Під впливом глобалізації перебуває також сфера прав людини, залишаючись при цьому показником зрілості й цивілізованості суспільства і держави.

Розглядаючи глобалізацію як черговий етап, точніше, історичну віху на шляху розвитку не лише суспільства і держави, а й прав людини, всі науковці в галузі прав людини принципово одностайні в тому, що глобалізація як об’єктивний за своєю природою і характером процес не може не впливати на права людини, а відповідно на їх теорію, як і на окремі погляди та ідеї, які покладені в основу цієї теорії. Це природно і зрозуміло, оскільки очевидно, що процес глобалізації досить складно, якщо взагалі можливо, піддавати сумніву або заперечувати. При цьому не піддається сумніву і той очевидний факт, що глобалізація вносить багато нового в підходи до прав людини, не змінює їх загальних вихідних принципів.Водночас спір і різні оцінки виникають з приводу міри і характеру впливу процесу глобалізації на права людини, результатів (наслідків) цього впливу (позитивного, негативного, чи такого, що поєднує в собі як ті, так і інші елементи), а також характеру змін поглядів на права людини під впливом процесу глобалізації. Головне питання при цьому полягає в тому, наскільки радикально змінюються права людини і відповідно уявлення про них та в яких напрямах відбуваються ці зміни під впливом глобалізації.

Глобалізація – явище об’єктивне, тому важлива стратегія держави, яка визначала би принципи й умови, при дотриманні яких зростали б позитивні результати глобалізації і зменшувалися, мінімізувалися її негативні наслідки. Для цього слід виходити з головного принципу – людського виміру глобалізації, який має показати увесь спектр її впливу на людину, на народи, їх спосіб життя. Інструментом такого гуманітарного виміру є права людини як головна ціннісна характеристика тих умов життєдіяльності, які мають забезпечити свободу, справедливість, гідність, ідентичність громадянина і нації. Якщо певні аспекти глобалізації не витримують перевірки правами людини, слід однозначно визначати їх антигуманними.

Минуле століття увійшло в історію не лише як епоха утворення національних держав, а й надзвичайно важливий період у розвитку демократичного світу, ідей прав людини. Пов’язуючи процес розвитку прав і свобод людини безпосередньо з процесом становлення і розвитку „ліберальної демократії”, окремі західні автори за аналогією з „рознесенням” прав до різних поколінь розглядають права і свободи залежно від їх асоціації з тією чи іншою демократичною „хвилею”. Він ще далекий від завершення і не досяг своєї кульмінації. Виникнення першої такої „хвилі” пов’язується з американською революцією, а закінчення – з Першою світовою війною. Регіонами поширення демократії, а відповідно прав і свобод людини тоді була Америка і Європа. Друга „демократична хвиля” охопила світ після Другої світової війни і тривала до середини 1970-х років. Третя „хвиля” охопила, на думку дослідників, Північну Америку і Європу з середини 1970-х років і присутня на цих континентах досі. Вона асоціюється з процесами глобалізації та колективними правами людини (правами третього покоління). Виходячи з широкого розуміння прав людини, на сучасному етапі їх доцільно сприймати як вимоги людей до урядів для забезпечення своїх потреб та реалізації можливостей.

На кожному етапі розвитку суспільства, відзначає з появою нового покоління прав і свобод виникала об’єктивна необхідність і природна потреба їх глибокого вивчення, осмислення, а згодом і переосмислення.

Так було з першим поколінням прав і свобод людини, яке виникло в результаті здійснення буржуазних революцій і охоплювало переважно особисті й політичні права (право голосу, право на участь у вирішенні державних справ, свобода слова, совісті (думки) і віросповідання, рівність усіх перед законом та ін.). Ці та інші права і свободи отримали назву першого покоління прав і свобод, розглядалися як негативні щодо держави. Вони формувались, осмислювалися, а пізніше переосмислювалися не як форма, засіб взаємозв’язку і взаємодії людини і громадянина з державою, а як засіб захисту від держави.

На відміну від першого покоління прав і свобод, в основу яких покладені традиційні ліберальні цінності й принципи захисту людини і громадянина від держави, повної свободи і незалежності їх від держави, друге покоління прав і свобод (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.) формується головним чином на інших цінностях і постулатах. В їх основі – неоліберальні погляди на державно-правове життя взагалі та на права і свободи людини і громадянина зокрема. Головна увага у другому поколінні прав і свобод приділяється не індивідуальним і політичним, а соціальним, економічним і культурним правам і свободам (право на працю і на вільне розпорядження власними здібностями до праці, право на відпочинок, на соціальне забезпечення, право на освіту та ін.). Друге покоління прав і свобод на відміну від першого покоління – „негативних” іменується „позитивними” правами і свободами. Останні на відміну від попередніх не лише не протиставляються державі, а навпаки, передбачають активну та всебічну її участь у забезпеченні цих прав і свобод. Це викликало появу в неоліберальній доктрині ідеї соціальної держави як гаранта створення необхідних умов для сталого розвитку суспільства.

