Країни Балтії: західноєвропейська модель

Найупевненіше шляхом незалежності пішли країни Балтії — Литва, Латвія й Естонія, що наполегливо здійсню­ють курс на повернення своїх держав у лоно європейської цивілізації. 2004 року держави Балтії стали повноправними членами НАТО та Європейського Союзу.

У країнах Балтії за основу суспільно-політичного ладу обрано західноєвропейську модель із розвиненим парламен­таризмом і особливим наголосом на тому, що носієм дер­жавності є нація.

Першою в березні 1990 р. проголосила незалежність Литва (територія — 65,3 тис. кв. км; населення — 3,6 млн чол.). 25 жовтня 1992 р. на виборах до Сейму перемогла Де­мократична партія праці Литви, а 14 лютого 1993 р. Прези­дентом Литви став лідер цієї партії Альгірдас Бразаускас. Передумовами проголошення незалежності А. Бразаускас назвав дві: по-перше, Литва має дуже глибоке коріння дер­жавності — ще з початку XIII ст., по-друге, литовці дуже натерпілися від сталінізму. Багатьох із них було вивезено до Сибіру. Те, що Україна пережила в 20—30-ті роки, Литва зазнала 1949 року.

Конституцію Литовської Республіки прийнято на рефе­рендумі 25 жовтня 1992 року. Відповідно до Конституції, Литовська держава є демократичною республікою. Вона створюється народом, якому належить суверенітет. Литва — парламентська республіка. Державна влада в Литві здійсню­ється Сеймом, Президентом республіки й урядом, судом. Повноваження влади обмежуються Конституцією. Установи влади служать людям.

Сейм складається з представників народу — 141 члена Сейму, які обираються терміном на чотири роки на підставі загального, рівного, прямого виборчого права, шляхом таємного голосування. Президент республіки є керівником держави, представляє Литовську державу й виконує все, що ставиться йому в обов'язок Конституцією й законами. Уряд Литовської Республіки складають прем'єр-міністр і міністри. Прем'єр-міністр, після схвалення Сеймом, призначається та звільняється Президентом республіки. Міністри за подан­ням прем'єр-міністра призначаються та звільняються Пре­зидентом республіки.

Конституційний суд ухвалює рішення про відповідність законів та інших актів Сейму Конституції, а актів Президен­та республіки й уряду — Конституції або законам. Консти­туційний суд складається з дев'яти суддів, які призначають­ся Сеймом терміном на дев'ять років і тільки на один термін повноважень. Суддями Конституційного суду можуть приз­начатися громадяни Литовської Республіки з бездоганною репутацією, які мають вищу юридичну освіту й стаж юри­дичної або науково-педагогічної діяльності за спеціальністю юриста не менш як 10 років.

Право на самоврядування гарантується державним тери­торіально-адміністративним одиницям і здійснюється через відповідні ради самоврядування. Нагляд за дотриманням ор­ганами самоврядування Конституції й законів, за виконан­ням рішень уряду здійснюється призначеними урядом представниками.

Нині в Литві є всі атрибути незалежної держави: Конс­титуція, Конституційний суд, національна валюта. Литва є членом ООН, Ради Європи, членом Європейського Союзу і НАТО. Владні структури Литви розв'язують два центральні завдання, які, зрештою, є спільними для балтійських країн, — виживання економіки й забезпечення національної неза­лежності.

Дві болючі проблеми негативно впливають на економіку Литви. Це — завищення цін на енергоносії та нестача кредитних ресурсів. Вихід вбачається в переоснащенні ви­робництва новими технологіями, збільшенні інвестицій у розвиток економіки. Як позитивний фактор оцінюють уве­дення твердої національної валюти — лита, практично за­вершено приватизацію державної власності. Однак іноді є потреба в коригуванні ухвалених раніше рішень. Йдеться насамперед про сільське господарство. Протягом 1991 — 1992 років було практично знищено колгоспи. Близько 400 тисяч людей, які працювали в сільському господарстві, за­лишилися без роботи. Внаслідок цього Литва втратила май­же 50 відсотків сільськогосподарської продукції — однієї з головних груп товарів, яка забезпечувала внутрішні потреби й визначала експортні можливості країни. Уряд прагне віднайти фінансові ресурси та спрямувати їх на допомогу дрібним господарствам, щоб вони стали на ноги.

