Первісні форми вірувань. Міфологія первісного суспільства

В історії первісних вірувань різних племен і народів, можна виділити три історичні типи уявлень про надприродне “чуттєво-надчуттєвий”, демоністичний і теїстичний. Перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерними були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатності не творити, а лише орудувати готовим). Продуктом подальшого релігієтворення став другий тип вірувань в надприродне – демоністичний, який полягав у вірі в духів (від грецьк. daimon – “дух”). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплемінного суспільства, були уявленнями про існування безплотних надприродних істот – духів, які вже мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою релігійного освоєння древнього світу.В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально-диференційованого розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлення про надприродне – теїстичний, пов’язаний з вірою в богів. Для цього типу, що існує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного змісту, характерними є уявлення про надприродне як могутню, всевладну істоту – Бога з іманентною йому деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. Історичні дані щодо найдавніших вірувань, на жаль, дуже обмежені, все ж дають підстави вважати, що серед них мали поширення фетишистські вірування (від португ. fetiko – “зачарована річ”). Ці вірування репрезентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових черепашок. Люди гадали, що фетишизовані предмети – камінці, кістки, панцирі черепах і т. ін. є живими істотами і можуть мати для них охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати ворогові шкоди, викликати чи притягати дощ, лікувати від пропасниці тощо.Що ж до тотемістичних вірувань (від індіанськ. ot-totem – “його рід”), то вони полягали в уявленнях про кровні зв’язки даного роду чи племені з певним тваринним чи рослинним “співродичем”. Тотем видавався реальною істотою, котра, проте, має особливі, “надчуттєві” якості, завдяки яким вона може надавати людям, як своїм братам і сестрам, певну допомогу. Зокрема, люди орла або ведмедя, вовка і т. п. вірили, що їхні співродичі-тотеми можуть передавати їх цінні риси – гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо. Але особливо поширеними серед найдавніших уявлень були анімістичні вірування (від лат. anima – “душа”). Вони полягали у вірі в “душу”, тобто, в існування у тілі двійника – душі, що видавався цілком реальною істотою. Вважалося, що від душі, яка має особливі властивості, залежать стани людини – життя і смерть, сон і неспання, здоров’я й недуга і що на душу, в свою чергу, можна впливати засобами контактної магії (харчем, ласкою тощо). Наші пращури, правдоподібно, часто уявляли душу у вигляді крові: розлита по тілу, вона давала життя усім його органам. Про такі уявлення свідчать численні поховання вохрованих покійників у ямах або скринях з кам’яних плит; вважалось, що вохра підтримує життєві сили душі, яка є носієм життя. Причому, первісні мисливці вважали, що душі померлих, залишаючи тіло, перебувають десь поблизу, в звичному для них довкіллі, а не відлітають на небо, у “вирій” – такі уявлення з’являються пізніше, пов’язуючись з вірою в духів та обрядами трупоспалення.Цікаво, що найдавніші вірування, зароджуючись ще за часів ранньородового суспільства, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизуються з нею. За свідченням Геродота, наприклад, деякі первісні племена вважали, що кожен з них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набуває людського образу.В епоху неоліту повністю встановилося землеробство і скотарство, виникають прядіння й ткацтво, розвивається далі виробництво керамічного посуду. В цей період формуються великі роди, інтенсивно йде створення племен, збагачення і зміцнення суспільних відносин. Усе це й приводить, зрештою, до якісних змін у віруваннях, які знайшли найбільш переконливий вияв у вірі в духів, що зароджується в мезоліті, еволюціонує в наступні епохи й передається в спадок українському та іншим народам.Перші відомості про демоністичні вірування знаходимо в українській міфології. Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні “поверхи” в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлений віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь – уявлень, які зароджуються ще в глибинах індоєвропейських часів. Другий “поверх” виникає, уже в епоху енеолітичної культури, коли в первісному суспільстві почали “кумирів творити”. Звичайно, “нижчі” вірування в духів не зникають з появою “вищих”, а живуть і в християнську добу. І все ж дещо можна сказати й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за змістом, домовики, польовики, лісовики, близькі до образів берегинь. Вони були добрими духами, що оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі і в лісі. Та поступово від впливом християнства ці образи набрали й негативних рис і часом народна свідомість тепер має їх за нечисту силу.Демоністична релігійність, певна річ, не обмежується уявленнями про упирів, русалок, домовиків тощо. Ще в епоху енеоліту починає складатися більш пізній історичний “поверх” демоністичного типу вірувань, який характеризує духовність пізньої трипільської та інших культур розвинутого первісного суспільства і є, так би мовити, межовим між вірою в духів і вірою і богів. Це – золотий вік землеробсько-твариницького господарства, розвитку металургії, панування общинної власності на землю, в надрах якої з часом виникає й поширюється соціальне розшарування, складається протистояння роду окремих сімей. Як наслідок останнього – йде зростання культу померлих предків, виділення поховань знаті, зникнення образу жінки в статуетках і заміна його чоловічим образом. Але в цілому весь цей період позначений майже повним пануванням світогляду розвинутого первісного суспільства з характерним для нього віруваннями аграрного й астрального стилів, передусім культом родючості, в надрах якого з часом виникають “вищі” образи духів та духів-богів.Так формуються міфи. Міфи – це природний результат розумової діяльності первісних людей, спрямованої на розкриття у найдрібніших деталях навколишнього світу, проявів особистого життя і волі.Міфи – це продукт тривалого формування. У них можна виявити нашарування на конкретних подіях різних фантастичних вигодах, це – історичні ідіоми. Тобто – це були згустки багатовікових спостережень, фантастично витлумачених відповідно до рівня розвитку людини того часу, коли міф народжувався.Історична функція міфів була визначена потребою у впорядкуванні нагромаджених людством уявлень про світ. Вони робили цей світ зрозумілим, пояснювали походження всього сущого, тлумачили події. На прикладі богів і героїв підказували норми поведінки, були критерієм добра і зла.При всій фантастичності міфічні образи містять глибоку думку, а весь світогляд первісної людини був міфічним. Міфологія первісного населення на території України включає аналогічні теми, притаманні міфам інших народів Землі. Це – міфи про Сонце та Місяць, про створення світу, про потоп, як відплату за зухвальство та егоїзм людини тощо. 3. Виникнення мистецтва, мови, письма.

