення мали зв'язки України з осередками освіти у Центральній і Західній Європі. Відсутність на Україні вищих учбових закладів спонукала окремих вихідців із шляхетства й міщанства здобувати освіту в Краківському, Карловому (Прага), Падуанському, Болонському та в деяких німецьких університетах. Так, у списках студентів Краківського університету знайдено понад 30 імен уродженців з м. Дрогобича, понад 70 — із Самбора. В цьому університеті навчалися прибулі з Києва, Львова і навіть з таких малих містечок, як Глиняни, Мостища, Гологори. При Карловому університеті у Празі був утворений навіть спеціальний «литовський» колегіум, де навчалися литовці, українці, білоруси.
Тісні зв'язки з гуманістами різних країн підтримував вихідець з західноукраїнських земель Юрій Котермак (Юрій Дрогобич — близько 1450—1494), професор медицини й астрономії в Болонському і Краківському університетах, одного часу ректор Болонського університету. Одна з його книг, «Прогностична оцінка поточного 1483 року», опублікована латинською мовою в Римі (1483), крім астрологічної містики, подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, тут зроблено спробу визначення географічних координат Москви, Вільни, Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича.
У другій половині XV — на початку XVI ст. помітне місце в культурно-освітньому русі зайняв магістр Краківського університету, згодом учитель в Угорщині, поет Павло Русин із Кросна (помер у 1517 р.). На його творчості (писав латинською мовою) позначився вплив як ранніх, так і нових італійських гуманістів. Павло Русин не тільки видавав і коментував твори Овідія, Сенеки та інших авторів, а й сприяв вихованню нових поетів і поширенню літератури епохи Відродження.
Зміцненню міжнародних культурних зв'язків сприяла також друкарська справа. Водночас із винаходом друкарства в слов'янських землях поширювалися книги, видані в Німеччині, Італії та інших країнах переважно латинською мовою. Уже в 1468 р. у Празі вийшов друком чеський переклад «Троянської хроніки».
Піонером східнослов'янського кириличного друкарства став Швайпольт Фіоль, який заснував у Кракові друкарню і протягом 1483—1491 pp. видав чотири богослужебні книги: Тріодь постну, Тріодь цвітну, «Часослов», «Осьмогласник». Для друку використовувались виконані на Україні копії церковнослов'янських рукописів, а також рукописи південнослов'янського походження. Видання Фіоля призначалися для православного населення України, Білорусії, Молдавії. Досить швидко вони здобули визнання і в Росії. У 1491—1492 pp. Ш. Фіоль, звинувачений інквізицією в антикатолицьких поглядах, мусив припинити видавничу діяльність та виїхати з Кракова.
Майже водночас із видавничою діяльністю Ш. Фіоля починається кириличне друкарство у Чорногорії (друкарні ієромонаха Макарія, 1493—1495), а на початку XVI ст. — у Волощині й Венеції. У Венеції слов'янську видавничу діяльність розпочав серб Божидар Вукович, а продовжив його син Вікентій Вукович. Першодруки Вуковичів були поширені на всіх південно- і східнослов'янських землях. Деякі з них, наприклад, «Псалтир», «Молитвослов», «Октоіх», «Соборник» та інші, зберігаються в книгосховищах України.
Значний вклад у розвиток культури східнослов'янських народів вніс білоруський учений (родом з Полоцька), доктор медицини Франциск Скорина. В 1517—1519 pp. він друкував церковнослов'янською мовою книги у Празі («Псалтир», «Біблія»), а в 1523—1525 pp. — у Вільні («Малая подорожная книжка», «Апостол»). Є відомості, що після того Скорина деякий час проживав на Україні, де підготував до друку рукописи, що збереглися в українських збірках. Для його творів, зокрема передмов до видань, характерне прагнення обмежити вплив середньовічної релігійної догматики та підкреслити значення освіти, віра в творчу силу людського розуму. Елементи гуманізму в світогляді Скорини відіграли позитивну роль у розвитку громадсько-політичної думки й культури українського народу.