Суспільний лад Московії періоду станово-представницької монархії

Розвиток Росії, звісно, із певними особливостями, проходив у загальноєвропейському річищі. На певному етапі ранньофеодальна держава переросла у станово-представницьку монархію, а остання згодом - в абсолютну. Перехід до станово-представницької монархії в Росії значною мірою стимулювався повстанням 1547 р. в Москві. Царизм шукав зміцнення в розширенні своєї соціально-політичної бази, тож було вирішено залучити до справи державного управління дворянство та верхівку посадського населення.

У 1549 р. був скликаний перший Земський собор - Собор примирення з метою утвердження розгорнутого будівництва органів місцевого земського управління. Услід за Собором примирення був скликаний церковно-земський собор («Стоглав»). Але на шляху реформ стала непримиренна верхівка духовенства та велике боярство, які не побажали ділитися навіть часткою своїх земельних володінь зі служилим дворянством - цією новою опорою царського режиму.

Як наслідок, у 60-х роках XVI ст. Іван Грозний розпочинає т. зв. опричнину. Виділивши собі в безпосереднє управління значну частину території держави, цей цар із допомогою корпусу опричників розв'язав кампанію терору проти опозиціонерів - боярства та церкви, які виступали проти централізаторської політики царя. Символом опричника стала мітла та собача голова, приторочені до сідла «спеціального призначення» царського слуги: «пси цареві» вимітали з держави усяку крамолу.

Після завершення Лівонської війни (1558-1583) Московське царство зосередило свої військові зусилля на сході, завоювавши Казанське (1552 p.), Астраханське (1556 р.) та Сибірське (1598 р.) ханства. В 1654 р. надійшла черга України, коли після визвольної війни

1648-1654 pp. українського народу від польсько-шляхетського панування, Україна з возз'єднанням з Росією потрапила у жорстку кріпосницьку залежність від російського царату.

Суспільний лад цього періоду характеризується цілеспрямованою політикою царизму, спрямованою на ослаблення суспільного класу боярства та на посилення дворянства. Усе більше число дворян уводиться до складу Боярської думи. Вільна служба бояр своєму князеві й право від'їзду відійшли в минуле. Відтепер боярство було зобов'язане службою государю, а від'їзд (тепер уже - лише в межі іншої держави, оскільки власне російські князівства були інкорпоровані до складу Московщини) почав кваліфікуватися як державна зрада (історичний приклад князя Курбського, зв'язаного з ворожими Івану IV боярськими угрупованнями). Знатність походження почала поступатися місцем чину, пожалуваному государем. Стало чином і боярство. Боярством за заслуги міг бути пожалуваний і неродовитий («худородний») царський слуга, і, навпаки, боярський нащадок без номінального царського пожалування боярином відсувався позадки.

Найближче оточення царя і найвпливовішу групу державних управлінців становили придворні. їх вищий розряд становили члени Боярської думи (бояри, окольничі, думні дворяни та думні дяки). До недумних придворних належали спальники, стольники, чашники тощо.

У середовищі служилого дворянства (а позиції цього класу, починаючи з другої половини XVI ст., різко посилилися) провідне місце посідала т. зв. вибрана тисяча, розселена у помістях навколо Москви з тим, щоб у будь-який час бути готовими «на посилки». Далі йшли дворяни виборні, міські, дворові. В основі такого поділу лежала службова придатність: одні складали ядро війська, інші несли гарнізонну службу, треті перебували при дворі.

Укладення про службу 1550 р. урівнювало службу з боярських вотчин та дворянських помість. Будь-який землевласник був зобов'язаний виставляти своїм коштом одного кінного воїна з кожних 150 десятин землі. Зближення правового становища родовитого боярства і служилого дворянства триває і далі. Одночасно зростає станова відособленість класу феодалів від інших груп населення. Так, Указом 1675 р. було на майбутнє заборонено поповнювати дворянство вихідцями з чорносошних селян, посадських людей та деяких категорій служилих людей.

З іншого боку, ще Судебник 1550 р. забороняв приймати у холопи «дітей боярських служилих та дітей їхніх, які не були ще у службі». Під терміном «діти боярські» у цей час розуміється дворянство.