Соціально-економічні права (права другого покоління) і громадянські та політичні права (права першого покоління) є взаємопов’язаними і взаємозалежними. Протиставляти їх немає підстав.

Таке радикальне переосмислення прав і свобод у зв’язку з їх ставленням до держави відбулося, звичайно, не відразу і не без вагомих причин, які призвели врешті ледь не до повної заміни у цьому питанні мінуса на плюс, і навпаки. Для цього існували досить важливі й такі, що обумовлюють процес подальшого розвитку теорії і практики реалізації даних юридичних феноменів, причини. До того ж не лише внутрішні, а й зовнішні.

Поява у другій половині ХХ ст. третього покоління прав і свобод, яке отримало назву колективних (право націй і народів на самовизначення, право на мир, на економічний розвиток та ін.) у загальнотеоретичному плані є результатом осмислення нового етапу їх розвитку, який асоціюється з процесом глобалізаціїі відповідно переосмислення попередніх етапів їх еволюції. Вони перебувають у зародковому стані й нерідко є предметом дискусій як на національних, так і міжнародному рівнях. Однак поява третього покоління прав – це свідчення усвідомлення як людством у цілому, так і окремими спільнотами солідарних інтересів, нехтування якими може перервати нормальний розвиток людства, народу, соціальної групи.

Нині права людини розглядаються в науковій літературі в різних аспектах. Природні, суб’єктивні за своєю природою і характером права набувають в силу суспільного розвитку і опосередкування їх за допомогою норм позитивного права системного і водночас об’єктивного характеру. Водночас середовище, в якому відбувається процес трансформації прав людини, надзвичайно широке. Воно утворене з національного і наднаціонального рівнів. Відтак процес трансформації інституту прав людини інколи може не витримувати бажаних меж, проходити досить складні етапи свого розвитку.

Одна з особливостей сучасного середовища, яке відображається на еволюції прав людини і на їх теорії, полягає в тому, що якщо на ранніх етапах розвитку суспільства воно обмежувалося головним чином національними (внутрішньодержавними) межами і відповідно права людини та їх теорія формувалася переважно під впливом внутрішньодержавних факторів, то нині значний вплив на цей процес справляють не стільки національні, скільки наднаціональні, глобальні фактори. В умовах глобалізації, коли права індивіда неодмінно пов’язуються з правами всього людства (планетарного співтовариства), планетарні виклики зумовлюють серйозні труднощі в реалізації практично всіх основних прав, у зв’язку з чим права людини набули значення самостійної глобальної проблеми, яка займає специфічну нішу в розширеному каталозі глобальних проблем.

Глобалізація в сфері прав людини, яка розпочалася після Другої світової війни, пов’язана з прийняттям універсальних міжнародних актів у цій галузі: Загальної Декларації прав людини, Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права та двох факультативних протоколів до нього, а також Міжнародного Пакту про економічні, соціальні і культурні права. Універсальність стандартів у сфері прав людини, які входять до перерахованих міжнародно-правових актів, обумовлена їх рівною значущістю для будь-якої країни, регіону і цивілізації в цілому.

Паралельно з процесом поширення універсальних стандартів у галузі прав людини, їх глобалізацією розпочався інший процес – регіоналізації, тобто створення стандартів і контрольних механізмів захисту прав людини відповідно до традицій і культури регіональних утворень.

Регіональні акти про права людини в основному повторюють каталог прав і свобод, який містить Загальна Декларація прав людини та інші фундаментальні міжнародні акти з цього питання. Загальними для них є єдині правові принципи, покладені в основу конвенційних формулювань, які визначають сутність і призначення прав людини. Це загальновизнані принципи неподільності, взаємозалежності та взаємозв’язку всіх категорій прав людини, взаємозумовленості прав та обов’язків, встановлення правових правил їх обмеження, відповідальності за порушення прав людини тощо. Окрім нормативного закріплення прав і свобод та єдиних правових принципів, суттєве значення в процесі універсалізації прав людини мають створені на основі відповідних документів про права людини механізми контролю за виконанням державами-учасницями взятих на себе обов’язків.

Регіональні органи захисту прав людини об’єднує те, що вони створені й діють переважно відповідно до однієї і тієї ж моделі, відтворюючи норми і механізми захисту першого регіонального акту – Європейської Конвенції прав людини та основоположних свобод (1950). Водночас, незважаючи на загальновизнану значимість і цінність універсального каталогу прав і свобод людини і загальні правові принципи діяльності, говорити про реальну дію єдиних стандартів у світовому масштабі передчасно. В окремих регіонах світу завжди існувала певна невідповідність універсальних прав людини соціально-культурному розвитку країни, менталітету народів, які сформувалися в інших історичних, релігійних і культурних традиціях. Так, відмінною особливістю всіх регіональних актів про права людини є підкреслене в них значення національно-історичних, релігійних і культурних традицій країн, які прийняли ці документи. Наприклад, Африканська хартія прав людини і народів у преамбулі відзначає значимість історичних традицій і цінностей африканської цивілізації, які мають знайти відображення у формуванні й змісті концепції прав людини.

