Розділ i. внутрішня політика павла i

Міністерство освіти та науки України

Ізмаїльський державний гуманітарний університет

Кафедра всесвітньої історії

КУРСОВА РОБОТА

на тему: ПАВЛО I. ВНУТРІШНЯ ТА ЗАВНІШНЯ ПОЛІТИКА

Студентки 4 курсу 143 групи

Напряму підготовки__

Шевченко Анастасія Юріївна

Керівник : Дорошева Антоніна

Олександрівна

кандидат історичних наук

Національна шкала________

Кількість балів: __________

Оцінка: ECTS ____________

Члени комісії_____________

Ізмаїл

ЗМІСТ

Структурна частина роботи.	Стор.
Вступ.
Розділ І. Внутрішня політика Павла I
Розділ ІІ Основні напрями завнішньої політики
Висновки.
Список використаних джерел та літератури

ВСТУП

Актуальність дослідження. Павло I – один із найбільш загадкових фігур у тривалої низці государів династії Романових. Проте «загадка Павла» – кілька особлива, оскільки він з'явилася по смерті імператора і пов'язана з обставинами його смерті. Як відомо, Павла І було вбито змовниками, проникшими в здавався абсолютно надійним Михайлівський замок. Але чи був загиблий тираном, від якої врятували Росію безстрашні герої, або ж натовп напівп'яних і грубих дебоширів обірвала життя романтичного і чесного правителя, який загрожував своїми реформами їх корисливим інтересам? На насправді дивилися на царя його сучасники? Залежно від цього, яку бік – змовників чи його жертви – ставали сучасники і залежать майбутні дослідники, особистість Павла опинялася наділеною абсолютно різними, іноді протилежними рисами.

Я б туді рекомендувала перших два абзаци скоротити або взагалі убрати!

Павло І (1754-1801 рр.) правив країною в час, коли зміцненювалася сильна централізована російська держава. Встановлення монархії, яка на цьому етапі розвитку державності була прогресивним явищем, повинно було здійснюватися сильним вольовим монархом.

На відміну від періоду правління Катерини II (1762-1796) в політичному кірсі Павла І (1796-1801), на перший погляд, відсутні цілісність і системність; його курс начебто розпадається на окремі мало пов’язані між собою і суперечливі один одному заходи. Саме крайня непослідовність внутрішньої і зовнішньої політики дозволили ряду дослідників говорити про феномен Павла І. Викладачі часто відчувають труднощі із зведенням розрізнених і непослідовних акцій Павла І в певну логічну систему, без якої навряд чи можливе успішне засвоєння матеріалу студентами і учнями.

А.С. Пушкін назвав Павла I "романтичним імператором", "ворогом підступництва і невігласів" і збирався написати історію його царювання. Л.М. Толстой вважав, що "характер, особливо політичний, Павла I був шляхетний і лицарський". У листі до історика Бартенєва в 1867 році він писав: "Я знайшов свого історичного героя. І коли б Бог дав життя, дозвілля і сил, я б спробував написати його історію". Мова йшла про Павла I.

Інтерес до нього двох російських геніїв був невипадковий. Життя Павла Петровича відрізнялася такими трагічними рисами, "подібних яким не зустрічається в житті жодного з вінценосців не тільки російської, але і всесвітньої історії". Тут необхідне посилання. Будь яка цитата повинна завершуватися цитатою!

До імператора Павла Першого як в істориків-фахівців, так і в рядових читачів, відношення неоднозначне. Довгий час його зображували як зайдиголову, прихильника порожніх парадів і муштри, гонителя Суворова. Але це лише одна сторона його особистості.

Актуальність дослідження полягає у тому, що особистість Павла І є дуже цікавою та невивченою, його зовнішня політика була двоякою, з одного боку вона можливо здавалася незрозумілою та необдуманою, але ж з іншого боку видно, що політика Павла І та його погляди були просякнуті далекозорістю та виважені.

Дипломат Я.І.Санглен писав: “Павло хотів сильніше укріпити самодержавство, але своїми діями лише підкопував під нього, відправляючи в заслання в одній кибитці генерала, купця, унтер-офіцера і фельд’єгеря, він навчив нас і народ дуже рано, що відмінність станів нікчемна. Це був чистий підкоп, бо без цієї відмінності самодержавство триматися не може. Він нам даний був або дуже рано, або дуже пізно” посилання.

