Перша хвиля національного відродження на західноукраїнських землях

Йосифінські реформи звели нанівець наступники трону -Леопольд II (1790-1792) і Франц (1792-1835). Леопольд II за своє коротке царствування відновив панщину. Селянські повинності зросли майже вдвічі, набувши тих розмірів, що були за старої Поль­щі. Упродовж 40 років після смер­ті Иосифа II галицькі дідичі при­власнили 22,5% селянських зе­мель. Незважаючи на заборону фізичних покарань, поміщики били селян, скільки хотіли¹¹².

Відповіддю на зростання со­ціального гноблення стали се­лянські виступи. Вони розпочи­нались звичайно з відмови се­лян виконувати повинності, а закінчувалися сутичками з адмі­ністрацією маєтків та втручан­ням військ. Найбільші селянські заворушення мали місце у Жовківському (1802), Тернопільсько­му (1803, 1838), Самбірському (1819, 1833), Чортківському (1809, 1838) і Стрийському (1842) округах¹¹³. На початку XIX ст. у Карпатах і на Підкарпатті продовжували діяти оприш­ки. Селяни виявляли своє невдо­волення поверненням до старих порядків також в інший спосіб, масово втікаючи або переселяючись на Буковину, де панщи­на була менш суворою, або на сусідні українські землі під Ро­сійською імперією¹¹⁴.

Мало що залишилось від ос­вітніх реформ. Після того, як у 1805 р. початкові школи були переведені під опіку римо-католицької церкви, обмежувалося навчання церковнослов'янською мовою. Після закриття Руського інституту вона перестала бути мовою вищої освіти. У 1812 р. скасовано обов'язковість осві­ти, що різко зменшило кількість сільських дітей у школах. На­ступного року австрійський уряд видав директиву, що утримання початкових шкіл з рідною мовою викладання передається сільсь­ким громадам. Для обтяжених злиднями і панським гноблен­ням селян це стало ще однією повинністю, яку вони виконували з великою неохотою. До того ж, поміщики лякали селян, що пи­сьменних братимуть до війська.

Єдиною інституцією, в якій не відчувалося повернення до ми­нулого, була греко-католицька церква. Навпаки, її статус навіть зміцнів після відкриття львівсь­кої митрополії. Але за нових сус­пільних умов Йосифінські ре­форми справили несподіваний вплив на цей осередок руської ідентичності. Піднесення ос­вітнього рівня духовенства при­звело до його відчуження від простого селянства. «Якщо ще в 1780 р. греко-католицький свя­щеник міг почуватися у корчмі з селянами майже як вдома, то вже у 1830 р. він шукав вишука-нішого товариства»¹¹⁵. На селі таким товариством був панський двір, а у місті - польські сапони, театри та культурні товариства. Доки син священика виховувався на селі, він не соромився розмов­ляти рідною мовою. Переїхавши у місто здобувати освіту, він по­чинав страждати від комплексу неповноцінності - адже всі ос­вічені верстви розмовляли поль­ською і німецькою. Природно, що у такому стані душевного сум'яття він переходив на мову «високої культури». Аж до кінця XIX ст. у сім'ях греко-католиць-ких священиків розмовляли пе­реважно польською, навіть якщо глава родини був руським пат­ріотом. У Закарпатті мовою «ви­сокої культури» для русинів ста­ла мадярська, на Буковині - ні­мецька. Єпископські і семінарсь­кі влади у Львові та Ужгороді у 1810-1840-х роках раз за разом змушені були нагадувати своїм вихованцям про необхідність знання кирилиці та церковно­слов'янської мови як умови до­пущення до сану священика.

