Феномен міграції до країн Західної Європи як підстава формування нового соціополітичного поділу
В попередньому підрозділі ми розглядали вплив етномовного поділу на політичне життя європейських країн за умов, що ці групи складаються з громадян зазначених країн. Водночас етномовна гетерогенність европейських країн має і інший формат, який визначається активною імміграцією до Европи представників не европейських країн. Вони, з огляду на різні причини, не завжди набувають громадянство, проте протягом досить значного періоду постійно проживають, досить часто, компактними спільнотами. За кількістю окремі “нові” етномовні групи перевищують в багато разів “традиційні” не титульні етномовні групи. Їхня присутність у соціальному просторі продукує відповідно власні політичні проблеми. В цьому підрозділі проаналізуємо політичні проблеми/наслідки для европейських країн міграційних процесів.
Феномен імміграції належить до тих явищ, які постійно супроводжують людство в його історії. В сучасному контексті імміграція не є суто демографічним питанням, а досить часто має яскраво виражену політичну складову. На думку В.Ваддемелея, проблема імміграції до Західної Європи на початку ХХІ ст. досягла критичної межі і має комплексний характер для суспільства та особливо для політичних еліт [81,1]. Актуальність питання імміграції для європейських країн має багато складових. Ми хотіли би розглянути лише декілька. По-перше, з кінця 90-их років минулого сторіччя міграційні процеси до європейських країн не лише відчутно збільшились кількісно, а й помітно змінилися якісно. Вираженням цього стало суттєве зростання серед іммігрантів представників з неєвропейських країн, які в країні перебування переважно намагалися і намагаються зберегти власну культурну та етнічну самобутність, що фактично спричиняє протиставлення національній європейській культурі країни перебування. По-друге, проблеми імміграції стали предметом активних суспільних дискусій, перетворюючись на виборчі завдання/зобов’язання та гасла політичних партій правого спрямування. Кінець минулого сторіччя і початок нового ознаменувалися суттєвим зростанням підтримки цих партій в абсолютній більшості європейських країн. Дослідники, які аналізували ситуацію, дійшли висновку про формування якісно нового типу політичних партій – нових правих партій з яскраво вираженим популістським характером [82, 207]. По-третє, терористичні акти у США 11 вересня 2001 р., загроза тероризму в свідомості багатьох людей пов’язані з присутністю у власній країні іммігрантів, що додатково ускладнило суспільні дискусії. По-четверте, актуальність цієї теми містить значний внутрішній український інтерес. Він пов’язаний не лише з прагненням України провести комплексні перетворення, які дадуть змогу претендувати на членство в Європейському Союзі, а й з тим, що Україна стала країною, через яку значна кількість іммігрантів з різних країн світу намагається в’їхати до Євросоюзу, проте певна частина тих, кому цього зробити не вдається, залишається в Україні. З конкретизацією часових меж набуття членства в ЄС Україна дедалі більше приваблюватиме потенційних мігрантів. На цьому ж етапі з нашої держави багато співвітчизників виїхали на заробітки до європейських країн і процес цей триває. Як зазначив А.Геддес, у 2001 р. в Португалії українці становили одну третину від всіх іммігрантів, ставши найбільшою сред інших іммігрантів групою [ 83, 84].
Вивчення міграційних процесів передбачає аналіз статистичної інформації. Незважаючи на те, що у розвинених європейських країнах система збору статистичної інформації добре налагоджена й існує значна кількість спеціалізованих інституцій, які займаються збором відповідної інформації, та видань, де вона публікується, достовірність такої інформації інколи викликає сумніви. У табл. 15 ми свідомо подаємо інформацію стосовно того самого року, але з різних джерел. Обидві інституції – Євростат [І - 84] і спеціалізовані підрозділи ЦРУ, – які готують такий звіт щороку для уряду США [ІІ - 85, 86], дуже поважні, проте різниця у даних, які вони наводять, суттєва. На нашу думку, це зумовлено низкою чинників, серед яких найвагомішими є відмінні методики обчислення та джерела інформації. На жаль, стосовно політичної статистики ми постійно натрапляємо на суттєві відмінності у багатьох публікаціях. Ще один важливий момент, який стосується вивчення міграційних процесів, пов’язаний зі складністю самого феномену. В джерелах, до яких ми звертаємося, подається офіційна інформація. Проте на практиці ця інформація не відображає цілісної картини. Це пов’язано з такими чинниками: 1) на практиці певна частина іммігрантів прибуває до європейських країн на підставі туристичних або інших віз, не зазначаючи, що планують працювати або залишатися на довший час; 2) частина іммігрантів прибуває на підставі запрошень від родини, яка легально перебуває в європейській країні, надалі намагаючись закріпитися у цій країні; 3) існує значна кількість іммігрантів, які прибувають на підставі фальшивих документів, або взагалі нелегально перетинають кордони, про що майже щодня повідомляють інформаційні європейські служби. Щодо цих категорій інформації немає, але присутність цих людей в європейських країнах є додатковим чинником, який детермінує стриману або негативну позицію громадян і політичних партій європейських країн щодо проблеми імміграції.