Соціально-економічну ситуацію в Литві (з окремими застереженнями її можна прирівняти до Латвії та Естонії) оцінює екс-прем'єр цієї країни депутат Сейму Казиміра Прунскене: «Наше найбільше загальне нещастя не в еко­номічній кризі чи в недостатній допомозі Заходу, а в нашо­му власному безсиллі, виснажливому з'ясуванні чужої вини та своїх образ, взаємній ворожнечі. Жодна Москва чи інший «центр» не диктують нам умов й на наші території серйозно не зазіхає. А якщо можемо порядкувати самі, то хто нам заважає?».

А. Бразаускас зауважив, що ці роки не тільки для Литви, а й для багатьох держав — країн Балтії, Центральної Євро­пи, колишнього СРСР — стали революційними, поворотни­ми. Це була складна ситуація, в якій головне — трансфор­мація мислення. Ціле покоління росло, вчилося, працювало в зовсім іншому ідеологічному просторі. Переорієнтація ви­магала дуже великих жертв, у тому розумінні, що значна частина людей не змогла прийняти нове життя, їм довелося або відійти самим, або під натиском нових політичних та ідеологічних сил пристосовуватися до нової дійсності.

Задля об'єктивності слід зазначити, що, за свідченням міжнародних експертів, хоча рівень литовських цін на ос­новні види товарів і послуг мало чим відрізняється від світо­вих, Литва поволі, але невпинно здобуває стійку репутацію «дешевої» країни. Це стосується насамперед продуктів: мас­ла, молока, сиру, яєць, хліба, картоплі, ковбасних виробів. Обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) у 1995 році зріс на 4,5 відсотка. Відбулося це вперше після 1990 p., коли ВВП неухильно знижувався. Тенденція зростання валового внутрішнього продукту зберігалася й у наступні роки. У 2003 році зростання ВВП становило 8,9 відсотка, а серед­ньомісячний заробіток працівника — 360 доларів США, причому щороку дохід на людину збільшується.

Конституція Литви забезпечує основи для нормального функціонування всіх гілок влади — парламентської, прези­дентської, урядової й судової, що зумовлює політичну гро­мадянську стабільність в Литві. Громадянство Литовської Республіки набувається за народженням чи за іншим уста­новленим законом обґрунтуванням. Порядок надання гро­мадянства й виходу з нього встановлюється законом. Згідно з Законом про громадянство в Литві, на відміну від Латвії й Естонії, за основу взято так званий «нульовий» варіант, відповідно до якого всіх, хто жив у країні на час прийняття закону й виявив бажання залишитися, визнано громадянами Литви. Громадяни, які належать до національних меншин, мають право на розвиток своєї мови, культури та звичаїв.

На початку 1998 року Президентом Литви обрано 72-річного Валдаса Адамкуса — людину, яка 40 років про­жила в західному світі, має прогресивні погляди, незаанга-жоване уявлення про свободу, і головне, добре знає прави­ла гри, що діють у цивілізованому світі. Громадяни Литви першими на пострадянському просторі обрали главою дер­жави емігранта. Президент Литви чітко визначив пріорите­ти зовнішньої політики країни — прагнення вступу до НАТО й ЄС, піднесення іміджу держави, всебічний розви­ток і зміцнення зв'язків з усіма сусідами, насамперед із Польщею та Росією. В. Адамкус підтвердив необхідність збереження добросусідських відносин із Україною.

Трохи несподіваний, хоча, напевне, закономірний ре­зультат дали президентські вибори в Литві, що відбулися на початку січня 2003 року. В. Адамкуса в другому турі виборів переміг колишній прем'єр-міністр Литви та мер Вільнюса Роландас Паксас. Новий глава держави на 30 років молод­ший за свого попередника. За Паксаса проголосувало май­же 55 відсотків виборців, за Адамкуса — 45 відсотків. Ролан­дас Паксас — 46-річний лідер ліберально-демократичної партії, депутат Сейму, за освітою інженер, за покликанням — льотчик. Його часто називають «литовським Чкаловим». Після оголошення результатів виборів В. Адамкус визнав, що причиною його поразки став низький рівень життя в ли­товській провінції й значне соціальне розшарування серед громадян країни.

