Суспільний лад Київської Русі У ДРУГІЙ половині IX — першій третині XII ст. 3 страница

Основу феодального ладу становила феодальна приватна вла­сність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділя­ла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю охорони насамперед господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали й окремі інтереси селян від грубих форм феодального свавіл­ля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю відбито в найдавнішій Короткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — об'єктами права власності називаються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме май­но, яке належало дружинникам, то в Правді Ярославичів уже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Стат­тя 24 говорить про зростання князівських заорювань і залучення з цією метою значної кількості залежних людей, над якими були поставлені князівські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі; в ст. 32 йдеться про охорону князівської власності, встановлюється штраф за по­шкодження князівської борті.

Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Поширена Правда. їй (ст. 72) порівняно зі ст. 34 К П. притаманна більша диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підставу стверджувати про подальший розвиток феодального господарства (насамперед за рахунок общинних земель), зростання випадків порушення права приватної власності в умовах соціальної нерівності та загострення класових суперечностей.

Як зазначалося, феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних зе­мель працею холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідських общин («окняження й обоярення землі»). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідомлень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, при­міщення для челяді і залежних селян, господарського інвентаря.

Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповід­ники, захоплювали мисливські угіддя й промислові ділянки збиран­ня меду.

Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок уста­новлення приватної власності. У Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося великого зна­чення. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями влас­ників, залишалися в руках одного й того самого класу. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за зако­ном. Пізніше це було закріплено в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без по­ділу переходив до молодшого сина (ст. 100 П. П.). Дочки спадкоєми­цями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б май­но за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у разі відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сес­тру вони повинні були видати заміж, давши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 П. П.). Стосовно бояр і дру­жинників передбачався виняток — їхня спадщина за відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 П. П.). У цьому, зокрема, виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 П. П. були поширені на біле духовенство, ремісни­ків, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призна­чався опікун з найближчих родичів. Передавання майна опікуну відбувалося при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користувався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь зі спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

Зобов'язальне право. Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом по­в'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одяг, зобов'язана була відшкодувати вар­тість зіпсованої речі. Закуп, який занапастив коня свого господаря або не замкнув його у дворі, внаслідок чого коня було вкрадено, зо­бов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 П. П.).

У Руській Правді згадується також про зобов'язання за дого­ворами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні за відо­мих обставин право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж у холопи) (статті 54, 55 П. П.).

Договори («ряди») укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує. Перші письмові договори купівлі-продажу землі, що дійшли до нас, були укладені в Новгороді.

Про існування одного з найдавніших договорів — договору ку­півлі-продажу — свідчать уже русько-візантійські договори. Дого­вір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут пере­дусім визначено порядок купівлі-продажу челядина (ст. 16 К. П., ст. 38 П. П.), а також порядок установлення добросовісного придбан­ня речі (статті 37, 39 П. П.). Якщо продавець збував річ, яка йому не належала, то угода вважалася нікчемною: річ переходила до її вла­сника, а покупець подавав позов на продавця про відшкодування збитків. Особливе значення мала угода щодо продажу себе в рабст­во. У цьому випадку договір обов'язково укладався перед послуха­ми (ст. 101 П. П.).

Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продук­тами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень. У цих випадках для стягнення боргу (у разі відмови борж­ника) кредитору достатньо було скласти присягу (ст. 52 П. П.). Боржник був зобов'язаний сплачувати відсотки, які називалися «резами» (для грошей), «наставом» (у разі позики меду), «присо-пом» (у випадку позики жита). Відсотки були дуже високими, з ко­роткострокової позики розмір їх не обмежувався, вони стягувалися щомісячно. Але якщо сплата боргу тривала понад рік, то .замість щомісячних відсотків бралися річні, розмір яких становив 50% суми боргу (ст. 51 П. П.).

Після повстання 1113 p., спрямованого проти свавілля лихва­рів, Володимир Мономах, враховуючи небезпечність для панівного класу масових народних хвилювань, обмежив стягнення відсотків двома роками, після чого поверненню належала тільки взята в борг сума. Якщо кредитор одержав відсотки за три роки (що становило 150% боргу), він утрачав право на повернення боргу (ст. 53 П. П.).

