Церковно-релігійне життядоби Центральної Ради

Релігія у житті українського народу в усі часи відіграва­ла особливу роль - це був один з головних чинників етноге­незу, формування ментальності, національної самосвідомості

українців.

У 1914 р. в Україні діяло 8 606 парафій, які обслуговува­ли 32 246 священиків. На території 9 губерній налічувався 131 монастир, де проживали 4 691 чернець та 10 331 послуш­ник. Окрім цього, релігійні потреби населення задовольняли З 174 греко-католицькі церкви та 79 їх монастирів УГКЦ.

Революція відкрила реальні можливості для демократи­зації внутрішньоцерковних стосунків, а також взаємин між церквою та державою.

Українське духовенство вітало Центральну раду, прагну­чи до співробітництва з нею на ниві національно-державного відродження. Київське духовенство обрало делегацію до УЦР у складі священиків А.Ходзицького, Г.Чернявського та про­тоієрея Шараєвського з проханням допустити її на збори Ради з правом голосу. Збори УЦР прийняли пропозицію київських пастирів. Під час Українського Національного Конгресу в пре­зидії засідав представник українського духовенства П.Погоріл-ко, а до почесної президії було обрано єпископа Д.Уманського. Однак переважаюча частина єпископату України (27 осіб) були росіянами за походженням, та й решта єпископів (3 ук­раїнці, два грузини) були далекі від ідеалів української рево­люції. Лише єпископ катеринославський і маріупольський Агапій (Антоній Випіневський) відкрито співчував національ­но-визвольному рухові співвітчизників. Національний склад Київської духовної академії, духовних семінарій, настоятелів монастирів, апарату єпархіальних управлінь та консисторій був також значною мірою російського походження.

Прийняття Центральною Радою декрету про землю, згідно з яким монастирські й церковні землі переходили у розпо­рядження земельних комітетів, поставило в опозицію до но­вої влади багато представників православного, уніатського кліру та єпископату.

В 1917 р. постала проблема статусу православної церкви в Україні. У ній з'явилося три течії: обновленська, автоке­фальна й автономна. Обновленська течія висувала вимогу внутрішнього реформування й оновлення церкви, дві інші -диференціювалися за протилежними політичними і національ­ними орієнтирами. Послідовники традицій Російської право­славної церкви (РПЦ) на чолі з митрополитом київським Володимиром підтримували зв'язки з Московською патріар­хією та її новообраним главою - патріархом Тихоном. При­хильники ідеї незалежної церкви (автокефалія) влітку 1917 р. утворили Український церковний комітет, який у листо­паді було реорганізовано в Церковну раду. Ще до цього в усіх губерніях України відбулися єпархіальні з'їзди, які виступа­ли за повернення колишніх прав українській церкві. Оскіль­ки ж УЦР у перших трьох Універсалах відстоювала автономію

України в складі федеративної Росії, то й православні ієрар­хи у своїх вимогах не виходили за ці межі.

Однак незабаром боротьба за суверенну українську церкву набула виразних форм і вилилася в підготовку до скликання православного церковного Собору. На цей форум запрошува­лися представники чорного та білого духовенства, чернецтва, а також мирян. Не випадково для військовослужбовців було встановлено окрему квоту. Адже саме третій Всеукраїнський військовий з'їзд прийняв резолюцію з вимогою незалежної, тобто автокефальної української церкви. Прийнята резолюція прискорила утворення Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), члени якої звернулися до патріарха Тихона з проханням про дозвіл на скликання Всеукраїнського Собору. Не одержавши санкції глави РПЦ, діячі ВПЦР на чолі з В. Лип-ківським призначили початок його роботи на 28 грудня 1917 р. Проте внаслідок захоплення Києва більшовицькими війська­ми засідання було перенесено на січень 1918 р.

Таким чином, українізація церкви збіглася із загально­національним рухом, спрямованим на утвердження суверен­ності молодої Української держави. Однак захоплення соціалістичними гаслами не дозволило лідерам Центральної Ради побачити у православній церкві фактор, що міг сприя­ти консолідації народу, різних політичних сил під єдиними знаменами й гаслами. М.Грушевський відкинув пропозицію делегації в складі архієпископа Олексія (Дородніцина), свя­щеника Макарія (Крамаренка) та диякона Івана Дурдуківсь-кого про відкриття Секретаріату церковних справ на чолі з І.Огієнком. І все таки аргументи В.Винниченка, І.Стешенка, М.Левицького виявилися переконливішими від тих, які ви­сували інші члени УЦР. Було створено Департамент духов­них справ на чолі з О.Карпінським.

