Особливості архітектури та образотворчого мистецтва в другій половині 18 ст

На Правобережжі на західноукраїнсь­ких землях бароко розвивалося на основі європейської традиції. У європейському бароковому стилі виконано Домініканський костел (1745^1749) та собор св. Юра у Львові (1747-1762), Успенський собор Почаївської лаври (60-70-ті роки 18 ст.).

Найвідоміший архітектор українського бароко Іван Григорович-Барський.Він був вихованцем Києво-Могилянської акаде­мії. Архітектурну діяльність розпочав на­прикінці 40-х років 18 ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60-70-х роках 18 ст. Григорович-Барський був найпопулярнішим київським будівничим. Без його участі не зводилася жодна будівля на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, надбрамну церкву Кирилівського монастиря, Покровську церкву й церкву Миколи Набережного, брав участь у будівництві церкви Різдва Бого­родиці та магістрату в Козельці.

Іншим визначним будівничим був Сте­пан Ковнір.Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печер­ської лаври, названий його ім'ям.

Зверніть увагу, що риси барокової архі­тектури набули на українських теренах на­стільки значного поширення, що виявляли­ся навіть у дерев'яних спорудах народних майстрів. Найвизначнішою пам'яткою де­рев'яної церковної архітектури 18 ст. є запорізькийсобор у Самарі(нині Новомос­ковську), зведений народним майстром Якимом Погребняком.

Протягом другої половини 17-18 ст. в Україні розвивалася скульптура.Найвідомішим скульптором другої половини 18 ст.

був Сисой Шалматов- автор численних іконостасів і скульптур, зокрема у Хрестовоздвиженському соборі в Полтаві, у Мгарському монастирі у Лубнах, у церкві св. По­крови в Ромнах. Талановиті скульптори працювали і в Західній Україні, з-поміж яких найвидатнішим був Йоган Пінзель,автор скульптурного оформлення Святоюрського комплексу у Львові та ратуші в Бу­чачі.

З середини 18 ст. на Україні з'являються споруди з виразними елементами класици­стичного стилю. Класицизм в архітектурі характеризується світлими барвами, стри­маними й чіткими архітектурними форма­ми, відмовою від пишного оздоблення. Яскравими зразками класицизму в архітек­турі є палац Петра Рум'янцева-Задунайського в с. Качанівці на Чернігівщині та палац Кирила Розумовського в Батурині.

Велика історія України. Голубець.

ХХХ. Устрій, побут і культура Подніпровя в ХУІІ-ХУІІІ ст.

...

Освіта й шкільництво

Школа, закладена в 1615 р. при Богоявленському брацтві в Києві, в 1631 р. перемінена митрополитом Петром Могилою на колегію, була своєрідним університетом Гетьманщини. За Хмельницького вславилися поміж її професорами такі світочі тогочасної науки, як пізніший митро­полит С и л ь в є с т є р К о с і в та Інокентій Г і з ел ь, В 1694 р. переформовується київська колегія на академію й гуртує довкола своїх кафедр цвіт української науки й письменства. Вчать у ній — Лазар Баранович, Йоанікій Галятовський, Варлаам Ясинський, Осип Кроковський та інші, з її шкільних лав виходять такі культурні діячі, письменники, проповідники та полемісти, як Антін Радивилівський, Семен Полоцький, Степан Яворський, Дмитро Туптало та Теофан Прокопович.

Богато вчителів та учнів київської академії, перейшовши в Москву, стає там розсадниками західньо-европейської культури та її україн­ських питоменностей. Роля українських учених, письменників та мистців у розвитку московської культури другої половини XVII ст. многоважна, переломова. Без неї Москва не моглаб ніколи пробити собі «вікна в Европу» й мусілаб заглохнути в свойому фінсько-татарському назадництві. А хоч навчання в київській академії було оперте на богословській основі й обмежувалося зразу до граматики, реторики, поетики, діялєктики, льогіки й фільософії в їх середньовічно-схолястичному оформленні, то вже сам склад її учнів, що походили з усіх станів й готувалися в ній до всіх суспільно-громадських, політичних і церковних функцій, розсаджував її вузькі рямці до загально-освіт­нього й научного універсалізму. Грецька й латинська мова як основні, а польська, як помічна мова навчання, давали учням академії змогу до­повнювати свою освіту лектурою книжок, якими не могла похвалитися тогочасна українська наука й література. Не будучи університетом у стислому розумінню цього слова, київська академія була підготовчим ступенем до нього. Вона облегчувала українській молоді студії за кордо­ном. Поїздки української молоді на науку за кордон, сталися у XVII-XVIII ст. нормальним явищем. їдуть туди не тільки діти заможних сі аршин-землевласників, але й простих козаків і міщан так само, як для всіх, навіть для селянських дітей стоять отвором двері київської ака­демії. Тоді, коли на дикій Московщині закордонні поїздки молоді були заборонені духовною владою, що лякалася західньо-европейської культурно-релігійної «зарази», а за Петра І треба було силою ламати ляк москалів перед закордоном, тоді українці почували себе в Західній Европі, як у себе дома. Привязані до своєї церкви й обряду, вони не ляка­лися студіювати по католицьких та протестантських школах. Неменче свобідно почувалися чужинні на Україні — щойно на її північно-східних межах кінчалася культурна Европа й починався дикий степ та московська варварія.

Сирійський діякон Павло Алепський, що подорожував по Україні й Московщині в останніх роках Хмельниччини (1654—1655) носив «наначе замок, на серці» а думки його «були до краю придавлені», коли їздив по Москвії та як тільки ступив на українську землю, його душу «залила радість і серце розширилося».