Новий Президент Литви Р. Паксас заявив, що зберігати­ме зовнішньополітичний курс Литви, яка, за президентства В. Адамкуса, одержала запрошення стати членом НАТО та Європейського Союзу. Р. Паксас неодноразово заявляв про необхідність зміцнення зв'язків із Росією. Щодо відносин із Україною, новий литовський Президент прагнув продовжу­вати лінію свого попередника.

Переконливим прикладом українсько-литовського спів­робітництва є шведський вантажний потяг «Вікінг», який зв'язує Іллічівськ і Одесу з литовським портом Клайпеда. Вікторас Баубліс, Надзвичайний і Повноважний посол Лит­ви в Україні, Молдові та Грузії зазначав: «На цей проект не­обхідно дивитись і в ширшому, регіональному контексті. Для товарів із країн Північної Європи це найдешевший шлях до Чорного моря. А для України й країн Чорномор­ського басейну — найкращий шлях у Північну Європу і навіть у Північну Америку».

Наприкінці 2003 року Сейм Литви заслухав висновок спеціальної комісії з приводу порушень Президентом Литви Р. Паксасом Конституції країни — його звинуватили у зв'яз­ках із російською мафією, порушенні державної таємниці та незаконному втручанні в процес приватизації. Раніше ці звинувачення було оприлюднено таємними службами Лит­ви. Висунуті звинувачення підтвердив Конституційний суд. Депутати Сейму визнали Р. Паксаса винним. За кожний із вердиктів було віддано трохи більше необхідних 85 голосів, однак факт залишається фактом. Сам Паксас, виступаючи перед депутатами напередодні голосування, заявив, що не вважає себе винним: «Система метиться мені. Це вендета за мої зусилля в боротьбі з корупцією». Пізніше Р. Паксаса було виправдано.

Литва стала першою країною в Європі, яка усунула гла­ву держави з посади внаслідок імпічменту. Як вважають екс­перти, те, що в Литві відбувся імпічмент, є більше плюсом, ніж мінусом для міжнародної репутації країни. Литва витри­мала випробування демократією, все відбулося в досить су­ворих юридичних нормах.

29 червня 2004 року у другому турі президентських ви­борів Валдас Адамкус, змагаючись із депутатом Сейму, пер­шим прем'єр-міністром пострадянської Литви Казимірою Прунскене, переміг з невеликою перевагою — за нього проголосувало 52,2 відсотка виборців, за К. Прунскене — 47,8 відсотка.

У Латвії (територія — 64,6 кв. км; населення — 2,4 млн чол.) 4 травня 1990 року прийнято Декларацію про відновлення незалежності Латвійської республіки, яку країна от­римала в 1918 p., Конституції 1922 p., яка визначала країну як незалежну демократичну республіку. Суверенна влада держави належить народу. Латвія — парламентська респуб­ліка. Сейм складається зі ста народних представників, оби­рається терміном на три роки загальним, рівним, прямим, таємним і пропорційним голосуванням. Президент рес­публіки обирається Сеймом терміном на три роки закритим голосуванням не менш як 51 голосом членів Сейму. Прези­дент республіки представляє державу в міжнародних відно­синах, призначає латвійських і приймає іноземних диплома­тичних представників. Кабінет міністрів складається з прези­дента міністрів і запрошених ним міністрів. Для виконання своїх посадових обов'язків президенту міністрів і міністрам необхідна довіра Сейму. За свою діяльність вони відповіда­ють перед Сеймом. Право законодавства належить Сейму. Перед законом і судом усі громадяни рівні. Судді незалежні й підкоряються тільки закону. Вони затверджуються Сей­мом і є незмінними. У Латвії існують суди присяжних. Здій­снювати правосуддя можуть лише ті органи, яким це право надано законом, і лише в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до Конституції, влітку 1993 р. обрано Сейм Латвії, Президентом — Гунтіса Улманіса (до речі, його дядь­ко Карліс Улманіс був Президентом довоєнної Латвії, а після війни зазнав репресій).