Руській Правді відомий також спеціальний договір позики між купцями, коли кредит надавався для збільшення торгового обороту. Ця угода засновувалася на довір'ї, вона не потребувала присутності послухів. У разі спору питання вирішувалося очищу­вальною присягою кредитора (ст. 48 П. П.). Тут ідеться про зачатки феодальних купецьких товариств «на вірі».

Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців. Перший вид — банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійницького нападу. У цьому випадку купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. Другий вид — коли купець проп'є або програє чужий товар. У цьому разі кредитори на свій розсуд могли або чекати повернення боргу, надавши банкруту відстрочку, або продати його в рабство (ст. 54 П. П.). Третій вид — злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її. Такий банкрут продавався в рабство. З одержаних грошей від продажу банкрута і його майна передусім відшкодовувалися збитки князеві, потім заїжджим гостям, а зали­шок розподілявся між місцевими кредиторами.

Право Київської Русі знало і договір особистого найму. Цей договір тягнув за собою право наймача на особу наймита. Наймання в служіння (тіунство, ключництво) призводило до холопства того, хто наймався, якщо інше не було спеціально обумовлено. Найчас­тіше наймання призводило до феодальної залежності.

Злочини і покарання згадуються в таких писемних пам'ят­ках права, як русько-візантійські договори (статті про вбивство, удар мечем, майнові злочини). Однак основні відомості про кри­мінальне право містить Руська Правда.

У цій законодавчій пам'ятці злочини називаються «образою», під якою розуміють будь-яке правопорушення проти суспільного ладу, що виявилося насамперед у нанесенні потерпілому фізичної, матеріальної або моральної шкоди. Проте ранньофеодальне право чітко не відрізняло кримінальне правопорушення від цивільно-пра­вового. Так, згідно зі ст. 15 К П. злісна несплата боргу, що утво­рився внаслідок цивільно-правової угоди, визнавалася образою і тягла за собою покарання у вигляді штрафу.

Аналіз норм Руської Правди свідчить, що ієрархія засобів по­карання формувалася в праві з урахуванням соціального станови­ща як потерпілого, так і злочинця, тобто підхід до захисту інтересів феодалів і феодально залежного населення був неоднаковим.

Об'єктами злочинного діяння виступали влада князя, особис­тість (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивний бік злочину ще недостатньо виражений, відомими були лише дві стадії вчинен­ня злочину: замах на злочин і закінчений злочин.

Суб'єктами злочину не могли бути холопи й челядини. Вони становили власність хазяїв, які й несли матеріальну відповідаль­ність за їхні неправомірні вчинки, що, однак, не виключало засто­сування до раба фізичного впливу. Його можна було катувати, страчувати. Після смерті Ярослава Мудрого убивати рабів заборо­нялося, що відображало прагнення феодалів зберегти від знищення власну челядь.

Руській Правді відома співучасть, наприклад, під час здійс­нення крадіжки (ст. 40 К П.; статті 42, 43 П. П.). Закон вимагав при­тягувати до однакової відповідальності всіх осіб, які брали участь у вчиненні цього злочину.

Руська Правда містить норми, що стосуються характеристики суб'єктивного боку злочину. Вона розрізняє вбивство огнищанина «в образу» (ст. 19 К. П.) і вбивство огнищанина «в розбої» (ст. 20 К.П.), убивство людини «в сваде или на пиру явлено» (ст. 6 П. П.) і вбивство «на разбои без всякая свады» (ст. 7 П. П.). Про навмисні вчинки говорить, наприклад, ст. 12 К П., накладаючи штраф на то­го, хто поїде на чужому коні, «не прошав» господаря. Про те, що Руська Правда вирізняє злочини відверто навмисні, свідчить і ст. 8 П. П., яка передбачала значний штраф за злісне знищення майна: «А кто пакощами конь порежеть или скотину, продаже 12 гривен, а пагубу господину урок платити». Про те, що в Київській Русі в зло­чинних діяннях чітко виявлявся суб'єктивний момент, переконують і статті Руської Правди про злісне, необережне, випадкове банк­рутство (статті 54, 55 П. П.).

Особливо небезпечним злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на князівську владу, що виявлялося насампе­ред у повстаннях. До повстанців застосовували сувору міру пока­рання, яку встановлює князь. В умовах існування сюзеренно-ва­сальних відносин порушення договорів сюзеренітету-васалітету, якщо їх припускалися васали, також вважалося тяжким злочином.