Сумний парадокс полягає в тому, що ті заходи, які повинні були попередити палацовий переворот, привели до нього, а той, для кого боротьба з революцією була основним змістом зовнішньої і внутрішньої політики, був убитий ради порятунку країни від хаосу і обурення низів.

Хронологічні рамки охоплюють період з 1796 р. до 1801 рр. Нижня часова рамка співпадає з датою народження Павла І (20 вересня 1754 р. ), верхня – визначається датою його смерті - 12 березня 1801 р. Проте сама робота виходить за нижню хронологічну межу, коли це необхідно для з’ясування історичних передумов та причин вступу на престол Павла І.

Об’єктом дослідження дослідження є діяльність імператора Павла І, як новатора військової реформи, а також його зовнішня політика — позитивна чи негативна — з точки зору різних дослідників; оцінка його внутрішньополітичних діянь; коло економічних та соціально-політичних аспектів, які передували вступу на російський престол Павла І.

Предметом дослідження є постать Павла І, становлення його, як політика; становище Російської Імперії в часи правління цього імператора; внутрішня та зовнішня політика Павла І та її наслідки для подальшого розвитку російської держави.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Російської імперії в кінці XVIII – початку XIX століть, а також території Італії, Швейцарії і ареал Середземного моря. Межі цієї території змінювалась у зв’язку з перебігом зовнішньополітичних акцій російського уряду.

Мета курсової роботи полягає в тому, щоб на основі наявних джерел, документів, матеріалів, опублікованої статистики, наукового доробку вчених з’ясувати основні аспекти внутрішнього розвитку та зовнішньополітичної доктрини Російської держави в період правління Павла І; зображення та вивчення зовнішньополітичної та внутрішньополітичної діяльності імператора Павла І, її позитивних наслідків та прорахунків.

Виходячи з мети дослідник поставив перед собою наступні завдання:

· вивчити, проаналізувати й систематизувати існуючу наукову літературу за темою курсової роботи та виявити історичні джерела;

• з’ясувати основні аспекти внутрішньої політики монарха;
• визначити провідні вектори зовнішньополітичної діяльності Росії в період правління Павла І.

Методологічною основою роботи є принцип історизму, який передбачає об’єктивне вивчення подій і явищ на основі науково-критичного використання джерел та літератури. Використано також принципи наукової об’єктивності, конкретності. При розв’язанні поставлених завдань дослідником застосовано такі методи дослідження: аналіз науково-історичної літератури; ознайомлення, вивчення та узагальненняднаявних джерел з теми, історико-статистичний, історико-хронологічний, історико-порівняльний.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали бакалаврської роботи можуть бути використані при написанні рефератів, курсових робіт з всесвітньої історії, при викладанні курсу всесвітньої історії в школах, ВНЗ.

Структура роботи: складається із вступу, двох основних розділів розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури, ілюстрацій. Вони у тебе будуть?

Джерельна база дослідження. При написанні курсової роботи було використано широке коло джерел. Основну чистину з них складають джерела документального характеру.

Досить повно та яскраво висвітлюється епоха правління Павла І в хрестоматії історії Росії. Тут, зокрема, ми знаходимо свідчення про селянські заворушення в 90-х рр. XVIII ст., текст закону про успадкування трону в Російській імперії після смерті царя, документальні аспекти зовнішньої політики уряду Павла І, свідчення про організацію заколоту та смерть імператора.

Для написання роботи використовувались записки та спогади організаторів і сучасників палацового перевороту і смерті Павла І, завдяки яким ми відтворили картину кривавих подій 11 березня 1801 року. Зокрема використовувались спогади офіцера-кінногвардійця Н.А. Саблукова, одного з головних змовників – графа Л.Л. Бенігсена, відомого польського політичного діяча князя Адама Чорторийського.