Соборне укладення 1649 р. завершило процес повного закріпачення залежних груп селянства. Відтепер селян-втікачів повертали колишньому власнику, навіть якщо такий втікач устиг на новому місці завести сім'ю й господарство. Пан, який прийняв цього утікача, крім усього іншого виплачував ще й штраф в 10 руб. з кожного прийнятого кріпака на користь його попереднього господаря. З 1661 р. прийом утікачів став додатково каратися ще й побиттям батогами нового власника. Той, хто прийняв утікача, відтепер мав «віддати» не лише його, але й одну селянську сім'ю з числа власних кріпаків (з 1664 p.- навіть 4 селян за кожного прийнятого втікача).

Укладення про холопів 1597 р. забороняло кабальним холопам виходити з холопства навіть після сплати суми боргу. Віднині вони разом зі своїми жінками, дітьми й унуками мусили служити власнику кабали. Щоправда, після смерті останнього всі кабальні підлягали звільненню, а борг - ануляції. Відтепер кабальні холопи не могли передаватися у спадщину.

Укладення 1597 р. призвело до двох важливих наслідків. По-перше, повне холопство (фактично - боргове рабство) почало відмирати - «вкладати гроші» у холопів стало менш вигідним для феодалів. По-друге, власники таких холопів почали широко наділяти їх землею (пустошами, виморочними селянськими маєтностями) із тим, щоб після смерті власника кабали ці холопи ставали кріпаками його спадкоємців. Відбувається зближення, а далі й злиття (за часів Петра І) в один стан двох давніх класів - селянства й холопів.

У період станової монархії цар продовжує поділяти владу з Боярською думою. її правове становище аж до кін. XVII ст. продовжувала визначати ст. 98 Судебника 1550 р.: «А которые будут дела новые, а в сем Судебнике ненаписаны, а как те дела с Государева докладу и со всех бояр приговору вершатся, и те дела в сем Судебнике приписывати». Чисельний склад Боярської думи постійно зростав: за Бориса Годунова в ній числилося 30 чоловік, а наприкінці XVII ст.- уже 167. Як більш вузький орган зі складу Думи була виділена у 80-х роках XVII ст. т. зв. Розправна палата; у випадку відсутності царя саме вона розглядала поточні питання, приймаючи рішення «по тем делам, по которым мочно», або направляючи свою доповідь на вирішення царю.

У найбільш критичні для країни моменти скликалися органи станового представництва - Земські собори. Перший Земський собор був скликаний у 1549 p., останній - у 1653 р.

Учасники Соборів обиралися від дворянства і від посадських людей роздільно. У Соборі 1556 p., скликаному в розпал Лівонської війни, брали участь уже й представники від міщан, а на Земському соборі 1613 р. один-єдиний раз були присутні навіть «повітові люди» - представники особисто вільного «чорносошного» селянства. Також роздільно відбувалися засідання станів.

Напередодні Соборів на місця розсилалися грамоти, в яких пропонувалося прислати по одному чи по два чоловіка (або «сколько пригоже») від станів, нерідкими були випадки фальсифікації виборів місцевими воєводами. Окрім обраних на місцях депутатів від дворянства і посадських людей, своєрідну верхню палату Соборів становили цар, т. зв. Освячений собор та Боярська дума, які входили до Собору не по праву обрання, а за своїм становищем.

Серед найважливіших питань державного устрою Московського царства, які вирішувалися саме Соборами, відзначимо прийняття нового Судебника в 1550 p., обрання царем Бориса Годунова в 1598 р. (це було зроблено в обхід царевича Димітрія, малолітнього сина Івана Грозного) та Михайла Романова у 1613 р. Саме на Соборах затверджувалися надзвичайні податки, до сплати яких притягалися і дворяни, і посадські люди. Звичною на Соборах була різка критика недоліків у діяльності державного апарату, в політиці уряду.

Важливе значення мали Собори 1632, 1634, 1639 та 1642 років. Останній цікавий тим, що середні класи - дворяни та посадські люди -вперше зуміли нав'язати цареві та уряду свою позицію з окремого питання - небажання продовжувати далі війну з Туреччиною за захоплений козаками Азов.