Центральна Рада вирішувала різноманітні питання, по­в'язані з релігійним життям. 10 березня 1917 р. на її засі­данні було прийнято ухвалу про те, щоб надіслати Тимчасовому урядові телеграму про «визволення митрополи­та галицького і кардинала папського Шептицького». У бе­резневому зверненні «До українського народу» йшлося про необхідність вживання української мови священнослужите-

лями. Центральна рада заохочувала призначення єпископів -українців на місцеві кафедри.

Деякі рішення Центральної Ради були не на користь цер­кви. Постановами, прийнятими в червні, серпні й грудні 1917р., церковно-парафіяльні школи та управління ними пе­редавалися до компетенції Секретарства (міністерства) освіти, як і деякі будинки, споруджені на церковні кошти. Проте опір, організований Собором та митрополитом Антонієм (Храповиць-ким), звів результативність цих постанов до мінімуму.

У січні 1918 р. в уряді В.Голубовича було створено Департа­мент сповідань на чолі з М.Безсоновим. Колишній єпископ Ни­кон, який порвав з церквою й не мав авторитету серед архієреїв, практично нічого не зробив для поглиблення взаєморозуміння церкви і держави. Ряд законопроектів, які він підготував уже після залишення посади, були подані вже гетьманському уря­дові. Після цього протягом короткого терміну виконуючим обо­в'язки директора Департаменту сповідань був В.Рафальський, якого 13 квітня 1918 р. змінив В.Чехівський. До функцій даного органу належало інформування церковних установ про рішення УЦР та виконавчої влади й контроль за їх виконанням.

ЗО березня 1918 р. Департамент оповістив духовні конси­сторії про вимоги закону про підданство УНР, згідно з яким на посади священиків, дияконів і дяків не могли признача­тися особи, що не визнавали цього закону або не підлягали йому, а 1 квітня рекомендував видрукувати в єпархіальних виданнях III та IV Універсали й урядові документи для ого­лошення їх прихожанам у храмах.

Департамент відіграв позитивну роль у збереженні пам'­яток церковної старовини та архітектури, виступав проти реквізицій церковних і монастирських будівель (зокрема, в Києво-Печерській Лаврі) на користь світських установ.

Однак, незважаючи на те, що Департамент намагався відігравати роль посередника між державою й церквою, став­лення діячів УЦР до єпископату мінімізували результати його діяльності, зводячи їх до вирішення матеріальних питань.

Тим часом сили, які виступали за українізацію церкви та її самостійність, готувалися до Собору. За свідченням прото­пресвітера В.Зеньковського: *6 січня відкрився Собор дуже

урочисто і дуже церковно. Російські церковні групи пішли на нього. Так до складу Соборної Ради, куди потрапив і я, був обраний наш київський проф(есор), дуже «антиукраїнський» - МЛсинський. Собор працював досить спокійно...»

До керівних органів Собору було обрано значну кількість представників Церковної ради, які проводили ідею автоке­фалії (незалежності). 279 делегатів Собору утворили шість комісій: урядову (мала виробити положення про вище цер­ковне управління); з питань єпархіального управління та парафіяльного життя; з проблеми української церкви; учбо­ву, економічну й комісію особового складу (мандатну).