Історична, культурна і релігійна відокремленість, несумісна з універсальним каталогом прав людини, має різні прояви. Так, Ісламська декларація прав людини по своїй суті протистоїть системі західних цінностей. Її прихильники обґрунтовують переваги своїх підходів до прав людини над європейськими, а шаріату – над „універсальними стандартами”.

Багато держав демонструють свою незгоду з утвердженням універсальних стандартів у галузі прав людини на міжнародних форумах. Відмова прийняти закріплений у Міжнародному Білі про права каталог прав людини як універсальний з посиланням на інші культурні та духовні пріоритети, проявляється також у небажанні ратифікувати окремі міжнародні акти.

Підхід багатьох мусульманських країн до розуміння змісту окремих прав і свобод людини свідчить про утвердження на практиці різних інтерпретацій прав людини в нормах міжнародного права. Цей фактор заважає універсалізації прав людини і реалізації єдиних стандартів у світовому просторі. Очевидно, відданість традиційним духовним цінностям культури і релігії в сучасних умовах не варто ігнорувати, оскільки вони досить серйозно впливають на реальне функціонування міжнародних стандартів у галузі прав людини в різних цивілізаційних просторах. Необхідно враховувати, що хоча каталог прав людини, проголошений Загальною декларацією прав людини та іншими міжнародними актами, вміщує позачасові цінності, без яких нормальний розвиток людського суспільства в цілому неможливий, проте уявлення, характерні для європейського мислення, з труднощами сприймаються народами інших регіонів і культур. Відмінності цивілізацій не дають змоги сприйняти ліберальні і неоліберальні погляди універсумом світу.

Нині у науковій літературі проблеми універсалізації прав людини ще не стали центральною темою. Під впливом глобалізаційних процесів вони лише втрачають свій периферійний характер, поступово набувають актуальності. Цьому сприяє розвиток ідей „глобального управління”, „загальнолюдських цінностей та інтересів”, „світової держави”, „вселенського права”, „громадянина світу” та ін. Запропоновані світовому співтовариству виключно західні ідеї і уявлення про права людини, їх поєднання з політикою породило безліч питань, серед яких щодо особливості цих прав та їх пріоритетності перед іншими, механізму забезпечення універсальних прав, суб’єктного складу тощо.

У вітчизняній і зарубіжній літературі дані питання вирішуються далеко не однозначно. Думки й ідеї дослідників щодо універсалізації прав людини відображають сформовані у сучасному світі дві протилежні тенденції. Одназ них безпосередньо пов’язана з глобалізацією суспільних відносин, яка здійснює вплив на всі сфери суспільства і держави, у тому числі на сферу прав і свобод громадян. Друга тенденція пов’язана з регіоналізацією і уособлює намагання регіональної спільноти до певної самобутності на основі регіональних і цивілізаціїних цінностей, історичних, релігійних, етнічних особливостей, вироблення власних, частково відмінних від західних правових стандартів. Відповідно до цих тенденцій у науковій літературі утворилися два підходи до вирішення проблем універсалізації прав людини і вироблення єдиних правових стандартів.

Прихильники першої тенденції, відстоюючи ідею цінності універсальних прав людини і єдиних правових стандартів в умовах глобалізації, розглядають їх як загальне, об’єктивне, неодмінне явище в розвитку людини і людства. Інші вбачають у цьому закономірному явищі глобалізму певний моральний зріз, вищу цінність і рівну гідність кожної людини. Окремі автори розглядають універсалізм як можливу основу загальних стандартів прав людини. Частина дослідників пов’язують універсальність прав і реальність їх існування з наявністю механізму їх забезпечення.

Другий підхід до вирішення проблем універсалізації прав людини і вироблення для всього людства правових стандартів пов’язаний безпосередньо з регіоналізацією історичних, національних, етнічних, культурних явищ, а також із специфічними рисами тих чи інших цивілізацій. Він полягає в утвердженні того, що, виходячи з багатоманітності світу, неможливо зводити всі його складові, поняття і категорії, частково права і свободи, до їх механічної одноманітності у вигляді універсальних прав і свобод. Схожа за зовнішніми, формальними ознаками політична, правова культура різних країн і народів нерідко має такі радикальні відмінності, що існувати за єдиними стандартами і нормами вони не зможуть ні у стані соціумів, ні відокремлених індивідів.

Глибинні, внутрішні особливості правових культур асоціюються з регіоналізмом, а зовнішня формально-юридична схожість, як показує досвід визначення прав людини у міжнародному праві, співвідноситься з глобалізмом. Перші передбачають національні й регіональні права, а другі (формально-юридична, зовнішня схожість) – „глобальні”, універсальні права. Тому очевидно, що вирішення цієї дилеми як на теоретичному, так і на практичному рівнях потребує часу для остаточного вирішення питання щодо поняття і сутності глобалізації.

