Цілісність українського культурного простору: культура діаспори

Світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація людей, яка неможлива без урахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї.

Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де створюється українська культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що накопичився в Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання. Протягом десятиліть у діаспорі накопичено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 мільйонів громадян українського походження, а в межах пострадянського простору – до 10 мільйонів чоловік. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, «Просвіти», читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.

Українська громада протягом усього періоду її проживання в США постійно демонструвала світові прагнення зберігати й розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури. Найдавніший такий національно-культурний осередок «Галичина» створено в Манітобі (1899). У 1905 р. у Вінніпегу відкрито спеціальну школу (її українці називали учительським семінаром) для підготовки вчителів з україномовного середовища. Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла та укріпилася світоглядово. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич,Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.

Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років ХХ ст. сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім´я та прізвище – Андрій Баб´юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Свої міркування про причини виїзду українського населення до інших країн М. Ірчан висловив у нарисі «За океаном». Драматичними творами, написаними в Канаді – «Родина щіткарів» та «Підземна Галичина» – він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, майстерно висвітливши соціально-політичне становище західноукраїнських трудящих у цей період. Але сум за Україною спричинив його повернення на батьківщину в 1929 р. У Харкові він очолив письменницьку організацію «Західна Україна» і редагував журнал під такою самою назвою. Розстріляний у 1937 р.

Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були, як правило, освіченими людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активної участі у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, «батьком» українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці. У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб
з українським мистецтвом ознайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив
у Метрополітен Опера у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.

З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. О. Архипенко виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.

Українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, представлена різноманітною тематикою, літературними напрямами і стилями: патріотична героїка, ностальгійна лірика, романтика, політична література, гумореска, сатира, мемуаристика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо. Саме після Другої світової війни з´явилася в Канаді українська літературна критика.

Особливо плідною була перекладацька творчістьК. Андрусишина та В. Кірккоинела. У їх доробку – антологія «Українські поети 1189 – 1962» (1963), що охоплює вісім століть української поезії від «Слова о полку Ігоревім», та перше, майже повне видання «Кобзаря» англійською мовою під назвою «Поетичні твори Т. Шевченка. Кобзар» (1964). У США до українських літературних критиків належать Г. Дібров, П. Косенко, М. Щербак, Б. Рубчак, в Австралії – Д. Нитченко, в Англії – О. Воропай.

Непрості умови розвитку української літератури в США привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об´єднання творчих сил.
26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об´єднання українських письменників в еміграції «Слово». Поступово стали формуватися осередки організованого культурного життя з друкарнями, часописами, журналами у Вінніпезі та Торонто.

У Торонто в 1956 р. було засновано Українську спілку образотворчого мистецтва (УСОМ), а в 1957 р. УСОМ організовано в Едмонтоні. В 1958 р.
у Торонто відкрилась мистецька галерея «Ми і світ», що нараховувала понад 200 картин українських митців Європи і Канади. Дещо пізніше мистецьку галерею «Ми і світ» було перенесено на околицю Ніагарських островів. Вона іменується як «Ніагарська мистецька галерея і музей». Тут зберігається творчий спадок Василя Курилика – одного з визначних митців-українців. Мистецьку освіту В. Курилик здобув у Торонто, Мехіко та Лондоні, де брав участь
у виставках Королівської Академії. Він створив понад 7000 картин. У серії «Український піонер» відтворив історію українських канадців. Виконані ним чотири панно прикрашають інтер´єр канадського парламенту, символізують творчу працю українських поселенців, їх внесок у суспільне й культурне життя Канади. У його творчій спадщині 160 картин серії «Страсті Христові». Митець створив картину-передбачення «Чорнобильська мадонна», написану задовго до нашої трагедії. У 1970 р. В. Курилик відвідав Україну, подарував Державному музею Т. Шевченка в Києві картину «Дух Шевченка витає над Канадою».