Сподівання УЦР, пов'язані з роботою Собору, висловив перед його учасниками комісар у справах сповідань О.Карпі-нський. Позиція офіційного представника влади, схоже, не залишала вибору для православного духовенства: «Якщо ви бажаєте служити народу, перед вами лише один шлях: дати українській церкві автокефалію. Таким чином ви виконаєте завдання, що його переслідує уряд УНР». Але непевне стано­вище Центральної Ради, наближення більшовицьких військ до столиці утверджували противників автокефалії в правиль­ності очікувальної позиції. Окрім того, що окремі комісії зас­лухали доповіді професора протоієрея Р.Титова і Ф.Міщенка про автокефалію української церкви, професора В.Екземплярсь-кого з проблем церковного права, доцента І.Огієнка про украї­нізацію літургії, вони не виробили ніяких конкретних рішень. Всі зусилля прихильників самостійної української церкви бло­кувалися адептами єдиної Російської православної церкви. Коли загроза воєнних дій у межах міста стала реальною, гру­па з 49-ти делегатів подала до президії заяву про обов'язкове вирішення невідкладних питань до розпуску Собору. Серед них - структура вищої церковної влади, статус українського православ'я, становище духовної освіти. До скликання наступ­ної сесії Собору пропонувалося створити Всеукраїнську цер­ковну раду на чолі з київським митрополитом як вищий орган УПЦ. Більшістю голосів делегати Собору відхилили останню пропозицію, прийнявши рішення про те, що другу сесію Собо­ру має право скликати лише комісія на чолі з митрополитом київським Володимиром та за участю двох представників від

кожної єпархії. А до того часу пропонувалося на єпархіальних з'їздах обговорити питання про автономію чи автокефалію, українізацію церкви тощо.

Окрема заява українських делегатів Собору про необхідність розриву будь-яких зв'язків з російськими церковними устано­вами внаслідок війни, розв'язаної Росією проти України, ре­альної сили не мала. Український табір не зміг повести за собою Собор, оскільки більшість єпископату наполягала на канонічній єдності з Російською православною церквою (РПЦ).

Більшовицька влада не встигла за час перебування у Києві будь-яким офіційним чином задекларувати своє ставлення до церкви. Проте кілька фактів не залишали сумнівів в її позиції: загін червоноармійців, по-варварськи вдершись на територію Лаври, розстріляв митрополита Володимира. Внас­лідок обстрілів і реквізицій постраждало також кілька київ­ських храмів.

Підсумком діяльності групи українських священиків, спрямованої на здобуття українською православною церквою статусу автокефальної, стало скликання Всеукраїнського Со­бору. Керівники УНР виявили інтерес до церковного руху лише тією мірою, в якій він збігався з їх уявленнями про реформування українського суспільства. Відсутність компе­тентного й авторитетного державного органу, який міг би бути дійовим інструментом взаємовідносин держави та церкви, не дозволила діячам Центральної Ради скористатися можливос­тями церковної організації з метою об'єднання народу навко­ло гасла національного відродження. Традиціоналізм і навіть консерватизм більшості православної ієрархії в Україні вия­вилися сильнішими за тенденції демократизації й автономі­зації українського православ'я.

3. Заходи гетьманату у релігійній сфері

Революційні події сколихнули не лише соціально-політич­не, а й церковне життя в Україні. Оскільки на території Ук­раїнської Держави проживало в основному православне населення, головна увага уряду зосередилася навколо про­блеми існування православної церкви.

Повернення Російської православної церкви до патріар-

шої форми управління викликало рух за оновлення релігій­ного життя, зближення архієреїв з нижчим духовенством та мирянами. В особі патріарха Тихона ці тенденції дістали підтримку. Водночас у новоутворених державах (Україні, Грузії) частина кліру й православної громадськості дедалі вимогливіше ставила питання про автокефалію або принаймні автономію церков на території цих країн.

Вищому духовенству України, яке було переважно росій­ським, небезпідставно закидали відірваність від народу й ря­дових служителів культу. Архієреї ж усіляко противилися будь-яким змінам, зокрема, українізації та демократизації церкви, тому виступали проти поновлення діяльності Всеук­раїнського церковного собору. Як уже зазначалося, перша се­сія Собору припинила роботу внаслідок захоплення Києва більшовиками. Скликання другої сесії настійливо домагалися члени Тимчасової Всеукраїнської православної церковної ради.

Після вбивства митрополита Володимира, 19 травня 1918 р. на єпархіальному з'їзді главою київської митрополії було обрано Антонія (Храповицького).