Злочини проти церкви. Привілейоване становище церкви в Київській Русі визначало охорону її служителів і майна від злочин­них посягань. Руська Правда не згадує про злочини проти церкви. У церковному ж статуті -Володимира йдеться про церковну татьбу, приведення в церкву тварин та птахів, про моління під овином, у гаях, біля води, про чарівництво.

Злочини проти особи. Одним із особливо небезпечних злочи­нів проти особи було вбивство. Про цей злочин ідеться в десяти статтях К. П. (1, 19—27), у ряді статей П. П. (1—8, 11—18). Охорона особи феодала була об'єктом особливої уваги держави. Деякі статті Руської Правди стосуються саме дій, спрямованих проти особи фе­одала, їх учинення каралося дуже суворо.

Так, три перші статті Правди Ярославичів присвячені відпо­відальності за вбивство огнищанина — князівського дворецького, який управляв князівським доменом або палацами князів у місті. Огнищанами могли називатися і князівські дружинники, бояри, які виконували доручення, що виходили за межі двірського відомства. Убивство огнищанина розглядалося як тяжкий злочин, що карався подвійною вірою. Таким чином, цією мірою покарання охоронялося життя князівської знаті, яка відала різними галузями двірського господарства і виконувала судово-адміністративні функції. До при­вілейованих осіб належали, крім огнищанина, «старий конюх», кня­зівські під'їзні та тіуни.

Руська Правда передбачала відповідальність за заподіяння людині каліцтва, ран та побоїв. Так, ст. 5 К П. говорить про відпо­відальність за каліцтво, яке причинене ударом меча по руці. Статті З, 4 К. П. згадують про побої, причому вони розрізняються залежно від предмета, яким завдавався удар. Наприклад, заподіяння ударів палкою, жердиною, тильною частиною меча або піхвами меча вва­жалося особливо образливим для потерпілого, і злочинець карався великим штрафом. Тут ідеться про захист честі насамперед пред­ставника панівного класу.

Неодноразово говорять про відповідальність за спричинення каліцтва, побоїв і ран статті П. П. Слід зазначити, що встановлення Руською Правдою відповідальності за вбивства людей, заподіяння їм тілесних ушкоджень можна тлумачити як спробу зберегти в на­лежному стані робочу силу, воїнів, челядь, які були так необхідні для обслуговування маєтків феодалів, ведення війни, продажу в рабство.

Майнові злочини. Захисту майна, особливо феодалів, у Київ­ській Русі приділялося багато уваги. Право феодальної власності охоронялося суворими покараннями щодо тих, хто посягав на це право. Руська Правда знає такий тяжкий злочин, як розбій (ст. 20 К. П.; ст. 7 П. П.). Багато в Руській Правді говориться про крадіж­ку— татьбу, тобто таємне викрадення чужого майна. Згідно зі ст. 13 К.П. (ст. 34 П. П.) передбачалися штрафи за крадіжку коней, зброї, одягу. Розвиток господарства феодалів призвів до охорони нормами Руської Правди таких об'єктів власності, як худоба, свійська птиця, сільськогосподарські продукти (статті 36, 40 К. П.; статті 42, 45

П. П.). Установлювалася відповідальність за крадіжку чужого холо­па (ст. 29 К. П.)- Каралася крадіжка хліба на гумні або в ямі (ст. 43 П. П.). Руська Правда передбачала відповідальність за крадіжку бобра (ст. 69 П. П.).

Послідовно відстоюючи недоторканність права феодальної власності, Руська Правда навіть припускала можливість за певних умов безкарно вбивати злодія, якого захопили у дворі, в хаті або хліві (ст. 38 К. П.).

Одним із видів майнового злочину було знищення й пошко­дження чужого майна, списа, щита, одягу, бортні (ст. 32 П. П.). Не­безпечним злочином, за вчинення якого злочинець підлягав вищій мірі покарання, вважався підпал гумна або двору (ст. 83 П. П.), зліс­не знищення коня або інших свійських тварин (ст. 84 П. П.), неза­конне користування чужим майном, зокрема самовільна їзда на чу­жому коні (ст. 12 К П.; ст. 33 П. П.), приховування біглих холопів (ст. 11 К. П.; ст. 32 П. П.), привласнення знайдених коней, зброї, одя­гу (ст. 34 П. П.).

