Система покарань у кримінальному праві

Зміст

Вступ................................................................................................. 3

1. Система покарань у кримінальному праві................................. 5

2. Види покарань........................................................................... 10

3. Загальні засади призначення покарання.................................. 12

4. Обставини, що пом’якшують покарання.................................. 17

5. Обставини, що обтяжують покарання...................................... 19

6. Призначення покарання за незакінчений злочин та злочин, вчинений у співучасті.................................................................................. 21

7. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом................................................................................................... 24

8. Призначення покарання за сукупністю злочинів..................... 26

Висновок......................................................................................... 37

Список використаних та рекомендованих джерел....................... 39

Вступ

Актуальність даної теми зумовлена необхідністю висвітлення сучасного зросту злочинів у державі, а також необхідністю боротьби зі злочинністю на теперішньому етапі розвитку кримінального права.

Об’єктом дослідження курсової роботи є методологічні та теоретичні засади щодо формування системи покарань.

Предметом дослідження є поняття, система та види покарань.

Метоюкурсової роботи є комплексний аналіз нормативних засад та практичної діяльності у якій застосовуються різні види покарань, визначити значення покарань у кримінальному законодавстві, розглянути систему та види покарань.

Методи курсової роботи: історичний, наукового пізнання, системно-структурний, класифікації та теоретичного аналізу.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що автор розглянув властивості покарання та їх видів, а також їх специфіку та застосування.

Чинний КК визначає покарання як захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Таким чином, головною ознакою кримінального покарання є те, що воно є заходом примусу. Зрозумі­ло, що у будь-якій галузі права у випадках порушення врегульованих правом суспільних відносин може ви­никнути ситуація, коли для відновлення цих відносин та для подальшого належного їх функціонування не­обхідно застосувати примус до осіб, які добровільно не бажають виконувати встановлені вимоги. Не випадково у КК (ст. 1) наголошене, що він має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та гро­мадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Саме для здійснення цього завдання КК визначає, які суспі­льне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.

Тобто, застосування кримінального покарання до осіб, які вчинили злочини, є тим засобом, завдяки якому здійснюється вплив на поведінку людей, зокре­ма – засобом, щопримушує до законослухняної пове­дінки, і здійснення вказаного примусового впливу є першою з головних ознак кримінального покарання.

Другою його ознакою є те, що зазначений примус застосовується від імені держави та обов’язково за вироком суду. Оскільки за ст. З Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, примус, який застосо­вується у вигляді кримінального покарання на вико­нання зазначеного обов’язку, природно, повинен ви­ходити від нашої держави. З іншого боку, за Консти­туцією України (ст. 19) ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому (ст. 55) права й свободи людини і громадянина захищаються судом і ці права і свободи можуть бути обмеженими (ст. 64) лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передба­чено у ст. 63 Конституції, де зазначається, що засу­джений користується всіма правами людини і грома­дянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Нарешті, ця ознака відтво­рює і ті положення Конституції України (ст. 124), згі­дно з якими правосуддя в Україні здійснюється ви­ключно судами, а судові рішення як раз і ухвалюються судами іменем України.[ 7.c.20,55 ]

Наступна ознака кримінального покарання поля­гає в тому, що воно застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Це важливе положення кримінального закону конкретизує принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встанов­лено обвинувальним вироком суду. Більш того, ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчи­ненні злочину. При цьому, за Конституцією України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, оде­ржаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Ще однією ознакою кримінального покарання є те, що воно полягає у передбаченому законом обмежен­ні прав і свобод засудженого. Вона ґрунтується на ци­тованих вище положеннях ст. 63 Конституції України і, розглядаючи цю ознаку, слід мати на увазі дві суттєві обставини. По-перше, обмеження прав і свобод за­судженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Те, що кара входить до змі­сту кримінального покарання, окрім того, про що йшлося стосовно примусу, прямо випливає з тексту ч. 2 ст. 50 КК, де зазначається, що покарання «має на меті не тільки кару». У реалізації карного аспекту кримінального покарання беруть участь як законодавець, так і суд. Оскільки КК (ч. 2 ст. 2) визначається, які покарання застосовуються до осіб, що вчинили суспільне небезпечні діяння, цей етап законотворення інколи позначається у теорії кримі­нального права як законодавча індивідуалізація покаран­ня, коли законодавцем у санкціях кримінально-правових норм фіксується певна типова, так би мовити, «середня» ступінь суспільної небезпечності всього злочину та окре­мих елементів його складу.