Широко відомий у світі Леонід Молодожанин (Лео Мол, 1915, уродженець с. Полонного на Хмельниччині) – видатний український скульптор, живописець, академік Королівської канадської академії мистецтв.
У його творчому доробку – пам´ятники Т. Шевченкові у Вашингтоні (1964) та Буенос-Айресі (1971), Володимиру Великому в Лондоні (1990), близько сотні скульптурних портретів, понад 80 вітражів у храмах тощо. Окремі твори зберігаються у Ватиканському музеї. Різьблені погруддя пап Іоанна XXIII, Павла VI, Івана Павла II, кардинала Йосипа Сліпого позначені людяністю, високою духовністю. У Вінніпезі відкрито Парк скульптура Лео Мола. Свого часу митець був знайомий з визначним діячем української культури Іваном Огієнком і виконав його скульптурний портрет, який подарував місту Львову (1992). Одна з вулиць Львова носить ім´я Івана Огієнка, де і встановлено скульптурне погруддя вченого.

Організованих форм набуло мистецьке життя і в США. У травні 1952 р.
у Нью-Йорку було створено Об´єднання митців-українців в Америці, з відділом у Філадельфії, де у вересні 1952 р. відкрито Українську мистецьку студію.
З 1963 р. у США почав виходити друкований орган Об´єднання митців-українців
в Америці – журнал «Нотатки з мистецтва», до якого тяжіли українські митці
з усього світу. Усі відомі скульптори, зокрема автори пам´ятників Тарасові Шевченку у Вінніпегу (Андрій Дараган), у Вашингтоні та Буенос-Айресі (Леонід Молодожанин), Лесі Українці – в Клівленді і Торонто (автор обох – Михайло Черешньовський) є членами Об´єднання митців-українців в Америці.

Важливі завдання виконує і організований у 1971 р. в Чикаго Український інститут модерного мистецтва. Він має своє постійне приміщення з виставковою галереєю, канцелярію, бібліотеку, колекцію картин і скульптур. Інститут модерного мистецтва гуртує молодих українських митців та популяризує сучасну мистецьку творчість. Збереженню й популяризації українського мистецтва в діаспорі служать і Український музей у Клівленді, Український національний музей у Чикаго, музей-архів у Денвері. Претендує на загальноукраїнський музей діаспори відомий музей Союзу українок
у Нью-Йорку.

До категорії музеїв слід також віднести дуже цінну і багату мистецьку збірку під церквою на православному кладовищі в Савт Бавнд Бруку.
В Едмонтоні в 1974 p., створено Українсько-Канадський архів-музей. Уряд провінції Альберта щорічно виділяє на його утримання близько 5 тис. доларів.

Селом української культурної спадщини називають заповідник – музей просто неба, створений у 1971 р. за 50 кілометрів від Едмонтона. Тут працює музей народного мистецтва з неодмінними писанками, вишиванками, керамікою, давнім одягом. Заповідник має дослідницький і реставраційний центри.

У церковній архітектурі спостерігається своєрідна мішанина стилів – українсько-канадський синтез. Найпомітнішими зразками українсько-канадської архітектури є церкви Матері Божої Неустанної Помочі в Йорктоні, Володимира й Ольги у Вінніпегу, св. Іосафата в Західному Торонто, Успенія в Портедж Ля Прері, Покрови в Даворіні, св. Іосафата в Едмонтоні і «Степова катедра» в Кукс Крік. Міжнародним визнанням користується творчість українського архітектора Радослава Жука. До здобутків української сакральної архітектури належать споруджені за його проектами церкви пресв. Євхаристії (Торонто), пресв. Родини і св. Йосипа (Вінніпег), Чесного Хреста в Тандер-Беї (Онтаріо), пресв. Трійці (Кергонксон, штат Нью-Йорк). У 90-і роки споруджено церкву св. Степана (Калгарі, Канада), яка репрезентує подальший розвиток ідеї церковної будови як незламної фортеці. Кожна баня немов розтята по вертакалі навпіл. На місці розтину, на неприступному мурі височить далеко знесений у небо хрест. Професор Р. Жук нагороджений Канадською медаллю архітектури (1986), обраний почесним членом Королівського інституту архітектури Канади.