Мистецтво. Верхній палеоліт — це час народження мистецтва. Його поява була величезним прогресом у пізнавальній діяльності людей, осмисленні навколишнього світу. Мистецтво зміцнювало соціальні зв'язки, допомагало формуванню первісної общини, ставало засобом передачі досвіду. Види образотворчого мистецтва палеоліту досить різноманітні: петрогліфи (зображення тварин і людей, виконані на камені), гравюри на кістках і рогах, рельєфи, малюнки, глиняні і кам'яні скульптури.

Із різноманітних гіпотез походження мистецтва (вроджені людські потреби, стосунки статевих партнерів тощо) переважає думка учених про те, що мистецтво зародилось у щоденній практичній діяльності людей, як результат їх утилітарних потреб і було складовою частиною життя первісих людей.

Деякі вчені пов'язують появу у людини потреби передати навколишній світ художніми засобами з релігійними магічними уявленнями, виникнення яких належить до того самого часу. Етнографія знає безліч прикладів, коли заклинання, танці навколо зображень вважалися засобом впливу на реальних тварин. Так, австралійські аборигени і сьогодні вірять: якщо чоловіки намалюють або «освіжать» новим розфарбуванням зображення тварин або рослин на стінах священної печери, то справжні тварини і рослини будуть добре розмножуватися. Серед малюнків палеоліту рідко, але трапляються зображення людей у масках. Широко відомий так званий «Чаклун» з печери Трьох братів у Франції — напіволень-напівлюдина. Мистецтво танцю, ймовірно, також розвивалося з імітації поведінки тварин, мисливських і військових вправ.