Особисто П.Скоропадський вважав цей вибір невдалим. Гетьман був переконаний, що специфіка українського мента­літету і релігійного життя вимагає того, щоб главою митро­полії був представник українського православ'я. Незважаючи на розум та силу волі, Антоній Храповецький, за оцінкою П.Скоропадського, був «чорносотенцем старої школи» й не міг створити теплої церковної атмосфери в Україні. Він уперто не бажав співпрацювати з Міністерством віросповідань. В уря­дових постановах, зокрема в «Законі про тимчасовий устрій» (29 квітня) в розділі «Про віру» закріплювалося пріоритетне становище в суспільстві православної церкви, проголошува­лося, що «всі, не належні до православної віри громадяни Української держави, а також всі мешканці на території України користуються... свобідним відправленням їх віри і богослужіння по обряду оної».

Велику роль у налагодженні державно-церковних взаємин відігравало Міністерство сповідань, яке очолював спочатку професор В.Зіньківський, з 24 жовтня до 14 листопада - О.Ло-тоцький, а потім - М.Воронович. Відділи та департаменти

Міністерства співпрацювали з єпархіями й консисторіями (на той час їх налічувалося 9), архієреями РПЦ, євангельсько-лютеранськими церковними радами, іудейськими рабинами.

Спеціальне законодавство регулювало різні сторони релі­гійного життя і стосунків між державними й церковними інституціями. Православна церква була суверенною у вирі­шенні питань внутрішньої діяльності. Міністр сповідань та його представники на місцях мали бути віруючими. Держава стояла на сторожі інтересів православної церкви: гарантува­лося вшанування найбільших релігійних свят. Церковнослу­жителі звільнялися від військової служби, церковні організації одержували статус юридичних осіб, посади - при­рівнювалися до державної служби. Крім того, за віковою тра­дицією державні нормативи про шлюб і розлучення узгоджувалися з православним церковним правом, метричні книги в них прирівнювалися до актів цивільного стану. Цер­ковні школи мали права державних закладів освіти.

Слід зазначити, що Міністерство сповідань доручило Вче­ному комітету розробити програми викладання Закону Бо­жого в світських школах. Паралельно у Міністерстві народної освіти працювала комісія, що на конкурсній основі розгля­дала програми й підручники з викладання Закону Божого та історії церкви.

Міністерство сповідань активно опікувалося проблемами життєдіяльності Київської духовної академії (КДА). Всеро­сійський собор не встиг затвердити проект нового статуту ду­ховних академій, розробленого спеціальною комісією і схваленого священним Синодом при патріархові.

Ученим комітетом Міністерства сповідань було розробле­но новий статут духовної Академії, який затверджено Радою Міністрів. Його положення, зокрема, передбачали автономію, адміністративну залежність від Міністерства сповідань, а канонічну - від київського митрополита; впровадження обо­в'язкових курсів історії України, української мови, літера­тури й права, історії Української церкви з відкриттям відповідних кафедр. Для надання стипендій студентам Ака­демії уряд на друге півріччя 1918 р. виділив 211,9 тис. крб.

Кадри православного духовенства готувалися, окрім Ака-

демії, також у Холмській, Кам'янець-Подільській, Бєлго­родській, Житомирській й інших духовних семінаріях та духовних і пасторських школах.

Держава надавала православній церкві значну фінансо­ву підтримку. Так, у червні уряд виділив 1 млн. 117 тис. крб. для проведення другої сесії Всеукраїнського церковного собору. В липні було здійснено одноразову виплату всім свя­щеникам (по 650 крб.), дияконам та псаломщикам (по 325 крб.), загалом на це було витрачено 11 млн. крб. Близь­ко 3 млн. крб. було виділено як допомогу реевакуйованому духовенству Волині, Гродненщини, Підляшшя й Мінської гу­бернії, а також для відбудови і ремонту храмів, зруйнованих під час світової війни. Майже 1,4 млн. крб. асигнувалося для допомоги позаштатному православному духовенству й цер­ковнослужителям повітів, що були включені до України, але ще не ввійшли до складу єпархій. Одноразова грошова допо­мога була надана також вдовам і неповнолітнім дітям загиб­лих та померлих священнослужителів.

