Стан і розвиток культури в україні в першій половині xix ст
Розвитку культури названого періоду була притаманна подальша активізація антиукраїнської політики царизму в цій галузі. У культурній сфері існувала класова поляризація, що значно затримувала духовний розвиток трудового населення. Так, система шкіл в Україні не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. За даними на середину 40-х років, у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській і Полтавській губерніях з населенням понад 7 млн. чоловік було лише близько 10 тис. учнів, причому 70% з них становили діти дворян, чиновників, купецтва. Нестача приміщень, підручників, низька матеріальна забезпеченість не сприяли нормальній роботі початкових шкіл.
До того ж русифікаторська політика царизму в Україні, що особливо посилилась після польського повстання 1830 p., гальмувала розвиток національної школи.
Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впроваджувались чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.
У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року в містах. Дітей навчали (російською мовою) читання, писання, елементарних арифметичних дій, основ православної релігії.
У повітових училищах і професійних учбових закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) навчалися вихідці із заможних верств населення. Для дворянства засновувалися гімназії. Протягом першої половини XIX ст. в Україні їх було відкрито в Одесі, Харкові, та Києві (по дві), Чернігові, Полтаві, Катеринославі та інших містах. З 1828 р. навчання тривало 7 років.
Крім державник, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, продовжували діяти дяківські школи, які утримувалися на. кошти батьків і в яких діти навчалися переважно українською мовою, читали буквар, часослов і псалтир, співали церковних пісень.
Існували також приватні пансіонати, що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812 p.), Полтаві (1817 p.), Одесі (1829 p.), Керчі (1836 р.) і в Києві (1838 p.).
Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський у Одесі (1817 p.), Кременецький на Волині (1819 p.), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 pp. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет) і Ніжинський, заснований у 1820 р. на кошти братів Безбородьків і перетворений у 1832 р. на гімназію вищих наук.
Більшість польських середніх шкіл було переформовано в російські гімназії після подій 1830—1831 pp.
Почала відігравати все більшу роль вища освіта. Велике значення мало заснування 1805 р. Харківського університету, який підготував до середини століття близько 3 тис. фахівців. Проте не слід забувати, що царський уряд не був зацікавлений у відкритті університетів. 1834 р. на базі ліквідованого Кременецького ліцею відкрився Київський університет, про який в урядовому документі було заявлено, що він відкривається «для поляків південно-західного краю». Але згодом українські університети стали, всупереч сподіванням уряду, центрами науки і культури. Якщо у рік відкриття Харківського університету в ньому навчалося 65 студентів, то у 1855 р.— 492. Відповідно у Київському університеті в 1834 р. навчалося 62 студенти, а в 1855 р.— 808 студентів. Ці осередки були і центрами науки в Україні. За дореформний час 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як в Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими були математики М. Остроградський та Т. Осиповський, славіст І. Срезневський, філолог О. Потебня, історик М. Костомаров.
У Київському університеті працював талановитий вчений І. Вернадський (батько першого президента АН УРСР В. Вернадського).
Біля витоків українського народознавства стояв видатний вчений-енциклопедист М. Максимович. Видані ним 1827 р. «Малороссійськія песни» згодом дослідники назвали «золотою книгою для українства». 1834 р. його було призначено ректором Київського університету. Йому належали понад 100 праць з різних наукових проблем. Максимович виступав проти норманської теорії походження Русі. Він же став першим істориком Коліївщини — народного повстання на Правобережжі 1768 р.
У формуванні історичної свідомості українців відіграла велику роль праця М. Маркевича «История Малороссии» (1842—1843 pp.). Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво зібрав А. Скальковський. Найбільш значною була Його «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (1841р.).
У 20-х — 30-х роках у Львівському університеті велися дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І. Могильницький написав першу в Галичині граматику українською мовою. У 1818 р. у Петербурзі була опублікована перша граматика української мови, складена філологом О. Павловським. І. Срезневський і М. Максимович у своїх працях спростували твердження великодержавної Росії та Польщі, що нібито українська мова не окрема мова, а діалект російської та польської.
У 1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції «Собор руських учених», на якому Я. Головацький прочитав реферат про окремішність української мови. З'їзд обговорив питання народної мови в школі та ін.
Вирішальну роль у завершенні процесу становлення української національної мови відіграли праці основоположників новоукраїнської літератури: І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, М. Шашкевича і особливо геніального українського поета Т. Шевченка.
Зачинателем нової української літератури став І. Котляревський (1769—1838 pp.), автор «Енеїди».
Одним з найвидатніших поетів першої половини XIX ст. в Україні був П. Гулак-Артемовський (1790—1865 pp.). Визначне місце у розвитку української літератури належить Г. Квітці-Основ'яненку, І. Срезневському, А. Метлинському, М. Костомарову — відомому історику України.