У міжвоєнний період та після завершення Другої світової війни значна частина українців прибула до Великобританії та Франції. Громадські осередки українців особливу увагу приділяють проблемам вивчення молодими поколіннями рідної мови, літератури та історії, що, безумовно, є одним
з головних напрямів виховання самосвідомості і прищеплення культурних традицій народу. У діаспорі постійно розвивається художня самодіяльність. Це підтверджується діяльністю хорів «Діброва», «Гомін», танцювальних ансамблів «Метелик», «Орлик», квартету бандуристів «Кобзарське братство».

При філіалі Римського українського католицького університету в Лондоні діє мистецька секція, яка організовує виставки українських вишиванок, кераміки, іншіх виробів прикладного мистецтва, вечори поезії, зустрічі з художніми колективами з України. У Лондоні проживає видатна українська поетеса і художниця Галя Мазуренко, поезії якої позначено модерністською спрямованістю, своєрідним відчуттям слова, багатообразністю (збірки «Акварелі», «Пороги» тощо). Музей українського мистецтва функціонує в Олдгамі. Велику роботу в розвитку і збагаченні української спільності проводить преса. Зокрема в Англії в повоєнний період почали виходити часописи «Українська думка», «Наша церква», «Наше слово», «Сурма», «Визвольний шлях». У червні 1993 р. в Національній бібліотеці України
ім. В. Вернадського відбулася презентація журналу «Визвольний шлях» і передача повного комплекту його до фондів бібліотеки.

УФранції проживає численна українська діаспора. Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобутність, українці у Франції створили Український центральний громадський комітет, Центральне представництво українців та широку мережу жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітянських організацій. Мистецький Париж пам´ятає багато блискучих імен наших співвітчизників. Серед них особливе місце належить видатній художниці з України Софії Левицькій. Вона була членом комітету «Осіннього салону», що є великим досягненням чужоземця в Парижі та визнанням його таланту. Софія Левицька мала рідкісний художній смак і тонко розуміла природу світу. Портретист, пейзажист, гравер по дереву, її ілюстрації до безсмертного твору М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки», який вона переклала разом з поетом Роже Алляром французькою, за своєю досконалістю нагадують старовинні гравюри. Критики відзначали природжений талант художниці до елегантної стилізації. У 1932 р. твори Софії Левицької експонувалися на виставці української графіки в Берліні та Празі, а також на виставці сучасної графіки у Львові. У 1989 р. в Парижі вийшов альбом графіки нашої видатної співвітчизниці та спогади про неї.

Ще один член комітету «Осіннього салону» всесвітньо відомий пейзажист і мистецтвознавець Олекса Грищенко, твори якого є в музеях і зібраннях багатьох міст світу. Українським художником О. Мазуриком –розписані іконостаси для церкви св. Володимира на бульварі Сен-Жермен у Парижі та каплиці Наукового товариства ім. Тараса Шевченка у Сарселі.

Повернулася в Україну і малярська спадщина В. Винниченка, що відкрив нам ще одну грань свого таланту – художню. Винниченко писав натюрморти, пейзажі, портрети. В Україну перевезено 70 оригінальних творів славетного українця, чотири альбоми з малюнками аквареллю, тушшю, вугіллям. Загалом до малярської спадщини Володимира Кириловича входить понад 100 картин.