Система покарань у кримінальному праві.

Система покарань – це вичерпний загальнообов’язковий для суду перелік видів покарань, що характеризується внутрішньою єдністю та узгодженістю.

Система покарань визначається політичним ладом суспільства, рівнем злочинності в державі, її політичним та економічним розвитком.

Ознаки системи покарань:

1) система покарань встановлюється тільки законом;

2) система покарань є вичерпною (ст. 51 містить перелік видів покарань);

3) система покарань розташована в порядку від більш м’якого до більш суворого (в Кримінальному кодексі України 1960 p. порядок розташування покарань був навпаки: від тяжких до м’яких);

4) перелік покарань, що складає систему, є обов’язковим для суду;

5) покарання, що входять в систему, застосовуються, як правило, до всіх засуджених (види покарань щодо неповнолітніх визначені окремо в ст. 98 КК).

За порядком призначення згідно зі ст. 52 КК покарання поділяються на такі види:

1) основні покарання;

2) додаткові покарання;

3) покарання, що можуть призначатися і як основні і як додаткові.

Основні покарання призначаються самостійно, кожне окремо. Тобто, за один злочин може бути призначено одне самостійне покарання, не можуть призначатися в сукупності – два і більше покарання за один злочин.

До основних видів покарання належать (ч. 1 ст. 52 КК):

1) громадські роботи;

2) виправні роботи;

3) службові обмеження для військовослужбовців;

4) арешт;[30. c.9]

5) обмеження волі;

6) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців;

7) позбавлення волі на певний строк;

8) довічне позбавлення волі .[18. c. 735]

Додаткові покарання не призначаються самостійно, а тільки в сукупності з основними, додатково до них. До додаткових видів покарання належать (ч. 2 ст. 52 КК):

1) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

2) конфіскація майна.

Покарання, що можуть призначатися і як основні і як додаткові – тобто як основні вони застосовуються на загальних підставах, як додаткові – в межах, установлених Особливою частиною КК. До цих видів покарання відносяться (ч. 3 ст. 52 КК):

1) штраф;

2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Особливість покарань полягає в тому, щовсі вони, крімпозбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного позбавлення волі, мають встановлені законом межі, що дозволяє суду обирати не тільки вид, а й розмір покарання.[10. c.290]

Підмежами покарань слід розуміти часові (місяць, рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК (статті 52–63) відповідний вид покарання може бути призначений, а також їх певні фактичні межі, встановлені у конкретній санкції.

Загальною частиною КК межі покарань визначені для:

1) штрафу – від тридцяти до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу (вищі розміри штрафу передбачені, наприклад, частинами 1 і 2 ст. 204, ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 220 КК);

2) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю як основного покарання – від двох до п’яти років, а як додаткового – від одного до трьох років;

3) громадських робіт – від шістдесяти до двохсот сорока годин;

4) виправних робіт – від шести місяців до двох років із відрахуванням у дохід держави від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого;

5) службового обмеження для військовослужбовців – від шести місяців до двох років із відрахуванням у дохід держави від десяти до двадцяти відсотків суми грошового забезпечення засудженого;

6) конфіскації – від конфіскації частини майна до конфіскації всього майна, яке є власністю засудженого. Певним чином застосування конфіскації майна обмежує «Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком», наведений у додатку до КК;

7) арешту – від одного до шести місяців;

8) обмеження волі – від одного до п’яти років;

9) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовця – від шести місяців до двох років;

10) позбавлення волі на певний строк – від одного до п’ятнадцяти років .