Питання про шляхи становлення образотворчого мистецтва є складною науковою проблемою. Одні дослідники першим прагненням зобразити щось вважають смуги на наносному шарі глини на стінах печер (їх називають «макарони») і «відбитки» рук. Інші ж доводять, що найдавнішим було «натуральне» мистецтво — виготовлення опудал тварин, на цій основі виникла скульптура, а вже потім — рельєф, гравюра, малюнок.

Давні художники широко застосовували охру — природну червону фарбу різних відтінків — від жовтуватого до пурпурного.

Художники палеоліту зображували переважно тварин: зубрів, коней, оленів, мамонтів. Перші малюнки недосконалі, але згодом майстерність досягла вражаючого рівня. Фігури тварин стали малювати упевненою лінією, дотримувалися пропорції. З'явилася штриховка, суцільне розфарбування, застосування різних кольорів, що допомагало відображенню об'єму. Шедеври печерного живопису з печер Альтаміра (Іспанія), Ласко, Фон-де-Гом (Франція) передають тварин майже в натуральний зріст з великою життєвою переконливістю.

Характерними для палеоліту також є невеликі за розміром жіночі статуетки. Вони виконані завжди за одним загальним принципом: кінцівки ледве намічені, риси обличчя не позначені, проте різко підкреслені ознаки жінки-матері. Такі статуетки образно називають «палеолітичними Венерами». Очевидно, що основна ідея цих зображень — ідея родючості, продовження роду. Вчені зв'язують їх з культом жінки-праматері в родовій общині, де спорідненість велася по материнській лінії.

Люди неоліту прагнули прикрасити майже все, що їх оточувало: кераміка покривалася орнаментом, дерев'яні вироби прикрашалися різьбленням, за розфарбованими глиняними статуетками можна судити, якими були тканини. Численними були особисті прикраси: намиста, браслети, каблучки, тіло розфарбовували чи татуювали. Декоративно-прикладне мистецтво становить основну прикмету мистецтва неоліту.

Духовне піднесення палеолітичної людини позначилось на її мистецтві. В Україні перші зразки мистецтва з’явилися приблизно в цю саму епоху. На стоянках Молодове І (Чернівецька обл.) і Пронятин (Тернопільська обл.) знайдено кістки тварин, прикрашені прокресленими лініями. На мамонтовій лопатці з Молодового І в центрі зображено тварину, а по боках – різні прямі та криві лінії. Розпис червоною вохрою зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта (Мізин) і на черепі мамонта (Межиріч), прокреслені композиції – на мамонтових бивнях (Межиріч, Кирилівська стоянка в Києві, Гінці), різні риски та ямки, розташовані в певному порядку на виробах із кістки, рогу, каменю. На Мізинській стоянці (Чернігівська обл.) знайдено кістяні пластинки з орнаментом (меандр, кути, «ялинки»), а також два браслети: один зроблено у вигляді широкої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментованої зигзагом і меандром, інший із п’яти дужок-пластинок, укритих рядами різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони. Твори мистецтва мізинської стоянки, вік яких 25-20 тис. років до н.е., належать до найдавніших пам’яток мистецтва не тільки в Україні, а й у всій Європі.

Мова.У становленні людини, ґенезі суспільної організації, розвитку культури важливу роль відіграли мислення і мова. Цілком очевидно, що мислення й мова – дві сторони одного процесу в становленні людини, процесу походження й розвитку трудової діяльності, виробництва й оволодіння людиною силами природи. Неправильно було б ставити запитання, що виникло раніше в історії найдавнішого людства – думка чи слово, яке виражає її.

Мислення і мова виникли одночасно, адже цілком зрозуміло, що - свідомо виготовлені найпростіші знаряддя праці ознаменували виникнення найпростіших уявлень, а вони, в свою чергу, мали передаватися або від одного члена колективу іншому або, як сума набутого досвіду, переходити до наступного покоління. Отже, поряд з появою найпростіших уявлень виникла й найпростіша форма передавання інформації – звукові сигнали.

