Джерела римського приватного права

Саме поняття «джерел права» використовується в трьох різних розуміннях:

1. Як джерело змісту правових норм;

2. Як спосіб, форма утворення (виникнення) норм права;

3. Як джерело пізнання права.

Що стосується власне римського цивільного (приват­ного) права, то його джерелом, у розумінні змісту право­вих норм, було рабовласницьке суспільство, яке саме в Стародавньому Римі досягнуло свого найбільшого роз­витку. Тим самим римське цивільне (приватне) право – це найдосконаліший зразок права рабовласницької фор­мації періоду найбільшого розквіту її продуктивних сил і суспільних відносин.

Щодо способу, форм утворення цього права, то джере­лами його становлення і розвитку протягом сотень років були: а) звичаєве право; б) закони – в епоху Республіки вони приймалися на народних зборах, в епоху принци­пату це були сентатусконсульти, а в період абсолютної монархії - імператорські конституції; в) едикти магістра­тів, тобто вищих посадових осіб; г) діяльність юристів.

Джерелами до пізнання римського права є конкретні юридичні пам'ятки (закони, кодифікації), праці юристів, а також істориків: Тіта Лівія, Таціна, Светонія та інших, ораторів: Цицерона та інших, письменників і драматургів: Петронія, Плавта, поетів: Вергілія, Овідія, Горація, в чиїх творах знаходять своє відображення правові реалії того­часної історичної доби.

Інституції Гая (1.2) дають такий перелік окремих дже­рел права: закони (plebiscita), сенатусконсульти, консти­туції імператорів, едикти магістратів, відповіді юристів (responsa pradentium). Цей перелік має бути доповнений ще одним джерелом - звичаєвим правом.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте поняття римського приватного права.

2. Назвіть системи римського приватного права.

3. Розкрийте сутність предмету римського приватного права.

4. В якому сенсі можуть трактуватися поняття «джерела права»?

5. Перелічить основні джерела законодавства (утворення законів) в різні періоди римської історії: царський, Республіки, принципату і домінанту.

Питання для самостійного вивчення

1. Звичаєве право і закон.

2. Едикти магістратів.

3. Діяльність юристів.

4. Кодифікації римського права.

Тема 2. Особи – поняття, правосуб’єктність, правове становище

Поняття особи

Особа (persona) – це істота, здатна мати права. Суб'єк­том права були фізичні і юридичні особи, причому грань між ними не проводилася. Здатність бути суб'єктом пра­ва, тобто носієм певних громадянських прав, за римсь­ким цивільним законодавством не була природженою властивістю людини. Зокрема, раби були не суб'єктами, а об'єктами права.

2.2. Поняття і значення правоздатності

Правоздатність (в сучасному розумінні терміна) ви­значалася словом «caput». Повна правоздатність склада­лася з трьох основних елементів – status libertatis (стан свободи), status civitatis (стан громадянства), status fa-miliae (сімейний стан). Лише особа з повним набором вказаних елементів (вільний, громадянин Риму, «батько сімейства») користувалася цивільними правами в повному обсязі. Ці права полягали в: 1. Праві вступати в закон­ний римський шлюб (ius conubii) та 2. Праві торгувати (ius commercii), тобто укладати будь-які угоди, складати заповіт і приймати спадщину та бути власником рухомо­го та нерухомого майна. Римський громадянин міг кори­стуватися усіма політичними правами, обиратися на най­вищі посади в державному апараті (консула, претора), і при тому не користувався повним об'ємом цивільних прав, якщо він продовжував перебувати під батьківською владою свого pater familias.

Виникала правоздатність або при народженні вільно­го (ним вважалося відділення від черева матері та крик новонародженого), або при наданні рабу свободи. В окре­мих випадках правоздатність могла виникнути і до наро­дження дитини (поділ спадщини, за якого до уваги бра­лися і т. зв. постуми, тобто діти спадкодавця, народжені після його смерті (D. 38.16. 3.9).