Стану міграційних процесів і політичним наслідкам зростання кількості іноземців для європейських країн приділяли значну увагу науковці різних країн протягом всього повоєнного часу, коли міграційні процеси набули вагомого суспільного значення. Параметри нашої роботи не дають змоги зробити вичерпний аналіз публікацій. Ми вирішили обмежитися характеристикою монографічних видань, присвячених визначеній проблемі, які вийшли в світ після 2000 р. Загальну сукупність публікацій умовно можна поділити на чотири групи. Першу групу становлять праці, в яких наголос робиться на вивченні міграційних процесів, тенденцій, джерел та демографічних і інших наслідків для країн Європи. У колективній праці „Нова європейська ідентифікація та громадянство”[87] автори констатують існування відмінних підходів європейських країн до питання надання громадянства іноземцям. Автори звертають увагу не лише на національні особливості вирішення цієї проблеми в європейських країнах, а й аналізують вплив імміграції на національну ідентичність. У праці „Міграція і зовнішня європейська інтеграція”[88] розглянуто координацію поведінки європейських країн щодо виклику з боку імміграції. Наголошується, що зміни в міграційній політиці однієї з європейських країн неминуче призводять до відповідних/певних реакцій з боку інших країн. Автори виокремлюють тенденції поступового формування спільної для Європи імміграційної політики і закликають до прискорення її формування. Питання жіночої міграції та гендерної складової в міграційних процесах досліджували автори праці „Гендер та міжнародна міграція до Європи. Працевлаштування, соціальний захист і політика” [89]. Дослідники вважають, що зростання фемінізації міграційних процесів до європейських країн є головною ознакою імміграції до країн Західної Європи наприкінці ХХ ст.[90, 7].
У другій групі об’єднано праці, в яких проаналізовано європейські країни та країни донори – звідки прибувають іммігранти. Автори вивчили характер взаємовідносин, що склався між цими країнами, причини виїзду; оцінили подальші перспективи виїзду/в’їзду [91; 92; 93]. У самостійну групу доцільно виділити праці, присвячені міграції мусульман до європейських країн. Ж.Гуді, використовуючи як аналогію відомий вислів К.Маркса та Ф.Енгельса, дослідив „привид ісламізму” в Європі й проаналізував, наскільки правомірним є трактування ісламу як „загрози” для Європи загалом і для окремих її країн [94]. Т.Рамадан вивчив становище мусульманської спільноти в Європі, виокремивши п’ять основних течій в ісламі, властивих вірним, які проживають в Європі [95].
Четверту групу, на нашу думку, становлять праці, в яких аналізується ставлення громадян європейських країн до іммігрантів з інших країн; приділяється особлива увага політичним партіям, які у своїх виборчих програмах зосереджуються саме на питаннях ставлення до міграції та іммігрантів [96; 97].
Як самостійний напрям доцільно виділити працю Т.Хайтер, яка розглянула питання міграції здебільшого до європейських країн з позиції іммігрантів. Висхідна позиція автора – міжнародні документи, які захищають права людини, зокрема Декларація ООН про права людини, ухвалена на засіданні Генеральної Асамблеї 10 грудня 1948 р., де проголошено базове право, право кожної людини залишати власну країну і повертатися до неї [98]. На думку автора, „проблема іммігрантів не є питанням їх надлишкової кількості, це є проблема расизму європейців”[99,4].
Питання імміграції до країн Західної Європи поступово стає предметом дослідження російських учених. У публікаціях значна увага приділяється економічній складовій міграційних процесів, а також питанням стану етнічних меншин й ісламізму [100; 101; 102; 103]. Тематика цих публікацій, поряд з евристичною складовою, має конкретне утилітаристське спрямування – пошук аналогій всередині Росії, відповідно намагання критично засвоїти світовий досвід. На жаль, в українській науковій літературі ці питання ще належно не розкриті [104, 64-69].
Поняття – „міграція”, „імміграція” та „еміграція” ми вживаємо в їхньому традиційному значенні. Автори праці „Гендер та інтернаціональна міграція в Європі” визначають міграцію як процес, що складається з субпроцесів –включення та виключення. Характеризуючи мігрантів як не представників політичної нації країни, до якої вони прибули, трактують це як не приналежність, що стає підставою для дії механізму з обмеження, або відмови у правах на працю, соціальне забезпечення, політичну активність для іноземців [105, 8]. Загалом міграцію розглядають як родове поняття, що характеризується переміщенням людей і охоплює: виїзд з власної країни – еміграцію, в’їзд до іншої, нової для них території – імміграцію [106, 591]. Відповідно вважається, що традиційними при вивченні міграційних процесів є питання: переміщення населення; соціально-психологічні відносини, які виникають у процесі адаптації мігрантів; аналіз причин існування соціальних проблем у мігрантів; природа та динаміка, властиві емігрантським групам в індивідуальній соціальній мережі [107, 594]. Аналізуючи міграційні процеси, ми опираємося на запропоновану Р.Вардом класифікацію їхніх основних форм у другій половині ХХ ст.: 1) націоналістичний тиск під час утворення нових державних формувань, який провокував масову зміну місця проживання. Як приклади автор виділяє обмін індусів з Пакистану на мусульман з Індії, виселення палестинців з Ізраїлю, значні етнічні переміщення в колишній Югославії; 2) трудова робоча міграція повоєнного періоду; 3) кваліфікована міграція, яка відбувається в контексті глобалізації економіки, коли існує потреба у висококваліфікованих спеціалістах. Ця категорія охоплює фахівців міжнародних організацій, підприємців, науковців, лікарів, інженерів, архітекторів; 4) шукачі притулку, тобто ті люди, які намагаються легалізуватися в інших країнах як біженці на підставі Міжнародної конвенції щодо біженців [108, 276-277].