Основою для виникнення таких звукових сигналів стали звукові сигнали гоміноїдів – безпосередніх предків людини. Напевне, ці звукові сигнали та життєві шуми стали тією базою, на якій розвинулася звукова мова. Зрозуміло, що лексичний запас її збільшувався з розвитком і поглибленням трудової діяльності людини.

Мислення і звукова мова зробили значний внесок у становленні людини в період «неолітичної революції». Ймовірно саме з цього часу почали формуватись мовні системи, які мало чим відрізнялися від існуючих нині. Згодом з перетворенням мов племен на мови народностей та з розкладом первісного суспільства почали складатися мовні сім’ї, тобто сукупності мов із типовою граматичною будовою й основним словниковим фондом, що походить із спільних коренів.

Між Балтійським морем і Середньою Азією виникла найбільша в світі індоєвропейська мовна сім’я, до якої належать сучасні слов’янські, балтійські, германські, кельтські, романські, іранські, індоарійські, а також вірменська, грецька й албанська мови.

Письмо. Мова і письмо з'явилися не вод­ночас. Звукова мова виникла, можливо, 2 млн. років тому. Письму ж не більше 6 — 7 тис. років.

Письмо — це система умовних лінійних (графічних) знаків для передавання тих чи інших елементів мови. Сама мова є знаковою системою відносно дійсності, а письмо — це знакова система відносно звукової мови (отже, письмо — це знаки знаків).

Письмо як особливий засіб спілкування має надзвичайно велике значення в розвитку людини й суспільства. Воно: дає змогу людям спілкуватися на великих відстанях і за великих часових проміжків (завдяки письму ми й сьогодні можемо знати, шо думали Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Володимир Мономах, хоча вони жили дуже давно);

- зберігає людський досвід, передаючи його з покоління в покоління;

- дає змогу оптимально організувати суспільне життя, виробництво, торгівлю, розвивати науку.

Цікаво відзначити, що найдавніші написи, які дійшли до нас, переважно пов'язані з господарською діяльністю людей (скільки зерна зібрано, скільки й кому його дано тощо). До сучасного письма людство йшло поволі й важко.

Найперше виникло так зване «предметне письмо». Його, щоправда, й письмом назвати не можна, бо ним були:

а) природні предмети, які використовувалися для передавання повідомлень (зламана гілка, покладений певним чином камінь, подарована квітка). Реліктом давнього предметного письма в Україні є звичай зустрічати гостей хлібом-сіллю, вручати небажаному женихові гарбуза тощо;

б) впорядкована система певних предметів: різнокольорові шнурки з вузлами, нав’язані на паличку в певному порядку й по-різному переплетені; переплетені торочки на скатерці, хустці — це теж залишки цього прадавнього «письма» наших предків;

в) зарубки на дереві, що використовувалися найчастіше для обліку днів, для складання боргових зобов'язань. Очевидно, згадувані в давніх книжках давньоруські «черти і різи» й були зарубками на дерев'яних паличках, дощечках, якими користувалися наші далекі предки для фіксації думок. Це вже можна вважати зачатками справжнього письма.

Піктографія.Найдавнішим графічним письмом були малюнки — піктограми. У піктографічному письмі інформація передається в малюнках. Їх не можна читати, можна лише тлумачити. Вони передають зміст повідомлення, але не відображають його мовної форми. Для передавання абстрактних понять таке письмо непридатне. Наші далекі предки, теж використовували піктографію. Найдавніші зразки письма на території України у формі піктограм - на кургані Кам’яна Могила (біля м. Мелітополя Запорізької обл.), а також - малюнки на кераміці трипільської культури, які максимально наближені до письма. Саме слово писати колись означало «малювати» (у ньому той самий корінь, що й у латинському слові pictus «розмальований»).

Ідеографія.Малюнки поступово перетворювалися на умовні знаки, символи, набували переносного значення. Піктограми ставали ідеограмами (позначками для понять, думок). Якшо раніше кружечок із крапкою посередині означав «сонце», то в ідеографічному письмі він став передавати поняття «день».