З Парижем пов’язані імена всесвітньовідомого математика з Полтавщини Михайла Остроградського, лауреата Нобелівської премії в галузі фізики Жоржа Шарпака, світової слави скульптора Олександра Архипенка, українського письменника, художника, перекладача, літературознавця, культуролога Святослава Гординського. Парижу віддав увесь свій творчий геній світової слави артист, хореограф, реформатор балету, основоположник неокласицизму Сергій Лифар, киянин, нащадок славного роду Лифарів.
У 1947 р. Сергій Лифар заснував у Парижі Інститут хореографії, а з 1955 р. – вів курс історії та теорії танцю в Сорбонні, був ректором Університету танцю, професором вищої школи музики та почесним президентом Національної ради танцю при ЮНЕСКО. Помітний слід у багатій малярській палітрі Парижа залишили митці з України: Михайло Андрієнко, Василь Хмелюк, Темистокль Вірста, Кассандр (Мурон Адольф), Михайло Гаврилко, Святослав Гординський, Павло Громницький, Йоанна Нижник-Винників, Юрій Кульчицький, Петро Омельченко, Микола Вакар.

Важливим досягненням української громади у Франції стало створення в 1949 р. Архіву української еміграції, що знаходиться в Сорбоннському університеті при Інституті східних мов і цивілізацій. У Сорбонні на професійному рівні викладається українська мова. Франція має невелике відділення Українського вільного університету, де викладаються історія України та інші предмети з українознавства. З 1952 р. українську мову офіційно затверджено для вивчення в Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій. Значним здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка (НТШ).

В умовах еміграції осередком національно-культурного життя була церква. Як соціальна інституція вона сприяла збереженню національної ідентичності, подоланню меншовартості та об´єднанню українців, розсіяних по світу. Визначною постаттю українського православного руху за межами України став митрополит Іларіон – у миру Іван Огієнко (1882 – 1972). У 1951 р. він очолив Українську греко-православну церкву в Канаді, що виступала носієм української національної ідеї. Заслугою І. Огієнка стало створення першого автентичного (оригінального) перекладу Біблії українською мовою, духовне об´єднання українських православних церков у Канаді, Америці та інших країнах. Це сприяло організаційному оформленню української православної автокефалії, національно-мовній єдності українців діаспори й України, що забезпечувало цілісність українського культурного середовища.

В українській діаспорі значну роль надавали розвитку освіти і науки. С. Дністрянський і М. Грушевський 1921 р. у Відні заснували Український вільний університет (УВУ). Восени 1921 р. Університет перенесли до Праги, де він знаходився до 1939 p., а після закінчення Другої світової війни відновив свою роботу у Мюнхені. За час існування УВУ видав близько 100 томів «Наукових записок», «Наукових збірників», монографій, мистецьких альбомів.

Вагомим здобутком української еміграції в Німеччині став Український науковий інститут (УНІ), створений у Берліні в листопаді 1926 р. заходами П. Скоропадського. У 1934 р. Інститут став державною інституцією, прикріпленою до Берлінського університету. При Інституті заснували бібліотеку, архів преси, бюро наукової інформації. Тут працювали такі непересічні особистості, як В. Липинський, С. Смаль-Стоцький, Д. Чижевський, Б. Лепкий та інші науковці. З 1932 р. в інституті було започатковано серію українознавчих досліджень, а з 1933 р. – серія періодичних видань – «Вісті».

У 20-х рр. в Чехословаччині засновано Українську господарську академію, Український Технічно-Господарський інститут заочного навчання.
З 1953 р. кафедра української мови та літератури філософського факультету університету в Пряшеві (Словаччина) готує учительські кадри для шкіл
з українською мовою навчання. Виходить єдиний на Пряшевщині український літературний журнал «Дукля». Музей української культури у Свиднику видає «Наукові збірники української культури».

У східній українській діаспорі – в державах, що виникли на теренах пострадянського простору – відродження культурно-національного життя українців почалося з шкільництва. Такі громадські інститути, як Науковий центр україністики в Башкортостані та Товариство шанувальників української культури «Кобзар», Українське товариство Киргизької Республіки «Берегиня», Товариство української культури в республіці Молдова, Томський центр української культури «Джерело» та Український національно-культурний центр «Промінь» у Самарі свідчать про початки демократизації суспільств нових незалежних держав і про відродження етнічності українців східної діаспори.

