Які характерні риси та особливості розвитку культури Київської Русі?

Розвитку культури Київської Русі періоду середньо­віччя притаманні такі риси: домінуючий вплив хрис­тиянської релігії; запозичення та творче переосмис­лення візантійських традицій, знань та канонів; поя­ва нових культурних явищ та ін.

У період середньовіччя християнська релігія мала великий вплив на розвиток матеріальної та духовної культури. Церква стала своєрідним центром, у якому органічно синтезувались витвори майстрів різних культурних сфер —-архітектури, жи­вопису, музики, скульптури, літератури. Так само як правос­лавна релігія була поставлена на службу державі, культура в цей час повинна була служити церкві, свідченням чого є абсо­лютне домінування у мистецтві біблійних сюжетів, у літера­турі — релігійної проблематики, в архітектурі — культових споруд. У цей час саме церква стає одним з найдоступніших місць задоволення естетичних потреб народу.

Християнство, надавши імпульсу державотворчим та куль­турним процесам на Русі, сприяло поширенню візантійського впливу у різних сферах суспільного життя і в культурі, зокре­ма, що було особливо відчутно на початку християнізації. В цей період давньоруська література розвивається в рамках ві­зантійських канонів, які визначили жанри (житія, проповіді, повчання) та стриману стильову манеру викладу. Іконопис, наслідуючи візантійські зразки, відрізняється абстрактністю і статичністю. В архітектурі набуває поширення візантійський стиль, запозичується техніка цегляної та кам'яної кладки, пе­реймається досвід створення фресок та мозаїк. З часом почали виявлятися глибинні давньоруські основи. В літературі з'явля­ється емоційне і пристрасне, яке не мало аналогів ні у візан­тійській, ні в європейській літературі («Слово о полку Ігоре­вім» — 1187 p.). З XI ст. у церковному живописі започатко­вується процес розмивання візантійських канонів: все частіше спостерігаються світські сюжети, релігійні композиції напов­нюються реальними образами, побутовими сценами, набувають національних рис. Яскравим прикладом цього є фрески Софії Київської. До речі, саме Софійський собор є прикладом поєд­нання візантійського стилю і місцевих традицій. Значна кіль­кість овальних бань у кам'яних храмах є виявом впливу до­християнських традицій спорудження капищ (язичницьких куль­тових споруд).

Звісно, візантійський вплив на розвиток культури Русі був значним, але не вирішальним, оскільки все візантійське в процесі «ослов’янення» творчо переосмислювалось, якісно видо­змінювалось під впливом місцевих традицій. Феномен давньоруської культури виріс не з пересаджених варязького чи візан­тійського саджанця. Він є своєрідним синтезом місцевих тра­дицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Так, відомий скіфський звіриний стиль прикладного мистецтва, що сформувався під впливом культур Греції і Переднього Сходу досить помітно виявляється у галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по дереву, київських фібулах та змійови­ках. Ряд елементів (висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, будівельні навики) черняхівської та зарубинецької слов'янських культур (перша полови­на І тис. н.е.), на яких позначився вплив римської цивілізації, відродились і розвинулись у часи Давньоруської держави.

Ще у дохристиянський період східні слов'яни мали свою писемність. Місцеве населення користувалось абеткою із 27 літер, з яких 23 відповідали грецькому алфавіту, а 4 (Б,Ж,Ш,Щ) мали слов'янське походження. Літописна інформація про спо­рудження палаців княгині Ольги, а також відкриття монумен­тальної ротондоподібної архітектурної споруди, зведеної май­же на 50 років раніше від Десятинної церкви, свідчать про те, що ще в дохристиянський період слов'яни мали високий рівень ремесла, певну його спеціалізацію, які давали змогу створюва­ти монументальні споруди на основі синтезу власного досвіду та архітектурних впливів сусідніх народів.