Злочини проти сім'ї і моральності. У так званому світському праві Київської Русі не існувало норм, які б охороняли сім'ю і мо­ральність від злочинних посягань. Такі злочини передбачалися в церковних статутах Володимира і Ярослава. До них належали: «умикання», «пошибання» (зґвалтування) боярських дружин і до­чок, зґвалтування дівиці групою осіб, розпуста (самовільне розлу­чення з дружиною), народження незаміжньою дочкою позашлюбної дитини, укладення шлюбу між близькими родичами, перелюбство, приведення в дім нової дружини без розлучення з колишньою, двоєженство, співжиття із черницею, кума з кумою, брата з сест­рою, свекра з невісткою, співжиття з близькими родичами та ін.

Види покарання. Метою покарання було насамперед відшко­дування збитків потерпілому та його родичам, а також поповнення державної казни. Не можна заперечувати і такої, ще слабо вираже­ної мети, як відплата. Право відкрито проголошувало у формі ста­нових привілеїв класовий характер покарання. Посягання на жит­тя, честь і майно феодалів каралося суворіше, ніж посягання на життя, честь і майно простих вільних людей давньоруського су­спільства.

Найдавнішою формою покарання була помста злочинцю з бо­ку потерпілого або його родичів. У часи Руської Правди помста спо­чатку обмежується (ст. 1 К П.; ст. 1 П. П.), а потім забороняється зовсім (ст. 2 П. П.).

Переважним видом покарання згідно з Руською Правдою було грошове стягнення з майна злочинця, яке складалося з двох час­тин: одна частина вилучалася на користь князя, а друга — як ком­пенсація за заподіяний злочином збиток — надходила потерпілій стороні.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра — грошовий штраф у 40 гривень, який стягувався на користь князя за вбивство вільної людини. Це була величезна сума, непосильна для простої людини (досить сказати, що князівський кінь оцінювався в З гривні). Подвійна віра в розмірі 80 гривень накладалася за вбивство огнищанина, далі — князівських мужів (статті 19, 22 К П.; ст. З П. П.). Подвійна віра у 80 гривень — наочна ілюстрація існування при­вілеїв, посиленого захисту життя представників класу феодалів.

За вбивство вільної жінки стягувався штраф у розмірі 20 гри­вень (ст. 88 П. П.). На думку деяких учених, це можна пояснити тим, що на Русі, як і в будь-якому феодальному суспільстві, було узаконено нерівне становище жінки. Існує також думка, згідно з якою за вбивство жінки судили, як і за вбивство чоловіка. Якщо жінка теж була винна (наприклад, сама брала участь у бійці), то штраф за її вбивство зменшувався до половини віри.

Поширена Правда передбачала сплату верв'ю так званої ди­кої віри — штрафу, який спільно сплачували члени верві за вбивс­тво, вчинене на її території, коли вбивця був невідомий або верв не хотіла його видавати.

Родичам убитого надавалася грошова винагорода, яка назива­лася «головництвом». Більшість дослідників вважає, що розмір го-ловництва дорівнював розміру віри.

За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, убивство жінки, стягувалася «полувіра», тобто штраф у розмірі 20 гривень (статті 27, 88 П. П.).

Руська Правда передбачала і такий вид покарання, як про­даж— грошовий штраф, котрий стягували зі злочинця на користь князя за вчинення інших злочинів проти особи, а також за біль­шість майнових злочинів. Продаж виражався у точно встановлених сумах: 12 (вища ставка продажу), 3 і 1 гривня. Супроводжувався він звичайно і митом, яке йшло судовим агентам (20% продажу). Потерпілий одержував грошове відшкодування («урок»).

Вищою мірою покарання, за Руською Правдою, був так зва­ний «потік і розграбування». Цей вид покарання призначався за три види злочинів: убивство в розбої (ст. 7 П. П.), конокрадство (ст. 35 Пр. Пр.), підпал будинку й гумна (ст. 83 П. П.). Це покарання виражалося у тому, що злочинець, в якого конфісковували все майно («пограбування»), виганявся разом із жінкою й дітьми з общини («потік»), що в тих умовах прирікало вигнаних на загибель, а мож­ливо, і на перехід у положення рабів. Безперечно, своїм вістрям статті, котрі передбачали «потік і розграбування», були спрямовані проти класової боротьби народних мас, що на початку XII ст. дуже посилилася.