В Україні створено Товариство зв´язків з українцями за межами України (Товариство «Україна – Світ»), діє Інститут досліджень діаспори.

Процес культуротворення, що тривав в українській діаспорі, став вагомою складовою українського культурного простору. Його головною метою стала духовна консолідація українців усього світу в інтересах відродження, збереження й примноження національно-культурних традицій власного народу. Діаспора збагатила вітчизняну культурну спадщину, зберегла багатьох культурних діячів, відродила діяльність ряду установ та організацій, підготувала грунт для подальшого піднесення української культури.

Забезпечення міцних і постійних культурних зв’язків із закордонним українством є одним із найважливіших чинників зміцнення авторитету України у світі, інтеграції Української держави у світове співтовариство. З огляду на це, пріоритетними для державної політики щодо закордонного українства мають стати:

– удосконалення системи культурного співробітництва України із зарубіжними країнами шляхом укладання міжнародних договорів та прямих зв’язків між культурно-мистецькими установами українських діаспор різних країн;

– надання державної підтримки реалізації найбільш значущих культурних ініціатив міжнародного характеру, що дасть змогу підвищити авторитет України у світі, сприятиме налагодженню порозуміння між народами;

– проведення за кордоном спільно з представниками української діаспори заходів за участі українських мистецьких колективів, виставок українського мистецтва, фестивалів українського кіно, круглих столів;

– заохочення приватних структур до підтримки та державне сприяння участі представників України в міжнародних виставках і конкурсах, завдяки чому можна представити самобутню українську культуру та найновіші культурні досягнення світовій громадськості; проведення культурно-мистецьких заходів у місцях компактного проживання українців заради задоволення їхніх культурних потреб;

– сприяння роботі культурно-інформаційних центрів у складі закордонних дипломатичних установ України;

– поглиблення співпраці у сфері культури з міжнародними організаціями української діаспори;

– сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців;

– створення державної системи обліку втрачених та незаконно переміщених з України культурних цінностей, активізація роботи щодо їх повернення на батьківщину.

Література

1. Абрамович С.Д. Світова та українська культура. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.

2. Білик Б.І., Горбань Ю.А., Калакура С.Я та ін. Історія української та зарубіжної культури / За ред. С.М. Клапчука, В.Ф. Остафійчука. – К.: Вища школа, Знання, 1999. – 326 с.

3. Бойко О. Д. Історія України. Посібник. – Київ.: Видавничий центр «Академія», 2010. – 688 с.

4. Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – Львів: Каменяр, 1992. – 352 с.

5. Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

6. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. Кер. авт. кол. Войцехівська І., Абліцов В., Божко О. та ін. – К.: Україна, 1995. – 350 с.

7. Кордон М.В. Історія української культури. – Львів: Магнолія, 2011. – 336 с.

8. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За заг. ред. А.В. Яртися та ін. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.

9. Остапенко Е. Культура періоду реформування. – К., 1997. – 268 с.

10. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 392 с.

11. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури. – К.: Знання, 2009. – 413 с.

Запитання та завдання до самоконтролю

1. Які особливості мав розвиток української культури періоду «відлиги»?

2. Назвіть особливості літературно-мистецького життя України другої половини ХХ ст.

3. Хто такі «шістдесятники»? Назвіть відомі прізвища «шістдесятників».

4. Як вплинула «русифікація» на розвиток української культури?

5. Що Ви знаете про дисидентський рух та Українську Гельсінську групу?

6. Яких видатних українських режисерів Ви знаєте? Назвіть їх кінострічки.

7. Назвіть нові напрямки у розвитку музичного мистецтва України у другій половині ХХ ст.

8. Як розвивається живопис і народне мистецтво у другій половині ХХ ст.? Назвіть прізвища видатних художників цього часу.