Собор 1648-1649 pp. прийняв Соборне укладення, яке продовжувало діяти майже два століття. Питання про приєднання України вирішували Собори 1651 та 1653 років. Собор 1653 р. став останнім в історії Московського царства, але практика нарад із представниками окремих груп населення тривала ще якийсь час. Так, в 1660 р. було проведено нараду з представниками московського купецтва, а в 1682 р.-із феодалами по питанню ліквідації місництва.

У системі державного управління подальшого розвитку зазнала система приказів. В середині XVII ст. їх число досягнуло п'ятдесяти. Так, лише військове управління було розділене на десяток приказів: розрядний відав службою дворянства, стрілецький - стрільцями, іноземний - службою іноземців, козачий, рейтарський, збройний, бронний, гарматний, ствольний та ін. прикази мали свою відносно вузьку компетенцію.

Для управління новоприєднаними землями створювалися прикази територіальні: малоросійський, сибірський, казанський тощо, причому у віданні цих приказів перебували всі аспекти управлінського та економічного життя підвладних територій. У 1655 р. був затверджений приказ таємних справ як особиста канцелярія монарха. Він координував і контролював діяльність усіх інших приказів, розглядав скарги і чолобитні, подані цареві. В 1640 р. з метою зміцнення класового характеру управлінського апарату було заборонено приймати у піддяки приказів вихідців із духовенства, посадських та рільничих людей, а право служби у цих центральних установах отримали лише дворяни та діти приказних службовців.

Була удосконалена податкова система. Так, у 1653 р. чисельні торгівельні мита та акцизи були замінені єдиним торгівельним митом у 5% від ціни товару. Звичним явищем на поч. XVII ст. стали надзвичайні податки, введення яких пояснювалося військовими потребами.

Розвиток права після Судебника 1550 р. здійснювався шляхом занесення нових указів в особливі т. зв. указні книги, що стосувалися діяльності того чи іншого приказа. Указна книга розбійного приказу становила собою збірку норм карного права, холопського приказу - містила укази про повних і кабальних холопів та про урочні роки, і т. д. і т. п.

Важливою пам'яткою права цього періоду стало Соборне укладення 1649 p.- найбільш повний звід правових норм. Укладення складалося з 25 глав та 967 статей. Після 1649 р. законодавство поповнювалося у формі новоуказних статей, наприклад, новоуказні статті 1669 р. про «татебні, розбійні та убивчі справи», новоуказні статті 1677 р. про помістя й вотчини тощо.

До суттєвих змін у праві цього періоду віднесемо перш за все заміну в зобов'язальному праві забезпечення боргу особою боржника на забезпечення його майном. Кредитор віднині не міг примусити боржника працювати на себе. З 1558 р. заборонялося обертати неплатоспроможних боржників у холопів.

Були заборонені дарування, продаж та заповіт земельних володінь на користь церкви. Щоправда, швидко були винайдені обхідні шляхи, наприклад, обмін такого майна на якесь менш цінне.

«Стоглав» установив шлюбний вік для чоловіків у 15, для жінок -12 років. Чоловік мав право віддавати дружину у заставу і карати її. Придане вважалося власністю дружини й у випадку розлучення поверталося їй. Діти відповідали по борговим зобов'язанням своїх батьків і навпаки. Скарги дітей на батьків не розглядалися, а скаржників били батогом «нещадно».

У карному праві змінюється підхід до поняття злочину. Віднині це вже не «образа» і навіть не завдання збитку, а порушення царської волі, посягання на встановлений порядок управління. Покарання прямо залежало від особи злочинця і потерпілого. Так, за завдання образи митрополиту стягувався штраф у 400 руб., а селянину - 1 руб.

Держава бере на себе розшук і суд над злочинцями. Примирення потерпілої сторони зі злочинцем не лише не веде до припинення справи, але й тягне за собою покарання грошовим штрафом самого потерпілого.

Укладення 1669 р. вводило розмежування злочинів на зумисні, необережні і випадкові. Право цього часу уже визнавало стан необхідної оборони й стан крайньої необхідності. З-під покарання виводилися «біснуваті» (душевнохворі) та особи, молодші семи років.