Друга світова війна призвела до величезних людських втрат у кожній європейській країні, до руйнувань в економіці та середовищі людського проживання. Потреби відновлення знищеного та наступного розвитку детермінували активне залучення робочої сили усіма європейськими державами, в яких відчувався її брак [109, 740]. Потреба у робочих руках економік, які активно розвивалися, діяла як міграційний чинник протягом 50-60-их років, лише у 70-их роках простежувались спроби обмежити залучення додаткових працівників. Особливістю цього етапу було те, що значну частку іммігрантів становили самі європейці – представники економічно менш розвинених країн, особливо півдня Європи. У 1970 р. для восьми країн (половина усієї сукупності досліджуваних нами країн) властивою була еміграція, внаслідок чого зменшувалась кількість постійного населення. В Ірландії та Португалії активна еміграція властива була і у 1990 р. Ми усвідомлюємо, що з Фінляндії, Греції та Португалії емігрували переважно до Німеччини, Швейцарії та Нідерландів ( про це свідчать матеріали табл. 17 про етнічний склад іммігрантів у Швейцарії). Фактично, початок 90-их років став рубіжним у розвитку еміграційно-імміграційних процесів. Саме тоді в’їзд до країн, які ми розглядаємо, став перевищувати виїзд з цих країн. Як зазначають Лейн та Ерссон, для таких країн, як Ірландія, Італія, Португалія, Греція, Фінляндія та Іспанія, на межі століть властивими були процеси, коли одночасно з активним в’їздом до цих країн значна частка їхніх громадян проживала за кордонами власних країн. Вони зазначили, що облік цих громадян в умовах активних інтеграційних процесів в Європейському Союзі вести надзвичайно складно [110, 66]. Міграційні процеси властиві всім європейським країнам без винятку, проте мають різний характер і різну інтенсивність. Згідно з даними лондонського інституту Дослідження Публічної Політики (IPPR) на кінець 2006 р. за межами Сполученого Королівства постійно проживали 5, 5 млн громадян, зокрема, в Австралії – 1,3 млн, Іспанія – 761 тис. та США – 678 тис.[107] З ФРН протягом лише 2006 р. виїхало 155 тис. громадян на працю та постійне проживання. В Німеччині демографи з кінця 80–их років ХХ ст. постійно констатували активний переїзд мешканців Східної Німеччини до Західної для роботи та на постійне проживання. Ця тема сама собою досить цікава, проте надалі будемо розглядати лише питання пов’язані з в’їздом до європейських країн.
Розпад колоніальних імперій, які в абсолютній більшості були створені європейськими країнами, зумовили нову хвилю іммігрантів з колишніх колоній до країн-метрополій. У всіх країнах, які мали колонії, мешканців залежних країн трактували як представників метрополії. Однак після набуття незалежності мешканці новоутворених країн автоматично ставали іноземцями. Ті, хто проживав у метрополії, повинні були визначатися зі своєю громадянською приналежністю. Водночас представники колоніальної адміністрації, а також громадяни, які працювали або перебували у колишніх колоніях, змушені були повертатися.
Посилення ідеологічного протиборства між “капіталізмом” і “соціалізмом” після Другої світової війни, що знайшло відображення у так званій холодній війні зумовило включення до конституцій багатьох європейських країн положень про надання політичного притулку. У Конституції ФРН зазначено: “Особи, яких переслідують за політичні переконання, користуються правом притулку”[112, 128]. Це сприяло прийняттю європейськими країнами значної кількості громадян колишніх соціалістичних країн, особливо після подій у Празі 1968 р., у Польщі на початку 80-их років, а також втікачів з інших держав „реального соціалізму”.
Після падіння Берлінської стіни посилилась імміграція з країн – колишніх республік СРСР та колишньої Югославії (особливо у зв’язку з військовими конфліктами на території колишньої СФРЮ).
