Метод права соціального захисту

У дореволюційній юридичній літературі під методом розуміли способи тлумачення норм права. Поняття метод правового регулювання було запропоновано цивілістами для характеристики цивільного права та відмежування цієї галузі радянського права від інших і, насамперед, від адміністратив­ного права.

Метод — слово грецького походження, що означає шлях дослідження, спосіб пізнання. Під цим поняттям розуміють спосіб, прийом чи систему прийомів для досягнення якої-не-будь мети. У праві він розглядається як закріплені у юридич­них нормах прийоми впливу на суспільні відносини Багато вчених вважають, що основними критеріями розме­жування норм права за галузями є предмет правового регулю­вання (матеріальний критерій) і метод правового регулювання (формально-юридичний критерій), і в цьому контексті розгля­дають усі проблеми методу. Тепер частіше почали говорити не про один галузевий метод правового регулювання, а про систе­му таких методів. Триває процес зближення поглядів учених з цих питань, зокрема, фахівців національного права соціально­го забезпечення.

Поведінка людей регламентується нормами права за допо­могою імперативного (владно-авторитарного, директивного) чи диспозитивного (автономного) способів з використанням таких прийомів, як дозвіл, припис (наказ), заборона. Зазначені два методи використовуються тією чи іншою мірою у всіх галузях права.

Метод правового регулювання права соціального захисту — це способи впливу за допомогою певних прийомів на поведінку людей у сфері соціального забезпечення, зокрема, при прийнятті державними органами відповідних юридичних норм, виникненні соціально-забезпечувальних правовідносин та реалізації фізичними особами права на конкретний вид соці­ального забезпечення у разі настання передбаченого законом соціального випадку.

У праві соціального забезпечення використовуються два основні методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний. Під диспозитивним розуміють децентралізований спосіб впливу на суспільні відносини, за якого правове регулювання здійснюєть­ся на засадах автономії, координації юридичної рівності суб'єктів, не підпорядкованості їх між собою. Імперативний метод — це цен­тралізований спосіб впливу на суспільні відносини, що базується на відносинах субординації (підпорядкування) між учасниками цих відносин. За допомогою диспозитивного методу в більшості випадків регламентується поведінка громадян, а імперативного - компетенція органів соціального захисту.

Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціаль­ного забезпечення здійснюється за допомогою таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона, їхня комбінація складає той чи інший метод права соціального забезпечення.

Дозвіл— це наділення фізичної особи (громадянина) таки­ми правами, які дають їй можливість на свій розсуд претенду­вати чи ні на конкретний вид соціального забезпечення на умо­вах і в порядку, що вказані в законі чи договорі.

Припис (наказ) — це обов'язок громадянина чи органу соці­ального захисту населення вчинити вказані в законі дії. Так, норми права зобов'язують орган соціального захисту за наяв­ності законних підстав надати особі конкретний вид соціально­го забезпечення. Закон приписує пенсіонеру повідомляти орган соціального захисту про обставини, що спричиняють зміну роз­міру пенсії або припинення її виплати. На підопічних будинків-інтернатів покладається обов'язок дотримуватися правил внут­рішнього розпорядку в цих соціальних закладах.

Заборона - це покладання на суб'єктів соціально-забезпе­чувальних правовідносин обов'язку утримуватися від вчинен­ня конкретних дій. Цей прийом правового регулювання у праві соціального забезпечення застосовується рідко і найчастіше закріплюється в нормі права не прямо, а опосередковано, на­приклад, заборона підприємствам і організаціям видавати не­достовірні документи.

До характерних рис методів права соціального захисту належать такі:

1. Порядок встановлення прав і обов'язків учасників соці­ально-забезпечувальних правовідносин. За допомогою таких прийомів, як припис (позитивне зобов'язання), дозвіл і заборо­на правовими нормами визначається коло осіб, які можуть всту­пити у правовідносини, їхні права й обов'язки, умови, за яких можна реалізувати права і виконати обов'язки, відповідальність за порушення встановлених вимог. Усе це становить предмет права соціального забезпечення. Суспільні відносини у праві соціального забезпечення, в основному, регулюються згори до низу на владно-імперативних засадах. Юридичний припис або, як його зараз називають, позитивне зобов'язання, виражаєть­ся в покладанні на осіб юридичних обов'язків активного змісту, тобто діяти (чинити), як велить норма права. Незначною мірою у праві соціального забезпечення застосовується децентралізо­ване регулювання, що здійснюється за допомогою координації учасниками відносин своїх дій. Юридичний дозвіл — це право осіб діяти на власний розсуд у межах правових норм, що регу­люють відповідні суспільні відносини. Дозвіл у праві соціаль­ного забезпечення адресується тільки фізичній особі і стосується права на той чи інший вид соціального забезпечення, вибору найбільш вигідного для людини варіанта забезпечення тощо. Права й обов'язки суб'єктів соціально-забезпечувальних правовідносин встановлюються нормативним чи договірним шляхом. Головним способом формування змісту цих право­відносин є нормативні акти. Відповідно до п. б ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються осно­ви соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення. Багато питань соціального забезпечення регламентуються підзаконними актами як на центральному, так і на регіональному рівнях.