Пореформені десятиліття у Галичині позначилися тим, що шляхта поступово повертала собі панівні позиції. Почасти це було зумовлено антийосифінською реакцією, яка охопила всю імперію. Але існували й специ­фічно галицькі причини. До за­вершення наполеонівських воєн статус Галичини так і залишав­ся непевним¹¹⁶. Повоєнне влаш­тування європейських кордонів остаточно закріпило статус Га­личини як австрійського краю. Але Галичина виявилася тим територіальним надбанням Ав­стрії, яке вона так ніколи і не змогла ефективно проковтнути. Територія цієї провінції, кількість населення та проблем, які пот­ребували розв'язання, робили практично неможливим ефек­тивне управління нею, а її розмі­щення на «задвірках Європи» породжували нехіть серед ав­стрійського чиновництва робити тут свою кар'єру. Задум Иоси­фа II змодернізувати й «германі­зувати» всю імперію за допомо­гою німецьких чиновників тут видавався особливо утопічним. Єдиною можливою розв'язкою проблеми Галичини було відда­ти управління місцевій еліті вза­мін за її лояльність до трону. Такою елітою в краї була поль­ська, оскільки русько-українська обмежувалася лише духовенст­вом. Заможнішим верствам шляхти вдалося посісти керівні посади у галицькій адміністрації. Нижні щаблі окуповувала дрібна шляхта, яка за старих польських часів жила по магнатських дво­рах і виконувала роль численної клієнтели. З переходом Галичи­ни під австрійське панування ця верства втратила сенс свого іс­нування. Як писав у звіті перший австрійський губернатор Гали­чини, кожен дрібний шляхтич «прагне якогось уряду»¹¹⁷. Іншим інструментарієм забезпечення політичних впливів польської шляхти став Галицький становий сойм, запроваджений австрійсь­ким урядом у 1817-1845 pp. Він перетворився на школу кадрів для майбутньої польської адмі­ністрації краю.

Піднесення політичної ваги польської шляхти могло закінчитися сумно для українського населення. З цього часу бере початок польська тактика доно­сів до Відня на русинів про ні­бито їхню зрадливість щодо Габсбурзького престолу та при­хильність до Росії.

Але галицькі українці мали ще усвідомити, що є їхньою батьків­щиною. Зрозуміло, малопись­менні селяни, які народжували­ся і помирали в одному й тому самому селі та протягом усього свого життя рідко коли мандру­вали за межі своєї округи, не могли знати, якою мовою роз­мовляють і які пісні співають на Лівобережжі чи Слобожанщині. Вирішити питання про націо­нальну ідентичність місцевого населення могла тільки інтелі­генція. Але її завдання було не з легких. Польські діячі переко­нували самих себе і русинів, що руська мова є просто діалектом польської. Очевидно, це не було правдою. Але загалом місцеве населення добре розуміло поль­ську мову, отже, вона не була для нього такою чужою, як ні­мецька. Селяни чули її не тільки від пана чи (все частіше) від представників місцевої адмініс­трації, а й з уст греко-католиць-ких священиків, які інколи навіть проповіді з амвону виголошува­ли польською мовою.

Спиняло русинів від польсь­кої асиміляції їхнє віросповідан­ня. Але й воно не могло дати однозначної відповіді на питан­ня про національну ідентичність місцевого населення. Греко-католицька церква визнавала зверхність папи Римського, збе­рігаючи східний обряд. Вся її іс­торія позначена боротьбою двох течій: одна намагалася надати церкві більш латинсько­го вигляду (зокрема, запрова­дити целібат для священиків), інша - відстоювала східний об­ряд і виступала за його очищен­ня від римо-католицьких наша­рувань. Боротьба проходила зі змінним успіхом, але щоразу представники другої течії апе­лювали до православної тради­ції, що збереглася недоторканою у Москві. Тому, слугуючи забо-ролом полонізації, греко-католицьке віросповідання сприяло влиттю «руського» потоку у загальноросійський водоворот.

Отже, існувало декілька від­повідей на питання про своє національне «я». Вони не були чисто теоретичними, за кожною з них у 1810-1840-х роках стоя­ло окреме національно-політичне угруповання¹¹⁸. Велика частина сполонізованої української шлях­ти вважала себе «русинами за походженням, поляками за наці­ональністю» (gente Rutheni, natione Poloni). Інша група незасимільованої місцевої інтелігенції, переважно - верхівка греко-католицької церкви, уникала однозначної відповіді, вдовольняючись окресленням «русини». Ще одну групу становили люди, мо­лодші за віком і нижчі за соці­альним статусом. Вони вважали русинів не окремою нацією, а частиною українського (малоро­сійського) народу, більшість яко­го проживала в Російській імпе­рії. Нарешті, було декілька осіб, що заявляли про свою прина­лежність до російської нації, яка проживала на величезній тери­торії від Карпат до Камчатки.