Таблиця 15
Характеристика міграції у державах Західної Європи (на 1000 осіб)[9]
| Номер за пор. | Країна | І | ІІ | ||||||||
| Австрія | 2,3 | 1,2 | 1,1 | 3,0 | 9,9 | 0,3 | 2,2 | 3,2 | 2,45 | 1,91 | |
| Бельгія | 0,4 | - 0,4 | 0,1 | 2,0 | 1,3 | 0,2 | 1,3 | 3,9 | 0,97 | 1,22 | |
| Греція | - 4,4 | 5,0 | 1,1 | 16,6 | 11,7 | 7,3 | 2,7 | 2,9 | 1,96 | 2,34 | |
| Данія | 2,4 | 0,2 | 1,8 | 1,6 | 2,1 | 5,5 | 1,9 | 1,8 | 2,01 | 2,5 | |
| Ірландія | - 1,0 | - 0,3 | - 7,3 | - 2,6 | 1,4 | 1,6 | 6,9 | 8,3 | 4,12 | 4,82 | |
| Іспанія | 0,6 | 0,0 | 0,4 | 0,4 | 1,6 | 1,5 | 10,6 | 15,8 | 0,87 | 0,99 | |
| Італія | - 0,9 | 0,1 | 1,5 | 2,5 | 0,1 | 1,7 | 3,1 | 6,1 | 1,73 | 2,06 | |
| Нідерланди | 2,6 | 3,7 | 1,4 | 4,0 | 3,3 | 1,0 | 3,6 | 1,7 | 2,35 | 2,63 | |
| Німеччина | 9,3 | 5,1 | 1,5 | 16,3 | 7,5 | 4,9 | 2,0 | 2,7 | 3,99 | 2,18 | |
| Норвегія | - 0,3 | 1,0 | 1,4 | 0,5 | 1,9 | 1,5 | 2,2 | 3,8 | 2,1 | 1,72 | |
| Португалія | - 16,5 | - 12,9 | 2,3 | - 0,3 | 7,2 | 2,5 | 4,9 | 6,8 | 0,5 | 3,31 | |
| Сполучене Королівство | - 0,5 | - 0,9 | 1,3 | 0,9 | 1,3 | 2,0 | 2,8 | 2,1 | 1,06 | 2,17 | |
| Фінляндія | - 7,8 | - 0,6 | 0,6 | 1,8 | 2,9 | 0,8 | 0,5 | 1,0 | 0,62 | 0,78 | |
| Франція | 3,5 | 0,8 | - 0,1 | 1,4 | 0,6 | - 0,3 | 0,8 | 1,1 | 0,64 | 1,52 | |
| Швейцарія | - 1,0 | 2,7 | 2,2 | 8,5 | 4,1 | 1,37 | 1,37 | 2,66 | |||
| Швеція | 6,1 | 1,2 | 1,3 | 4,1 | 2,9 | 1,3 | 2,7 | 3,5 | 0,95 | 1,66 |
Як видно з даних табл. 15, активне прискорення в’їзду до країн Європи припадає на початок 90-их років минулого сторіччя і відбувався нерівномірно щодо конкретних країн. Лідерами по “в’їзду” на початку 90-их років були Греція та Німеччина, надалі “сплески” простежувались щодо Іспанії та Португалії. З 2000 р. відносно стабільні високі темпи імміграції властиві Ірландії. Дані на 2007 р. свідчать про стабілізацію імміграційних процесів щодо всіх європейських країн без винятку. Не можна говорити про поверення до ситуації, яка була характерна в середині 80-их роках, проте порівняно з 90-ми роками відбувся помітний спад.
Таблиця 16
Іноземці як постійні мешканці в складі населення країн Західної Європи, %[116, 30]
| Номер за пор. | Країна | Прохачі притулку на 2003 р. у тис.[117] | ||||||
| Австрія | 4,7 | - | 2,8 | - | 4,0 | 6,6 | ||
| Бельгія | 4,3 | 4,9 | 7,2 | 8,5 | 9,0 | 9,1 | ||
| Греція | 0,4 | - | 1,1 | - | 0,7 | 0,9 | ||
| Данія | - | - | - | - | 2,0 | 3,1 | ||
| Ірландія | - | - | - | - | 2,0 | 2,5 | ||
| Іспанія | 0,3 | - | 0,9 | - | 1,1 | 1,1 | ||
| Італія | 0,1 | - | - | - | 0,5 | 1,4 | ||
| Нідерланди | 1,1 | 1,0 | 2,0 | 2,6 | 3,9 | 4,6 | ||
| Німеччина | 1,1 | 1,2 | 4,9 | 6,6 | 7,6 | 8,2 | ||
| Норвегія | 0,5 | - | - | - | 2,2 | 3,4 | ||
| Португалія | 0,3 | - | - | - | 0,6 | 1,0 | - | |
| Сполучене Королівство | - | 4,3 | - | 7,8 | 3,9 | 3,3 | ||
| Фінляндія | 0,3 | - | 0,1 | - | 0,3 | 0,9 | ||
| Франція | 4,1 | 5,4 | 5,3 | 7,9 | 6,8 | 6,4 | ||
| Швейцарія | 6,1 | 10,8 | 17,2 | 16,0 | 14,7 | 16,3 | ||
| Швеція | 1,8 | 2,5 | 5,1 | 5,0 | 4,9 | 5,6 | ||
| Середній показник | 1,57 | 1,88 | 2,9 | 3,4 | 4,01 | 4,65 |
Як видно з табл.16, загальною тенденцією, яка властива усім згаданим країнам Європи, є постійне зростання іммігрантів у складі населення. Якщо у 1950 р. іноземців було лише 1,57 %, то у 1990 р. – 4,65 %. За даними Євростату у 15 країнах Європейського Союзу у 2002 р. було 1 688 000 іммігрантів. У 2003 р. на території Іспанії, Німеччини, Італії та Сполученого Королівства разом перебувало 71 % усіх іммігрантів до країн Союзу [118, 52]. Згідно з даними управління Верховного Комісаріату у справах біженців при ООН до Європи протягом 1989 – 2000 рр. приїхало близько 5 млн іммігрантів різних категорій. У Німеччині згідно з офіційними даними Федеральної статистичної служби на кінець 2001 р. проживало понад 7,3 млн іноземців, (8,9 % населення). З 1991 до 2001 р. до Німеччини в’їхало 8,6 млн іноземців, протягом цього ж періоду виїхали з країни 6,5 млн. Тобто, протягом десяти років у країні залишилося додатково 2,2 млн іноземців. У цей період з проханням надати притулок звернулися 1,9 млн приїжджих [119]. Якщо темпи імміграції не зміняться, то перед європейськими країнами вже найближчим часом, як зазначив В.Ваддемелай, може постати потреба переглянути традиційний підхід до визначення національного громадянства [120, 25].