Останніми роками зросла роль соціально-партнерських угод. Цими локальними нормами закріплюється більш високий рівень забезпечення працівників окремих галузей народного господарства чи підприємств. Колективними угодами передба­чаються додаткові заходи соціального захисту працівників на випадок непрацездатності, виходу на пенсію, народження ди­тини, а також з приводу надання безплатно чи на пільгових умовах санаторно-курортної путівки, оплати ліків тощо.

Фізична особа має право на укладання договору добровільно­го пенсійного страхування. При укладанні договору щодо надан­ня соціальних послуг сторони обмежені формою типового дого­вору, тобто не можуть на свій розсуд розширити перелік послуг, змінити вимоги щодо їхньої якості, знизити вартість, підвищи­ти відповідальність за несвоєчасне чи неякісне надання їх, вне­сти інші зміни в умови договору. Договірна форма все ще зали­шається нехарактерною для права соціального забезпечення.

2. Правовий статус суб'єктів правовідносин у соціальному забезпеченні. Взаємовідносини між суб'єктами, як правило, будуються на принципах рівності або автономії та субординації, або підлеглості один одному. У соціально-забезпечувальних правовідносинах ними, з одного боку, є фізична особа чи сім'я, а з іншого, — орган соціального забезпечення, тобто та устано­ва, що безпосередньо приймає рішення про надання окремого виду соціального забезпечення чи безпосередньо займається їхнім соціальним обслуговуванням.

До специфічних рис цих суб'єктів належать такі: 1) хоча со­ціально-забезпечувальні правовідносини є майновими, але учас­ники їх не є рівними, як у цивільному праві, і не перебувають між собою у підпорядкуванні, як в адміністративному праві. Суб'єкти цих відносин є економічно нерівними, але й адміністративно незалежними один від одного; 2) майнові права нале­жать фізичним особам, мають абсолютний характер і користу­ються свободою вибору поведінки, а майнові обов'язки поклада­ються на органи соціального забезпечення; 3) права людини у сфері соціального забезпечення встановлюються за допомогою правомочних норм і виражені у формі дозволів. Правовий статус органів соціального забезпечення визначається зобов'язуючими нормами. Для їхньої діяльності не характерні диспозитивність і можливість власного розсуду. В обмежених випадках вони мо­жуть визначати конкретний вид державної соціальної допомоги окремим вразливим верствам населення.

3. Особливий характер юридичних фактів, що виступають як підстави виникнення, зміни чи припинення соціально-за­безпечувальних правовідносин. Ними є юридичні факти, тобто дії і події. У праві соціального забезпечення юридичними факта­ми, як правило, виступають події, зокрема, такі, як старість (вік), інвалідність, тимчасова непрацездатність, народження дитини, вагітність і пологи, втрата годувальника, безробіття, наявність дітей, багатодітність, одиноке проживання, вимушене пересе­лення і т. ін. Підстави виникнення, зміни та припинення право­відносин із соціального забезпечення чітко визначені законом.

Зазначені відносини виникають не на підставі одного юри­дичного факту, а за наявності юридичного складу. До остан­нього найчастіше належать: а) настання соціально-правової підстави забезпечення (досягнення певного віку, встановлення групи інвалідності, вимушена відпустка і т. ін.), що дає право на конкретний вид соціального забезпечення; б) звернення за­цікавленої особи до компетентного органу соціального забезпе­чення; в) прийняття органом соціального забезпечення рішен­ня щодо надання відповідного виду соціального забезпечення.

4. Заходи примусу в праві соціального забезпечення. За по­рушення вимог норм права соціального забезпечення передба­чені певні санкції. Порушення можуть бути як з боку фізичної особи (отримання незаконних виплат внаслідок подання фаль­шивих документів про стаж, професію, умови праці, заробіток (доходи) і т. ін.), так і з боку органу соціального забезпечення (неправильне визначення розміру виплати, неякісне надання послуги, необґрунтована відмова і т. ін.). Норми права соціаль­ного забезпечення встановлюють санкції лише для фізичних осіб. Санкції для працівників органів соціального забезпечен­ня передбачені нормами інших галузей права. У праві соціаль­ного забезпечення не передбачені репресивні санкції.

За порушення норм права соціального забезпечення до гро­мадян застосовуються санкції двох видів: правовідновлювальні та правообмежувальні. Правовідновлювальні санкції поляга­ють у тому, що особа, яка завдала матеріальної шкоди внаслі­док зловживання з її боку чи приховання обставин, від яких залежить розмір отримуваних виплат чи право на отримання їх, зобов'язана відшкодувати збитки в повному розмірі. Обме­жена матеріальна відповідальність у праві соціального забез­печення не застосовується. Суть правообмежувальних санкцій полягає у призупиненні реалізації права на деякі види соціаль­ного забезпечення на певний термін. Так, у п. 5 ст. 31 Закону України від 2 березня 2000 р. "Про загальнообов'язкове держав­не соціальне страхування на випадок безробіття" зазначені випадки, що сталися з вини безробітного, за яких тривалість виплати допомоги у зв'язку з безробіттям, матеріальної допо­моги у період професійної підготовки, перепідготовки або підви­щення кваліфікації та матеріальної допомоги у зв'язку з безро­біттям скорочується на термін до 90 календарних днів.

5. За допомогою відносин здійснюється соціальне забезпечення за рахунок Державного та місцевого бюджетів, фондів соціального страхування тощо.