На початку жовтня 1995 р. відбулися вибори до шостого Сейму Латвії. П'ятивідсотковий бар'єр подолали дев'ять із 19 політичних партій, які брали участь у парламентських ви­борах. Найбільшу кількість місць (18) отримала лівоцентри-стська партія «Саймнікес» («Господар»), 16 — «Народний рух Латвії», 16 — владна партія «Латвійський шлях». Соціа­лістична партія отримала в Сеймі лише шість місць. Спіке­ром парламенту обрано Ілгу Крейтусе, одного з лідерів Де­мократичної партії, яка входить до об'єднання «Саймнікес». Як відомо, тривалий час на цій посаді перебував Анатолій Горбунов.

У червні 1996 року Г. Улманіса Сейм переобрав Прези­дентом Латвії на повторний термін.

На виборах до парламенту Латвії восени 1998 р. найбіль­шу кількість місць отримала Народна партія (її лідер — глава продовольчого концерну «Авелат» Андрас Шкеле). «Саймнікес», «Селянський союз» (партія Президента Г. Ул-маніса), Партія праці, Партія Зелених не подолали 5-відсот-ковий бар'єр і не ввійшли до Сейму.

17 червня 1999 року Сейм Латвії 52 голосами із 100 об­рав новим Президентом Латвії Вайру Віке-Фрейберга. У ми­нулому — професор психології Монреальського університе­ту, 61-річна В. Віке-Фрейберга залишила Канаду й очолила Інститут Латвії. При складенні присяги в Сеймі Латвії, В. Віке-Фрейберга обіцяла працювати в ім'я процвітання народу й республіки. Це єдина жінка-президент у Цент­ральній і Східній Європі.

Нову розстановку політичних сил у Сеймі визначили парламентські вибори, що відбулись у Латвії на початку жовтня 2002 року. Перемога дісталася партії «Новий час», яку очолює колишній голова Центрального банку Ейнар Ре-ше. Ця політична організація здобула 24 відсотки голосів, а 19 відсотків голосів, або друге місце, виборола коаліція «За права человека в единой Латвии». «Бджоли» представляють себе як захисники російськомовних громадян країни. Тре­тьою прийшла до фінішу права Народна партія, яку очолює колишній прем'єр-міністр Андріс Шкеле — вона набрала 17 відсотків голосів.

Президента Латвії В. Віке-Фрейберга у червні 2003 р. пе­реобрано на другий чотирирічний термін. На засіданні латвійського Сейму за неї проголосувало 88 депутатів зі 100. Президент країни має надзвичайну високу довіру населення (рейтинг популярності сягає 80 відсотків).

Латвії не пощастило уникнути економічних знегод. Різко підскочили ціни на енергоносії, квартплату, зростає майно­ва нерівність громадян. Прожитковий мінімум становить 172 долари на місяць, середня зарплата — 315 доларів, се­редня пенсія — 125 доларів. До цього слід додати проти­стояння корінного й некорінного населення, допускаються порушення прав людини.

У зовнішньополітичній сфері Латвія, як і інші балтійські країни, ввійшла у 2004 році до НАТО й Європейського Союзу.

Усі, хто відвідував Естонію, найменшу країну з держав Балтії (територія — 45,2 тис. кв. км, в ній живе 1 млн 423 тис.

населення, з них 64 відсотка — естонці (титульна нація), 28,5 відсотка — росіяни, близько трьох відсотків — українці, близько двох відсотків — білоруси, решта п'ять відсотків — поляки, фіни, євреї й інші національності), сприймали її як екзотичний край із вузенькими романтичними вуличками й шинками старого Таллінна, університетською солідністю Тарту, провінційним курортним благополуччям Пярну, за­тишком загублених у лісових хащах хуторів.

Естонія, як і інші країни Балтії, проголосила незалеж­ність у 1990 році і, як Латвія, поновила свою державність 1918 року й рішуче стала на шлях політичних і економічних реформ, стратегію яких було визначено так: відрегулювати свої стосунки із Росією й повернутися обличчям до Заходу, не втрачаючи статусу транзитної держави.

Конституцію (Основний Закон) Естонської Республіки прийнято 28 червня 1992 року, за нею Естонія — самостійна й незалежна демократична держава, де носієм верховної влади є народ. Естонія — парламентська республіка. Діяль­ність Державних Зборів, Президента республіки, уряду рес­публіки та судів здійснюється за принципом поділу та зба­лансування влад.