Недооцінка значення соціально-економічних прав, відсутність гарантій їх забезпечення призводить до збідніння населення країн, що є причиною зростання розриву між теорією і практикою прав людини. Так, у Спеціальній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини Н. Карпачової серед проблем з дотримання прав і свобод людини в Україні найгострішою, яка не дає змоги забезпечити виконання державою зобов’язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські й політичні права, є бідність. Її наслідком стало катастрофічне зменшення населення країни. Бідність також штовхає людей на пошуки кращої долі за кордоном, тобто створює умови для поширення масової трудової міграції та пов’язаних з нею гострих проблем: торгівлі людьми, зокрема дітьми та жінками, проституції та низки інших проблем.

Важливою характеристикою глобалізаційних процесів є глобалізація самої демократії. Значно розширилася географічна мапа країн, які визнають цінності норм та інституцій, спрямованих на забезпечення нового міжнародного порядку, прав людини. Якщо в 1974 р. не менше 68 відсотків усіх країн можна було обґрунтовано назвати авторитарними, то наприкінці 1995 р. близько 75 відсотків усіх країн встановили у себе процедуру змагальних виборів і прийняли деякі формальні гарантії політичних і громадянських прав. Кількість країн ліберальної демократії має тенденцію до зростання.

Сучасні демократичні держави утворили міжнародне товариство, де запроваджено режим прав людини. Всі вони сповідують певні спільні цінності. 140 із 193 держав уже ратифікували кожну з основних Угод ООН, і кількість держав, які беруть на себе обов’язки захисту і сприяння забезпечення прав людини, зростає. Лише в США існує понад 200 неурядових організацій, пов’язаних з діяльністю із захисту прав людини. Така ж їх кількість у Європі, зростає мережа таких організацій у країнах, що розвиваються. Водночас було б цілком невірно вважати, що глобальний режим прав людини є серйозною перешкодою на шляху порушень прав людини. У зв’язку з цим особливої ваги та актуальності набуває тема розробки космополітичного права (або глобального права, глобального гуманітарного права), яке відповідало б вимогам поствестфальського порядку, реаліям сучасного глобалізованого світу в урегулюванні відносин між політичними спільнотами. Незважаючи на значне розширення спільноти демократичних держав, визнання демократичних цінностей, проблема захисту прав людини залишається гострою і актуальною як у світі в цілому, так і в окремих країнах. Не випадково дослідники сучасних глобалізаційних процесів зазначають, що серцевину, або „глибинну структуру”, модерної системи демократичних націй-держав можна охарактеризувати низкою рис, а саме: демократія всередині націй-держав і недемократичні відносини між державами; зміцнення відповідальності й демократичної легітимності в межах державних кордонів і переслідування національного інтересу (і максимуму політичних переваг) поза межами цих кордонів; демократія і громадянські права для тих, хто вважається „своїм” і нерідко заперечення цих прав для тих, хто знаходиться за межами кордонів. Однак самі відмінності можуть і не виявлятися так чітко, оскільки політична глобалізація, зі свого боку, сприяє зростанню „глобальної політики”.

Економічний, соціальний і політичний розвиток людства в процесі переходу від тоталітаризму і авторитаризму до демократії у ХХ ст., особливо після Другої світової війни, поступово долав зловживання влади проти свого народу. Держави світу більше не є вільними у стосунках зі своїми громадянами. В цьому простежується вплив Загальної декларації прав людини (1948), Європейської конвенції прав людини та основоположних свобод (1950), відповідних угод ООН з прав людини. Головними їх ідеями були і залишаються гуманізація і демократизація дій влади, колективний нагляд за їх дотриманням. Водночас у цих документах немає жодної згадки про охорону прав і свобод від традиційної злочинності.

У більшості країн світу людина, дійсно, не відчуває себе в безпеці. Дана проблема дедалі більше набуває масштабу глобальної. Йдеться про одне з найбільш суспільно небезпечних і масових посягань на права і свободи людини, охоронювані державою, – злочинність. Порушення прав і свобод людини передбачає порушення їх з боку представників держави, влади. Злочинні ж дії приватних осіб проти громадян не вважаються порушеннями прав людини. Така позиція в сучасних умовах вже не сприймається. Для потерпілого від злочину немає значення, хто відібрав у нього власність чи життя рідної людини – терорист від релігії чи від влади.

Забезпечення прав людини і їх реалізація, точніше, створення оптимальних умов для їх реалізації, були і залишаються прямим обов’язком держави. В міру розширення процесу глобалізації, наслідком якого неодмінно стане „залучення” бізнесу в усі сфери життя суспільства, створення необхідних умов для реалізації прав людини має неодмінно стати його обов’язком.

Щодо міжнародно-правових інститутів, діяльність яких безпосередньо пов’язана з правами людини, то їх повноваження обмежуються переважно контрольними функціями, які вони здійснюють від імені світового і регіонального суспільства. Вирішуючи безпосередньо свої завдання, ці інститути покликані відіграти у справі реалізації прав людини неоціненну роль. Останнє можливе лише при дотриманні як мінімум двох умов. По-перше, відмови від зайвої політизації діяльності і від виконання „подвійних стандартів”, як це дедалі частіше спостерігається в діяльності Європейського суду з прав людини. По-друге, адекватного ставлення кожної держави до створених з метою реалізації прав людини, особливо під егідою ООН, судових та інших інститутів.