Найдавніше відоме ідеографічне письмо — єгипетські ієро­гліфи, месопотамський (шумерський) клинопис, а також китайське ідеографічне письмо. В Україні — це символи, накреслені на Великодніх писанках; візерунки, вишиті на рушниках.

Грецьке класичне письмо з 24 букв (17 букв для позначення приголосних і 7 голосних) було запроваджене 403 р. до н.е. Греки стали писати зліва направо, а не навпаки, як це робили фінікійці. На основі західногрецького письма виник латинський алфавіт, а на основі східногрецького (візантійського) — слов'янський (кирилиця), вірменський, грузинський. Кирилиця лягла в основу болгарського, македонського, сербського, українського, російського, білоруського алфавітів.

Графіка — це сукупність усіх за­собів певної писемності: букви, надрядкові знаки, позначення цифр, пунктуація, різні прийоми скорочення слів, пробіли між словами, відступи при абзацах, шрифтові виділення.

Ступінь досконалості графічної системи залежить від того, наскільки точно й однозначно вона в усій своїй сукупності може передавати звукову мову, її окремі елементи. Ідеальної графіки, зрозуміло, не існує: жодне звуко-буквене письмо не в змозі передати всіх відтінків природного звучання мови.

Сучасна українська графіка досить досконала: вона макси­мально прилаштована до звукового складу мови; букви в ос­новному відповідають фонемам (що важливо для правильного сприймання написаного тексту); вони, за небагатьма винятка­ми, однозначні. Щоправда, українська система пунктуації біль­ше відтворює логічну структуру думки, ніж її інтонаційне оформлення.

Трипільська культура.

Культура носила назву “Кукутень” за назвою села в Румунії, де були знайдені перші артефакти, пов’язані з нею. В 1884 році румунський науковець Теодор Бурада під час проведення розкопок знайшов елементи глиняного посуду та теракотові фігурки неподалік села Кукутень. Після того, як вчені ознайомилися з його знахідкою, було вирішено продовжувати розкопки, які розпочалися на цьому місці навесні 1885 року.

Дослідження пам'яток, пізніше віднесених до трипільської культури, мали місце в Галичині уже в 70-ті роки ХІХ ст. біля с.с. Кишилівці, Більче-Золоте та ін. Археолог Вікентій Хвойка відкрив перше трипільське поселення на території сучасної України 1893-94 рр. по вул. Кирилівській, 55 (нині вул. Фрунзе) в Києві. Хвойка презентував свої знахідки в серпні 1899 року на ХІ археологічному з'їзді в Києві. Офіційним роком відкриття Трипільської культури в Україні вважається 1893-й рік. В 1896-1897 роках кілька поселень з матеріалами, подібними до київських знахідок, Хвойкою, були знайдені в околицях містечка Трипілля Київського повіту (нині село Трипілля Обухівського району Київської області). Звідси, в радянських, молдавських, російських, українських та інших публікаціях для означення цих пам’яток поширена назва “Трипільська культура”.

Періодизація. Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи:

ü Початковий: 5300 — 4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)

ü Ранній: 400 0— 3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)

ü Середній: 3600 — 3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)

ü Пізній: 3100 — 2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н.е. племена трипільської культури почали розселятися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташовувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, підлогу і вогнище або печі з припічком змащували глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.

Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобськими культами. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, переважно прикраси: браслети, кільця, гачки тощо, а в поселенні біля села Корбуни в Молдавії знайдено великий скарб мідних речей, переважно прикрас, котрий датовано першою половиною V тисячоліття до н.е.

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с.Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство було розвинене більше, ніж раніше, полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялися з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобі. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола. Типові великі грушовидні та кратероподібні посудини для збереження зерна, миски, горщики, біконічні посудини та ін. (с. Володимирівка, Сушківка, Попудня, Шипинці); також з глини виробляли культові схематизовані жіночі статуетки, фігурки тварин, модельки жител. Суспільний лад племен Трипільської культури за цей періоду лишався далі матріархально-родовим. До середини доби відносять поселення, що їх виявив В.Хвойка в с.Трипілля, Верем'я, Щербанівка та ін.