Підтримуючи православну церкву, гетьманський уряд сподівався на взаємне сприяння з боку релігійних кіл захо­дам держави. Зокрема, очікувалося, що керівництво Російсь­кої православної церкви (РПЦ) підтримає ідею про автономний статус українського православ'я й створення відповідного керівного церковного органу в Україні. Проте коли в став­ленні до гетьмана як помазаника Божого і до держави була продемонстрована лояльність, то спроби українізації церкви та надання їй автокефального статусу наштовхнулися на рішу­чий опір єпископату. Друга сесія Всеукраїнського православ­ного собору, що почалася у червні 1918 p., виявила проросійську орієнтацію переважної частини архієреїв, які й чути не бажали про українізацію церкви. Ще єпархіальний собор (травень 1918 р.) висловився проти автокефалії украї­нської церкви, але за її автономію.

У вересні 1918 р. Всеросійський помісний собор затвер­див «Положення» про вищу церковну владу в Україні, виз­навши автономію Української православної церкви (УПЦ). Але делегати київського Собору навіть за цих умов визнали всі рішення Всеросійського помісного Собору обов'язковими

і чинними на території України. Промосковська більшість заблокувала вирішення питань, які могли б відкрити шлях до українізації церкви. Однією з причин невдач української партії на Соборі був брак авторитетної, інтелектуально спро­можної групи ієрархів та мирян, здатних забезпечити органі­заційні підвалини таких перетворень.

У жовтні почала роботу третя сесія Всеукраїнського собо­ру. 14 листопада перед делегатами виступив міністр спові­дань О.Лотоцький, який виклав вимоги уряду щодо юрисдикції УПЦ. «Основна засада Української централь­ної влади, - наголошував промовець, - полягає в тому, що в самостійній державі має бути й самостійна церква. Ніякий уряд ... не може погодитись на те, щоб осередок церковної влади перебував в іншій державі. Українська Церква має бути автокефальною під головуванням київського митропо­лита та в канонічному зв'язку з іншими самостійними Церквами. Автокефалія Української Церкви - не лише цер­ковна, а й національна необхідність. Це конечна потреба нашої Церкви, нашої держави, нашої нації...».

Однак урядова криза не дозволила належним чином підкріпити дану позицію. До того ж саме у цей день була опублікована сумнозвісна Грамота гетьмана, яка кардиналь­но змінювала політичні орієнтири. Відчувши зміни, що на­сувалися, делегати Собору майже одностайно відкинули ідею автокефалії Української церкви.

І все ж гетьманський період у житті православної церкви був надзвичайно плодотворний та повчальний. Церква відно­вила соборноправність і виступила не як елемент державної структури, а як суспільна самодостатня інституція. Діалог міг Українською державою та православною церквою не лише виявив больові точки у взаєминах, а й вказав шляхи подо­лання їх у самій церкві та нові можливості для її оновленої ролі в національній державі.

4. Наука і культура в Українській державі

Незважаючи на скрутний час, гетьманський уряд та особи­сто П.Скоропадський виявили розуміння того, що без підтрим­ки науки, освіти, мистецтва не можна успішно вирішувати й

інші питання державного будівництва. Саме гетьманській дер­жаві належить пріоритет заснування Української Академії наук, про що мріяло кілька поколінь діячів національної культури і науки. Велику підготовчу роботу по створенню Академії провів міністр народної освіти М.Василенко, який зумів залучити до цієї справи видатного вченого В.Вернадського, який очолив комісію з питань заснування УАН, де працювали Д.Баталій, М.Кащенко, Г.Павлуцький, О.Сперанський, С.Тимченко, В.Мод-залевський, В.Перетц та ін.

Обґрунтовуючи законопроект про Національну Академію, М.Василенко доповідав Раді Міністрів: «Коли в Києві закла­дається Українська Академія наук, то це викликається не самісінькими науковими інтересами. З цим пов'язуються міркування величезної національної та державно-економіч­ної ваги... Викликають Академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українського громадянства, а з другого, - необхідність підняти вироб-ливість та трудову міць українського народу та й викорис­тати в найвищій мірі виробливі сили».