Припинялася правоздатність зі смертю вільного чи з його продажем у рабство (цивільна смерть). Іноді при вирішенні майнових спорів важливо було точно визна­чити момент втрати правоздатності, наприклад, для ви­значення наступності спадкування у разі смерті кількох членів родини, кожний з яких міг бути спадкоємцем ін­шого і вже, у свою чергу, передати право на спадок влас­ним спадкоємцям - за законом чи за заповітом. Якщо причиною смерті була катастрофа чи стихійне лихо, римське цивільне право допускало презумпцію одночас­ної смерті усіх таких пов'язаних майновими відносинами осіб.

Крім правоздатності, тобто наявності цивільних прав, існувало ще й поняття дієздатності, тобто здатності ко­ристуватися своїми правами самостійно. Дієздатність – це здатність здійснювати юридично значимі дії та відпо­відати за них. Дієздатність наставала з певного віку, вона також залежала від стану психічного здоров'я, способу життя громадянина (здійснення непривабливих вчинків тощо).

За віковим цензом неповнолітні громадяни Риму поді­лялися на 3 групи. Перша - це діти (infantes), хлопчики і дівчата у віці до 7 років. Вони вважалися абсолютно недієздатними, від їх імені діяв опікун. Друга - т. зв. impuberes, дівчата у віці 7-12 років і хлопці від 7 до 14. Представники цієї групи вважалися обмежено дієздат­ними, могли здійснювати дрібні угоди (купівля-продаж, дарування, обмін). Для більш важливих угод, особливо пов'язаних з нерухомістю, потрібна була згода опікуна (auctoritas tutoris), причому обов'язково ця згода мала надаватися в момент угоди - не завчасно і не постфак­тум. Третю групу становили молоді люди у віці до 25 ро­ків. Вони могли укладати будь-яку угоду від власного імені, але, у разі укладення відверто невигідної для себе угоди, мали змогу просити претора застосувати рести­туцію, тобто розірвання такої дії і повернення у почат­ковий стан. З II ст. н. є. представники цієї вікової групи отримали право просити для себе призначення куратора-піклувальника, який здійснював керівництво їхніми цивільними діями. Без згоди куратора представники третьої вікової групи могли вступати у шлюб (дівчата -з 12, хлопці - з 14 років) і складати заповіт.

Абсолютно недієздатними вважалися недоумкуваті і душевнохворі. За рішенням суду особу могли офіційно визнати «марнотратником», тобто нездатним розпоряджа­тися майном. Марнотратникові призначався піклувальник, без згоди (consensus) якого відбувалося лише набуття майна (наприклад, прийняття дарунку чи спадщини, не обтяженої боргами). Марнотратник ніс також майнову відповідальність за власні делікти (штраф за крадіжку чи образу). Витрати здійснювалися піклувальником; без його згоди марнотратник не міг також скласти заповітним запобігалася можливість брати у борг під майбутню спадщину.

Певні обмеження дієздатності наставали у випадку приниження честі за рішенням суду. Римське право зна­ло три ступеня такого приниження. Найвищий - т. зв. infamia, причиною якого були недостойні вчинки грома­дянина: проституція, лжесвідчення, вступ жінки у шлюб під час траурного року після смерті чоловіка (оскільки батьком дитини, народженої аж до 300-го дня після сме­рті чоловіка, вважався померлий, такий вступ у шлюб означав, що жінка одружується зі своїм коханцем, аби батьком можливої дитини вважався саме він, а не помер­лий), а також кримінальний злочин. Інфамія або насту­пала безпосередньо, infamia immediata, у зв'язку з пев­ними обставинами (вигнання з легіонів за негідну пове­дінку, подвійні заручини тощо), або ставала результатом доведеного звинувачення особи в деяких процесах, де звинувачення відстоювало злочинність чи недобросовіс­ність вказаної особи (iudicia publica no actio furti, vi bonorum factorum, iniuriarum, doli, pro socio, tutelae, mandati, depositi) - т. зв. infamia mediata.