Саме у цей час трипільці досягли найвищого розвитку: побудовано гігантські протоміста – добре сплановані поселення площею 300-500 га, де проживали понад 20 тис. жителів (наприклад, Майданецьке); блискуче розвивалося гончарство; вдосконалюється знаряддя праці в орному землеробстві; високо розвивалася духовна культура; фактично на порозі створення піктографічного письма зупинилися ці племена тощо.

Цей період в історії України дослідники називають «золотим віком» нашого розвитку. Трипільська культура на свій час не мала собі рівних у розвитку в Європі, випереджаючи тодішні єгипетську та античну культури.

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характерних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури. Усатівські племена західних районів Північного Причорномор'я та нижнього Подністров'я (села Усатове, Галеркани, Борисівка, Маяки та ін.) були асимільовані носіями ямної культури, відтак праіндо-європейцями. Історична доля інших пізньотрипільських племен була різна; зміни в їхній культурі Середнього і Горішнього Подністров'я пов'язані з появою на цій території племен культури кулястих амфор (рання бронза).

5. Культура епохи міді, бронзи та раннього заліза.

Мідь. Про значний розвиток виробів із міді та бронзоливарного виробництва, посилення обміну між племенами свідчить велика кількість скарбів мідних і бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор’ї і Закарпатті. Бронзовий вік (II –I тис. до н.е.) розпочався на території України, коли на ній проживали племена ямної, кемі-обинської, пізньотрипільської культур, а також культури кулястих амфор на Волині і Поділлі. Ямні племена на початку епохи бронзи населяли степ і лісостеп від Дону до Дунаю і стали основою для формування населення катакомбної культури. Хронологічно катакомбна культура, що розвивається в першій половині ІІ тисячоліття до н.е., йде безпосередньо за ямною, хоча деякий час катакомбні племена співіснували з пізньоямним населенням.

Пізньотрипільські племена, що відносяться до ранньобронзового віку, проживали на Волині, де їхня матеріальна культура представлена пам’ятками, розкопаними в селі Городське (Житомирщина), у Причорномор’ї – на території сучасної Одеси (досліджені пам’ятки усатівського типу), у Подністров’ї і Київському Подніпров’ї. У Софіївці на Дніпрі (південніше Києва) розкопано великий могильник, де в глиняних урнах або в неглибоких ямках, викопаних у піску, було знайдено обпалені кістки, що свідчить про існування обряду трупоспалення. Могильники, подібні до Софіївського, розкопані на Червоному хуторі (нині територія Києва) та біля с.Чернин на Дніпрі (північніше Києва).

Усатівський і Софіївський осередок Пізньотрипільської культури знамениті своїм металовиробництвом. Деякі вироби з міді зроблені там із застосуванням зварювання при температурі 350-400°С. Взагалі трипільці добре розумілися на обробці металу. Мідь могли і кувати, і плавити. Знали витяжку, рубання і пробивання отворів у металевих виробах. Але прийшов час бронзи, і бронза поступово витіснила мідь. Знаряддя з бронзи були твердішими, а для плавлення бронзи необхідна значно нижча температура – 800-900 °С, тоді, як для плавлення міді – понад 1000 °С.

Бронзає першим штучним металом: вона являє собою сплав міді й олова (інколи олово замінювали сурмою або миш’яком). Її плавили в печах–горнах, у невеликих гостродонних товстостінних глиняних тиглях. Розливали по формах глиняними ложками. Форми-матриці виготовляли, здебільшого, з м'якого каменю. Існував ще спосіб лиття по восковій моделі у глиняних формах.