Боротьба між малоросійсь­кою (українською), польською, німецькою (австрійською) й ро­сійськими¹¹⁹ орієнтаціями була однією з головних тем в історії галицько-українського відрод­ження XIX ст. Проблема націо­нальної ідентичності залишала­ся не до кінця розв'язаною не лише для «русинів», а й для ін­ших народів, що проживали у Галичині. Галичина ще за часів Речі Посполитої була багатона­ціональним краєм. Після приєд­нання до Австрії її багатонаціональність навіть посилилася у зв'язку з приходом досить чис­ленного австро-німецького еле­менту. Поява сильних німецьких політичних і культурних впливів вела до германізації частини на­селення. Привабливість німець­кої мови серед освіченої публі­ки краю створювали не стільки віденський уряд, місцеві німецькі чиновники і колоністи, скільки по­пулярність творів Канта, Лессінга, Шелінга, Фіхте, Гете і Шіллера.

Германізаційний натиск спра­вив насамперед вплив на мо­лодше єврейське покоління. Ба­гато з них під фоліантами тал­муду ховали вдома від своїх батьків твори Шіллера і Лессін­га¹²⁰. Серед освічених галицьких євреїв все більшої популярнос­ті набирає ідеологія єврейського просвітництва - гаскали. Згідно з засадами цієї ідеології, єврейська розмовна мова (ідиш) вважалася говіркою німецької; все ж культурне і релігійне жит­тя єврейської громади мало об­слуговуватися німецькою літера­турною мовою. Як і у випадку з українськими інтелігентами, що пережили вплив йосифінських реформ, діячі гаскали у Галичи­ні (маскілім) демонстрували суперлояльність до австрійського трону. Вони розвинули власну місіонерську теорію: коли євреї, звільнені від усяких заборон і обмежень, будуть прийняті у сім'ю народів, тоді здійсниться ідея вселюдського братства і загального миру¹²¹.

Завдяки діяльності маскілім Галичина у 1815-1840 pp. стала центром гаскали у всій Європі. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. у Галичині існувало уже близько 100 німецькомовних єврейських шкіл. Спочатку у Тер­нополі, а в 1846 р. - у Львові були відкриті перші зреформо­вані синагоги, в яких відправа провадилася німецькою мовою. Поширення німецької асиміляції розкололо єврейське суспільст­во на реформаторську меншість та ортодоксальну більшість. До цього розколу у малих галиць­ких містах додавалася ще й тре­тя єврейська релігійна течія - ха­сидизм. Однак ворожнеча між хасидами й ортодоксами не була такою гострою, як між маскілім і ортодоксами. Про гостроту кон­флікту найкраще свідчить факт, що перший равин львівської зре­формованої синагоги Абрагам Кон був убитий у 1848 р. єврей­ським правовірним фанатиком¹²².

Серед української інтелігенції німецький вплив особливо поси­лився після наполеонівських воєн. Натхненні перемогою антинаполеонівської коаліції студенти греко-католицької семінарії писали вірші, назва одного з яких, «Тріум­фальний спів Німеччини», най­краще передає тональність про-австрійського патріотизму. Пере­мога над Наполеоном для укра­їнських інтелектуалів була рівно­значна похованню планів польських патріотів відродити Польщу в її історичних кордонах. Освічене галицьке суспільство відповідно до своїх літературних смаків і по­літичних орієнтацій розділилось на два великих табори - «табір Міцкевича» і «табір Шіллера».

Посилення німецького впливу турбувало польські патріотичні кола. Опираючись цим впливам, вони намагалися відродити наці­ональне життя за допомогою лі­тературної і наукової діяльності. Осередком цієї активності стала польська національно-культурна інституція «Осолінеум», відкрита у Львові за дозволом уряду у 1815 р. Польське культурне життя у Львові досягає справжнього розквіту у 1820-1830-х роках.

Водночас польський націо­нальний рух зазнав важливих змін. Після поразки повстання 1830 -1831 pp. у Галичині вини­кає мережа таємних польських організацій, які готували ґрунт для нового національного висту­пу. Політична ідеологія польсь­кого руху також зазнає суттєвих трансформацій. Відновлена Річ Посполита, твердили молоді польські революціонери, мала бути вільною демократичною республікою. Вони вбачали собі майбутню польську націю як політичне об'єднання чотирьох народів - польського, українсь­кого, білоруського і литовсько­го, в якому жодна національність не пануватиме над іншими. Польські поети «української школи» здобули великої попу­лярності у Галичині. Потреба привернути на свій бік галиць­ке селянство зумовила появу в ідеології польського національного руху сильних антипанських мотивів. Група польських діячів провадила агітаційну роботу се­ред українських селян. їхні бро­шури і прокламації, написані місцевою розмовною мовою, мали переконати жителів села, що основним винуватцем тяжко­го становища селянства є ав­стрійський уряд. Як писалося у вірші одного з польських агіта­торів Михайла Попеля:

«Слов'янщина наша мати, А наш батько со небес. Всі слов'яни суть нам брати, Тільки Німець то є пес».¹²³

Нова ідеологія польського руху не справила великого впли­ву на українське селянство. Зате вона виявилася дуже привабли­вою для молодої української ін­телігенції. Як у 1810-х роках се­ред вихованців Львівської греко-католицької семінарії був поши­рений австрійський патріотизм, так у 1830-х роках його заступає патріотизм польський. Захоп­лення польською культурою, літературою і політичною ідеоло­гією було настільки великим, що воно взагалі ставило під загро­зу подальше існування русинів як окремої національності.

Оскільки Галичина у перші десятиліття XIX ст. опинилась на перехресті різних політичних і культурних впливів, характер націотворчих процесів був дале­ким від тієї ясності, яку вони набрали наприкінці того ж сто­ліття. Практично у середовищі кожного із трьох головних наро­дів - українського, польського і єврейського - нуртувала більш ніж одна національна орієнтація. Але найзаплутанішою була ситу­ація в українському суспільстві.

Відповідно до тих змін, ще зазнало суспільно-політичне культурне життя в Галичині, іс­торія національного відроджен­ня галицьких русинів першої половини XIX ст. виразно поді­ляється на два періоди: до по­чатку і після початку 1830-х ро­ків. Перший відбувався під яв­ним, хоча і запізнілим впливом австрійського Просвітництва.

Центром першої хвилі відрод­ження став Перемишль. Тут під покровительством перемишль­ського єпископа Михайла Левицького зібрався гурт патріотично на­строєних греко-католицьких свя­щеників: Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Іван Лаврівський, Іван Снігурський та ін. Майже всі вони у той чи інший спосіб були пов'я­зані з віденським інтелектуаль­ним середовищем. Тому у науко­вій літературі його ще назива­ють віденсько-перемишльським гуртком українських вчених¹²⁴. Перемишльські патріоти розпо­чали кампанію за впровадження руської мови в систему почат­кової освіти і розширення мере­жі парафіяльних шкіл. їхніми захо­дами 1816 р. у Перемишлі було створено освітнє Товариство свя­щеників (Societas Presbyterorum), ay 1818 p. - дяківську школу.

Діячі цієї групи зіткнулися з опором галицької адміністрації. Вона застерігала Відень про політичні наслідки впроваджен­ня у початкових школах руської мови, що нібито була лише ва­ріантом російської. Наполегли­вість Левицького та його ото­чення винагородилася компро­місним рішенням австрійського двору у 1818 р. про допущення, поряд з польською руської, як мови викладання у початкових школах, та про право греко-католицького церковного керів­ництва здійснювати контроль над тими школами, де греко-католики становлять більшість.

У 1816 р. Михайло Левицький був призначений митрополитом Галичини і перебрався до Львова. Його місце перемишльського єпископа у 1818 р. перебрав Іван Снігурський, що був ініціатором утворення Товариства священи­ків. Саме за нього освітня діяль­ність перемишльського гуртка на­брала найбільшого розмаху. До 1832 р. під його покровительством відкрилось бл. 400 шкіл. У 1817-1821 pp. Товариство ви­дало декілька підручників. Автором більшості з них був голов­ний ідеолог і рушійна сила Товариства Іван Могильницький. З середовища перемишльських просвітителів вийшли перші гра­матики (спочатку у рукописах, пізніше друком) руської мови Івана Могильницького (1822), Йосипа Лозинського (1833), Йосипа Левицького (1834).

Діячі перемишльського гурт­ка погоджувалися у тому, що русини становлять окрему націю серед слов'янських народів і що їхня мова не тотожна ані польській, ані російській, ані су­міші першої і другої. Для них було вочевидь, що руські селя­ни розмовляють тією ж мовою, що й простолюдини у підро­сійській частині українських зе­мель. Але вони вважали, що нею можна писати лише книж­ки для неосвіченого селянства. Літературна ж мова, що вимага­ла більш елегантних виразів, повинна бути сумішшю місцевої говірки з церковнослов'янською мовою. Таке їхнє рішення відби­вало підхід, що набув широкого поширення у тогочасному сло­в'янознавстві, а саме - про не­обхідність розрізняти народну і літературну мови.