Як свідчать дані табл. 16, найбільшою серед шістнадцяти європейських країн частка іноземців є у Швейцарії. В.Ліндер зазначив, що у Швейцарії на початку 60-их років розпочалося швидке зростання економіки, що супроводжувалося збільшенням попиту на робочу силу. Цей попит можна було задовольнити лише за допомогою іммігрантів. Робітники з Італії, Німеччини (автор не зазначив, з якої частини, або, можливо, з обох), Франції та Австрії, пізніше з Іспанії, Португалії, колишньої Югославії та Туреччини знайшли роботу у Швейцарії. Наприкінці 90-их років минулого сторіччя згідно з В. Лідером іноземців у країні було понад 1 млн, або близько 17 % населення. Вони сплачували усі податки, користувалися системою соціального захисту, але не мали політичних прав через те, що питання громадянства могли порушувати лише після 12 років перебування. Рішення про надання громадянства ухвалюється на кантональному рівні, а влада кантонів досить часто трактує таку норму як вимогу постійного і безпроблемного перебування іноземця на території конкретного кантону. Автор також відзначає помітне збільшення біженців, які намагаються залишитися на постійне проживання у Швейцарії. Внаслідок цього вагомий відсоток іноземців у Швейцарії В.Ліндер розглянув як виклик для швейцарського плюралізму [121, 34-35]. Водночас іноземці у межах країни за кантонами розподілені нерівномірно. Найбільше іноземців сконцентровано у кантоні Женева. У 2000 р. 154 118 осіб, або 37,7% (у кантоні Женева у 2000 р. налічувалось 408 800 мешканців) були не громадянами Швейцарії. Найнижчий показник був властивий переважно сільському кантону Урі, де лише 8,2 % населення були іноземцями [122, 171].
Таблиця 17
Характеристика іммігрантів-іноземців у Швейцарії 1990 р.[ 123, 35]
| Країна походження | Кількість, тис. | Кількість, % |
| Італія | 34,4 | |
| Югославія | 12,8 | |
| Іспанія | 10,6 | |
| Португалія | 7,8 | |
| Німеччина | 7,6 | |
| Туреччина | 5,8 | |
| Франція | 4,5 | |
| Австрія | 2,6 | |
| Сполучене Королівство | 1,5 | |
| Інші | 12,2 | |
| Разом | 1 100 | 100,0 |
Постійне збільшення частки іммігрантів, особливо нелегальних, спровокувало перетворення цього питання у важливу внутрішньополітичну проблему багатьох країн Західної Європи. Як зазначив Л.Макларен, європейські держави мають сьогодні справу з двома видами міграції: перша –внутрішня міграція між державами Євросоюзу та Західної Європи, вона потребує уніфікації законів і запровадження близької або ідентичної системи соціальних прав і привілеїв; друга – імміграція з держав, які перебувають поза межами Західної Європи. Автор зауважив, що, з одного боку, відбувається старіння населення держав Європи внаслідок низької народжуваності, а це призводить до нестачі працівників, особливо висококваліфікованих спеціалістів; з іншого – більшість з тих, хто приїжджає до європейських держав, не мають жодної кваліфікації, вони також суттєво відрізняються своєю культурою, традиціями. Все це призводить до того, що уряди європейських країн вимушені витрачати додаткові кошти на адаптацію нових іммігрантів. Сукупність перелічених і вплив інших чинників зумовлюють окремішність груп нелегальних іммігрантів щодо решти населення держав Європи, внаслідок чого мігранти з інших неєвропейських країн досить часто стають об’єктом негативного ставлення до себе з боку частини корінних громадян. Ц.Венден зазначив, що сучасний стан справ з іммігрантами поставив перед європейськими урядами та суспільствами питання у трьох головних сферах: правовій – яка передбачає проведення сепарації національного і питання громадянства, що зумовлює суттєві суперечності у багатьох країнах; культурній – коли питання мультикультурності стає в центрі суспільного обговорення та в громадянській сфері стосовно розуміння нових цінностей, властивих приїжджим, що також передбачає відповідь на запитання – чи може існувати поряд з європейською інша лояльність? [124, 86-88]. Багато дослідників погоджуються зі складним характером цієї проблеми і її актуальності для більшості європейських держав [125].