Важливу роль в справі об’єктивного висвітлення ключових подій зовнішньої політики Павла І відіграли збірники документів, присвячених діяльності О.В. Суворова, – безпосереднього учасника закордонних походів російської армії в кінці XVIII ст. Кожен з томів відображав певний період життя і діяльності великого полководця. Так, третій том містив інформацію про військово-адміністративну, командну і бойову діяльність А.В. Суворова з 1791 по 1798 рр.

Цінні документальні свідчення з відображенням досліджуваної епохи містяться в ряді інших збірників документів, використаних нами.

Історіографія дослідження. Імператору Павлу Петровичу не пощастило з дослідниками і цьому є причини. До революції 1917 р. не любили піднімати тему царевбивства. Надалі історія вінценосних осіб була відсунута на задній план. Коли ж особистість царя й розглядалась, то переважаючою була негативна характеристика, тобто підкреслювались негативні риси, навіть до доведення психічної неповноцінності імператора. І ще, період його недовгого правління традиційно протиставлявся “блискучому вікові” Катерини II і царюванню “Олександра Благословенного”. На цьому фоні період правління Павла І висвітлювався як похмурий час, який порівнювали з роками царювання Івана Грозного.

Радянська історіографія ніколи не проявляла помітного інтересу до часу правління Павла І, ні до його особистості. В оцінках його внутрішньої та зовнішньої політики радянські історики в цілому пішли далі дореволюційних, та в оцінках його особистості не перевершили їх рівня. Виняток становлять лише роботи С.Б. Окуня [26] та Н.Я. Ейдельмана [14].

Досліджуючи історію Росії кінця XVIII — початку XIX ст. С.Б. Окунь особливу увагу звернув на період правління Павла І. Характеризуючи царя як особистість, він звертав увагу на те, що жорсткість характеру та неврівноваженість стали об’єктивними наслідками важкого дитинства Павла: швидка втрата батька, відсутність материнського тепла і ласки визначили наперед поведінку його на троні. Характеризуючи зовнішню політику Павла І, автор звернув увагу на його орієнтацію на Пруссію. З тексту роботи можна було зрозуміти, що успіхи активної зовнішньої політики Павла І багато в чому залежали від талановитих полководців О.В. Суворова та Ф.Ф, Ушакова.[26] крапка ставиться після послилання. Переробити по всьому текстові курсової!

В монографії Н.Я. Ейдельмана показувались основні напрямки внутрішньої політики самодержавства в кінці XVIII – на початку XIX ст.: спроби Павла І за допомогою централізації влади і “силової регламентації” всього життєвого укладу населення відмежувати Росію від впливу ідей Великої Французької революції, зупинити поступальний рух країни до “свободи і світла”. Автор розкриває причини краху цієї політики і загибелі її “вінценосного ідеолога”.[14]

Значний внесок в історіографію дослідження історії Росії періоду правління Павла І зробив Ю.А. Сорокін. В своїх публікаціях він простежив життєвий шлях Павла до моменту вступу на престол і детально охарактеризував його державотворчу діяльність в сфері внутрішньої і зовнішньої політики. Особливу увагу він звернув на причини та організацію палацового перевороту, який, в результаті, коштував Павлу І життя.

В 90-х рр. XX ст. з’явилось чимало публікацій, автори яких намагались простежити основні тенденції становлення та розвитку російської державності, розглядаючи життєвий шлях її правителів в різний історичний період. В цих дослідженнях ми знаходимо також яскраву характеристику епохи правління Павла І. Це роботи П. Черкасова та Д. Чернишевського, А.І. Кулюгіна, І.А. Заічкіна та І.Н. Почкаєва, Л.Ф. Писарькова, під редакцією А.Ф. Кисельова тощо.

Різноманітні аспекти зовнішньої політики уряду Павла І і їх впливу на внутрішнє життя населення країни досліджували А.І. Брегвадзе, В.Ю. Захаров, А.Г. Кавтарадзе, Л.М. Лещинський та ін.[10]

А.І. Брегвадзе в своєму дослідженні розглянув процес підготовки та наслідки приєднання Грузії до складу Російської імперії. В.Ю. Захаров, поряд із характеристикою особистості Павла І, показує його складні стосунки з Наполеоном Бонапартом, процес захоплення Мальтійського ордену і становлення Павла І його магістром. А.Г. Кавтарадзе та Л.М. Лещинський висвітлюють славні та знаменні події для Росії — Італійський і Швейцарський походи російських військ під командуванням О.В. Суворова. Причини складних відносин О. Суворова з Павлом І намагався з’ясувати в своєму дослідженні М.М. Сазонов.