Через свої мовно-літератур­ні засади перемишльський гур­ток не міг стати виразником чіт­ко української національної орі­єнтації. Характерно, що Михай­ло Левицький, перший покрови­тель руських освітніх і літератур­них починань, через 15 років став ініціатором заборони ви­дань, написаних народною укра­їнською мовою. Уяву про пропа­гований першими будителями мовний суржик може дати одна з найкращих поем того часу -«Воззренія страшилища» Семеона Лисинецького, в якій автор так описує повінь на Дунаї:

«Ах, для бога! Кто ж бы ся

не содрогал,

Да тут с ужасом все

пропадает,

И кто ж, уважаючи то, не

дрожал,

Аще видит, як все исчезает»¹²⁵.

Така мова і такі твори були малопривабливими для греко-католицьких семінаристів, які ви­ховувались на кращих зразках тогочасної німецької і польської літератури. Натхненні романтич­ною традицією, вони прагнули розповісти слов'янському світу про свій народ, його багату куль­туру й історичну славу. Але їм не вистачало ані вміння, ані слів, щоб висловити свої почуття. «Не було ще півця, не було соловія» - таке було загальне почуття молодо­го покоління, що пробудилося до національного життя під впливом наполеонівських воєн.

Переломною подією в історії українського національного від­родження стала власне поява такого «руського солов'я» - Маркіяна Шашкевича. Він воло­дів справжнім літературним та­лантом і єдиний серед семіна­ристів міг передавати свої пое­тичні почуття чистою народною мовою. Як особа харизматичного складу, Шашкевич умів нади­хати і переконувати колег наслі­дувати його приклад. Поетичний талант цього поета доповнював­ся організаторськими здібностя­ми Якова Головацького та на­уковою діяльністю Івана Вагилевича - двох його товаришів по навчанню у львівській семінарії. Семінаристи звали їх напівжар­тома Руською трійцею. Говоря­чи серйозно, від них започатко­вується власне українська орієн­тація в національному відрод­женні у Галичині.

Шашкевич, Вагилевич і Головацький об'єднали навколо себе близько 20 молодих людей, майже виключно семінаристів та молодих священиків (лише двоє мали світську професію). Час виникнення цього гуртка точно невідомий; правдоподібно, це був 1832 р. «Руська трійця» з'явилася після польського пов­стання 1830 -1831 pp., і в цьому випадку «після» означає і «че­рез». Це був час діяльності чис­ленних конспіративних організа­цій, створених польською ро­мантично настроєною молодцю. «Руська трійця» входила у ці конспірації, а Маркіян Шашке­вич, як говорять, навіть хотів пристати до польських повстан­ців. Польське повстання та ді­яльність нелегальних товариств своїм прикладом прискорювали кристалізування української на­ціональної ідеї. Дискусії про на­ціональну незалежність Польщі, що велися у цих товариствах, змушували українців замислю­ватися над майбутнім своєї нації.

Але ця кристалізація відбува­лася не через сліпе наслідуван­ня польського зразка. Участь у конспіраціях переконувала українську молодь, що польська ре­волюційна демократія є байду­жою до їхніх національних пот­реб. Так, у 1834 р. українські члени Товариства польського народу (Stowarzyszenia Ludu Pol-skiego) внесли пропозицію пере­йменувати його в Товариство польського й руського народу. Рада Товариства відкинула цю пропозицію, й українцям не за­лишалося нічого іншого, як створити власний Руський кру­жок (Kolo Ruskie). Ця наука не пройшла марно.

«Поляки хотять гвалтом, що-бисьмо Польщу за своє отечес­тво уважали» - писав Яків Головацький у листі до свого брата Івана - «Такії слова болісні русь­кому серцю...» І тут же доходив висновку: «...На землі руській, з кореня руського, під руським небом, руськії цвіти і плоди бу­дуть і мусять бути»¹²⁶.

Розрив з польським політич­ним і культурним світом був не­легким. До цього часу галицькі будителі друкували свої твори на сторінках польських журналів, а літературна і наукова діяль­ність «Руської трійці» була тісно пов'язана з Осолінеумом. Яків Головацький признавався, що багато з членів товариства кра­ще володіли польською, аніж ук­раїнською, і, можливо, досягли б більших літературних успіхів, пишучи нерідною мовою. Але у ситуації, коли польські револю­ціонери не на словах, а на ділі не визнавали рівноправності ук­раїнської нації, такий вибір став неможливим.