В.Бруг, М.Фенума та Ж.Тіле, аналізуючи проблему зростання частки іммігрантів у європейських державах на підставі результатів виборів до Європарламенту, дійшли висновку, що крайні праві партії антиміграційного спрямування зібрали основну частку протестних голосів у європейських державах. Вони доводять, що голосування за антиіміграційні гасла та вимоги вмотивовувались ідеологічними та прагматичними вподобаннями виборців. На їхню думку, проблема іммігрантів може стати новою лінією поділу політичної сцени багатьох європейських країн [126, 79]. Дослідження авторів ґрунтуються на матеріалах середини 90-их років. Результати багатьох виборів на рубежі двох століть засвідчили, що ця проблема насправді набуває гострого політичного характеру. Найпоказовішим прикладом були вибори до парламенту Нідерландів 2002 р. Крайня права партія “Список Піма Фортайна,”[10] створена у лютому 2002 р. як регіональна, що у своїй програмі наголошувала на вимогах обмеження імміграції до Нідерландів, отримала 17,0% голосів, або 26 з 150 депутатських мандатів. П.Лукард’є та Г.Воєрман, аналізуючи передвиборчу кампанію цієї партії 2003 р., наголосили, що головними питаннями, які вона порушувала, були – імміграція, іслам і відсутність безпеки. На виборах 22.01.2003 р. „Список Піма Фортайна” отримав 5,6 % голосів, втративши щодо попереднього результату 2002 р. 11,4% голосів [127, 1084-1085]. В Австрії на парламентських виборах 1999 р. до влади прийшли консерватори в коаліції з крайньо правою партією Свободи Й.Гайдера, яка здобула 52 мандати (26,9 % голосів виборців). Й.Гайдер провадив свою кампанію під гаслами припинення імміграції. Партія закріпилася на політичній сцені країни, отримавши у 2002 р. –10,01 %, у 2006р. – 11,04 %. Під час листопадових виборів до парламенту Швейцарії 1999 р. ультраправа Народна партія одержала 43 мандати з 200 (22,5 % голосів). Рівень підтримки цієї партії суттєво покращився 19 жовтня 2003 р., коли Народна партія Швейцарії виграла парламентські вибори, набравши 26,7% голосів. Цей результат призвів до зміни системи формування уряду Швейцарії так званої магічної формули [128, 177]. Швейцарська народна партія отримала два місця в уряді, замість традиційної квоти – одного. Подібна ситуація склалася у Данії під час парламентських виборів 2001 р., коли крайньо права Датська народна партія отримала 12,0 % голосів, а у 2005р. – 13,2 %. В іншій Скандинавській країні Норвегії відкрито антиіммігрантську позицію займає Партія прогресу. Її результати: 2001 р. – 14,6 %, 2005 р. – 22,1 %. Досить красномовними стали президентські вибори у Франції 2002 р. – кандидат крайньо правого Національного фронту Ле Пен отримав у першому турі 16,9 %, у другому – 17,8 % голосів виборців. На парламентських виборах у 2002 р. партія отримала в першому турі – 11,3 %, а у 2007 р. – 10,44%. Зазначимо, що ці та багато інших даних, які свідчили і свідчать про зростання впливу крайніх правих політичних партій у названих країнах та у Німеччині, Сполученому Королівстві, Італії тощо, стали предметом гострої суспільної дискусії у всіх державах Західної Європи, спрямованої проти зміцнення ультраправих сил, відповідно, і щодо проблем, на яких ці сили робили свою ставку. Можливо, відкрите обговорення проблем, пов’язаних із імміграцією та проблемами, які вона привнесла до життя європейських країн, та усвідомлення загрози для демократії гасел і дій зазначених партій, вплинули на виборців Австрії, де на парламентських виборах 2002 р. Партія свободи одержала лише 10,0 % (втрата підтримки - 16,9 %) та у Нідерландах, де подібно на парламентських виборах 2003 р. “Список Піма Фортайна” отримав лише 5,7 % (втрата підтримки - 11,3 %) голосів, у 2005 р. партія розкололася і не пройшла до парламенту у 2006 р. Незважаючи на ці обнадійливі результати, можемо констатувати, що обидві політичні партії у своїх передвиборчих програмах під час останніх виборів продовжували наголошувати на питаннях обмеження імміграції до власних країн, виселення вже прибулих, обмеження їхніх прав, подібно як і всі зазначені партії.