Цінну інформацію для написання курсової роботи містять дослідження С.А. Єштокіна, А. Кустарьова, К. Осипова, С.М. Троїцького, Н.І. Шатагіна та ін. Ключові моменти зовнішньої політики – битви при Нові і на річці Треббії- характеризуються в науково-публіцистичних виданнях.[15]

РОЗДІЛ I. Внутрішня політика Павла I

Вступивши на престол, Павло почав своє правління з примарними уявами, що він зуміє викорінити зло часів Катерини II, навести порядок у великій імперії, примусити чесно служити державі дворянство та чиновництво. Діяв імператор наперекір своїй матері, вважаючи, що твердою рукою, рішучістю можна за короткий час подолати вади її царювання. Прагнення знищити пам’ять про Катерину II, доводило Павла до абсурду. Так, одночасно з похоронами матері Павло влаштував царський похорон своєму батькові – Петру III, про якого вже почали забувати.

Основні аспекти внутрішньої політики Павла І зводились до: вирішення селянського питання, врегулювання питання дворянства, перебудови армії та ряду адміністративних змін.

Знищення всього, що пов’язано з іменем Катерини ІІ, різкі прояви характеру імператора відбилися у величезній кількості указів, узаконень, розпоряджень в період короткого правління Павла. Починаючи з перших, опублікованих 6 і 7 листопада 1796 р., і закінчуючи останніми шістьма законами, від 11 березня 1801 р., було видано: в кінці 1796 р. – 177 документів, в 1797 р. – 595, в 1798 р. – 509, в 1799 р. – 330, в 1800 р. – 469, на початку 1801 р. – 69, тобто всього 2 179 законодавчих актів, або в середньому 42 в місяць.[13], [16]

На перший погляд, у політиці Павла щодо селянства дійсно був цілковитий хаос. З одного боку, ми маємо маніфест від 29 січня (9 лютого) 1797 р., що під страхом тяжкого покарання пропонував селянам спокійно «перебувати» в колишньому званні і, як і раніш, виконувати всі повинності, з другого, – так званий маніфест про триденну панщину, який нібито регламентує обов’язки селянина перед поміщиком, обмежуючи обов’язкову його працю на панській заораній землі трьома днями на тиждень; з одного боку – указ про непродаж селян у Малоросії без землі, з другого, – указ про право заводчиків із купців купувати до своїх фабрик і заводів селян з землею і без землі.

Перші заходи Павла в галузі селянського питання не дають підстави говорити про будь-які відступи від політики Катерини ІІ. Царювання Павла І починається, за словами сучасника, з «розхватки сіл», тобто з роздачі державних селян у приватне володіння. За підрахунками В. І. Семевського, за 4 роки Павло роздав до 600 тис. душ обох статей, випередивши в цьому відношенні свою матір, яка за 34 роки роздала 850 тис. селян. Таким чином, царювання Павла починається з розширення тієї бази, на якій існувало російське кріпосництво, тобто із збільшення числа селян, що перебували в кріпосній залежності.

З воцарінням нового імператора в селянському середовищі імперії пішли слухи про звільнення від кріпосного права, вони зворушили селянську масу, і повстання широкою хвилею розлились по країні. Головним осередком цього стихійного руху стали райони російського центру, зокрема Орловська і Брянська губернії. За період з 1796 по 1798 рр. відбулось 184 хвилювання селян з вимогами звільнення їх від влади поміщиків і переведення в державне відомство. Повстання жорстоко придушувались, винних карали.