Деякі особливості мають межі покарань, які застосовуються до неповнолітніх (статті 99–102 КК).[17. c.50]

За суб’єктом, до якого застосовуються покарання, вони поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні покарання, у свою чергу, поділяються на:

1) застосовані до будь-яких осіб, визнаних винними у вчиненні злочинів;

2) застосовувані до певних категорій осіб.

До першої групи загальних покарань слід віднести штраф і позбавлення волі на певний строк.

Покараннями, які не можуть призначатися певним категоріям осіб, є; громадські роботи, виправні роботи, арешт, обмеження волі, довічне позбавлення волі. Так, громадські роботи не призначаються інвалідам І або ІІ групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строкової служби (ч. 3 ст. 56 КК). Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК). Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей віком до семи років (ч. 3 ст. 60 КК). Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів І і ІІ групи (ч. 3 ст. 61 КК) .[16. c.522]

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були вагітними під час учинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК). Крім того, згідно зі ст. 98 КК, такий вид загального покарання, як конфіскація майна, не застосовується до неповнолітніх.[8. c.180]

Спеціальними покараннями є ті, які застосовуються лише до певного кола суб’єктів. Так, покарання у вигляді позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу може бути застосоване лише до особи, яка має таке звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас, а у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – до особи, яка обіймає відповідну посаду або займається відповідною діяльністю. Спеціальними покараннями є також службові обмеження для військовослужбовців (проте вони не застосовуються до військовослужбовців строкової служби) і тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців (це покарання застосовується тільки до військовослужбовців строкової служби).[23. c.800]

Система покарань – це встановлений у криміналь­ному законі вичерпний перелік розташованих у пев­ному порядку видів покарань.

Ознаками системи покарань є те, що вона:

а) складається із переліку конкретних видів покарань;

б) цей перелік визначений кримінальним законом;

в) види покарань розташовані у цьому переліку в пев­ному порядку; г) зазначений перелік є вичерпним.[13. c.541]

Система покарань у кримінальному законодавстві постійно змінюється разом із змінами в політичній, соціально-економічній ситуації в країні, розвитком права і культури, а також залежно від стану, структури і динаміки злочинності.

У чинному КК система покарань, які застосовують­ся до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, крім неповнолітніх, встановлена ст. 51.

Усього видів покарань сімнадцять (позбавлення права обіймати певні посади і позбавлення права за­йматися певною діяльністю по суті є різними видами покарань, так само як різними їх видами є позбавлення військового звання, позбавлення спеціального звання, позбавлення рангу, позбавлення чину і позбавлення кваліфікаційного класу). Законодавство більшості ін­ших країн передбачає значно меншу кількість видів кримінальних покарань. Але більш розмаїта система покарань є ефективнішою.

Перелік покарань, які можуть бути застосовані до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, встановлено ст. 98 КК.

Жодна інша, крім ст.ст. 51 і 98, стаття КК, а також жоден інший нормативно-правовий акт не встановлює видів кримінальних покарань. Система покарань може бути змінена лише шляхом прийняття відповідних змін до КК.

З моменту набрання чинності КК 2001 р. не визна­ються покаранням громадська догана і позбавлення батьківських прав, які застосовувались, відповідно, як основне і як додаткове покарання за КК 1960 p. Вони виключені із системи покарань, тому що перше із них за своїм характером не є кримінально-правовим і не відповідає природі злочину, а друге за своєю сутністю є мірою цивільно-правової, а не кримінальної відповідальності. Новими видами покарань, які не були відо­мі КК 1960р., є громадські роботи, службові обме­ження для військовослужбовців, арешт і обмеження волі. Такі види покарань, як заслання і висилка були скасовані в Україні Законом від 6 березня 1992 p., a смертна кара – Законом від 22 лютого 2000 p.

Не є покаранням примусові заходи медичного хара­ктеру (ст. 94 КК), примусове лікування (ст. 96 КК), примусові заходи виховного характеру (ст. 105 КК), а також передбачений санкцією ч. 3 ст. 204 КК такий примусовий захід, як вилучення та знищення виробле­них товарів.