Цікавими в цьому контексті є результати дослідження громадської думки, проведені на замовлення Європейської Комісії і подані у звіті „Що думають про себе європейці?”[129, 44]. Було опитано респондентів з п’ятнадцяти країн Західної Європи. До вибірки не потрапили лише Норвегія і Швейцарія (з-поза меж визначених нами країн були опитані громадяни Люксембургу). В межах опитування респондентів попросили визначити свою позицію на шкалі від „1” („не є расистом”) до „10” ( „переконаний расист”). Дослідники отримали такі результати: 9 % опитаних визначили себе як „переконані расисти”, 24 % – як „помірковані расисти”. Стосовно знаходження на території їхньої/власної країни іноземців 41 % вважали, що в їхній країні перебуває забагато представників расових, релігійних і культурних меншин. Також варто звернути увагу на результати опитування громадської думки, які проводяться регулярно Євробарометром в країнах Європейського Союзу. Згідно з результатами опитування в березні 2000 р. 51% опитаних громадян погодились із твердженням, що іммігранти є головною причиною зростання безробіття в їхніх країнах [130]. За даними опитування Євробарометром в листопаді 2006 р. 42 % громадян Євросоюзу вважають, що присутність іммігрантів веде до зменшення рівня безпеки в країні, 46 % пов’язують з присутністю іммігрантів ріст безробіття [131, 68]. В межах того самого опитування у 2006 р. 33 % іспанців, 25 % італійців, 24,5 % австрійців, 20 % мешканців Сполученого Королівства, 15 % мешканців Данії та 12 % французів відносять імміграцію до трьох найбільших проблем, властивих їхнім країнам на момент опитування [132, 46]. Варто зазначити, що для населення решти країн членів ЄС ця проблема бачиться так само важливою, але рівень її важливості не перевищує 10 % ( опитування не охоплювало країни, які не є членами ЄС – Норвегію та Швейцарію).
Акцент, який зробили нові праві партії на питаннях присутності у європейських країнах іммігрантів з неєвропейських країн, реакція відчутної частини громадян у формі підтримки цих партій примусили уряди та правлячі політичні партії звернути увагу на цю проблему. Спільною, характерною для всіх європейських країн стала реакція, яка полягала у внесенні змін, або прийнятті нового законодавства покликаного регулювати імміграцію до власних країн, процеси набуття громадянства та перебування іноземців. Починаючи з початку нового сторіччя/тисячоліття, більшість європейських країн прийняли відповідні нормативні зміни. Загальним для цих змін/нових законів було сепарування різних видів імміграції. Зокрема, чітко окреслювали умови для професійної імміграції та запроваджували конкретні регулятори щодо іммігрантів з неєвропейських країн, здебільшого спрямовані на обмеження їхнього доступу та перебування, підстави депортації. У 2002 р. в Сполученому Королівстві було прийнято Закон “Про громадянство, імміграцію та право на притулок”, в липні 2002 р. затверджено в парламенті за ініціативою правої Народної партії новий закон про імміграцію в Данії. В травні 2003 р. було внесено зміни до закону про іноземців в Іспанії. З 1 січня 2005 р. почав діяти новий закон про перебування іноземців на території ФРН. У червні 2006 р. було прийнято новий закон про імміграцію у Франції, а в квітні 2007 р. було запроваджено зміни до закону про імміграцію в Італії. Варто згадати референдум, який відбувся 24 вересня 2006 р. в Швейцарії щодо впровадження жорсткіших заходів щодо контролю/обмеження імміграції з неєвропейських країн. Він був успішним, оскільки його підтримали дві треті від тих, хто взяв участь у голосуванні.
Незважаючи на зазначене, змушені констатувати, що процес імміграції буде продовжуватися й надалі. Це зумовлено багатьма чинниками. По- перше, величезною різницею в рівні життя між європейськими країнами та слаборозвиненими країнами. У 2002 р. частка валового національного продукту, яка припадає на душу населення, у зазначеної шістнадцятки країн становила 25 282,75 $ США, за умови, що найвищим показник був у Норвегії – 41 974 $, найнижчим у Португалії – 11 948 $. У країнах Африки цей показник становив 492,5 $, у слаборозвинених країнах світу – 298 $ (в Україні – 851 $). Такий показник є умовним, проте з ним дуже добре корелюється показник рівня оплати навіть за некваліфіковану працю. Інший важливий показник – середня тривалість життя в країнах Африки – 54,75 років, у слаборозвинених країнах – 50,6 років [133], (порівняйте з середнім показником європейських країн – табл. 18). Для мешканців багатьох країн, що не можуть знайти роботи (або ж коли її мають, то рівень оплати настільки мізерний, що навіть не завжди може забезпечити нормальне харчування), актуальним є пошук нового місця проживання, де можна буде забезпечити свої родини. По-друге, відсутність внутрішньої стабільності, а в багатьох випадках наявність військових конфліктів або небезпека їх виникнення, зумовлюють відчуття загрози для особистого життя і життя близьких, що спонукає людей шукати стабільніші місця для проживання. По-третє, зростання рівня освіти частини населення країн, що розвиваються, досить часто вступає у суперечність з авторитарними політичними режимами, які домінують у країнах цього типу. Неможливість реалізувати власний потенціал, домінування трайболістських, корупційних зв’язків зумовлюють імміграційні настрої. По-четверте, в європейських країнах відбувається активний процес старіння населення, постійно зростає частка людей пенсійного віку в усіх країнах. Ця тенденція буде продовжуватися. Незважаючи на постійне зростання продуктивності праці, господарка кожної конкретної країни потребуватиме людей в активному продуктивному віці. Багато старших людей (за умов збереження тенденції зростання тривалості життя європейців) потребуватимуть індивідуального догляду і допомоги, що зумовлюватиме потребу у залученні додаткових працівників, які погодяться отримувати мінімальну платню. По-п’яте, значна частина економічного середовища європейських країн зацікавлена у залученні дешевої робочої сили, оскільки характер праці, до якої переважно залучають іммігрантів, та рівень її оплати не можуть зацікавити європейських громадян за умови, що вони не мають роботи і перебувають на обліку як безробітні. Варто зазначити, що залучення нових працівників сприяє зростанню показників економічного розвитку країни, яка їх залучає. Все зазначене у сукупності буде зумовлювати владу європейських країн разом з політичними силами цих країн до пошуку/напрацювання оптимальної конструкції, яка би поєднувала в собі одночасно регульоване залучення до економіки необхідних нових робочих рук та їхню адаптацію в суспільне життя країни з метою уникнення політичного протистояння.