Відповіддю на селянські повстання, які розглядалися Павлом і його наближеними в тісному зв’язку з революційними подіями на Заході, були каральні експедиції і маніфест від 29 січня (9 лютого) 1797 р., в якому наказувалося, «щоб усі селяни, які належать поміщикам, спокійно перебуваючи в колишньому їх званні, були слухняні поміщикам своїм в оброках, роботах і, словом, всякого роду селянських повинностях, під побоюванням за непослух і свавільство неминучого за строгістю законною покарання» [11, с.145-147]. Ось як повинно виглядати посилання. Переробити по тексту курсової роботи

5 (16) квітня 1797 р., у день коронації, що відбувалася в момент, коли селянський рух в країні хоч трохи і спав, але ще не виключена була можливість, що він вибухне з новою силою, з’являється маніфест про так звану «триденну панщину». Маніфест гласив: «Оголошуємо всім нашим вірним підданим. Закон божий, в десятослів’ї нам преподаний, навчає нас сьомий день присвячувати йому; чому в день цей, торжеством віри християнської прославлений, і в який ми удостоїлися сприйняти священне світу помазання і царське на прабатьківському престолі нашому вінчання, вважаємо обов’язком нашим перед творцем і всіх благ подателем підтвердити в усій імперії нашій про точне і неодмінне цього закону виконання, наказуючи всім і кожному наглядати, щоб ніхто і ні під яким виглядом не намагався у недільні дні примушувати селян до робіт, тим більше, що для сільських робіт залишаються на тиждень шість днів, по рівному числу їх взагалі поділювані, як для селян власне, так і для робіт на користь поміщиків наступних, при доброму розпорядженні достатні будуть на задоволення всяких господарських потреб».[13, с. 21-24]

Інші законодавчі розпорядження в селянському питанні також були покликані, зберігши в непохитному становищі кріпосне право, трохи зменшити приводи для повстань. Такими є: указ 16 (27) лютого 1797 р. про непродаж дворових людей і безземельних селян «з молотка», указ 16 (27) жовтня 1798 р. про непродаж малоросійських селян без землі та ін. З другого боку, знов-таки ми маємо укази, що розширюють сферу кріпацької експлуатації, як, наприклад, указ 16 (27) березня 1798 р. про дозвіл заводчикам із купців купувати до своїх фабрик і заводів селян з землею і без землі.

Одночасно з заходами, спрямованими на збереження основ кріпосного права і навіть на розширення цих основ шляхом роздачі селян, ми бачимо певне прагнення зміцнити економічне становище дворянства. 18 (29) грудня 1797 р. Павло заснував державний допоміжний банк для дворянства. Під заклад маєтку банк видавав позику від 40 до 75 крб. на душу на 25 років із розрахунку 6% річних. Позика видавалася спеціальними білетами, які до того ж приносили 5% річного доходу. Умови позики, як бачимо, були дійсно зовсім непогані.[20, 85-87]

Але, не дивлячись на це, за ефективність селянської політики Павла красномовно говорять підрахунки Ейдельмана: порівняно з 1796-1797 рр., коли відбулось 184 виступи, в 1797 р. спостерігається всього 12 активних селянських виступів і колективних скарг проти 177 в 1797 р.; в 1799 р. – 10 виступів, в 1800 р. – 16, 1801 р. – 7.

Більшість істориків вбачала в усіх заходах Павла І (крім законодавства в селянському питанні) свідомо здійснювану анти дворянську політику, посилаючись ще й на важке становище, в якому опинилось дворянство в армії.

Безперечно, що при Павлі служити в армії офіцерам стало важче, ніж раніш. Скінчилися нескінченні відпустки, якими широко користувалося дворянство. Зразу після вступу Павла на престол було наказано, щоб усі ті, хто перебував у тривалій довголітній відпустці, негайно були повернені в стрій. Камергери, камер-юнкери і всі інші придворні чини, які до цього часу лічилися при полках і діставали військові чини, фактично не відбуваючи військової служби, від полків були відчислені. Заборонено було лічити в полку малят і тих, що не народилися, які при Катерині нерідко призначалися в полк з паспортом без імені. Павло вимагав, щоб склад полку за списком дорівнював його дійсному складу, бо до цього часу не тільки 70% офіцерського складу були на папері, але й не вистачало і значного числа солдатів. Розкрадалися цілі рекрутські набори. Рекрутів відправляли на села вищих офіцерських чинів, де перетворювали їх у кріпаків.[17,10-18]

Як найважливіший довід у всіх, хто намагається довести антидворянський характер політики Павла І, звичайно фігурує порушення імператором Жалуваної грамоти, даної Катериною дворянству в 1785 р. Порушення Жалуваної грамоти вбачається в значному ущемленні прав дворянства в галузі станового самоуправління, насамперед в урядовому контролі, що його Павло запровадив над дворянськими зборами.