Критерієм, який покладено в основу побудови сис­теми покарань, є їхня порівняльна тяжкість. При цьо­му усі види покарань розташовані в законі від менш тяжкого до більш тяжкого. Цим самим закон не тільки визначає, яке із покарань є більш чи менш тяжким, а й орієнтує суди спочатку на обрання найменш тяжкого виду покарання із числа тих покарань, застосування яких у даному конкретному випадку є законним і справедливим, а також необхідним і достатнім для ви­правлення винної особи та попередження нових зло­чинів (ч. 2 ст. 65 КК). Лише у разі, якщо найменш тя­жке покарання з урахуванням ступеня тяжкості вчине­ного злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують та обтяжують покарання, не може бути обрано, суд має обрати більш тяжке покарання із чис­ла передбачених санкцією відповідної статті Особли­вої частини КК (ч. 1 ст. 65 КК). Але КК України не мі­стить категорично-імперативної норми, аналогічної, наприклад, нормі ч. 1 ст. 60 КК РФ, згідно з якою «більш суворий вид покарання із числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у випадку, якщо менш суворий вид покарання не зможе забезпе­чити досягнення мети покарання».[27. c.98]

Розташування покарань від менш до більш тяжкого дозволяє суду також більш чітко визначати порівняль­ну тяжкість покарань, що має значенняпри заміні по­карання або його невідбутої частини більш м’яким по­каранням (ст.ст. 69, 82, 86 КК).

Перелічені вище покарання можуть призначатися у певному сполученні відповідно до порядку, визначеного законом. Правильне поєднання основного і додаткового (або двохчи більше додаткових) покарання сприяє більш ефективному досягненню мети покарання.

Особливістю покарань є також те, що усі вони, крім позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, а також довічного по­збавлення волі, мають встановлені законом межі, що до­зволяє суду обирати не тільки вид, а й розмір покарання. Підмежами покарань слід розуміти часові (година, мі­сяць, рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК (ст.ст. 52-63) відповідний вид по­карання може бути призначений, а також їх певні факти­чні межі, встановлені у конкретній санкції.

Загальною частиною КК межі покарань визначені для:

а) штрафу – від тридцяти до тисячі неоподатковува­них мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особ­ливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу (вищі розміри штрафу передбачені, наприклад, ч. ч. 1 і 2 ст. 204, ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 212, ст. 220 КК);

б) позбавлення права обіймати певні посади або за­йматися певною діяльністю як основного покарання – від двох до п’яти років, а як додаткового – від одного до трьох років;

в) громадських робіт – від шістдесяти до двохсот сорока годин;

г) виправних робіт – від шести місяців до двох ро­ків із відрахуванням у дохід держави від десяти до двадцяти відсотків заробітку засудженого;

д) службового обмеження для військовослужбов­ців – від шести місяців до двох років із відрахуванням у дохід держави від десяти до двадцяти відсотків суми грошового забезпечення засудженого;

е) конфіскації – від конфіскації частини майна до конфіскації всього майна, яке є власністю засуджено­го. Певним чином застосування конфіскації майна об­межує Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком, який є додатком до КК;

є) арешту – від одного до шести місяців;[

ж) обмеження волі – від одного до п’яти років;

з) тримання в дисциплінарному батальйоні війсь­ковослужбовця – від шести місяців до двох років;

к) позбавлення волі на певний строк – від одного до п’ятнадцяти років.

Деякі особливості мають межі покарань, які засто­совуються до неповнолітніх (ст.ст. 99-102 КК).

Система покарань дозволяє побудувати найрізно­манітніші санкції статей Особливої частини КК, в яких враховується існування десятків і сотень різних за сво­їм характером та ступенем тяжкості суспільно небезпечних діянь.[15. c.245] Значення системи покарань як вичерпного переліку видів покарань полягає також у тому, що суд не може призначити засудженому покарання, яке не входить до цієї системи. Нарешті, система покарань є основою для визначення карально-виправної та профілактичної політики держави як частини її кримінально-правової політики.

Крім загальних ознак, про які зазначено вище, всі покарання, передбачені ст. 51 КК, мають специфічні риси, які дозволяють класифікувати їх за певними критеріями.

Наши рекомендации