На першому місці в переліку злочинів Укладення поставило злочини проти релігії. Богохульство та навернення у мусульманську віру каралися спаленням на вогні, менш суттєві проступки (бійка у церкві, лайка на адресу духовенства тощо) каралися батогами та в'язницею.

Далі називалися злочини політичні: змова проти життя й здоров'я государя, державна зрада, зносини з ворогом. Покаранням була смертна кара, причому призначалася вона навіть за голий умисел.

Окремий розділ був присвячений військовим злочинам. Зрада - перехід на бік ворога чи надання йому даних про стан війська - каралася повішанням та конфіскацією вотчин чи помість, втеча з поля бою - нещадним побиттям батогами та конфіскацією половини помість. Каралося також надання відпустки з війська по дружбі чи за хабар. Смертю каралося зґвалтування, здійснене військовим над жінкою.

Наступними у переліку злочинів та покарань йшли злочини проти порядку управління, наразі тут мова йшла не лише про хабарництво, фальшування монети чи підробку документів, але й про порушення державної горілчаної монополії і навіть про зберігання, куріння й продаж тютюну. До речі, в цьому останньому випадку передбачалося «наказание большое без пощады, под смертной казнью».

Злочини проти судової влади включали в себе лжеприсягу та кри-восвідчення (без присяги). Ябедництво (облудний донос) ще за Судебником 1550 р. прирівнювалося до душогубства й розбою. Залежно від ступеня важкості ці злочини каралися «нещадним» побиттям батогами, ув'язненням, грошовим штрафом, заміщенням збитків потерпілого тощо.

Побиття батогами («кнутами») у Росії, на думку дослідників, у більшості випадків закінчувалося смертю чи каліцтвом підданого цьому катуванню. Хрестоматійний приклад, коли Павло І, оголосивши, що, «дякувати Богу, смертна кара у нас відмінена і не мені її вводити», наказав 12 разів прогнати крізь тисячний стрій з різками нещасного зловмисника.

Злочини проти особи охоплювали вбивства, завдання тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. За вбивство, як правило, карали смертю, але вбивство дітей їхніми батьками каралося лише річним ув'язненням та церковним покаянням. Членоушкодження каралося за принципом таліону («око за око», «зуб за зуб»), крім того - ще й грошовим штрафом на користь потерпілого - 50 руб. за кожну завдану рану.

Для селян існував «пільговий» режим: за перенесені побої, тілесні ушкодження чи безчестя їх винагороджували сукупно у розмірі 10 руб. Покарання за безчестя сильно різнилися в залежності від особи потерпілого - за митрополита передбачалося ув'язнення, за патріарха - бато-гування, а за всіх інших - т. зв. торгова кара. Остання означала багатократне побиття батогами на торговищах при великому зібранні народу.

Майнові злочини поділялися на татьбу (таємну крадіжку), грабунок (відкрите вилучення чужого майна) та розбій (грабунок, пов'язаний з посяганням на життя і здоров'я потерпілого). За першу крадіжку призначалося побиття батогами, відрізання лівого вуха та два роки робіт у кайданах. Після відбуття покарання злодія відправляли у віддалені місцевості. Повторну крадіжку Судебник 1550 р. карав смертною карою. Укладення 1669 р. уводило смертну кару лише за третю крадіжку, а за другу винного били батогами, відрізали праве вухо і позбавляли волі на чотири роки. Крадіжка церковних предметів уже за перший раз каралася смертю. Не пов'язаний з убивством грабунок на перший раз карався відрізанням правого вуха, трирічним ув'язненням та конфіскацією майна. Повторний розбій карався смертю. Шахрайство каралося на рівних підставах із крадіжкою.

До Укладення були включені і деякі злочини проти моралі. Зокрема, за звідництво передбачалося «нещадне» покарання батогами.

Правосуддя цього часу ще зберігає певні пережитки попередньої епохи, зокрема, жеребкування. Воно допускалося в позовах на суму, меншу за один рубль; в суперечках про межу, коли думки старожилів розходилися; при визначенні належності сімейної пари тому чи іншому поміщику, коли збіглий селянин одружувався з такою ж втікачкою від іншого пана.

Новим у процесі стало те, що суд більше не обмежується наданими показами, а вдається до самостійних розслідувальних дій.