Українська культура напередодні xxi століття

Яртись

Сутність та історія культури українського народу поки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низ­ка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо- та геопсихічних, геополітичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й іс­торична зміна типів української національної культури.

Протягом століть український етнос розвивався у не­сприятливих умовах. Імперські та тоталітарні режими еко­номічно, соціально, морально-психологічно сприяли поши­ренню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі си­ли народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обна­дійливих процесів.

Можна виділити декілька чинників, що впливатимуть на подальший розвиток української культури, а саме: 1) поглиблення національного самопізнання та самоусві­домлення; 2) створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчо­сті; 3) врахування світового культурного досвіду, усвідом­лення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та усвідомлення Землі як спільного дому усього людства; 4) всебічне використання резервів національної

*Див.: Євтух В. Б., Камінський Є. Ковальчук О. О., Трощинський В. П. Зберігаючи українську самобутність.К.,1992.С.43.

культурної традиції, можливостей національної менталь­ності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загально­людське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрі­лості культури.

Зараз поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде роз­кріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин не дістали розвитку в Україні або втратили національну ви­значеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета,, різні форми, відеокультури тощо.

Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. До речі, таку функцію вико­нують зараз держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової аме­риканізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної куль­тури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України і не суперечила загальнолюдським прин­ципам, державна підтримка культур національних мен­шин * — ось один з необхідних напрямів національно-ду­ховного відродження народів нашої держави.

Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, дер­жавну суверенність, а отже, і шанс на духовне відроджен­ня. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця — у відпо­відальний час історії бути Месією, Пророком свого наро­ду, його дороговказом.

* Див Основи Законодавства України про культуру. Розд. І. Ст. 3.//Укр. культура. 1992. № 6.

Аксіоми для нащадків: Українські імена у світовій науці. Львів, 1992.

Винниченко В. Відродження нації: У 3 т. К., 1990. Енциклопедія українознавства: У 10 т, Париж; Нью-Йорк, 1954— 1959.

нок фундаментальних. При цьому понад 90% технологічних розро­бок не впроваджувались у виробництво.

Греченко

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лю­того 1992 р. Верховна Рада України ухвалила "Основи законодавст­ва про культуру", якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма "Українська освіта в XXI ст.", а Верховною Радою прийнято "Закон про освіту". В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комп­лексів, мережі ліцеїв. Певних успіхів досягнуто у поступовому пере­веденні на україномовний режим середньої та вищої школи. За пер­ші три роки незалежності кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5% до 67,7%. Відкрито значну кіль­кість приватних гімназій, ліцеїв, навіть вузів.

Однак важко судити про те, наскільки в цілому покращилася якість отримуваної в Україні освіти, а якісні показники значно важ­ливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей ра­дянської доби в широких колах українського суспільства безпосе­редньо залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів, впро­вадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямку в загальнонаціональних масштабах вже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити у найближчому майбут­ньому. Ще у 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської Академії - навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською та англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут україн­ської археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові устано­ви втратили до 50% свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спо­стерігається "відплив" частини інтелектуальної еліти у країни з біль; і і сприятливими умовами життя.

Взагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасно­го життя досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового покращення стану справ у близькому майбутньому, а відтак - і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, досі більшість громадян ще почувають себе "споживачами" тих чи інших благ, не да­ючи собі ніякого звіту в питанні про їх створення, що є одним з руди­ментів "радянського" способу мислення. Живучи за рахунок продажу природних ресурсів за кордон, що мало місце за часів "застою", ми зви­кли очікувати звідкись певних матеріальних благ. Неможливість постійно існувати в такому "режимі" призвела до розвалу Радянського Союзу. Сьогодні ніхто не допоможе українцям вийти з кризи крім нас самих. Для цього необхідні усвідомлення спільності нашої біди і об'єднання зусиль для її подолання. Намагання багатьох наших сучас­ників вирішити свої проблеми виключно самотужки реального вирішення цих проблем не принесуть, усі ми пов'язані спільністю історич­ної долі. Природна закономірність кризових періодів в історії різномані­тних суспільств полягає в тому, що істотне покращення ситуації відбу­вається тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність поставленої часом проблеми і сполучає доти розрізнені зусилля в одному напрямку. Так було в усі часи, в усіх народів. Сучасне українське суспільство не є винятком з цього правила. Тому кризовий стан об'єктивно відбиває тривання процесів утворення в Україні повнокровної політичної нації після довгого періоду бездержавного існування.