Після світових війн і можливих глобальних катастроф, транснаціональна і національна злочинність, на думку окремих дослідників, є серйозною загрозою сучасності. У традиційному розумінні, злочинність продовжує зростати швидше, ніж чисельність населення, блискавично заповнюючи неконтрольовані або слабоконтрольовані правом ніші. За даними ООН, злочинність у світі в середньому збільшується на 5% у рік за приросту населення 1-1,2% (79 млн щорічно). Збільшується її суспільна небезпека і заподіяна нею шкода. Злочинність дедалі більше організовується, озброюється, корумпується, глобалізується та інтелектуалізується, оперативно використовуючи найновіші досягнення науки і техніки. Для цього достатньо навести хоча б такий приклад. Якщо у 2001 р. в Інтернеті було зареєстровано близько 50 тис. злочинів фінансового шахрайства, від яких доходи кіберзлочинців становили 17,8 млрд. доларів, то у 2008 р. вже 275,3 тис., а фінансові втрати потерпілих становлять 264,6 млрд. доларів. Фінансові потрясіння в умовах глобалізації ще активніше провокують економічні, соціальні і політичні кризи, а останні детермінують нові серйозні погіршення криміногенної обстановки, стан дотримання прав і свобод як в окремих країнах, так і в світі.

Ліберальна демократія, як магістральний напрям політичного і гуманітарного розвитку суспільства, що відкидає зловживання влади проти громадян і порушення їх невід’ємних прав і свобод, дедалі менше справляється з інтенсивним зростанням злочинності. Як не парадоксально, але найвищий реальний і особливо такий, що обліковується, рівень злочинності зафіксований у найбільш багатих, економічно, соціально і демократично розвинених країнах. Вихід з кримінального капкану - запровадження соціально-правового контролю в суспільстві й державі.

Інформаційна глобалізація охопила всі сфери життя – культуру, релігію, науку, мораль, політику. Використання Інтернету, активний розвиток інформаційних технологій сприяють забезпеченню прав людини, підвищенню комфортності життя людей. це є ліки, які дають змогу боротися з хворобою, що охопила багато країн, – політичною пасивністю громадян. Водночас рівень злочинності у цій сфері катастрофічно зростає. Значне збільшення кіберзлочинності свідчить, що держави, а певною мірою і міжнародні структури не в змозі повноцінно забезпечити задекларовані права громадян. Серед прогнозованих порушень можливі й такі, що пов’язані з проникненням, масовим неконтрольованим вторгненням у психіку людей, маніпулюванням їх свідомістю. Очевидно, кардинальна революція в засобах комунікації одночасно ставить перед сучасними політичними системами нові вимоги щодо захисту прав людини.

Реалізація закріплених у законі прав людини залежить від рівня соціального капіталу суспільства. В широкому значенні соціальний капітал означає інститути, відносини, соціальні зв’язки, норми і цінності, які визначають якість і кількість трансакцій у суспільстві. Він є необхідною умовою розбудови громадянського суспільства, засобом забезпечення балансу відносин влади і суспільства, добробуту громадян, утвердження демократії.

Співвідношення соціального капіталу з правом, є плідним у розумінні специфіки реалізації права в сучасному українському суспільстві. Найважливішими завданнями, пов’язаними з вирішенням проблем захисту прав людини в Україні, є: досягнення рівня узгодженої діяльності гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової); розробка стратегії розвитку держави в умовах глобалізації; негайне прийняття низки конче необхідних законів, у тому числі з урегулювання банківської діяльності в умовах глобальної економічної кризи; запровадження комплексу заходів щодо виховання у суспільстві поваги до права, законів; належне державне фінансування освіти, науки, нових технологій.

В аспекті захисту прав людини не варто залишати поза увагою і проблеми психологічного характеру. Люди повинні бути психологічно готові правильно сприймати зміни й оцінювати їх крізь призму реальних та перспективних наукових і політико-правових явищ. У зв’язку з цим доречно пригадати окремі положення теорії російського вченого І. Панаріна, в якій помітне місце відведено психологічним проблемам людства. Так, морально-психологічна криза (постійні спалахи насильства, розстріли в школах, жорсткий контроль над суспільством, тиск на психіку людей, соціальна напруга між різними етнічними групами) є першопричиною передбачуваного ним розпаду США. Серед двох інших причин: фінансово-економічна (борг США значно зріс за останні роки і складає 14 трлн. доларів); юридична дезінтеграція (8 штатів США оголосили про державний суверенітет, а в 12 штатах дане питання розглядається).

Нерівність, досить часто посилена процесами глобалізації і ринкової стихії, як і надмірне фактичне (матеріальне, фінансове та ін.) обмеження в цих умовах законодавчо закріплених свобод, не лише не створюють необхідних передумов для подальшого розвитку і вдосконалення прав людини і громадянина в епоху глобалізації, а навпаки, штучно гальмують їх розвиток.

