Суспільний лад Лівобережної України у період обмеження її автономії у 18 ст

У першій чверті 18 ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного ладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало царській казні - закладену у 1719 р. першу в Україні Путівльську суконну мануфактуру пізніше було взято до казни; у другій половині 18 ст. було засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський “Арсенал”, луганський чавунно-ливарний завод, катеринославську мануфактуру. Було створено також багато приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам. В останній чверті 18 ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло 200 мануфактур. У виробництві України відбувалась спеціалізація, чіткіше визначались окремі галузі. У 1722 р. розпочалось видобування кам`яного вугілля (у Бахмуті). Зростали і економічно міцніли українські міста, закладались нові. Україна підтримувала широкі торгівельні зв`язки з Росією та країнами Західної Європи – через балтійські порти та Краків і Вроцлав. В Україну експортувались худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.

Феодали. У 18 ст. оформлюються старшинські династії – Апостолів, Безбородьків, Галаганів, Горленків, Кочубеїв та ін. Верхівку українських феодалів становило бунчукове товариство, яке створив І.Мазепа (перша згадка про нього – у 1685 р.). Спершу це були особи з близького оточення гетьмана, які не мали визначеної посади і виконували почесні обов`язки – супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище і маєтки стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана і Генерального суду. Згодом до цієї суспільної категорії почали входити усі, хто раніше належав до генеральної старшини чи перебував на посаді полковника.

Наступну привілейовану групу утворила нововиникла на початку 18 ст. знать – значкове товариство, до якого належали дорослі чоловіки із старшинських родин, які ще не займали жодних посад, але з появою вакансії могли отримати посадове призначення; вони перебували при генеральних старшинах і полковниках на аналогічному до бунчукового товариства становищі. У 60-х рр. 18 ст. значкове товариство налічувало 1300 чол. Крім них, було близько 800 чол., які фактично займали урядові посади.

Українська землевласницька еліта прагнула зрівнятись за статусом з російським дворянством – так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги, внаслідок чого у 1728 р. у Глухові було засновано кодифікаційну комісію, яка водночас мала врегулювати правове становище українських феодалів, проте Сенат не затвердив підсумки її роботи, оскільки вона закріплювала збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Та поза тим, царський уряд надав, за попередніми домовленостями, права російського дворянства родинам української еліти – Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським, Тращинським були пожалувані графські титули і їх було допущено у коло російської аристократії. У 1764 р. комісія з укладення Уложення підтвердила вольності українського шляхетства і рівність його прав з правами російського дворянства; у 1767 і 1783 рр. царськими указами українське шляхетство і козацьку старшину було включено до складу дворянського стану Росії. Згодом у 1785 р. при переведенні царизмом, за “Хартією дворянських вольностей” Катерини ІІ, української знаті у російське дворянство тисячі дрібних урядовців і заможних козаків претендували на титул дворянина, часто на підставі фальшивих документів. У 1797 р. на українське дворянство було поширено дію “Грамоти на права, вольності і привілеї російського дворянства”, а наприкінці 18 ст. вже на всю Україну була поширена дія Табеля про ранги. Представники української знаті із дворянським титулом отримали посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі (у Грузії). Наприкінці 18 ст. українці займали деякі найвищі посади у Російській імперії – з родин української еліти (вказаних вище) були призначені канцлери і міністри, які сприяли багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Росії; більшість українських дворян переходили на російську і французьку мову спілкування. Головно, саме ця привілейована служба імперії спричинилась до слабкого опору ліквідації Гетьманщини серед української знаті.

Гетьмани і царі дарували старшині земельні маєтки (Катерина ІІ жалувала землі Російської держави українським феодалам, а землі України – російським), а часто урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі, внаслідок чого у 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали приватною власністю шляхти, а за посадами шляхта додатково користувалась ще 11% землі; тож менш 1% населення володіла майже 50% землі. Кілька родин, головно ті, з яких виходили гетьмани і генеральна старшина, отримували величезні латифундії; так, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський – 18882, Апостол – 9103; а середнього статку старшина мала, здебільшого, лише маєток із 30 селянами, що становило 1/3 володінь середнього російського дворянина. Тобто, у Гетьманщині знать була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство – навпаки.

Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, у другій половині 18 ст. – Духовний регламент та штатний розпис 1764 р. За царським указом 1794 р. духовенству було встановлено утримання нарівні з російським.