Видання «Кобзаря» 1840 p., а потім «Гайдамаків» було важливою подією в українській літературі. З появою Шевченка українське відродження стало безсумнівним, а література і мова не потребували ніяких доказів свого права на існування.
Певного розвитку набула бібліотечна справа. З кінця 30-х років почала функціонувати бібліотека Київського університету. Для жителів Одеси в 1830 р. була відкрита перша в Україні публічна бібліотека. Великими зібраннями славились бібліотеки Ніжинської гімназії вищих наук і Рішельєвського ліцею.
На розвиток українського образотворчого мистецтва великий вплив справила Петербурзька академія художеств. Професійні майстри живопису І. Сошенко, Д. Безперчний, Т. Шевченко та ін., що працювали в Україні, були її випускниками, зокрема вихованцями К. Брюллова, його послідовниками. Досить згадати тут майстерно виконані Шевченком малюнки Києво-Печерської лаври. Т. Шевченко та П. Федотов заклали основу критичного, реалістичного мистецтва. Важливу роль у розвитку української художньої культури відіграв випускник названої академії К. Павлов. Правдивістю зображення відзначаються виконані ним портрети Д. Горленка, Б. Лизогуб, картина «Тесляр» та ін.
Становище художників, що перебували у кріпосній залежності (І. Усенко, П. Золотуха, С. Алексеев та ін.) було дуже важким. Щоб прожити, вони були змушені давати уроки малювання.
Художники-пейзажисти М. Сажин, І. Сошенко, В. Штернберг прагнули до найреалістичнішого зображення природи.
Розвивалася й українська архітектура. У першій половині XIX ст. на зміну пишності українського барокко прийшов академічний, стриманий стиль класицизму. При плануванні міст обов'язково виділявся адміністративний центр із площею, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів мали відкритий характер.
Забудовувалися нові міста, засновані наприкінці XVIII ст.: Маріуполь, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та ін. Зокрема, в Одесі за проектом петербурзького архітектора Ж. Тома де Томона 1809 р. було споруджено перший будинок оперного театру. Архітектурний стиль Києва у ті часи визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджено церкву на Аскольдовій могилі (в 1810 р. дерев'яну церкву замінили кам'яною ротондою з колонадою й ампірною банею. Тарас Шевченко зберіг на одному із своїх малюнків її вигляд у 1846 p.), церкву Різдва Христового (1810—1814 pp.), яка мала для українців особливе значення. Саме в ній стояла труна з тілом Тараса Шевченка від 6 до 8 травня 1861 р. під час перевезення до Канева. Цей же архітектор збудував ансамбль Контрактової площі на Подолі та інші споруди.
Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркової архітектури, зокрема таких пам'яток, як палац Розумовського в Батурині, парк «Олександрія» на березі Росі у Білій Церкві, палац Галагана у с. Сокиринцях на Чернігівщині та ін.
Залишила в ці часи помітний слід в культурі і музично-пісенна творчість. Продовжували побутувати землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, весільні та ін. Популярними були пісні-романси «їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Т. Шевченка «Думи мої», «Заповіт» та ін. Славилися кобзарі, лірники Андрій Шут, Остап Вересай.
Навесні 1838 p. M. Глінка перебував в Україні з метою набору співаків. Він набрав для капели 19 хлопчиків і двох дорослих. Серед них був С. Гулак-Артемовський — небіж письменника П. Гулака-Артемовського, який згодом став родоначальником української національної опери.
Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори у знатних осіб, на яких виступали М. Лисенко, Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький.
Із великими концертами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії та ін.
Театральне мистецтво побутувало у формі народних драм, лялькового і «живого» вертепу, інтермедій. Продовжував існувати кріпацький театр. На Полтавщині завдяки І. Котляревському та М. Щепкіну почав діяти професійний український театр. У 1819 р. відбулась постановка «Наталки-Полтавки» і «Москаля-чарівника» І. Котляревського. Національна драматургія заявила про себе творами Г. Квітки-Основ'яненка, Я. Кухаренка, Т. Шевченка. В українських виставах брали участь М. Щепкін, М. Рибаков та ін. російські актори, у російських — Я. Шумський, В. Капніст, К. Сомник та ін.
Особливо активізувався розвиток театру в 30-ті—40-ві роки. У зміцненні його реалістичних принципів важливу роль відіграв Т. Шевченко. Його драма «Назар Стодоля» (1843 р.)—одна з перших побудована на соціальному конфлікті.
Таким чином, основним змістом соціально-економічного, політичного і культурного розвитку України у першій половині XIX ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного ладу.
Гайдуков