Таким є середовище сучасного розвитку інституту прав людини, в якому формуються певні тенденції його функціонування. Останні, з одного боку, виникають і проявляються під дією певного середовища, а з іншого – самим фактом свого існування створюють зворотну дію на оточуюче середовище. Таких тенденцій розвитку прав людини на сучасному етапі можна виокремити декілька: інтернаціоналізації прав людини; регіоналізації прав людини; поступового „витіснення” національної держави із сфери прав людини і заміна її інститутами громадянського суспільства; зростання розриву між теорією і практикою реалізації прав людини, між формальним проголошенням прав людини в умовах глобалізації і їх реальним забезпеченням; випередження розвитку колективних прав щодо індивідуальних прав; тенденції, обумовлені традиційними суперечностями між соціалізацією суспільства й індивідуалізацією життя і прав людини; розширення поняття і уявлення про права людини; інтернаціоналізації, регіоналізації, та універсалізації прав людини та ін.

Отже, людством вироблено і сприйнято низку програмних міжнародних документів, які проголошують права і свободи людини і які стали критерієм суспільного розвитку, втілюють сподівання світової спільноти. Проте їх дотримання є досить проблемним. Пропозиції виправлення ситуації, на нашу думку, полягають у поновленні й піднесенні рівня соціального капіталу, розробці ретельно вивірених, взаємопов’язаних національних і міжнародних стратегій на основі дотримання принципу неподільності, взаємозалежності та взаємозв’язку всіх категорій прав людини. Глобалізація може дати в цьому позитивний поштовх за умови зваженого підходу до планування і реалізації соціально-економічної і правової політики.

Сучасні загальновизнані стандарти у галузі прав людини відображають багатовіковий досвід усіх народів світу, є спільним надбанням людства. Так, Декларація незалежності США 1776 р. сформулювала фундаментальний принцип, за яким усі люди створені рівними, наділені Творцем певними невід’ємними правами, серед яких найважливішими є право на життя, свободу та прагнення до щастя. Французька Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1789 р. виклала основні права людини. Ці акти стали прототипом законодавчого закріплення особистих (громадянських) і політичних прав людини та громадянина. Щоправда, тривалий час ці поняття розглядалися як синоніми, але згодом виникла необхідність їх розмежування: не завжди держава спроможна та мусить забезпечувати негромадянам такі ж права та пільги, як своїм громадянам.

Український народ теж зробив свій гідний внесок у становлення прогресивних уявлень про права людини, створив низку яскравих взірців витонченої правової думки і нормотворення, які й донині вражають дослідників. Об’єктивні факти, рішуче спростовують міфи, які подекуди насаджуються, що українці не здатні до демократизму, не мають власного обличчя у державотворенні, вирізняються провінціалізмом і схильністю до авторитарної влади.

Говорячи про генезис прав і свобод людини на землях України, їх обсяг, рівень забезпеченості і захищеності з боку держави, слід звернути увагу на те, що саме на українській землі було створено блискучий зразок античної демократії – присягу громадянина Херсонесу, а згодом у союзі східнослов’янських племен зародився оригінальний, досить ефективний для тих часів суспільно-політичний лад з елементами демократії, першими паростками народовладдя і самоврядування. Досить переконливим прикладом є і Київська Русь, правову основу якої становила „Руська Правда” (1036-1037 р.р.).

Ідея про права людини відстоювали, збагачували, поглиблювали видатні мислителі України. В проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) була проведена ідея „виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей”, відновлення „усілякого природного права і рівності”. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади „невід’ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини”, найважливішим з яких називав право на гідне існування. Права людини посіли важливе місце в науковому доробку І. Петрункевича, С. Подолинського, О. Терлецького, Б. Кістяківського, М. Владимирського-Буданова, О. Єфименко, Ф. Леонтовича, В. Буткевича та ін.

Вітчизняна доктрина сформована завдяки зусиллям П. М. Рабіновича та очолюваної ним спеціальної лабораторії. Вона виходить з існування прав людини, прав нації (народу), прав людства.

В Основному Законі нашої держави закріплені: фізичні права (право на життя як першооснова всіх інших прав); права, які належать людині як особистості (право на захист честі, гідності, ділової репутації); культурні (гуманітарні) права (право на освіту, доступ до культурних цінностей та ін.); економічні права (право на працю, на захист від безробіття, на приватну власність); соціальні права (право на соціальне забезпечення, на достатній рівень життя, на житло, на охорону здоров’я); політичні права (рівна участь в управлінні державними справами, рівне виборче право та ін.).

Україна, як відомо, є однією із засновників Організації Об’єднаних Націй, серед цілей діяльності якої визначено міжнародне співробітництво для сприяння загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Прийняття у 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН Загальної декларації прав людини стало визначальною подією у побудові міжнародної системи захисту прав людини. Цей документ фактично став маніфестом людства щодо необхідності забезпечення прав людини. Це був один із найважливіших висновків за наслідками Другої світової війни. І хоча положення цієї Декларації мають рекомендаційний характер, вони були покладені в основу розбудови всієї системи міжнародного законодавства в царині прав і свобод людини.