На території України досліджено багато майстерень, де виготовляли бронзові речі. Наприклад, на місці такої майстерні біля села Волоське в Надпоріжжі знайдено близько 70 кам'яних і глиняних матриць для виготовлення 17 предметів – серпів, ножів, сокир і кинджалів. Багато подібних майстерень було у Причорномор'ї. Одну таку пам'ятку розкопано поблизу села Острівець Івано-Франківської області.

Серед знахідок трапляються керамічні трубочки, що служили соплами при штучному дутті міхами у бронзоплавильних горнах. Про значний розвиток бронзоливарного виробництва та посилення обміну між племенами свідчить також велика кількість скарбів бронзових виробів, знайдених, зокрема, у Причорномор’ї і Закарпатті. До їх складу найчастіше входять щойно виготовлені бронзові речі ще без слідів використання, а також зливки металу.

Мідь, що була основною складовою бронзи, плавили з руди, яку добували в копальнях. Залишки таких копалень виявлено, наприклад, в басейні річки Бахмут, притоки Сіверського Дінця поблизу міста Артемівська. Біля сіл Мідна Руда, Климівка, Пилипчатине та інших і дотепер на поверхні збереглися котловани глибиною до 2-3 м, звідки була вибрана мідна руда, представлена тут мідистими пісковиками.

У бронзовому віці триває поглиблення суспільного поділу праці. У степових племен посилюється роль кочового скотарства. Первісні пастухи поступово освоюють усі пасовиська, у тому числі і на плато, які розміщені досить далеко від долин великих річок. Люди в цей час, мабуть, уже оволоділи технікою спорудження криниць-колодязів. А лісостепові племена займалися орним землеробством, яке набуло поширення у зв’язку з опануванням більш досконалих знарядь, виготовлених з бронзи. Поряд з кількома сортами пшениці, ячменю, культивувалися також льон, коноплі, горох, сочевиця. Розвивається садівництво. На розкопках виявлено кісточки вишні, сливи-угорки, насіння ріпи, цибулі, часнику та маку.

Зі зростанням продуктивності праці створилися умови для посилення майнової нерівності. Про це красномовно свідчать виявлені скарби дорогоцінностей і перші багаті поховання. Один такий скарб знайдено у 1912 р. поблизу с. Бородино Бессарабської губернії (тепер в Одеській області). Він містив 11 цілих і 6 фрагментованих предметів: два срібні вістря до списів, втулку від третього, срібний кинджал і чотири шпильки з ромбічною головкою, бронзові платівки від облямівки дерев'яної чаші, чотири кам'яних сокири-молоти і уламки п'ятої, три булави з нефриту, змійовика і алебастру. Частина срібних речей має позолоту. Кам'яні вироби гарної, досконалої форми, відполіровані до блиску. Такі речі в ті часи становили, безперечно, велику цінність. Цей скарб датується серединою II тисячоліття до н.е.

В бронзовому віці збільшується рухливість населення. Це час пересування і змішування племен, особливо в степових районах. Згадувана катакомбна культура змінила ямну в Північному Причорномор’ї, Приазов’ї та на значній території Лівобережної України, а на Сіверському Дінці і в Подніпров’ї в другій половині ІІ тис. до н.е її змінила так звана зрубна культура, яка поширилася на величезний степовий простір від річки Урал до Дністра.

Бронзовий вік характеризується також багатьма військовими походами, в яких вирішальну роль зіграли скотарські племена під проводом своєї військової аристократії, що воювала на бойових колісницях, винайдених, як доводять, арійськими племенами мідно-бронзового віку. Могили воїнів вражають величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу. Племена катакомбної культури і культури багатопружкової кераміки першими оволоділи мистецтвом ведення бою на запряжених кіньми легких колісницях.

Бронзовий вік – це також час виникнення великих етнокультурних утворенень. Наприклад, племена тшинецької і комарівської культур, що прийшли на зміну культурам шнурової кераміки в середині ІІ тис. до н.е., є прямими предками слов’ян, а арійські племена зрубної культури Лівобережжя дали історії знаменитих кімерійців – етнос, який став першим на території України, що згадується в писемному джерелі –“Одісеї” Гомера.