Законодавча влада належить державним зборам у складі 101 депутата. Члени Державних Зборів обираються в ході вільних виборів на основі пропорційності. Державні Збори обирають Президента республіки. Він є главою естонської держави, представляє країну в міжнародних відносинах, скликає Державні Збори й відкриває їх перше засідання, призначає кандидата на посаду прем'єр-міністра. Виконавча державна влада належить уряду республіки, до складу якого входять прем'єр-міністр і міністри. Уряд республіки здій­снює внутрішню й зовнішню політику держави, спрямовує й координує діяльність урядових установ, організовує вико­нання законів, постанов Державних Зборів і актів Президен­та республіки, виконує інші обов'язки, віднесені Консти­туцією й законами до відання уряду.

Правосуддя здійснюється тільки судом. До системи судо­чинства входять повітові, міські й адміністративні суди, окружні суди й Державний суд. Державний суд є найвищою судовою інстанцією, що розглядає судові рішення в касаційному порядку. Державний суд є одночасно судом конс­титуційного нагляду.

Розв'язання усіх питань місцевого життя і місцевим об­лаштуванням покладено на місцеві органи самоврядування, що діють на підставі законів самостійно. Одиницями місце­вого самоврядування є волості та міста. Представницькими зборами місцевого самоврядування є ради, які обираються на вільних виборах загальним, рівним, прямим і таємним голосуванням терміном на три роки. Порядок роботи ор­ганів місцевого самоврядування й нагляд за їхньою діяль­ністю визначається законом.

На початку березня 1995 року в Естонії відбулися чергові вибори до парламенту. Із 101 депутатського місця 42 манда­ти отримав блок коаліційної партії та Об'єднання селян, 20 мандатів — Партія реформ. Владна партія «Вітчизна» має лише 7 місць у парламенті. Новий уряд утворено коаліцій­ною партією, об'єднанням селян і Партією реформ.

У квітні 1999 року депутати обраного нового парламен­ту, в якому праві партії мають більшість (53 із 101 депутата), підтримали запропоновану Президентом Естонії Леннартом Мері кандидатуру Марта Лаарі на наступні чотири роки. Новий прем'єр-міністр у своїй програмовій промові підтвер­див зовнішньополітичні пріоритети: швидка інтеграція до Європейського Союзу та вступ до Північноатлантичного альянсу.

Західні оглядачі називають Естонію відмінницею ринко­вих перетворень. Естонія в економічній сфері не тільки відірвалася від ближніх сусідів, а й випередила більшість держав Східної Європи. Це той випадок, коли неухильне дотримання теоретичних монетаристських схем привело до успіху. Країна взяла курс на приватизацію, яка сягнула 85 відсотків. Спостерігається твердий валютний курс, низь­кий рівень інфляції. Наслідком цього, як і приросту внут­рішнього валового продукту, було зростання середньої зар­плати, яка становить 400 доларів за місяць.

Естонія цілком відкрита для іноземних товарів і капі­талів, їй належить провідне місце серед східноєвропейських країн за обсягом іноземних інвестицій на душу населення. Хоча це призводить до неоднозначних наслідків. Більшість крамниць у Таллінні — 100-відсоткове кліше західноєвропейських торговельних центрів, у них дедалі частіше можна почути фінську, шведську й норвезьку мови. М'ясокомбіна­ти купують фіни, але переробляють на них не естонську яловичину, а дешевшу фінську, залишаючи естонських ви­робників без роботи. Характерна деталь: фігурку головного столичного естонського символа «Старого Тоомаса», яку раніше в Таллінні можна було купити на кожному розі, за­раз знайти вельми важко.

Одним із болючих питань для Естонії, як, зрештою, і для інших країн Балтії, було перебування в країні російських військ. Після численних зустрічей на різних рівнях відбули­ся переговори між президентами Росії й Естонії, під час яких було підписано угоду про виведення російських військ до 31 серпня 1994 р. і соціальні гарантії військовим пенсіо­нерам. Війська виведено вчасно, складніше розв'язується питання про соціальний захист військових пенсіонерів, російськомовних громадян. І це проблема не лише Естонії. Невирішеною залишається одна зі складних проблем — на­дання громадянства тим, хто його не має (в Естонії 250 ти­сяч осіб без громадянства). Закон про громадянство, інші законодавчі акти надто ускладнюють реалізацію державної програми інтеграції неестонців в естонське суспільство.