У 1966 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, які разом із Загальною декларацією прав людини та двома додатковими протоколами до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права становлять Міжнародний біль про права людини. Обидва пакти є міжнародно-правовими договорами. Їх особливість полягає в тому, що коли держави, які є членами ООН чи які ними ще не стали, ратифікують пакт і стають його „державами-учасницями”, вони добровільно беруть на себе низку юридичних зобов’язань із захисту прав, що містяться у відповідному тексті прав і норм, а також мають забезпечувати відповідність національних законів своїм міжнародним зобов’язанням. У такий спосіб ратифікація договорів породжує для держави зобов’язання перед міжнародним співтовариством, іншими державами, своїми громадянами.

Серед ратифікованих Україною документів назвемо основні: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1973); Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1969); Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1981); Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання (1987); Конвенція про права дитини (1991); Конвенція ООН про права інвалідів (2008) та ін.

За наслідками розгляду п’ятої періодичної доповіді України Комітет ООН відзначив досягнутий прогрес у виконанні Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: ухвалення нової Конституції, скасування смертної кари, реформування законодавства, створення Конституційного Суду, системи апеляційних судів, ухвалення нового Кримінального кодексу. Особливо відзначалася важливість створення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як важливого інструменту забезпечення Україною зобов’язань щодо виконання Пакту.

Важливо відзначити значну роботу щодо деталізації і створення механізму реалізації прав людини на галузевих рівнях. Так, у Цивільному кодексі України, (ст. 269-315), досить детально розроблені загальні положення про особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи, соціальне буття фізичної особи. Це засвідчує значний прогрес у розвитку національного законодавства, оскільки у Цивільному кодексі 1963 р. особистим немайновим правам була присвячена лише одна норма (ст. 7 ЦК УРСР).

З 2001 р. Україною реалізується Стратегія подолання бідності, відповідно до якої розроблено Комплексну програму реалізації цієї стратегії, урядом щорічно затверджуються плани заходів. Водночас, за офіційними статистичними даними, рівень життя 28% її населення нижчий офіційного рівня бідності, мінімальна зарплата не забезпечує належного життєвого рівня працівникам та їхнім родинам, допомога з безробіття не перевищує 50% прожиткового мінімуму. Висловлюючи свої зауваження до третьої періодичної доповіді України (термін подання до Комітету ООН чергової періодичної доповіді – червень 2011 р.), Комітет ООН звернув увагу на те, що це перша з представлених доповідей України після здобуття нею незалежності й головні проблеми щодо порушення економічних, соціальних і культурних прав є безпосереднім наслідком ринкової трансформації економіки: безробіття, масове зубожіння населення та ін. При цьому було відзначено, що якраз залишки тієї системи соціального забезпечення, яка руйнувалася під час ринкових трансформацій, були найбільшими досягненнями у забезпеченні прав, що визначені Міжнародним пактом про економічні, соціальні і культурні права: соціальні пільги, безоплатна початкова освіта, охорона здоров’я та ін. Слід звернути увагу на те, що комітет висловив стурбованість можливими дискримінаційними наслідками такого соціального досягнення попередніх часів, як вихід жінок на пенсію на п’ять років раніше від чоловіків у нових суспільних умовах конкурентних відносин та руйнації системи захисту людей похилого віку через пенсії.

Одночасно Комітет ООН звернув увагу на загострення проблем, зокрема пов’язаних уже із сучасним етапом розвитку України, оскільки перехід держави-учасниці до ринкової економіки негативно вплинув на реалізацію та здійснення прав, передбачених у Міжнародному пакті: зростання дискримінації щодо жінок у всіх сферах соціально-економічного життя, побутового насильства щодо жінок; надмірно широке коло галузей та інших видів найманої праці, де забороняється створювати профспілки; офіційні обмеження права на страйк тощо.

Гострим залишається питання гендерної рівності. Незважаючи на те, що у національному законодавстві закріплено положення Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, у суспільстві зберігається невідповідність між проголошеними правами жінок та їх реальним становищем. Це стосується рівня оплати праці у галузях, де домінує праця жінок, високого рівня безробіття, особливо серед жінок старшого віку, проявів побутового насильства, випадків торгівлі жінками та дівчатами, істотної диспропорції участі жінок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування на керівних посадах, а також у парламенті країни. Це є наслідком домінування стереотипів, які склалися з питання щодо відмінностей у соціальних ролях жінок і чоловіків, руйнівного впливу ринкових реформ, що призвели до бідності більшості жінок, та неуможливлення реалізації ними законодавчо закріплених прав, а також кореляції у певних межах та участі України в світових міграційних процесах.