Реєстрове козацтво.Після повстання 1648 р. козацтво користувалось широкими привілеями – військова служба надавала їм право землеволодіння і звільняла від податків; їм дозволялось мати самоврядування, вести торгівлю і виготовляти горілку (раніше цей привілей належав шляхті), змушувати селян відбувати панщину. Тож, хоча за величиною маєтків більшість козаків мало відрізнялись від селян, та за набутими правами фактично прирівнювались до колишньої польської шляхти. Та попри ці вольності з кінця 17 ст. почалось погіршення становища рядового козацтва – внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили важливі політичні прерогативи – право обирати старшину і брати участь у радах; а відбуваючи тривалу і виснажливу військову службу власним коштом, вони часто потрапляли у борги, внаслідок чого продавали свої наділи кредиторам-старшинам (причому, здебільшого, під примусом і за низькими цінами), продовжуючи проживати на цих землях як орендарі та виконуючи повинності, аналогічні селянським. Лише деякі козаки домоглись титулу старшин. Тож внаслідок занепаду козацтва його чисельність зменшилась з 50 тис. у 1650 р. до 30 тис. у 1669 р. і до 20 тис. у 1730 р. Тому царська влада у 1723 і 1728 рр. заборонила продаж козацьких земель.

У 1735р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на три категорії:

1. виборні (повноправні) – заможні боєздатні козаки, які мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець. Вони вносились до спеціальних списків за сотнями і зберігали правовий статус, визначений ще у 17 ст.

2. підпомічники (підмогочі) – були неспроможні придбати військове спорядження, оскільки не мали власного господарства. На час участі виборних у воєнних діях вони повинні були забезпечувати їх провізією (спорядженням і провіантом, кіньми, зброєю), служити гінцями і навіть обробляти їхні землі; притому кожен виборний мав 2-3 підпомічників. Вони обкладались оброком, щоправда, удвоє меншим, ніж селянський; тож фактично вони перетворились на слуг заможніших товаришів і старшин, а до кінця 18 ст. більшість з них опустились до рівня державних селян.

3. підсусідки (батраки) – походили із збіднілих козаків, селян, міщан, не мали майна і осілості, працювали і проживали у господарствах виборних козаків і підпомічників, які надавали їм засоби до прожиття (харчі і одяг). Здебільшого вони з часом ставали кріпаками, але в разі набуття майна могли перейти у категорію підпомічників і навіть виборних.

Ліквідація українсько-російського кордону, а відтак і відсутність потреби обороняти його, економічне зубожіння, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі призвели до зникнення в Україні козаччини.

Запорізьке козацтво спершу зберігало колишній устрій внаслідок певної автономії Запорізької Січі. У самій Січі проживало 20 тис. несімейних козаків-січовиків, які власне становили запорізьке братство; частина з них несли вартову службу на кордоні і у фортецях, а решта займались різними промислами (рибацтвом, полюванням). У паланках розміщувались слободи і хутори-зимівники, у яких проживали сімейні козаки і посполиті. Усього на території Нової Січі у 1775 р. проживало близько 200 тис.чол., з них 35 тис. козаків-січовиків.

З середини 18 ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель і ведення осілого землеробства, хутори-зимівники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, у яких експлуатується низове запорізьке товариство – голота і сірома. А кіш експлуатує рядових козаків і втікачів-посполитих, які, зокрема, були зобов`язані сплачувати головний грошовий податок кошу – військовий оклад.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині і Лівобережжі та ліквідації Січі за указом Катерини ІІ 1783 р. запорізьких козаків було переведено у розряд селян-однодвірців, які обкладались подушним податком і їм заборонялось вільно переходити на інше місце поселення; а назва “запорізький козак” була заборонена. Землі Запорізької Січі Катерина ІІ роздала своїм фаворитам.

Селяни-посполиті. Становище селян поступово погіршувалось. По народно-визвольній війні вільні і автономні військові поселення були відписані із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам-старшинам. Спершу ці власники збирали невелику орендну плату і зобов`язували орендарів виконувати певні роботи – заготовляти дрова і перевозити сіно. Та поступово кількість вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшується – у 1731 р. вони становили лише 1/3 сільського населення Гетьманщини. Натомість, за рахунок їх зменшення та скорочення реєстру зростала кількість залежних селян. За царською грамотою 1723 р. із селян, незалежно від їх особистої свободи чи залежності, стягувались однакові податки. У 1710 р. трудова повинність зросла до 2 днів на тиждень (на відміну, польські і російські селяни відробляли 4-6 днів панщини на тиждень), та вже за 20 р. вона збільшилась до 3, а іноді і 4-6 днів на тиждень. Поза тим, селяни відбували й інші повинності: на час війни селяни повинні були постачати імператорському війську провізію, постій (утримувати царські військові підрозділи та іноземних найманців), утримувати шляхи, будувати фортеці, зводити мости, рити канали тощо.

