Система гарантій прав людини і громадянина в сучасній державі

Гарантії прав і свобод людини і громадянина— це си­стема умов, засобів і способів, що забезпечують усім і кож­ному рівні можливості для надбання, реалізації та захисту своїх прав і свобод.

За сферою дії розрізняють міжнародно-правові (плане­тарні) гарантії, гарантії врамках регіональних міжнарод­них співтовариств, внутрішньодержавні гарантії.

До Другої світової війни переважала думка, що відноси­ни між державою і людиною — внутрішня справа держави і ці взаємини мають регулюватися внутрішньодержавним правом, хоча вже у XIX ст. приймалися міждержавні акти, спрямовані на захист прав людини (заборона работоргівлі, захист жертв воєнних конфліктів). Проте гуманітарна ка­тастрофа часів Другої світової війни остаточно переконала світову громадську думку в необхідності широкого між­народного захисту прав людини.

Міжнародно-правові гарантії закріплюються в Загаль­ній декларації прав людини, міжнародних пактах про права людини та інших документах. їх здійсненням займа-

ються ООН, її органи, а також організації, що діють під її егідою (ЮНЕСКО, МОП), через різного роду міжнародні програми і проекти.

Гарантії регіональних міжнародних співтовариств здійснюються також через різні установи (Європейський Союз, Рада Європи, Організація Африканської Єдності, Організація американських держав, Асоціація держав Південно-Східної Азії, Співдружність Незалежних Держав) на основі відповідних міжнародно-правових актів. Так', держави — члени Ради Європи — керуються у своїй діяль­ності Європейською Конвенцією про захист прав людини і основних свобод 1950 р. та додатковими протоколами до неї. Контроль за їх реалізацією здійснює Європейський суд з прав людини.

Внутрішньодержавні гарантії закріплюються в кон­ституціях та інших законодавчих актах держав, забезпе­чуються відповідними матеріальними та організаційними засобами. У більшості сучасних демократичних держав конституції визнають і гарантують права і свободи людини і громадянина згідно з загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права.

Залежно від змісту та механізму дії розрізняють еконо­мічні, соціальні, політичні, ідеологічні та юридичні гаран­тії.

Економічні гарантії — це наявність розвиненої еконо­міки, здатної задовольнити основні матеріальні потреби конкретної людини та суспільства в цілому.

Соціальні гарантії — соціальна захищеність людини, досягнення певного рівня добробуту, гарантований рівень заробітної платні.

Політичні гарантії — народовладдя, багатопартій­ність, гласність політичного життя, підконтрольність дер­жавних органів громадянам та їх об'єднанням.

Ідеологічні гаранти — загальна, політична і правова культура суспільства, і, особливо, посадовців держави.

Юридичні гарантії — це сукупність правових засобів (органи державної влади, державні та недержавні правоохо­ронні органи, система права і законодавства), які забезпе­чують реалізацію суб'єктивних прав і свобод індивіда, а також захищають і охороняють їх від незаконних обмежень і порушень.

Юридичні гарантії можна класифікувати за різними підставами:

— залежно від суб'єктів, що забезпечують права і свободи
людини і громадянина, виділяють: парламентські, урядові
гарантії, гарантії глави держави, судові, адміністративні,
прокурорські, адвокатські, міжнародно-правові гарантії;

— за ієрархією та сферою дії можна виділити: консти­
туційні (загальні) гарантії і галузеві гарантії (адміні­
стративно-правові, цивільно-правові, кримінально-право­
ві тощо).

До конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина в Україні належать:

1) право на судовий захист. Кожна людина має право
оскаржити в суді рішення та дії органів державної влади,
місцевого самоврядування, їхніх посадовців. Якщо всі на­
ціональні засоби захисту прав використані, але виявилися
безрезультатними, індивід має право звернутися до між­
народних організацій, членом або учасницею яких є Укра­
їна;

2) право на відшкодування за рахунок держави або ор­
гану місцевого самоврядування завданої людині матеріаль­
ної та моральної шкоди, якщо така заподіяна незаконними
рішеннями державних органів, органів місцевого самовря­
дування або їхніх посадовців. Зокрема, держава відшкодо­
вує шкоду, заподіяну безпідставним засудженням;

3) право знати свої права і обов'язки. Нормативно-пра­
вові акти, що визначають права та обов'язки громадян,
мають в обов'язковому порядку бути доведеними до відома
населення. Інакше неможливо вимагати від громадян ви­
конання закону. Ось чому Конституція України містить
положення про те, що неопублікований нормативно-право­
вий акт є недійсним;

4) право на правову допомогу. Правова допомога нада­
ється як державними органами, так і недержавними ін­
ститутами, серед яких перше місце належить адвокатурі.
У визначених законом випадках надання такої допомоги
здійснюється безкоштовно;

5) право не виконувати явно злочинні розпорядження
або накази. Ця норма захищає розумну, вольову особу, яка
здатна об'єктивно оцінити одержаний наказ або розпоря­
дження і має мужність відмовитися від його виконання;

6) презумпція невинуватості. Особа вважається неви­
нуватою і не може бути покарана, поки її вина не буде до­
ведена. Обвинувачений не повинен доводити свою невину-

ватість — навпаки, тягар доказу вини лежить на державі. Усі сумніви щодо доведеності вини тлумачаться на користь обвинуваченого. Гуманізм цього конституційного положен­ня можна висловити: «нехай краще буде виправданий вин­ний, ніж засуджений невинний»;

7) право не свідчити проти себе та своїх близьких. Ця конституційна норма є своєрідним продовженням презумпції невинуватості. Вона покликана усунути мо­ральний конфлікт між обов'язком особи говорити правду і обов'язком перед членами своєї сім'ї, рідними та близь­кими.

Важливе гарантуюче значення має положення Консти­туції України про неприпустимість обмеження прав і свобод людини і громадянина. Окремі обмеження допуска­ються тільки у разі воєнного або надзвичайного стану. Причому такі фундаментальні права як рівність перед за­коном, право на життя, на повагу людської гідності та інші не можуть бути обмежені у жодному випадку.

Особливим гарантом прав людини і громадянина висту­пає такий інститут парламентського контролю, як омбудс-ман. Омбудсман контролює дотримання прав і свобод лю­дини державними органами, доводить до законодавця ін­формацію про стан прав людини в країні, звертається з ініціативою про перевірку конституційності законів, інших нормативно-правових актів.

Як правову гарантію розглядають також юридичну від­повідальність. Вона полягає в обов'язку особи, що пору­шила права і свободи іншої людини, відшкодувати заподі­яну потерпілому шкоду і зазнати обмеження власних прав і свобод.