Виникнення класичної геополітичної науки

Виникнення геополітичної науки відбувається наприкінці XІX - початку ХХ ст., що пов’язано з початком нового етапу розвитку міжнародних відносин - завершенням територіального розподілу світу між великими державами та початком боротьби за його переділ. Провідну роль в цій боротьбі одразу стала відігравати Німеччина, яка після свого об’єднання в 1871 р. перетворилася на ключову державу, яка значною мірою визначала характер балансу сил на континенті. Саме в Німеччині в цей час активно розробляються теоретичні обґрунтування мілітаризму та експансіонізму.

Г. Онкен писав на початку ХХ ст.: “Ми - країна Середини з незабезпеченими, рухомими суходільними кордонами... Ми - серце Європи, на яке спрямовані всі стріли”. На цій тезі будувалася тодішня стратегія союзу з Австро-Угорщиною, спираючись на який Німеччина мала проводити політику балансування між Англією та Росією, суперечності між якими вважалися нездоланними. Німеччині, таким чином, відводилася миротворча місія підтримання рівноваги держав: “сильна Середина, - писав Г.Онкен, - проявила себе як країна європейського миру”. Останній же може бути забезпечено лише за умов постійного і сильного озброєння Німеччини, її політичної могутності.

В 1905 р. німецький історик Эріх Маркс писав про домінування “імперіалістичної ідеї сучасності” та відхід на другий план “старого лібералізму” з його морально-політичними ідеалами й догмами. Водночас це була епоха сцієнтизму, позитивізму, коли наука була проголошена вищою цінністю. Тому не дивно, що саме тоді здійснюються досить успішні спроби введення геополітичного знання у наукові рамки.

Основоположником геополітичної науки є Фрідріх Ратцель (1844-1904) - німецький географ, який, однак, писав про “політичну географію” та не використовував термін “геополітика”. Ф. Ратцель закінчив Політехнічний університет у Карлсруе та Гейдельберзький університет. Взявши участь добровольцем у франко-прусській війні та отримавши “Залізний Хрест” за хоробрість, він після цього повертається до академічних занять. У 1876 р. він захистив дисертацію про еміграцію у Китаї. Ф. Ратцель працював викладачем географії у Мюнхені та Лейпцизі, а у 1886-1904 рр. він - професор географії Лейпцігського університету.

Під впливом свого друга та вчителя професора Ернста Геккеля, прямого учня Ч. Дарвіна, Ратцель сприйняв багато дарвінівських ідей, що проявилось насамперед у розумінні держави як живого організму, який бореться за своє існування. Саме цю ідею він розгортає у своїй головній праці “Політична географія”, яка вийшла у світ у 1897 р.

Держави на усіх стадіях їх розвитку він розглядає як організми, що з необхідністю зберігають свій зв’язок зі своїм ґрунтом і тому мають вивчатись з географічної точки зору. Держави - це просторові явища, більш того - вони є “вищою точкою явищ експансії Життя”. Просторова експансія це природний живий процес, подібний до росту живих організмів.

Простір у органічному підході Ратцеля стає “життєвою сферою”, “життєвим простором” держави, який надає їй “життєву енергію”. Народ, який природно почуває себе у своєму просторі, постійно відтворюватиме одні й ті ж характеристики, сформовані завдяки впливу простору. Відношення Ратцеля до держави, як до живого, просторового, вкоріненого у ґрунті організму стало головною думкою у геополітичній науці та стержньовою віссю геополітичної методики.

Такий підхід Ф. Ратцеля передбачав відмову від концепції непорушності кордонів, оскільки просторова експансія та контракція ставали природними процесами, пов’язаними з внутрішнім життєвим розвитком держав. Він надав війні характеру природного закону. Ратцель був впевнений, що потреба людини у більшому просторі та її здатність використовувати його ефективно стануть політичним принципом міжнародних відносин ХХ ст., що у майбутньому будуть домінувати великі держави, які займатимуть великі континентальні простори.

Думка Ф. Ратцеля про те, що “держави мають тенденцію вростати у природні замкнені простори”, і що ця схильність може бути задоволена лише у кордонах континентів, заклала підвалини майбутньої концепції “Великого Простору” (Grossraum), яка стала однією з центральних у геополітиці. Він перший дійшов висновку, що рано чи пізно географічний розвиток держави має прийти до своєї континентальної фази.

Ратцель вважає початком світової історії людства появу та поширення морських народів, для яких природним стає морське кочове життя. У протилежність морському середовищу, як вважав Ратцель, в континентальному просторі здатні розвиватися лише напівкультури. Справжньою світовою державою він вважав ту державу, яка володіла морем - це Рим, Іспанія, Англія.