Щоправда, за селянином зберігалось право вільного залишення свого пана і переходу до іншого чи поселення в іншому селі або у відкритому степу (на правах козака). Та вже у 1706р. І.Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, які залишили своїх господарів; універсал І.Скоропадського 1721р. наказав старшині не допускати селянських переходів; за законом 1727р., залишаючи феодала, селянин втрачав право на належне йому майно. У 1739р. Генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян, та фактично селянин міг переселитись в іншу місцевість за умови виконання усіх повинностей та отримання дозволу на це від власника і місцевої адміністрації. За універсалом К.Розумовського 1760 р., підтвердженого Катериною ІІ у 1763 р., селянин отримував право переходу лише з письмового дозволу пана, якому залишав усю свою нерухомість, що зумовило масові втечі селян на Запорізьку Січ. У 1765-1769 рр. було складено генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, а у 1783 р. – на Лівобережжі. За указом Катерини ІІ 1783р. було остаточно заборонено селянам залишати феодалів – наказано їм залишатись на тих місцях, за якими вони вказувались у генеральному описі; і на Лівобережну Україну було поширено Соборне уложення 1649 р., яке встановлювало повне закріпачення селянства.

Міське населення. Одвічні міщани (за ревізією 1723 р. у Києві вони становили 71,5% усього міського населення) здебільшого були юридично і особисто вільними. Вони отримали право займатись ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту. З дозволу адміністрації міста і своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали право переходу до іншого стану. Натомість, були зобов`язані сплачувати податки до гетьманської казни, зокрема подушний податок (який іноді перевищував аналогічний податок з державних селян), та несли низку повинностей, зокрема з охорони міста, а також рекрутську повинність; притому вони були пов`язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними податків і виконання повинностей. Вони часто перебували в економічно невигідному становищі – звільнені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи міського мита, а міщани були змушені сплачувати податок у міську скарбницю за продукти, якими торгували, а тому часто мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки і солдати російських залог та ченці; відтак, у більшості міст Лівобережжя проживало небагато міщан – 3-5 тис.чол. Щоправда, населення Києва як адміністративного і культурного центру зросло з 11 тис. у 1723 р. до 43 тис.чол у 1780 р., та процвітали північноукраїнські міста Стародуб і Ніжин.

Поза тим, правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міст, у яких вони проживали. Так, у містах, що управлялись магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувались податковим і судовим імунітетом, пільгами у зайнятті ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат. У полкових містах існували значні обмеження прав міщан, оскільки полкові уряди самі визначали для них види і розміри податків і повинностей. У приватних містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста.

Існували й інші станові групи одвічних міщан – ремісники, об`єднані у цехи, та купці, об`єднані у гільдії, які вели гуртову і широку роздрібну торгівлю; ці групи займали привілейоване становище серед міщанства. Кожна з цих груп підрозділялась на окремі соціальні верстви і підгрупи.

Ремісники об`єднувались у цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке тощо); кожен цех мав свою управу. Стати членом цеху могли власники господарства з виготовлення ремісничих виробів по досягненні 21 р. Ремісники-члени цеху поділялись на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Статус майстра посвідчувався свідоцтвом цехової управи; майстри мали доволі широкі права – могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху. Ремісники сплачували податки і виконували повинності, якими обкладалась у цілому цехова община; майстри мали привілеї у сплаті податків і зборів та використовували працю підмайстрів, учнів і робітників. Усі ремісники міста утворювали ремісничий схід, який обирав на 3 р. єдину для усіх цехів ремісницьку управу - ремісничого старосту і 2 його товаришів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Поза тим цеховий устрій у різних містах України був доволі різноманітним. Наприкінці 18 ст. на Лівобережжі і Півдні України (її степовій частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників, - Ремісниче положення 1785 р. і Статут про цехи 1799 р.

Подібними пільгами користувались і купці, до яких міг записатись кожен міщанин, що володів капіталом понад 50 крб. Купці об`єднувались у гільдії, притому правове становище купця залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску – у разі його несплати купець автоматично переводився до міщанського стану. Наприкінці 18 ст. гільдійське купецтво було звільнене від подушного податку, рекрутчини і тілесних покарань, але обкладалось низкою феодальних повинностей, від яких багаті купці могли відкупитись. Для зміни місця проживання купець повинен був отримати спеціальний дозвіл урядовців і купецького товариства.

Крім одвічних мешканців міст (міщан, ремісників і купців) у містах проживали також козацька старшина, шляхта, дворяни, духовенство, рядове козацтво. Старшина, шляхта і міська адміністрація посідали верхівку соціальної ієрархії міського населення. Дворяни, які займались торгівлею і товарним виробництвом, записувались до купецьких гільдій.