9. Що Ви знаєте про нонконформізм в українському мистецтві?

10. Що нового з’явилося в українській літературі й поезії на початку XXI ст.?

11. Як розвивається культура української діаспори?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Абрамович С.Д. Світова та українська культура. – Львів: Світ, 2004. – 344 с.

3. Бойко О. Д. Історія України. Посібник. – Київ.: Видавничий центр «Академія», 2010. – 688 с.

4. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України. – К.: Генеза, 2001. – 290 с.

5. Борисенко В.І. Курс української історії: з найдавніших часів до ХХ ст. – К.: Либідь, 1998. – 616 с.

6. Вівчарик М.М. Українська нація: шлях до самовизначення: – К.: Вища школа, 2001. – 313 с.

7. Горбач Н.Я., Гелей С.Д., Росінська З.П. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. – Львів: Каменяр, 1992 – 352 с.

8. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. – Львів, 2002. – 752 с.

9. Грушевский М.Г. Очерк истории украинского народа. – К.: Глобус, 1991. – 460 с.

10. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Либідь, 1913. – 669 с.

11. Драгоманов М. Вибране. – К.: Либідь, 1991. – 682 с.

12. Європейська та українська культура в нарисах: Навч. посібник / За ред. І.З. Цехмістро, В.І. Штанько, В.С. Старовойт, В.М. Леонтьєвої – К., Центр навчальної літератури, 2003. – 320 с.

13. Єфименко О.Я Історія України та її народу. – К.: Мистецтво, 1992. – 346 с.

14. Закович М.М. Культурологія: українська та зарубіжна культура. – К.: Знання, 2010. – 589 с.

15. Іванченко Р. Історія без міфів. – К.: Український письменник, 1996. – 310 с.

16. Історія України в особах: ХІХ – ХХ ст. Кер. авт. кол. Войцехівська І., Абліцов В., Божко О. та ін. – К.: Україна, 1995. – 479 с.

17. Історія України: нове бачення / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.; за ред. В.А. Смолія. – К: "Альтернативи", 2000. – 464 с.

18. Історія української культури: У 5-ти томах, 6-ти книгах. – К., 2001 – 2010.

19. Історія української музики: В 6-ти томах / АН УРСР, Ін-т мистецтва, фольклору та етнографії ім. М.Т. Рильського. – К.: Наук. думка, 1989-1991.

20. Кордон М.В. Історія української культури. – Львів: Магнолія, 2011. – 336 с.

21. Королюк Н. Маленькі історії про українських композиторів 18-20 ст.: Літ.-худож. вид. – К.: Журн. "Радуга", 1998. – 189 с.

22. Костомаров М.І. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства. – К.: Либідь. 1994. – 384 с.

23. Крип’якевич І.П. Історія України: Навч. посібник. – К.: Просвіта, 1992. – 550 с.

24. Культура і побут населення України: Навч. посібник для вузів / За ред. В.І. Наулко, Л.В. Артюх, В.Ф. Горленко, Т.В. Косміна; МО України. – К.: Либідь. 1993. – 283 с.

25. Культура українського народу: Навч. посібник / В.М. Русанівський, Г.Д. Вервес, М.В. Гончаренко та ін. – К.: Либідь, 1994. – 376 с.

26. Культурне відродження в Україні. За ред. Т.О. Сілаєвої – Львів: Астериск, 1993. – 187 с.

27. Культурология: Учеб. пособие / О.И. Власенко, Ю.В. Зайончковский – Харьков: Парус, 2008. – 512 с.

28. Лановик Б. Історія України: Навч. посібник / Б. Лановик,
М. Лазарович, – 3-е вид., виправлене і доп. – К.: Знання-Прес, 2006. – 598 с.

29. Лекції з історії світової та вітчизняної культури: Навч. вид. / За заг. ред. А.В. Яртися та ін. – Львів: Світ, 1994. – 496 с.