Статті 37 і 38 Жалуваної грамоти надавали дворянству кожної губернії і повіту право «кожні 3 роки в зимовий час» збиратися і «складати дворянське громадянство». На цих з’їздах дворянство обирало губернського і повітових предводителів дворянства, засідателів у судові установи губерній, а також земського справника або капітана повіту.[22, 65-70]

Указ 14 (25) жовтня 1799 р. скасував губернські дворянські збори. «Як вибори чиновників у повітові місця по повітах провадяться, то для цього, – зазначалось в указі, — і немає потреби з’їжджатися дворянам цілої губернії в губернське місто, чому на полегшення їм робити ці вибори по повітових містах». Це цитата. Де посилання? Звітки ти це списала? Із скасуванням губернських з’їздів, природно, змінювався і порядок виборів губернських предводителів дворянства. За новим положенням губернські предводителі обиралися з числа повітових предводителів, і не всім дворянством губернії, а лише повітовими предводителями. Таким чином, на виборах губернського предводителя повітові представники виступали як виборщики. Тим самим замість прямих вводилися двоступеневі вибори. Одночасно з цим дворянство позбавлялося можливості звертатися до царя з всілякими клопотаннями від особи дворянства всієї губернії.

Другим моментом у законодавстві Павла І, яке порушувало Жалувану грамоту 1785 р., є поширення тілесних покарань на дворянський стан. Стаття 15 Жалуваної грамоти, що говорила: «тілесне покарання хай не доторкнеться до благородного», у часи Павла І не раз порушувалася.[22, 421-422]

Спогади сучасників наповнені свідченнями про відставки, арешти, екзекуції, позбавлення дворянського титулу, нарешті, засланнями, в тому числі в Сибір. Свідчення про число постраждалих суперечливі: більше 2,5 тис. офіцерів – за даними Валішевського, більше 700 осіб – за Шільдером. Найбільш авторитетними вважаються підрахунки Ейдельмана: ув’язнених, відправлених на каторгу і заслання близько 300 дворян, не рахуючи маси інших, наказаних менш жорстко. Загальна ж кількість постраждалих перевищує 1,5 тис. осіб. В Сибір дворян засилали досить рідко, частіше – в маєтки, в провінцію, в армійський полк.

Боязнь проникнення революційних ідей диктувала Павлу жорстокі заходи поліцейського характеру щодо літератури, мистецтва, науки. Усі вільні (приватні) друкарні були закриті вже в лютому 1797 р. Для іноземних книг була введена спеціальна цензура, а в 1800 р. вийшов указ Сенату, який зовсім забороняв ввезення книг з-за кордону.

Характеризуючи заходи адміністративного характеру, ми не повинні забувати про короткостроковість перебування при владі Павла. По суті, мова може йти лише про перші кроки діяльності, про початок складання нового. Як відомо, пройшло цілих 20 років, перш ніж механізм губернської реформи Катерини ІІ став працювати.

Ряд інших заходів, що проводилися в цей час, безпосередньо зв’язаний з прагненням уряду зміцнити абсолютистську монархію. З метою запобігти можливості використання сановною верхівкою династичних криз для втручання в питання, зв’язані з успадкуванням престолу, Павло в день своєї коронації 5 (16) квітня 1797 р. видає новий закон про престолонаслідування “Акт, найвище затвердження в день священної коронації покладений на зберігання на престол Успенського собору”. Віднині жіноче правління не могло мати місця. За новим законом престол переходив за правом первородства і притому тільки по чоловічій лінії царюючого дому.