Існування власної писемності та освіти завжди були основ­ними ознаками цивілізованості народу. Вже в часи Володими­ра та Ярослава мудрого шкільна освіта була важливою сфе­рою загальнодержавної та церковної політики. Про високий рівень розвитку освіти свідчить існуюча в той період диферен­ціація навчальних закладів: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа «книжного вчення» (для підготовки священи­ків); світська (приватна) школа домашнього навчання (для купецького та ремісничого міського населення).

Накопиченню знань, обміну інформацією, розвитку шкіль­ництва сприяло заснування при храмах, монастирях та кня­зівських дворах їх бібліотек. Найвідомішими були книгозбірні Ярослава Мудрого, його правнука Миколи-Святоші, волинсь­кого князя Володимира Васильковича, ченця Григорія. Кни­ги переписувалися і поширювались на Русі (за підрахунками вчених, її книжковий фонд налічував щонайменше 130—140 тис. томів), незважаючи на їх надзвичайно високу ціну .

Книгописні майстерні та бібліотеки стали тим ґрунтом, на якому виросла вітчизняна оригінальна література. Самобутнім літературним жанром стало літописання, що було започаткова­не наприкінці X — на початку XI ст. У 1037 — 1039 pp. що­річні статті були об'єднані у перший давньоруський літописний звіт. Вершиною історичної думки в рамках літописної традиції вважається «Повість минулих літ», створена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. До нас дійшло близько 1500 літописних списків, що являють собою невичер­пне джерело історичних знань. До визначних оригінальних пам'яток давньоруської літератури належать «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володи­мира Мономаха, перша давньоруська енциклопедія «Ізборник» (1073 p.), «Слово о полку Ігоревім» та ін.

Християнство зумовило появу та поширення на Русі мону­ментальної культової архітектури. В ранній період храмобудів­ництва домінує візантійська традиція. Типові риси візантійсь­кого стилю чітко простежуються у перших монументальних спорудах: Десятинній церкві у Києві (X ст.), Спасо-Преображенському соборі у Чернігові (1031 —1036 pp.). У зведеному в 1037 р. Софійському соборі вже яскравіше проступають слов'янські традиції. Починаючи з XII ст., в архітектурі Русі візантійський вплив слабне, з'являються риси західноєвропейсь­кого романського стилю, дедалі чіткіше виявляються місцеві особливості. Поступово .формуються вітчизняні архітектурні школи — київська, галицька, переяславська. В перебудовано­му вигляді із пам'яток цього періоду до нас дійшли церкви Кирилівська (1146 p.), Василівська (1183 р.) у Києві, Борисоглібський собор (1128 р.) у Чернігові, церква Пантелеймона (1200 р.) у Галичі. У церковному будівництві широко вико­ристовувались фрески та мозаїки. Про високу майстерність руських ремісників переконливо свідчить той факт, що моза­їчні композиції Софійського собору виконані із смальти, спектр якої включає 177 кольорових відтінків на золотистому тлі.

Християнство дало поштовх розвиткові давньоруського іко­нопису. Спочатку ікони завозились із Візантії та Болгарії, але незабаром складаються і місцеві традиції іконописання. Пер­шими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерсь­кого монастиря Григорій і Аліпій (Алімпій). Саме з ім'ям Аліпія деякі фахівці пов'язують ікони «Печерської Богородиці» і так званої Великої Панагії. Поступово відриваючись від візан­тійського коріння, формуються самобутні іконописні школи: київська, галицько-волинська, володимиро-суздальська та ін.

Переконливим свідченням форсованого розвитку культури є динамічне зростання кількості давньоруських міст. Якщо у XI — першій половині X ст. літописи згадують про 16 міст, то у XII —XIII ст. їх налічується близько 100. Варто підкреслити, що саме міста, будучи центрами концентрації суспільного жит­тя, виконували роль не тільки політичних та економічних осередків, а й були своєрідними лабораторіями, у яких з місцевих традицій та досягнень світового досвіду синтезувалась само­бутня давньоруська культура.

Світлична