30. Любар О.О., Стельмахович М.Г., Федоренко Д.Т. Історія української школи і педагогіки. – К.: Либідь, 2002. – 400 с.

31. Макарчук С.А. Етнографія України: Навч. посібник. – Львів: Світ., 2004. – 518 с.

32. Наливайко Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам’ятках). – К.: Дніпро, 1992. – 495 с.

33. Нельговський Б.П. Українське мистецтво: Від найдавніших часів до початку ХХ століття. – К.: Радянська школа, 1976. – 134 с.

34. Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культ. життя укр. народу /З мал. і портр. укр. культ. діячів. – К.: Абрис. 1991. – 272 с.

35. Павленко Ю.В. Передісторія давніх русів у світовому контексті. – К.: Фенікс, 1994. – 440 с.

36. Попович М. Нарис історії культури України. – К.: Артек, 2001. – 585 с.

37. Пріцак О. Походження Русі: у 6 т. /Пер. з англ. Т. І. – К: Обереги., 1999. – 1080 с.

38. «Просвіта»: історія та сучасність (1968 – 1998): Зб. Матеріалів та документів, присвячених 130-річчю ВУТ «Просвіта» ім. Тараса Шевченка / Упоряд., ред. В. Германа. – К.: Вид. центр «Просвіта», Вид. «Веселка», 1998. – 488 с.

39. Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Львова
(1848-1900): Історико-бібліографічне дослідження: у 3 Т. – Львів: Світ, 2001.

40. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К.: Либідь, 1993. – 433 с.

41. Січинський В. Чужинці про Україну. – Львів, 1991. – 91 с.

42. Словник символів культури України: Навч. посібник / За ред.
В.П. Коцура, О.І. Потапенко, М.К. Дмитренка. – К.: Міленіум, 2002. – 260 с.

43. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1992. – 392 с.

44. Українська культура: Лекції / За ред. Д. Антоновича; Упоряд. С.В. Ульяновська; Вступ. сл. І.М. Дзюби. – К.: Либідь, 1993. – 529 с.

45. Українське мистецтво у полікультурному просторі:т Навч. посібник / О.П. Рудницька, Л.А. Кондрацька, В.О. Смікал, ін.; Академія педагогічних наук України; за ред. О.П. Рудницької. – К.: ЕксОб, 2000. – 207 с.

46. Українське національне відродження (ХІХ – поч. ХХ ст.): Навч. видавництво / А.К. Тичина, Н. Бондарчук, І.М. Зав'ялова та ін. – Ізмаїл: ІДПІ, 1993. – 118 с.

47. Чмихов М.О., Кравченко Н.М., Черняков І.Т. Археологія та стародавня історія України. – К., 1992. – 180 с.

48. Шейко В.М., Білоцерківський В.Я. Історія української культури. – К.: Знання, 2009. – 413 с.

49. Шейко В.М., Тишевська Л.Г. Історія української художньої культури: Підручник. – Харків: ХДАК, 2002. – 180 с.

50. Шреєр-Ткаченко О. Історія української музики. Ч.1: Розвиток української музичної культури від найдавніших часів до середини
ХІХ століття. – К.: Муз. Україна, 1980. – 197 с.

[1] Балушок В.Г. Етногенез українців: критерії появи етносу // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. – К., 2004. – Випуск 4 (7). – С. 10–22.

[2] Словник української мови в 11-ти томах видання 1970—1980 pp. подає понад 140 тисяч слів та словникових статей, а в картотеці Інституту мовознавства АН України зібрано понад
5 млн. карток, до яких занесені українські слова з діалектними варіантами.

[3] Історія народів Росії. Курс лекцій. – К., 1992. – ч.1. – С.47

[4] Куев К. М.Черноризец Храбър. — София, 1967, с. 192.

[5] Шафарик П. И. Опроисхождении и родине глаголизма / Чтения в обществе истории и древностей российских. — Москва, 1860, Кн. IV, Отд. III, С. 1—66.