Бажання триматися за свою мову зміцнилося у галицьких будителів під впливом нових ін­телектуальних течій зі Сходу і Заходу. У 1820-1830-х роках у Галичині з'являються збірки і видання з Наддніпрянської Укра­їни, перші рукописні копії «Енеїди» Котляревського. Загальне захоплення романтиків народ­ною творчістю вилилося у Гали­чині у появі фольклорних збірок. У 1833 р. вийшла збірка «Пісень польських і руських люду га­лицького» Вацлава Залеського. її вихід для Галичини мав таке саме значення, як поява «Мало­российских песен» Михайла Максимовича для Наддніп­рянщини. У 1835 р. надруковано збірку «Руське весілля» Йосипа Лозинського. Величезний вплив на молоду інтелігенцію мало знайомство з тогочасною євро­пейською літературою, переду­сім - з творами чеського і сло­вацького національного відрод­ження. Недарма свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачи­ли у слов'янській федерації.

Найбільш далекосяжне по­літичне значення у діяльності «Руської трійці» мав, однак, зов­сім аполітичний, з першого пог­ляду, акт - упровадження у лі­тературу народної мови. Саме з цієї причини не побачив світу підготовлений Шашкевичем, Вагилевичем і Головацьким збірка «Зоря» (1834). Австрійська вла­да побоювалася, що вихід літе­ратурної збірки українською мовою призведе до зароджен­ня у Галичині українського руху, який може бути спрямований Росією проти самої Австрії. Зі свого боку верхівка греко-католицької церкви теж противила­ся виданню «Зорі», оскільки це могло поставити під сумнів ло­яльність духовенства та русинів до Відня.

У 1837 р., користуючись з м'якості цензури в Угорщині та за допомогою своїх сербських знайомих, Яків Головацький ви­дав у Будапешті збірку «Русал­ка Дністрова». Збірка не відзна­чалася високим літературним рівнем. Більшість вміщених у ній матеріалів, як писав Іван Франко, характеризувалася «незначним змістом» та «неясними думками». Однак це не заважало Франкові назвати «Русалку Дністрову» «яви­щем наскрізь революційним»¹²⁷, її революційність полягала у роз­риві зі старою традицією літерату­ри церковнослов'янською мовою. Ця збірка ввела народну мову галицьких русинів у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської ім­перії немає ніяких суттєвих від­мінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ. Тому її поява стала віхою у розвитку українського національного руху в Галичині. Видання «Русалки Дністро­вої» не обійшлося безкарно для її авторів. Ставлення австрійсь­кої влади до діяльності «Руської трійці» найкраще передали сло­ва тодішнього директора львів­ської поліції: «Ми ледве даємо собі ради з однією нацією (по­ляками. - Я.Г.), а ці дурні голо­ви хочуть ще розбудити мертво-поховану руську націю»¹²⁸. За тісної співпраці адміністрації церковної верхівки було прове­дено слідство над трьома упо­рядниками збірки. Маркіян Шаш­кевич після висвячення на свя­щеника був переведений в одну з дрібних парафій, де він, вис­нажений працею та постійними дрібними перепонами, помер у 32-річному віці. Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика. А Івану Вагилевичу, щоб уникнути пересліду­вань, довелося перейти у про­тестантську віру. Тираж альма­наху було конфісковано, по Гали­чині й Україні розійшлося лише 200 примірників.

Після розправи над «Руською трійцею» дальший поступ наці­онального відродження відзна­чався дуже скромними масшта­бами. Митрополит Михайло Левицький та перемишльський єпископ Іван Снігурський про­довжували домогатися розши­рення системи початкової осві­ти в українських селах. У 1842-1856 pp. у Львівській єпархії бу­ло відкрито близько 1000 парафяльних шкіл. У 1841 і 1846 pp. у Відні вийшло два томи «Вінка русинам на обжинки», підготов­лених і виданих братом Якова Головацького Іваном. Але кіль­кість передплатників на перший том становила всього 140 чол., що свідчило про мале зацікав­лення руського суспільства у ро­звитку національної літератури.