14 листопада 1918 р. П.Скоропадський затвердив закон про заснування Української Академії наук як державної уста­нови. УАН складалася з трьох відділів: історико-філологіч-них, фізико-математичних та соціальних наук. До першого затвердженого гетьманом списку з 12 академіків увійшли Д.Баталій, А.Кримський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, В.Вер-надський, С.Тимошенко, М.Кащенко, П.Тутковський, М.Туган-Барановський, Ф.Тарановський, В.Косинський і О.Левицький. Першим президентом УАН став В.Вернадський.

В системі УАН створювалися не лише інститути, а й На­ціональна бібліотека, ботанічний сад, астрономічна обсерва­торія, музеї, видавнича база - всього 45 структур.

Академія одержала статус юридичної особи, а також пра­во заснування наукових закладів. Усі видання УАН повинні були виходити українською мовою, а за бажанням авторів -й іншими мовами.

Чільну увагу гетьманський уряд приділяв організації й розвитку національної вищої освіти. Окрім діючих універси­тетів у Києві, Харкові, Одесі було відкрито ще два навчальні

заклади - Київський та Кам'янець-Подільський державні університети. Спроба українізації університету св.Володими­ра в Києві за часів УЦР успіху не мала. Тому Міністерство народної освіти вирішило піти іншим шляхом, створюючи нові університети з українською мовою викладання і широ­ким спектром українознавчих дисциплін.

За доби гетьманату розпочали роботу створені архітектур­ний та клінічний інститути у Києві, політехнічний й сільсько­господарський - в Одесі, Український історико-філологічний факультет у Полтаві, були засновані стипендії для студентів.

Міністерство народної освіти ініціювало створення націо­нальної початкової школи, видало розпорядження про перехід на українські підручники і мову викладання. В російсько­мовних гімназіях і реальних училищах запроваджувалися українознавчі предмети.

Уряд фінансував 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативою міністра освіти М.Василенка. На підвищення заробітної плати вчителям лише у жовтні-листопаді держав­на скарбниця видала майже 29 млн. крб.

На кінець 1918 р. в Україні з 836 діючих гімназій (161 державна, 409 громадських, 268 приватних, 474 хлоп'ячі й 362 дівочі) 150 були українізованими. Таким чином, фор­мувалася національна школа, яка мала вирішувати завдан­ня, співзвучні загальнодержавним тенденціям розвитку.

В часи Української держави спостерігалась активізація мистецького життя, що дало підстави дослідникам говорити про розквіт національних закладів культури у той період. Численні факти підтверджують таку думку.

В складі Міністерства народної освіти та мистецтва було створено Головне управління мистецтва і національної культу­ри, яке мало автономний бюджет. Крім того, уряд виділяв цільові кошти на охорону пам'яток старовини, археологічні досліджен­ня, підтримку творчих колективів тощо. Так, у вересні 600 тис. крб. було асигновано на заходи по охороні пам'яток культури.

Дбайливе ставлення до історико-культурної спадщини народу України виявилося в реальній підтримці музейної справи. Держава фінансувала діяльність усіх 36 музеїв, зас­нованих до революції.

Прагнучи, щоб українська театральна та музична культура вийшла на європейський рівень, гетьман П.Скоропадський ви­являв особисту увагу діяльності творчих колективів. У травні уряд виділив 165 тис. крб. товариству «Національний театр», ініціаторами створення якого були трупа М.Садовського, «Мо­лодий театр» Л.Курбаса та Музично-драматична школа ім.М.Ли-сенка. У серпні було створено Державний драматичний театр, Державний народний театр під керівництвом П.Саксагансько-го, в якому працювали М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпинсь-ка, І.Замичковський та інші видатні митці.

За активного сприяння Міністерства народної освіти і ми­стецтва було створено Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г.Хоткевича, про що подбав сам гетьман. Уряд асигнував 66 тис. крб. на заснуван­ня Державного симфонічного оркестру ім. М.Лисенка. Оркестр працював під керівництвом А.Горелова, диригували - Р.Глієр, Ф.Блуменфельд і Ф.Бертьє. Плідно працювали Київська, Одесь­ка й Харківська консерваторії. В 1918 р. активно творили М.Ве-риківський, Г.Верьовка, Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, А.Демуцький та інші діячі музичного мистецтва.

Українська академія мистецтв, очолена Г.Нарбутом, го­тувала спеціалістів малярства, різьбярства, гравюри, художніх промислів, будівництва.