Глобальність – не географічне поняття. Вона означає, що подібні проблеми стосуються інтересів усіх соціальних груп населення, усіх країн і народів, впливають на всі сфери суспільного життя і позначаються певною мірою на стані справ у всіх районах планети. Відбувається глобалізація демократії, права, прав людини. І проблеми, які має нині Україна, не є суто національними. Права людини перестали бути суто внутрішньою справою окремих держав, а стали об’єктом міжнародного регулювання. До того ж в умовах невизначеності суспільства, яке трансформується, посилюється дивергенція прав і можливостей їх реалізації. Залежність рівня реалізації права від соціального капіталу дає підстави говорити про соціальний капітал всього людства. Основою для формування соціального капіталу людства є відносини співробітництва і партнерства в рамках ООН та інших міжнародних організацій, а також міжнародне право. Відтак окреслимо низку проблем, вирішення яких, на нашу думку, сприятиме в перспективі дотриманню прав людини в Україні.

1. Досягнення узгодженості в діяльності гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової). Неузгодженість вже призвела до небажаної дистанції між владою і суспільством, принижує авторитет влади, держави серед суб’єктів міжнародної спільноти, опосередковано призводить до порушення насамперед соціально-економічних прав громадян (втрати вкладів та заощаджень населення; банкрутства підприємств та підвищення рівня безробіття; втрати від приватизаційної політики держави тощо). Особливо негативно це проявляється в умовах глобальної економічної кризи. Неузгодженість дій гілок влади в непростій фінансово-економічній ситуації гальмує прийняття єдиного загальнодержавного плану подолання наслідків глобальної кризи та навіть отримання кредиту МВФ. Представники влади мають усвідомити, що суспільство оцінює їх діяльність у цілому, а не окремо кожного. У такій ситуації немає посадовців, які діють правильно і які діють неправильно.

Найкращою завжди буде така влада, яку ми не помічаємо, але вона функціонує, діє, а результат її діяльності відчувають всі. Влада, яка щодня нагадує про себе певними непрофесійними (а то й схвальними, кваліфікованими) діями, навряд чи може заслуговувати на позитивну оцінку суспільства.

2. Подолання правового нігілізму, який відкидає соціальну цінність права і культивує негативне ставлення до нього, та утвердження об’єктивного, неупередженого підходу до оцінки фактів порушення прав людини, в тому числі під час роботи із зарубіжними фахівцями та експертами. Правові норми встановлюють гарантії прав та свобод для всіх членів суспільства. Діяльність щодо дотримання міжнародних, як і національних, норм та стандартів у державі не може зводитися лише до оцінки умов утримання осіб, затриманих за вчинені правопорушення, чи порушення прав затриманого за підозрою у вчиненні злочину. Об’єктивний аналіз дотримання прав людини передбачає, по-перше, вивчення стану закріплення основних прав і свобод людини в законодавстві; по-друге, реальне виконання вимог законодавства державними установами, підприємствами, у різних сферах суспільного життя.

3. Негайне прийняття низки конче необхідних законів, серед яких можна виділити Кримінально-процесуальний кодекс, Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність”, зміни і доповнення до Закону України „Про вищу освіту”, закони про врегулювання банківської діяльності. Нині в державі прийнято достатньо законів, які відповідають міжнародно-правовим стандартам, однак схвалення окремих, у тому числі перерахованих, необґрунтовано затримується.

4. Виховання у суспільстві поваги до права, законів. Не може мати майбутнього суспільство, в якому верховенство права ставиться під сумнів. Низький рівень законослухняності, на жаль, є характерною рисою сучасного суспільства. Слід апелювати до свідомості кожного щодо запровадження в життя елементарних постулатів: закон обов’язковий для всіх, закон обов’язковий до виконання, закон є найбільш ефективним і справедливим інструментом врегулювання суспільних відносин.

Яскравим прикладом того, як не повинно бути, на нашу думку, є реакція ЗМІ, окремих посадовців і громадян на закон, який з листопада 2008 р. змінив Правила дорожнього руху. Статистичні дані підтверджують його ефективність щодо збереження життя десяткам тисяч громадян, проте у суспільстві проводиться широка робота під гаслом „Не довіряй, не бійся, не сплачуй”.

5. Запровадження ефективних і рішучих заходів боротьби з корупцією.Поняттям корупції охоплюються злочини, пов’язані з використанням посадовими особами, політичними і суспільними діячами належних їм за статусом прав заради особистого збагачення і на шкоду суспільству й державі. Це сукупність різних за характером та ступенем суспільної небезпеки, але єдиних за своєю суттю діянь, спрямованих на порушення прав людини. Корупція – причина і основа багатьох порушень прав людини, крім того, це явище, що ослаблює управління суспільством, призводить до його занепаду та деформації політичної системи загалом. Корупція „працює” на знищення системи соціального захисту, медичних послуг, охорони здоров’я, освіти, породжує у суспільстві несправедливість, підриває міжнародні та національні стандарти дотримання прав людини.

6. Належне фінансування освіти, науки, новітніх технологій, які стали б основою інтенсивного промислового розвитку, виробництва конкурентоздатної продукції, створення робочих місць, підвищення добробуту народу. Орієнтація держави на розвиток науки і освіти, активізація їх потенціалу у формуванні інтелектуалізованого соціального капіталу дасть можливість виробити чітку позицію і визначити стратегію держави у багатополюсному світі, зміцнити її роль у захисті прав людини в умовах глобалізації.