Жовтневий пленум 1964 року та його рішення.

Організаційний етап.

2. Вступна бесіда:

- Назвіть основні реформи М. Хрущова?

- Як можна оцінити результати хрущовських реформ?

- Яким було відношення у суспільстві та серед вищого партійного керівництва до хрущовських реформ та до його політики?

Вивчення нового матеріалу.

План:

Жовтневий пленум 1964 року та його рішення.

Політико – ідеологічна криза системи. Згортання демократичних процесів. Неосталінізм.

Діяльність в Україні П.Шелеста і зміщення його з посади першого секретаря ЦК КПУ.

Діяльність В.Щербицького. Русифікація.

Спроби реформування економіки в другій половині 60-х років XX ст. Посилення бюрократичного централізму.

Викладання нового матеріалу:

Жовтневий пленум 1964 року та його рішення.

Жовтневий (1964) пленум ЦК КПРС, який усунув від влади М. Хрущова, проходив під гаслами подолання волюнтаризму і суб'єктивізму,

(Волюнтаризм — стремление реализовать желанные цели без учёта объективных обстоятельств и возможных последствий.

Экономический волюнтаризм — произвольные решения в хозяйственной практике, пренебрегающие объективными условиями и научно обоснованными рекомендациями (в таком значении это слово официально употреблялось в СССР в 1964—1985 для оценки деятельности Н. С. Хрущёва)

Субъективизм – это мировоззрение и практика, в основе которого лежит отрицание объективных законов развития и утверждение главенствующей роли отдельного субъекта в процессе познания и в общественной деятельности.)

надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму та стабільності. За основу нового політичного курсу було визначено «наступність», «поступовість», «зваженість» у прийнятті рішень. Однак у ході реалізації вони набули характеру руху у зворотному напряму — від хрущовської лібералізації до неосталінізму. Будь-які реформи, в першу чергу в політичній сфері вважались недоцільними. Зростає вплив партійно-державного апарату номенклатури, яка фактично перетворилася на новий правлячий клас радянського суспільства.

Після усунення Хрущова суть консервативного курсу нового керівництва визначається одним словом — «стабілізація», яке стало своєрідним символом брежнєвської епохи. Курс на «стабілізацію», а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 р.

Характерними рисами реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. З одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у владних структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р.— 457), до місцевих рад УРСР 1980 р. обрано 524185 депутатів (1959 р. — 381 477), а з іншого — вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно підготовлених списків.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпація значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працювати господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а створити «демократичний фасад» народовладдя. Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу «неформальних» організацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р. у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зросла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5. Перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади.

На конституційному рівні були закріплені ідеологічні догми: в Конституції 1977 р. КПРС проголошувалась «ядром політичної системи суспільства керівною та направляючою силою радянського суспільства». КПРС намагалася домінувати в кожній ланці суспільного життя. Для вирішення цього завдання було обрано характерний для командно-адміністративної системи екстенсивний шлях — кількісне зростання партійних лав. За період від 1964 до 1985 р. КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебував кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. Інтенсивно йшов процес злиття функцій партійного і державного апарату, підміни держави та її органів партією. У 1985р. комуністи становили 68,5% складу народних депутатів ВР УРСР, а в 1987р. – 43,7% складу місцевих Рад республіки. КПРС намагалася домінувати у кожній сфері суспільного життя.

Курс на стабільність практично сприяв незмінності кадрів. Так політичне життя в країні дедалі більше набуває закритого характеру, наростає відчуження партії від народу, посилюється ідеологічний диктат.

В другій половині 60-х рр. з´являється теорія про «розвинутий соціалізм», яка стверджувала, що розвинутий соціалізм є перехідним етапом до комунізму.

В цілому цей період отримав назву неосталінізм – це політика відродження тоталітарного режиму в країні в нових історичних умовах, який охопив період 1965-1985 рр.