Смертна кара, тілесні й калічницькі покарання не були прита­манні найдавнішим системам руського права. Вони виникли насам­перед у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомос­ті про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володи­мира Святославича збільшилися «розбої» («й умножися зело розбо-еве»). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку лю­дей, що в процесі феодалізації позбулися землі й волі. За порадою єпископів Володимир «отверг віри» і почав застосовувати до роз­бійників смертну кару, але «со испытом», тобто після судового роз­гляду обставин злочину. Згодом єпископи і «старці» знову зверну­лися до київського князя, доводячи доцільність повернення до гро­шових штрафів (вір), які в умовах посилення військової небезпеки були потрібні для придбання зброї та коней. Володимир скасував смертну кару і повернув віри.

Судочинство. У Київській Русі панував обвинувально-зма­гальний процес, що характеризувався активною участю у ньому осіб, заінтересованих у вирішенні тих чи інших конфліктів. Суд ви­конував функції посередника в судовому процесі, що пояснювалося недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак у спра­вах про злочини, які безпосередньо зачіпали інтереси пануючого класу, використовувалися форми розшукового (слідчого) процесу. Князі та їхні прибічники самостійно здійснювали розслідування і самі ж судили таких злочинців. Елементи розшукового процесу ви­користовували і церковники під час розгляду справ про злочини проти релігії і церкви.

В обвинувально-змагальному процесі сторони називалися «по­зивач» і «відповідач». Особливо активну роль у процесі відігравав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Значна активність позивача в процесі виявлялася, наприклад, під час розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну про­цедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гонін­ня сліду».

Сутність «заклича» визначена в статтях 32, 34 П. П, У разі викрадення або зникнення холопа, коня, зброї чи одягу потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відпо­відачем. Відповідач повинен був повернути річ її власникові і спла­тити штраф. Отже, «заклич» — це був один із можливих способів розшукування злодія або особи, яка незаконно привласнила чужу річ, що мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Другим способом розшуку відповідача був «звід». Він являв собою процедуру розшукування особи, яка незаконно привласнила чужу річ (кінцевого татя), і повернення речі її власнику. Правила «зводу» регулювалися статтями 35—39 П. П. «Звід» відбувався у тому разі, коли річ знаходилася до «закличу», тобто коли її відшу­кували до того, як минули три дні після «закличу», або коли вона була знайдена в чужому місті чи миру, а особа, у якої була виявле­на річ, заперечувала недобросовісність її придбання.

Порядок «зводу» був такий. Власник, який знайшов свою річ, не міг одразу її повернути, а звертався до володільця речі з вимо­гою: «пойди на свод, где есть взял» (ст. 35 П. П.). Якщо володілець не тать, він разом із позивачем йшов до тієї особи, у якої придбав річ; тепер уже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач мусив вказати, у кого він придбав украдену річ; і так «звід» відбувався доти, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ потрапила до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, володілець речі вів «звід» тіль­ки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вар­тість речі, а сама отримувала право продовжувати «звід».

Якщо «звід» приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що володілець речі не міг назвати особу, у якої придбав украде­ну річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці, виставивши двох свідків покупки або митника, у присут­ності яких здійснювалася покупка (статті 36, 37, 39 П. П.).

Спеціальна процедура застосовувалася під час розшуку укра­деної челяді. Тут також, як і у справах про крадіжку речей, всту­пав у дію інститут «зводу». Особа, у якої виявлявся чужий челя­дин, вела господаря до того, у кого вона купила цього челядина. Той діяв аналогічним способом. Але так справа велася тільки до «тре­тього зводу». Третій відповідач мусив віддати позивачеві свого ра­ба, а сам продовжувати розшук, використовуючи украденого челя­дина як «лице», тобто на підставі його свідчень установлювали усіх тих, хто його купував і продавав аж до «кінцевого зводу», до вияв­лення справжнього злодія. Тоді відбувався обмін челядинами між третім відповідачем і позивачем, а «кінцевий тать» мусив сплатити продаж і відшкодувати збитки позивачеві (ст. 38 П. П.).