Справжнім подарунком долі для молодого українського руху стала невдача польських конспіраторів підняти повстання про­ти Австрії 1846 р. Організатори повстання розраховували на під­тримку галицьких селян, обіцяючи їм звільнення від панських повинностей. Однак селяни по­вернули свою зброю проти са­мих повстанців. Найнесподівані­шим було те, що найбільшого розмаху селянські виступи на­брали власне у польській частині краю. Польські селяни («мазу­ри») виловлювали своїх же «єдинокровних» шляхтичів-повстанців й віддавали австрійській вла­ді, або ж винищували їх самі. Селяни грабували маєтки, зни­щували документи про повин­ності і влаштовували жорстокі самосуди над поміщиками. Роз­правившись з власним паном, селяни нерідко об'єднувалися в загін, обирали собі ватажка і нападали на сусідні маєтки. Най­більшої слави здобув загін під проводом Якуба Шелі, що роз­громив 30 маєтків і вбив 48 по­міщиків. В окремих повітах було розгромлено до 80% усіх панських маєтків, а в одному - Тарновському - не уціліло майже жодного маєтку¹²⁹.

Польські повстанці вважали, що стали жертвою австрійської інтриги, яка спрямувала проти них гнів селянства. Ця теза ще й досі інколи повторюється польською історіографією¹³⁰. Насправді ж, так звана мазурська різня 1846 р. засвідчила крайню слабкість польського ре­волюційного руху у Галичині. Ук­раїнське національне відроджен­ня також не відрізнялося силою, але вигляд слабкості свого су­перника додавав надій на май­бутнє. Для галицьких будителів найголовнішим було те, що міс­цеве українське селянство вия­вило спокій та законопослушність. Нову тактику розвитку на­ціонального руху запропонував у своїй статті «Становище русинів у Галичині» (1846) Яків Головацький. Стаття сповнена гост­рої критики полонізаторської політики польських правлячих класів та прислужництва і зло­чинної байдужості верхівки греко-католицької церкви до роз­витку національної культури. Коли інші слов'янські народи пробудилися до нового життя, галицькі русини, писав Яків Головацький, «під ласкавим пану­ванням Австрії живуть без літе­ратури, без часопису, без наці­ональної освіти, без шкіл, як варвари»¹³¹. Але його критика не зачіпала австрійського уряду. Навпаки, у своїй статті Головацький пропонував Відневі взя­ти національний розвиток га­лицьких русинів під свою про­текцію, у винагороду за їхню лояльність і непіддатливість на польські «революційні махінації». По відношенню до русинів Авст­рія повинна додержуватися прин­ципів політики Иосифа II.

Відень ладен був використо­вувати національне відродження русинів як засіб поборення ре­волюційного польського впливу. Виразником цієї нової лінії став призначений у 1847 р. новим га­лицьким намісником фаф Франц Стадіон. У березні 1848 р. він дає згоду на видання журналу «Галицька пчола», публікації якого повинні були мати анти-польський характер. Але у цій згоді відпала потреба, коли де­кілька днів по тому в Австрійсь­кій імперії розпочалася револю­ція. Місяць після вибуху рево­люції і на 5 місяців раніше, ніж у всій Австрійській імперії, у Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина. Приводом було бажання Стадіона перехо­пити ініціативу і випередити польську шляхту, яка зі страху перед повторенням різні 1846 р. готова була дарувати селянам волю. З проголошення політич­них свобод першими скориста­лися поляки, які створили у Львові свій політичний орган -Центральну Раду Народову - та приступили до формування На­ціональної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була створена перша українська політична ор­ганізація - Головна Руська Рада. Очолювали її спочатку пере­мишльський єпископ Григорій Яхимович, а згодом - священик о. Михайло Куземський. У пер­шому її маніфесті проголошува­лось, що галицькі русини є час­тиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Шукаючи нат­хнення в славному історичному минулому, Головна Руська Рада відновила герб галицько-во­линських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.

Українське суспільство у Га­личині у 1848 р. не було одно­рідним ані за національними орієнтаціями, ані за політични­ми програмами. Перемога укра­їнської орієнтації почасти була зумовлена збігом обставин. Москвофільська (загальноруська) ідея не мала шансу перемог­ти, бо Головна Руська Рада спи­ралася на австрійську адмініс­трацію. Тому на аудієнції у гр. Франца Стадіона галицькі діячі заперечливо відповіли на його питання: «Чи ви і великороси є однією і тією самою нацією?» Найбезпечнішим у цих умовах був би вибір русинської орієн­тації, і дійсно, перша редакція маніфесту Головної Руської Ради починалася словами: «Ми належимо до галицько-руського народа, котрий числить 2 1/2 мільона». і лише за наполяган­ням Юліана Лаврівського ці сло­ва були замінені визнанням, що галицькі русини насправді є час­тиною 15-мільйонного малоруського (українського) народу.