Але Павло, очевидно, розумів, що палацеві перевороти в Росії були не тільки наслідком відсутності твердих узаконень в питанні про успадкування престолу, але що тут певну роль відіграють ті погляди на джерело самодержавної влади, які ще панують серед дворянської верхівки, і той вплив на безпосереднє управління країною, яким вона користується.[28, 109-110]

Саме в цьому зв’язку перебуває прагнення Павла обожнювати самодержавну владу, оточити її ореолом цілковитої незалежності і одночасно з тим, шляхом граничної централізації державного апарату, одноособово розпоряджатися в усіх галузях державного управління. Ці ж заходи поряд з чисто поліцейськими були покликані протистояти тому падінню престижу самодержавної влади взагалі, яке було неминучим наслідком його повалення у Франції.

Столиця при Павлі жила, наче велика казарма. В’їзд і виїзд з міста строго контролювався. На міських заставах стояли смугасті шлагбауми і будки з вартовими. Військовий губернатор Петербурга Архаров за наказом Павла велів пофарбувати міські будинки в чорно-білі улюблені кольори царя. Жителям столиці передбачався не тільки час підйому і підготовки сну (день в місті починався о 6 годині ранку, о 22.00 все життя замирало), але й час обіду, навіть вказувалась кількість страв в залежності від стану, а у службовців – залежно від чину. Імператор іноді лягав спати о 8 годині вечора і слідом за ним в місті гасили вогні.[16, 223-225]

Сувора регламентація стосувалась і членів царської родини. Імператриця Марія Федорівна не мала права запрошувати до себе без дозволу царя ні синів своїх, ні невісток. В своїх розпорядженнях Павло нерідко доходив до курйозів. З метою анонімного донесення до царя пропозицій і своєчасного повідомлення про крамоли Павло наказав повісити в Зимовому палаці спеціальний поштовий ящик, ключ від якого був тільки в нього. На його гірке розчарування, ящик невдовзі довелось зняти — в нього посипались не поради підданих, а карикатури на самого монарха та його сатрапів.

На думку Павла, викладеній у написаній ним записці про головне управління країною, було передбачене утворення семи міністерств, або так званих «головних департаментів»: міністерства юстиції, фінансів, військового, морського, закордонних справ, комерції і державного казначейства. Цей проект, написаний Павлом ще під час перебування його спадкоємцем, багато в чому подібний до того, який був прийнятий у 1802 р. при організації міністерств.

Цілком реалізувати свій план Павло не встиг. Були зроблені лише окремі в цьому напрямі кроки. По-перше, надзвичайно зросли функції і влада генерал-прокурора Сенату. Генерал-прокурор, сполучаючи в собі функції трьох міністрів – міністри внутрішніх справ, юстиції і частково міністра фінансів, буч разом з тим нібито і прем’єр-міністром. Цим самим генерал-прокурор, цілком захоплений питаннями управління, все більше втрачав зв’язок з Сенатом, все менше втручався в судові справи.[16, 225-227]

Подібне зростання влади генерал-прокурора, який до часів Павла І хоча й відав також справами «державними н політичними», але функції якого не були такі всеосяжні, було істотним моментом у будові державного апарату і посиленні одноособового начала в управлінні.

На чолі двох відомств вже в часи Павла І були одноособові правителі, які стали називатись міністрами. У 1797 р. було утворено міністерство уділів, а в 1800 р. – міністерство комерції. Формально в цих міністерствах можна ще побачити деякий пережиток колегіальності, проте насправді вона вже тоді була зведена до нуля.

Слід відзначити також нову будову губерній. Із 50 губерній і області, створених за часів Катерини ІІ, були утворені 41 губернія і 1 область (Область Війська Донського). 30 губерній управлялися спільними для всієї імперії законами, і 11 були на особливому становищі.

Щодо тієї реорганізації, яка в цей час проводилася в армії, то хоч вона зовні нібито її знаходиться в різкому розриві з традиціями часів правління Катерини ІІ, але в дійсності розвивала ті тенденції, які мали місце в урядовій політиці, але які через ряд обставин не могли бути реалізовані раніше в такому широкому масштабі.