Об'єднати населення України у життєспроможну націю може пат­ріотично налаштована еліта, здатна на самопожертву і безкорисливе служіння суспільним ідеалам. У зв'язку з цим до істотних культурно-політичних зрушень у незалежній Україні слід віднести запрова­дження системи президентських нагород 1995 р. як форму консолі­дації нової, справді національної еліти. Окрім Почесної відзнаки Президента, затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку "За мужність", орден Ярослава Мудрого, орден княгині Ольги. Се­ред нагороджених діячів культури і освіти багато достойних цих почесних відзнак непересічних особистостей, наших сучасників.

Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягли українські спортсмени. У цьо­му можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпійських медалей, завойованих радянськими спортсмена­ми, на рахунку українських - 444, в тому числі 196 золотих). Успішно виступили українські спортсмени на Олімпійських іграх в Атлан­ті (США, 1996р.)- За підсумками змагань Україна увійшла в десятку кращих спортивних держав світу.

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецт­ва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основ­ному, історичному минулому України. Створено декілька багатосе­рійних фільмів, серед них "Сад Гетсиманський" за мотивами творів І.Багряного, "Пастка" (за І.Франком), телесеріал "Роксолана" та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму "Ізгой" (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельев, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талано­витих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах дія­льності (театр, реклама, телебачення або й просто присадибне гос­подарство). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Нещодавно подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина "Вогнем і мечем" за участю кількох україн­ських акторів, включаючи й нині діючого міністра культури Б.Ступку (див. на мал. кадр із цього фільму режисера Є.Гофмана). Ство­рюються українсько-російські, українсько-французько-російські ("Схід-Захід") та інші кінокартини. Закінчилися зйомки українсько-китайської кіноверсії повісті М.Островського "Як гартувалася сталь", надзвичайно популярної в Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисної нам у наших скрутних умовах. Цей фільм знімався на українській землі повністю українським акторським складом. До липня 2000 р. на кіностудії ім. Довженка мають закінчитися і зйомки суто україн­ської масштабної кіноленти, присвяченої гетьманові Мазепі, відзня­то екранізацію романа П.Куліша "Чорна рада", готується українська кіноверсія "Пригод бравого солдата Швейка".

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов'язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Донченко, Б.Шарварко.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою, перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого Національного мала б здійснюватися на значно кращому, ніж досі, рівні. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо. Вони стали професіональними, національно спря­мованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації - газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна части­на орієнтуються на маловибагливого і дезорієнтованого читача, гля­дача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвід­повідальну інформацію та суррогатні вироби маскультівського шир­потребу. В країнах зі стійкими культурними традиціями подібні "твори" мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспі­льстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при відсутності кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім, молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні "брязкальця" за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демокра­тичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи ко­лективної культури було б неприпустимою помилкою.

Розвиток української популярної музики останнього десятиліт­тя пов'язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Пономарьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, І.Сказіної та ни­зки інших імен. їх поява і творча еволюція щільно пов'язана з необ­хідністю задоволення потреби у своїй національній популярній роз­важальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожний з перелічених виконавців має свою групу палких прихильників у всіх більш-менш примітних населених пунктах України. Однак поки що український шоу-бізнес програє російській конкуренції, що свідчить не стільки про нижчий рівень виконання, скільки про несформованість уявлення про престижність української популярної музики. Українські музиканти продовжують виїздити до Москви у пошуках продюсерів. Група "ВВ" здобула в Росії чималу популярність завдя­ки оригінальності свого лірично-"розхристаного" стилю, але її вплив на російський музичний ринок порівняно зі зворотнім впливом ро­сійських виконавців і колективів є незначним. Видаються спеціальні журнали, присвячені сучасній українській естраді (напр. "Галас").

Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З од­ного боку продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, В.Дрозд, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. З іншого боку література від­чуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем).

Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, пе­реважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колектив­ний псевдонім Д.Громова та О.Ладиженського), А.Валентинов, М. та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку XX ст. В'ячеслава Липинського, який в "Листах до братів-хліборобів" змалював картину проблема­тичності формування повноцінної нації на території, що здобула не­залежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслі­док розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мис­лення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійли­ві позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу. Яким буде його май­бутнє, багато в чому залежить від цілеспрямованості в досягненні мети і згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім, звичайно, органів державного управління, але щось, хай і невеличке, можливо, непомітне в загальному процесі, залежить від кожного громадянина української держави.

Протягом XX ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незва­жаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, обра­зотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими і оригіналь­ними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій, повноправно увійшовши у III тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, вповні свідомого майбутніх завдань, національно згуртованого організму.

Рекомендована література

Греченко В.А. Історія України. Всесвітня історія XX ст. — X., 1998.

Донцов П. Дві літератури нашої доби. -Львів, 1991.

Жулинський М.Г. Із забуття - в безсмертя. - К., 1990.

Косів М. На потребу дня. - Львів, 1990.

Шлемкевич М. Загублена українська людина. -К., 1992.

Лозовий

У 90-ті pp. за умов набуття Україною статусу незалежної держа­ви виникла нова культурна реальність, яка охоплює і нову художню реальність. На нову художню реальність впливає: поступова зміна характеру відносин між людьми разом із зміною у виробничих від­носинах; незавершений процес зміни соціальної орієнтації та ідеа­лів нового соціального вибору; переоцінка цінностей і формування їх нової ієрархії; розширення діапазону особистісного акценту і в соціумі, і на культурному просторі.

Спостерігається тенденція руйнування мистецьких закладів, аматорських художніх колективів тощо, повалення кумирів та ідеалів радянської культури. Разом із тим утворюються численні недержавні творчі художні колективи — театри-студії, творчі об'єд­нання на комерційних засадах, виникають раніше блоковані нові естетичні потреби. Формуються нові відносини між учасниками художнього життя (митець — публіка — критика — громадськість). Змінюється статус, а відповідно, роль і функції художньої культу­ри, яка стає одним із визначальних чинників прогресу суспільства,

розвитку його державності і в той же час потенційним збудником міжнаціональних напружень.

У мистецтві з'являється, хоча й недостатньо потужний, але ва­гомий в художньому плані соціально-критичний напрямок, який відбиває реалії нашого життя з характерної притчево-опосередкованої іронічної точки зору.

Молоде покоління митців вільніше відчуває себе в атмосфері світової культури, добре обізнане з течіями сучасного мистецтва. Воно прийшло в мистецтво в епоху постмодернізму, яка розширила образно-естетичні уявлення. Якщо класичний модернізм абсолю­тизував принципове новаторство, стилістичну чистоту та єдність, передбачав постійну зміну образно-пластичних систем, що претен­дували на створення певних моделей естетично-філософського від­творення світу, то специфіка постмодернізму — в його принциповій еклектиці, яка відбиває нову «екологічну» цілісність людського буття та самого мистецтва.

Отже особливістю нинішнього стану культурного життя в Україні є переосмислення цінностей культури. Це, насамперед, подолання розриву соціокультурних зв'язків між поколіннями, між нині іс­нуючими індивідами та їх етнокультурними традиціями, подолан­ня відчуження національної культури від національних коренів, від власної історії тощо.

Це повернення до загальнолюдських цінностей, а саме: до цін­ності самої людини, розвитку національних культур, держави, демократії, ринкової економіки тощо. Осмислення цих цінностей як загальнолюдських має особливе значення в ситуації відроджен­ня культури, бо вони значною мірою визначають її майбутнє, дають змогу глибше зрозуміти ціннісний потенціал української культури, її сучасний суперечливий стан, а саме: невідповідність її історично­го потенціалу його реальним деформованим виявам.

Закович