Залізо. Формально прийнятими хронологічними рамками раннього залізного віку у Східній Європі вважається поширення залізних виробів з початку І тис. до н.е. і до середньовіччя – як правило, до 375 р.н.е. В цей рік гунами був розгромлений готський союз у Північному Причорномор’ї.

Сам термін “залізний вік” був запозичений з античної літератури, а французький археолог Жак де Морган у книзі “Доісторична людина” (1926) довів, що залізний вік настав у різних місцях Старого Світу в різні часи.

Найбільш проблемними питаннями у вивченні “раннього залізного віку” залишаються саме поняття цього періоду і визначення його початку на різних територіях. Бо ж за формальними ознаками залізний вік продовжується до нашого часу.

Фізичні особливості заліза, яке на повітрі швидко іржавіє та руйнується, призвели до того, що найдавніших залізних виробів у всіх музеях світу збереглося дуже мало. Окремі випадкові зразки залізних виробів належать до IV – II тис. до н.е. Вважається, що майже всі народи почали своє знайомство з цим металом із заліза метеоритного походження. І хоча уламки залізних метеоритів здавна привертали увагу людини, їх обробка була нелегкою справою: вони вміщували багато нікелю і можуть використовувати тільки шляхом кування у холодному стані. Відомо, що ескімоси Гренландії ще в минулому столітті використовували великий метеорит для виготовлення залізних вкладишів, подібно до того, як це робилося з кременю. У міфології багатьох народів метеоритне залізо називалося “небесним каменем”.

Широке застосування заліза у виробництві стало можливим лише після того, як його почали видобувати з руди. Залізні вироби дуже повільно входили в побут, господарство та озброєння і часто вживались поруч із бронзовими речами. На думку відомого дослідника періоду раннього залізного віку Б.М. Гракова, процес винаходу варки та кування заліза був самостійним у різних регіонах.

Найбільш ранні залізні вироби на території України засвідчено в сабатинівській культурі Південного Побужжя (XIII — XII ст. до н.е.). Один із предметів (невизначеного призначення) з матеріалів Острівецького могильника культури Ноа виготовлено із заліза.

Наприкінці ІІ тис. до н.е. клімат в Центральній Європі став надзвичайно посушливим і тривав з 1300 до 800 (за іншими даними – з 1250 по 650рр. до н.е.) Велика посуха XIII-XII ст. до н.е., неврожаї та голод у країнах Східного Середземномор’я засвідчені письмовими джерелами. На території України критична ситуація склалася у Степу, там стало неможливо займатися землеробством, а тваринництво могло існувати лише як кочове. У зв’язку з цим в регіоні різко зменшилася кількість населення.

Можливо, саме цим і пояснюється зникнення сабатинівських поселень, а пізніше – поява меншої кількості поселень і землянок білозерської культури. Тоді ж зменшилося населення й на теритоії Угорщини.

Домінуючою галуззю Лісостепу та Полісся стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях (сокира, рало). Саме тоді зросла продуктивність сільського господарства і з’явилися надлишки продуктів, відбувалося їх нагромадження. Утвердилися не лише соціальна, а й майнова нерівність.

Відбувся новий суспільний поділ праці: громадське ремесло відокремилося від сільського господарства і стало самостійним видом господарської діяльності із власними галузями (насамперед, бронзоливарним та залізорудним виробництвом). Це було викликано необхідністю займатися цими видами ремесел протягом усього року, повністю звільнившись від сільськогосподарських робіт, масовим попитом на вироби із бронзи і заліза, підвищення їхньої якості.

Відомі Кардашинський та Лойбоківський бронзоливарні центри Середнього Подніпров’я функціонували до XII ст. до н.е. Саме з цього часу зброю почали виготовляти із заліза, а не з бронзи. Адже у наступних – кіммерійських – пам’ятках було дуже багато предметів озброєння із заліза, які відзначалися вже розвинутими формами та технологією.