В Естонії до цього питання ставляться спокійно і ствер­джують, що за ситуацією з правами національних меншин у їхній країні здійснюють моніторинг різноманітні західні інститути протягом дванадцяти років і жодних претензій з цього питання Таллінн не одержує. В естонських школах як обов'язкова вивчається російська мова, у вузах створено російськомовні групи. Причому студенти охоче вивчають ділову російську, знаючи, що вона знадобиться їм у май­бутньому бізнесі.

Характеризуючи відносини Естонії та України з Росією, Президент Естонії Л. Мері свого часу заявив, що «в Україні ключ не тільки до європейської безпеки, а й до демократич­ного розвитку Росії». І далі: «Стійкість України спроможна по-дружньому підштовхнути Росію до такого розвитку».

21 вересня 2001 р. Президентом Естонії став 74-річний Арнольд Рюйтель, відомий політичний і державний діяч країни, який з 1983 по 1998 р. очолював естонський парла­мент. Визначаючи відносини Естонії й України, А. Рюйтель заявив: «Наші відносини з Україною дуже міцні на духовно­му рівні. У нас дуже стійкі культурні зв'язки, те саме — в економіці. А в міжнародній політиці наші першочергові зав­дання — вступ до ЄС і НАТО. Україна також до цього праг­не. Я гадаю, що в цьому напрямі ми підтримуватимемо одне одного».

На виборах до рійкікоту — парламенту Естонії, що відбу­лися на початку березня 2003 року, перемогу здобула Цент­ристська партія на чолі з мером Таллінна, колишнім міністром внутрішніх справ Едгаром Савісааром. За цент­ристів проголосувало 25,4 відсотка виборців. Трохи менше естонців віддали свої голоси за праву партію «Республіка» — 24,6 відсотка. Партія реформ, яку очолює прем'єр-міністр Естонії Сійм Коллас, здобула 18 відсотків голосів. Партії російськомовної меншості Естонії (Об'єднана народна російська партія та Російська партія) вперше після 1991 р. не ввійшли до складу нового парламенту.

Короткі висновки

1. У країнах СНД поряд із загальними рисами — станов­ленням владних структур і перманентною еко­номічною кризою, з якої ці держави виходять із вели­кими зусиллями, — є свої відмінності. Кожна держава прагне бути політично незалежною, в чому нара­жається на опір Росії.

2. Практично всі держави на пострадянському прос­торі (виняток становлять відносини Росії з Білоруссю та Вірменією) прагнуть вийти на зв'язки за межі співдружності.

3. Україна поряд зі стратегічним партнерством з Росією визначила своїм стратегічним напрямом інтеграцію із Заходом.

4. Молдова прагне нормальних стосунків із Росією й до­магається дружніх відносин із Румунією.

5. Казахстан, Узбекистан, Киргизстан і Таджикистан створили Центральноазійський Союз. У цих країнах зміцнюється економічна стабільність, поліпшується

інвестиційний клімат, члени Союзу здійснюють узгод­жену зовнішню політику тощо.

6. Статус нейтральної держави демонструє Туркмені-стан.

7. Найпослідовніше політику незалежності від Росії здійснюють країни Балтії, які внаслідок цілеспрямо­ваних зусиль зрештою стали членами ЄС і НАТО.

Контрольні запитання та завдання

1. Які особливості суспільного розвитку країн СЕД і Балтії?

2. Схарактеризуйте модель суспільно-політичного ладу Росії.

3. Порівняйте політичні структури України, Білорусі та Молдови.

4. Визначте загальні риси й особливості трансформації політич­них структур у центральноазійських країнах.

5. Схарактеризуйте політичний устрій країн Закавказзя. В чому причини міжнаціональних конфліктів у цьому регіоні?

6. У чому виявляються риси західної моделі політичного устрою в країнах Балтії?

ЛІТЕРАТУРА

1. Новые конституции СНГ и Балтии: Сборник документов. — М., 1998. - 672 с.

2. Батенко Т. Королі СНД: Портрети двадцяти президентів (тенденції та закономірності розвитку в пострадянському просторі). — Львів, 2000. - 216 с

3. Михальченко Н. И., Андрущенко В. П. Кравчук. Украйна 1991 — 1995. - К., 1998. - 512 с