«Гоніння сліду» регулювалося ст. 77 П. П. і виражалося в гони­тві за злодієм по залишених ним слідах. Якщо сліди губилися, вла­сник припиняв розшук. Якщо ж вони вели до якого-небудь населе­ного пункту, то його жителі повинні були відвести від себе підозру в крадіжці і взяти участь у розшуку злочинця. Інакше вони несли колективну відповідальність за вчинену крадіжку. Отримані під час проведення «зводу» і «гоніння сліду» результати ставали підставою для прийняття судового рішення.

У разі неясності справи зверталися до розшукування нових доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових до­казів: особисте зізнання, свідчення «послухів і видоків», речові до­кази, «суди божі». Доказами могли бути також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знайдення трупа на території верви та ін.

У Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що зізнання обвинуваченого (відпо­відача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося без-спірним доказом. Руській Правді відомий такий вид доказу, як по­казання видоків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 К. П. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків.

Руська Правда передбачала і такий вид доказів, як свідчення послухів, котрі, на думку більшості дослідників, були свідками доб­рої слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, зви­нувачуваний у вбивстві міг відвести від себе підозру шляхом вистав­лення семи послухів. «А ще будеть на кого поклепная вира, то же будеть послухов 7, то ти виведуть виру», — говориться в ст, 18 П.П. Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 П. П.) і лише в окремих випадках — боярські тіуни або закупи (ст. 66 П. П.).

Важливим доказом вважався результат, отриманий так зва­ним «судом божим», існування якого пояснюється властивими лю­дям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, неосвіченістю. До «суду божого» належали судові присяги («рота»), різні випробуван­ня (ордалії), судовий поєдинок. Руська Правда знає два види судо­вих клятв — для позивача і відповідача. Позивач давав перед су­дом клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів (ст. 48 П.П.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 П. П.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, на підтвердження того, що він говорить правду, присягався іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

У Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього є відомості у повідомленнях арабських письменни­ків X ст., а також у пізніших руських правових пам'ятках, де судо­вий поєдинок згадується як дуже поширений спосіб одержання до­казів. Це дає змогу стверджувати, що судовий поєдинок застосову­вався і в Київський Русі. З його допомогою вирішувалася доля спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї зі сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто зі зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.

Видом «суду божого» були так звані ордалії. Розрізнялися два види орда лій: випробування залізом і випробування водою. Але в Руській Правді нічого не говориться про саму процедуру ордалії, тому про неї можна лише здогадуватися, користуючись методом порівняльного правознавства. Випробували залізом у разі звинува­чення в серйозних злочинах, коли обвинувачений не міг привести свідків на доказ своєї невинуватості. Випробування розжареним за­лізом і водою провадилося навіть проти волі підозрюваного в убив­стві або крадіжці («з неволі»): його метою було, по суті, підтвер­дження обвинувачення людини, «добру волю» якої ніхто не хотів засвідчувати (навряд чи були випадки, коли обвинувачений не об­пікався, тримаючи в руці розжарене залізо). Процедура випробу­вання водою була така: підозрюваного, руки й ноги якого були зв'я­зані, опускали на середину озера; якщо він випливав («вода його не приймала»), то тим підтверджувалася його винуватість; якщо то­нув, його витягували і проголошували невинуватим.

Слід зазначити, що, незважаючи на формалізм, інколи лише зовнішню об'єктивність давньоруського судочинства, воно, зреш­тою, послідовно захищало інтереси панівного класу. Феодал міг привести до суду більшу кількість послухів, успішніше організува­ти «звід» та «гоніння сліду». Маючи кращу зброю і кращого бойово­го коня, він міг розраховувати на перемогу в судовому поєдинку. І, звичайно, на його боці завжди були судді — представники того самого панівного класу.

Рішення суду постановлялося усно. Можна припустити, що невдоволена сторона зверталася зі скаргою до князя, який переглядав справу заново. Але це могло стосуватися переважно феодалів. Виконання рішення в судовій справі здійснювалося негайно. Сторо­ні, яка перемогла, допомагали судові агенти князя, котрі одержува­ли за цю допомогу особливе мито.

Право Давньоруської держави — Київської Русі — продов­жувало діяти і в часи феодальної роздробленості, і частково в період її подолання та нової централізації земель.