Таблиця 18
Стан і перспективи старіння населення країн Західної Європи[11]
| Номер за пор. | Країна | Тривалість життя на 2002 р. | Частка населення у віці понад 65 р. на 2003 р., % | Очікувана частка населення у віці понад 65 р. на 2015 р., % | ||||||
| Австрія | 78,5 | 10,6 | 12,0 | 14,1 | 15,4 | 15,1 | 15,0 | 15,5 | 19,5 | |
| Бельгія | 78,7 | 10,6 | 12,0 | 13,4 | 14,4 | 14,9 | 17,0 | 17,0 | 19,5 | |
| Греція | 78,2 | 6,6 | 8,3 | 11,1 | 13,1 | 13,8 | 17,0 | 17,3 (2000 ) | 20,9 | |
| Данія | 76,6 | 9,1 | 10,6 | 12,3 | 14,4 | 15,6 | 15,0 | 14,8 | 19,2 | |
| Ірландія | 76,9 | 10,7 | 11,2 | 11,2 | 10,7 | 11,4 | 12,0 | 11,1 | 13,4 | |
| Іспанія | 79,2 | 7,3 | 8,2 | 9,5 | 10,9 | 13,4 | 17,0 | 17,1 (2002 ) | 19,2 | |
| Італія | 78,7 | 8,2 | 9,3 | 10,5 | 12,9 | 15,3 | 18,0 | 18,2 ( 2001) | 22,3 | |
| Нідерланди | 78,3 | 7,1 | 9,0 | 10,2 | 11,5 | 12,8 | 14,0 | 13,7 | 17,4 | |
| Німеччина | 78,2 | 9,4 | 10,8 | 13,2 | 15,5 | 15,3 | 16,0 | 17,5 | 20,8 | |
| Норвегія | 78,9 | 9,7 | 11,1 | 12,9 | 14,8 | 16,3 | 15,0 | 14,8 | 18,0 | |
| Португалія | 76,1 | 7,3 | 8,0 | 9,3 | 11,5 | 14,1 | 15,0 | 16,7 | 18,0 | |
| Сполучене Королівство | 78,1 | 10,9 | 11,7 | 13,2 | 14,9 | 15,7 | 16,0 | 15,6 (2001 ) | 17,8 | |
| Фінляндія | 77,9 | 6,6 | 7,2 | 9,1 | 12,0 | 13,4 | 15,0 | 15,3 | 20,3 | |
| Франція | 78,9 | 11,2 | 11,6 | 12,9 | 13,9 | 14,0 | 16,0 | 16,3 | 18,5 | |
| Швейцарія | 79,1 | 9,6 | 10,1 | 11,4 | 13,7 | 15,0 | 15,0 | 15,6 | 22,0 | |
| Швеція | 80,0 | 10,3 | 12,0 | 13,7 | 16,3 | 17,8 | 17,0 | 17,2 | 21,4 | |
| Cередній показник | 78,3 | 9,07 | 10,2 | 11,75 | 13,5 | 14,0 | 15,62 | 15,86 | 19,26 |
Проведений нами аналіз дає підстави говорити про формування нового соціополітичного поділу в етнополітичній площині у таких країнах: Австрія, Данія, Нідерланди, Норвегія, Франція та Швейцарія. Соціально-груповою основою такого поділу є наявність значної кількості іммігрантів у цих країнах. Вже сьогодні суттєві соціополітичні відмінності простежуються між тими, хто виступає проти присутності у власних країнах значних груп іммігрантів, і рештою населення, яке поки що дотримується загальнодемократичних позицій з цього питання. Безумовно, ми не можемо ще стверджувати про остаточну сформованість нового соціополітичного поділу на підставі ставлення до іммігрантів, оскільки немає політичних партій, які б представляли інтереси етнічних груп імміграційного походження як цілого. Антиімміграційну складову на політичній сцені представляють партії крайньо правого популістського спрямування. Партії ліберально-демократичного спрямування, які їм протистоять, відстоюють, на нашу думку, не конкретні інтереси груп іммігрантів, а загальнодемократичні засади організації суспільного життя, плюралізм в організації європейських суспільств. Однак протистояння між цими двома групами вже сьогодні має соціополітичний характер. Існуюча перспектива подальшого збільшення в європейських країнах кількості іммігрантів з неєвропейських країн, особливо тих, що належать до інших цивілізацій, дає підстави передбачити усталення цього типу соціополітичного поділу у зазначених країнах і поширення на інші європейські країни.