Становище в армії на момент вступу на престол Павла І було вкрай складним. З 400-тисячного облікового складу їй не вистачало щонайменше 50 тис. солдатів, чиє утримання розікрали полкові командири; 3/4 офіцерського корпусу існувало лише на папері. Переведення в офіцери або представлення до чергового чину відбувалося тільки по протекції. Багато хто одержував чини взагалі не служивши. Дезертирство було масовим явищем. Тільки в шведській армії на службі були до 2 тисяч російських перебіжчиків. При чисельності мушкетерського полку Катерини ІІ в 1726 чоловік на плац рідко виводилося більше 800. У Петербурзі при генералі знаходилася до сотні офіцерів, в полках же ротами командували прапорщики. Термін служби однієї рушниці фактично доходив до 40 років, флот був озброєний гарматами ще петровського виробництва. «Перебудови» армії після вступу Павла на престол починаються з введення нової форми, яка цілком копіює прусську. Вводиться довгий мундир з лежачим коміром і фалдами та вузькі панталони. На ногах – панчохи з підв’язками і лакові чорні черевики, на голові – низький приплюснутий трикутний капелюх. Все це мало дуже ефектний вигляд на парадах і зовсім було непридатне в умовах війни. Лаковані черевики розліталися після першого ж переходу коси й буклі були джерелом нескінченних мук для солдатів.[35, 19-23]

В основу навчання і тактики російської армії був покладений статут 1796 р., виданий через 23 дні після вступу Павла на престол 29 листопада 1796 р. Походження цього статуту зразу стає ясним при порівнянні його з прусським статутом 1760 р. Вправності стрільби у статуті приділялося дуже мало місця, і це в той час, як уже 40 років тому в піхотному статуті 1755 р. вказувалося: «Все навчання солдата на увазі має заряджати і стріляти». Штиковий бій, який був сильною стороною російської армії, і навчання штикового бою, якому таку велику увагу приділяв Суворов, статутом і не передбачалися.

Павловський статут, як і прусський, передбачав дію військ у лінійному строю. В зв’язку з цим на дві третини скорочується число єгерських військ, тобто стрілків, що діють звичайно в розсипному строю або невеликими групами, завданням яких була стрільба «з найточнішим прицілюванням».

В зв’язку з тим, що пануючим строєм був розгорнутий і великим масам у такому строю, не ламаючи лінії, рухатися було дуже важко, довелося зменшити число кроків на хвилину до 75, а розмір кроку до ¾аршина. «Крок мій, – говорив з цього приводу Суворов, – зменшений на три чверті, а тому на ворога замість сорока – тридцять верст».[35, 25-26]

В свій час прусська тактика давала деякий ефект при сутичках з погано навченою і нерухливою армією ворога. Але на кінець XVIII ст., тобто на час, коли вона почала насаджуватися в російській армії, вона вже безнадійно застаріла. її неприйнятність при сутичці з активним противником і непридатність при діях на пересіченій місцевості були загальновідомі.

Суворов, який виступив з різкою опозицією щодо військових реформ Павла, не випадково характеризував статут 1796 р. як «німоросійський переклад рукопису, з’їденого мишами і двадцять років тому знайденого в руїнах старого замку». Посилання Старанний виконавець, сліпе знаряддя волі монарха – ось кого Зотів бачити імператор навколо свого трону. Прикладом такого діяча став А.А. Аракчеев, який зробив блискучу кар’єру: Павло дав йому звання генерала і призначив комендантом Петербурга. Павлом І та його помічником Аракчеєвим жорстко переслідувалось казнокрадство. Час в армії минав в постійній щоденній муштрі у прусському стилі та суворій дисципліні.

Отже, у становій політиці Павла, як щодо селянства, так і щодо дворянства, ми ніяких відступів від загальних положень Катерини ІІ не виявили. І якщо окремі, приватного характеру заходи, які трохи змінювали законодавство Катерини ІІ щодо селянства, викликалися. прагненням недопустити до селянських заворушень, то щодо дворянства і духовенства ці відступи визначалися прагненням запобігти поширенню революційнихідей.

Будь ласка, висновок до розділу І трохи розширити!

На приклад: Таким чином, за часів правління Павла І були розроблені та втіленні в життя наступні реформи: (і тут через кому їх перераховуеш)

Настя, ти по тексту роботи пишеш майже завжди «Павло». І це по відношенню до російського монарха! Так не можно! Ви що з ним особисто знайомі чи пили на брудершафт? Необхідно писати Павло І!