Але пізніше сам Лаврівський покинув Головну Руську Раду. Його та інших демократично настроєних українських патріотів не влаштовувала орієнтація Ради на австрійський уряд, який у 1848 р. уособлював головну силу реакції. Табір революції в Галичині представляли польські політики. Як і на початку 1830-х років, частина українців, переду­сім студентська молодь, радо солідаризувалася з революцій­ною боротьбою поляків. З іншо­го боку, польські демократи проголошували мету створення «Литовсько-русько-польської Речі Посполитої», а Центральна Рада Народова заявила про рів­ність культурних прав поляків і українців.

Поборником польсько-укра­їнського об'єднання став утво­рений 11 травня 1848 р. Руський собор, що складався, окрім сполонізованих аристократів «русь­кого» походження та радикаль­ної польської інтелігенції, з де­кількох демократично настроєних українських патріотів. Редак­тором його видання «Дневник Руський» став один із членів «Русь­кої трійці» Іван Вагилевич¹³². Але ідея створення Руського собору походила не стільки з щирого ба­жання польсько-українського по­розуміння, скільки з наміру Цен­тральної Ради таким чином під­порядкувати собі український на­ціональний рух. Абсолютна біль­шість політиків не збиралася виз­навати політичної рівноправності українців. Вони вважали націо­нальний рух галицьких русинів штучним витвором; єдина суттє­ва відмінність, за висловом поль­ського історика Стефана Кєнєвича, полягала у тому, що поль­ські демократи вважали «руси­нів» винаходом Стадіона, а арис­тократи - «москалів»¹³³.

Хоча польські й українські ді­ячі і досягли порозуміння на Слов'янському конгресі у Празі в червні 1848 р. (правда, не стільки з власного бажання, скільки під тиском чеських полі­тиків та російського анархіста Михайла Бакуніна), ця угода не

була втілена у життя. Компроміс між польською й українською сторонами був неможливий че­рез надто сильне розходження в політичних, культурних і релі­гійних інтересах двох суспільств. В українському таборі були різні думки щодо політичного вирішення «руського» питання. Не­велика група висловлювалася за політичну автономію у складі слов'янської федерації або навіть повну політичну самостій­ність української держави з цен­тром у Києві¹³⁴. Кількість при­хильників цієї ідеї не вдається встановити; однак не підлягає сумніву, що рахунок ішов на де­кілька одиниць. Масову ж під­тримку здобула вимога Головної Руської Ради поділити Галичину на українську і польську частини (провінції) з окремими адмініс­траціями. Меморандум з цією вимогою підписали 200 тис. чол. Це було вражаючим успіхом Ради. Іншими досягненнями на­ціонального руху стало створен­ня мережі повітових рад (їх за­гальна кількість становила 50), формування загонів національної самооборони, проведення з'їз­ду українських інтелігентів («Со­бор руських учених», 19 жовтня 1848 p.), відкриття у Львівсько­му університеті кафедри української мови та літератури (її очо­лив Яків Головацький) та науко­вого товариства «Галицько-Руська Матиця», заснування газети «Зо­ря Галицька» (1848-1852).

На початку листопада 1848 р. у Львові дійшло до сутичок між австрійськими загонами і поль­ською Національною гвардією. Австрійська артилерія відкрила вогонь по місту і завдала йому важких руйнувань (зокрема, зго­рів університет разом з бібліотекою). Листопадові події покла­ли край революційному розвит­ку. Після розправи з польським рухом австрійський уряд перестав підтримувати українські ор­ганізації, і за умов важкого дл? них польсько-українського про­тиборства вони помітно занепа­ли або й припинили (як Голов­на Руська Рада) своє існування.

Однак, як у випадку з Кирило-Мефодіївським товариством на Наддніпрянській Україні, діяль­ність Головної Руської Ради мала неперехідне значення для фор­мування ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимога поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії ок­ремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпа­ду Австрійської імперії у 1918 р.