Фактично “катехізисом для імперіалістів” стала книга Ф.Ратцеля “Про закони просторового росту держав” (1901), де він сформулював сім законів експансії:

1) протяжність держав збільшується по мірі розвитку їх культури;

2) просторовий ріст держави супроводжується іншими проявами його розвитку: у сферах ідеології, виробництва, комерційної діяльності, міцного “притяжного випромінювання”, прозелітизму;

3) держава розширюється, поглинаючи і абсорбуючи політичні одиниці меншої значності;

4) кордон - це орган розташований на периферії держави (зрозумілої як організм і як такий служить свідченням його росту або слабкості);

5) держава прагне охопити найважливіші для її розвитку регіони: узбережжя, басейни рік, долини і взагалі всі багаті території;

6) вихідний імпульс експансії приходить ззовні, держава провокується на розширення державою (або територією) з явно нижчою цивілізацією;

7) загальна тенденція до асиміляції або абсорбції більш слабких націй розвиваючись у ході свого розвитку, переходить від держави і набирає силу, підштовхує до ще більшого збільшення території у русі, котрий живить сам себе.

Однією з перших геополітичних концепцій стала концепція “Серединної Європи”, основи якої заклав ще на початку XІX ст. Е. М. Арндт і яка далі розроблялася Й. Парчем, Ф. Науманном, Г. Онкеном та іншими авторами. За словами Арндта, “Бог помістив нас у центрі Європи, ми - серце нашої частини світу”. Німецька геостратегія, згідно цій концепції, формулювалася у вкрай агресивному дусі.

Згідно даній концепції, всі країни між Атлантикою та Перською затокою, Балтикою та Адріатикою, мають спільну “географічну долю”. В 1895 р. у книзі “Велика Германія та Середня Європа в 1950 році” вона була сформульована наступним чином: “Неминуча війна між Німеччиною та Росією завершить справу об’єднання. Якщо вона завершиться сприятливо, то Німеччина приєднає балтійські губернії, Естляндію, Ліфляндію та Курляндію, і створить Польську державу та Русинське (українське) королівство”. Зрозуміло, що стосовно Польщі мова йшла не більш ніж про створення маріонеткової держави на землях, що входили до складу Росії. Однак ця доктрина мала скоріше ідеологічний, а зовсім не науковий характер. Спроба обґрунтування місця геополітики в системі наукового знання була зроблена пізніше.

Термін “геополітика” було введено у науку шведським вченим Юханом Рудольфом Челленом (1864-1922), юристом та державознавцем. Р. Челлен був професором історії та політичних наук Ґетеборзького (1901-1916) та Упсальського університетів (1916-1922), а окрім того брав активну участь у політичній діяльності, обирався членом риксдагу.

Геополітика розглядається Челленом як частина загальної науки про державу, що охоплює п’ять сторін - територія (геополітика), господарство (екополітика), народ (демополітика), суспільство (соціополітика) та владу (кратополітика). Геополітика визначається ним як “наука про Державу як географічний організм, втілений у простір”. Вона складається з трьох наступних частин:

1) топополітика (topos - місце), що вивчає зовнішнє положення державної території, політичне оточення даної держави. Центральними питаннями в цьому розділі є питання про тиск, що має місце з боку сусідів, який посилюється або полегшується геополітичними союзами;

2) морфополітика (morphos - форма) як вчення про форму державної території, що зосереджує головну увагу на вивченні зовнішніх окреслень території, тобто державного кордону, а також самої фігури території, що ним оточується, її розмірів, шляхів сполучень, посилюючих цілісність території;

3) фізіополітика (phіsіs - природа) як вчення про державну територію з точки зору її змісту.

Одним з загальних принципів розвитку держав Р. Челлен вважає силу держави. Держави піднімаються тому, що вони сильні. Сила є більш важливим фактором підтримання існування держави, ніж закон, оскільки сам закон може підтримуватись тільки силою. У силі Челлен вбачає доказ своєї головної тези про те, що держава є живим організмом. Сила надає державі природний органічний імпульс.

У книзі “Великі держави” (1910) Челлен доводить, що в силу географічного положення малі країни приречені на підпорядкування великим державам, котрі в силу своєї географічної долі мають об’єднати їх у великі географічні та господарські комплекси.

Головною працею Челлена є видане у 1916 р. дослідження “Держава як форма життя”, написане під впливом ідей Ф. Ніцше та В. Зомбарта у дусі німецького органіцизму. Держава - це прояв того ж фундаментального типу яким є сама людина, їй властивий органічний ріст, вона є живою істотою самою імпозантною серед усіх життєвих форм на землі. Челлен наділяє державу інстинктом до самозбереження, тенденцією до зростання, прагненням до влади. Вся історія людства розглядається ним як боротьба за простір, в якій проявляється боротьба за існування. Розширення території є категоричним політичним імперативом для життєздатних держав.

Челлен формулює та відстоює принцип автаркії, сутність якої полягає в тому, що виробництво в державі не повинно бути ані суто аграрним, ані суто індустріальним, але має забезпечувати економічну самодостатність держави. Якщо такої самодостатності не можна забезпечити, тоді держава не спроможна вести війни за нові території, джерела сировини та ринки. Автаркія є протилежністю системі “відчинених дверей”.

Наши рекомендации