Найбільшого свого розцвіту досягла київська академія за часів гетьмана Мазепи. Скількість її учнів досягла тоді 2000 річно, а хоч во­на, по полтавському розгромі, впала до 160, то вже у другому десятиліт­тю XVIII ст. вона піднімається до поверх 1000. Вчилася в ній не тільки молодь Гетьманщини, Правобічної України, Галичини, а навіть заглух­лого Закарпаття, але й великий гурт молоді південно-словянських країв, що стогнали тоді під турецьким ярмом. Київська академія кінця XVII й перших десятиліть XVIII ст. була огнищем культури не тільки для самої України, але для цілої низки споріднених з нею культурою країн словянського світу. Ще будучи колегією, вона мала свої філії в Винниці на Поділлі (1632) та в Гощі на Волині (1639). Ставши акаде­мією вона потворила свої колегії в Чернигові (1700), Білгороді, а від 1726 р. в Харкові, Переяславі (1730) та інших городах, творючи в той спосіб мережу середнього шкільництва на Україні. Добою розцвіту київської академії по Мазепі були часи митрополита Р а ф а ї л а Заборовського (1731 —1747) одо не тільки відбудував академіч­ні будинки, але й притягнув до академічних кафедр таких визначних учених і богословів того часу, як Митрофан Довгалевський, Михайло Козачинський та Юрій Кониський. Зпід їхньої руки вийшла ціла низка діячів, з фільософом Григорієм Сковородою на чолі, що своєю працею й творчістю поклали підвалини під українське культур­но-національне а потім і політичне відродження XIX ст. З київської академії вийшов м, і. славний московський письменник Ломоносов.

Та в міру поступу науки київська академія, з особливим узглядненням богословя й схолястичною методою навчання, починає відста­вати від життя. Українська молодь шукає чимраз частіше знання на закордонних університетах, вслід за чим гетьман Розумовський почи­нає заходи над закладенням українського університету в Батурині та над переміною могилянської академії та університет. Думка про уні­верситет не вмірає разом з гетьманством. Переємник Розумовського — Румянцев носиться з думкою заложения двох українських університе­тів — у Києві й Чернигові. Університету домагається від царського уря­ду українське дворянство в своїх «наказах» з І 767 p., але заснування українського університету, головнож у Києві, суперечило політичним інтересам московської влади. Щойно в 1786 р. вдалося князеві Патьом-кіну добути дозвіл на закладення університету в Катеринославі. Смерть Патьомкіна не дала зреалізуватися проектові катеринославського уні­верситету, вслід за чим почали виринати нові університетські проекти то в Чернигові, то в Лубнях, то знов у Новгороді Сіверському. Нарешті в 1805 р. станув на українській землі перший університет, але не на території Гетьманщини, а на Слобїдщині, в Харкові, що весь час свого існування була безпосередно підчинена московській владі. Гетьманська Україна, Козацька Держава не добилася таки свого університету й мусіла вдоволитися його сурогатом, що ним була Могилянська Академія. Та й на її научний універсалізм наложив свою тяжку руку царський уряд. В 1783 р. введено в ній навчання російською мовою, а в 1810 р. перемінено її на духовну, суто богословську академію, а її філії на бого­словські семінарії.

Важкі умови політичного життя Гетьманщини не дали київській академії піднятися до рівня університету, вони спиняли в розвою її колегії, не сприяли теж розвиткові початкового, народнього шкільництва. А все таки народне шкільництво Гетьманщини не приносин» сорому культурі Козацької Держави, ані своего скількістю ані якістю. В 1748 р. було на території семи полків Гетьманщини 866 народніх шкіл, що в зіставленні з густотою населення, давало одну шко­лу на 1000 голов. В 1767 р. в одному тільки чернигівському полку бу­ло 143 школи, тобто на 746 голов населення припадала одна школа. В чотирьох полках Слобідської України було тоді 124 школи. Ті школи утримувало само населення, що дорожило грамотністю й освітою. Ще за Хмельницького здивував сирійського подорожника Павла Алеського факт поширеної серед «козацького народу» грамотности. По його словам більшість козаків як теж багато жінок приходило до церкви з молитовниками, а на хорах усі співали з нот. Про таку грамотність ніко­му й не снилося в тогочасній Московщині.

Та подібно, як колись на цілій Україні під Польщею, а потім в Гали­чині, Волині й на Правобічній Україні, вся українська верхівка культур­но ополячувалася, так теж обмосковлювалася поволи й громадська вер­хівка Гетьманщини.

«Відірвана від народу, не чуючи в себе міцного грунту під ногами, українська старшина хилилася в політиці, хилилася і в культурному та національному життю й з легким серцем приймала чужі звичаї, чужу мову, чужу культуру. Дивилася на москалів, як на варварів, на півдиких, некультурних людей, але приймала мову й звичаї... тих варварів» (М. Грушевський). Тут вирішувала питання, не культурна висшість, одо від часів Хмельницького до Мазепи була по українському боці, але політична перевага Московщини.

На Гетьманщині, як скрізь у країнах переможених менче культур­ними народами, наростала та різноголосиця поміж почуттям культур­ної висшости й пониженням, випливаючим з політичної залежносте. Українська дворянська верства, «ця невеличка горстка людей», як пи­сав про неї «правитель» України Румянцев до цариці Катерини «інакше не відзивається, як тільки, що то вони найперші в цілому світі й що нема від них нікого сильнішого, нікого сміливішого, нікого розумнішого, та що ніде нема нічого доброго, нічого корисного, нічого справді свобідного а все, що в них є, то найкраще»...

...