Типологія сучасних конституцій

За часом своговиникнення (в контекстізагальногопроцесурозвиткуконституціоналізму) – конституціїподіляють на три групи: “старі” (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.), “нові” (1918–1939 рр.) та “новітні” (після 1945 р.). Кожна з цихгруп, окрім часу появи, маєспільніознаки у змістовнійчастиніосновнихзаконів.

За формою зовнішньоговиразу – конституціїподіляють на три основнігрупи: писані, неписані й змішані (комбіновані).Писаніконституції, зісвого боку, поділяються на: а) писаніконституції, якіскладаються з одного документа; б) писаніконституції, якіскладаються з двох і більшедокументів. Крім того, писаніконституціїподіляються на: кодифіковані і некодифіковані.

За порядком появи (виникнення) – конституціїподіляються на конституції: прийняті народом, даровані.Дарованіконституції (іншаназваоктройовані) – цеконституції, як правило, підготовлені і введені в діюодноособовим актом. Різновидидарованихконституцій (за суб’єктамидарування) – монарх, метрополія для колишньоїсвоєїколонії, диктатор, хунта, правляча (єдина) партія та інші.

Прийняті народом конституції – цеконституції, якіприйнятізагальновизнанимидемократичними способами з широкою участю народу чийогоповноправнихпредставників. Ціконституції, за суб’єктамиїхньогоприйняття, можнащеподілити на конституції: а) прийнятіУстановчимиЗборами, КонституційнимиЗборами, КонституційноюАсамблеєю і т.д.; б) прийняті на референдумі; в) прийняті парламентом.

.

За порядком внесеннязмін і доповнень – конституціїподіляються на конституціїгнучкі та жорсткі.Гнучкоюконституцієюназиваютьтіосновнізакони, внесеннязмін і доповнень до яких проводиться у порядку, встановленому як і для будь-якогоіншого (звичайного) закону. Жорсткаконституція – цеконституція, внесеннязмін і доповнень до якоїмаєускладнений порядок впорівняннізізвичайними законами.

За часом дії – конституціїподіляються на конституціїтимчасові та постійні.Постійнаконституція – цеОсновний Закон, якийприйнято (затверджено, даровано) на невизначенийтермін. Конституції, якіприймаються на певнийтермінчи до настанняпевноїподії, називаютьтимчасовими.

За рівнемдеталізаціїконституційнихположень (за обсягом) – конституціїможнаподілити на: прості (конституції, які просто перераховуютьтічиіншіявища, права, повноваження), звичайні і розгорнуті (якіподаютьдетальну характеристику статусу конституційнихорганів, прав, свобод, явищ і т.д.).

За характеристикою формидержавного устрою країни – конституціїможнаподілити на: федеральні та унітарні.

За характеристикою форми правління: монархічні та республіканські.

За політичним режимом: демократичні та тоталітарні.

34. Установча природа конституцій. Вища юридична сила

Установчий, первинний характер - конституція встановлює найважливіші інститути суспільства і держави, визначає їх спрямованість;

Конституціявиконує по відношенню до всієїсистеми права роль активного "установчого центру", вона маєнайвищуюридичну силу, тобтоїїнормизавждимаютьперевагу над положеннямиіншихджерел права. Наприклад, у ст . 98 КонституціїЯпонії 1946 р. вказується, що вона є "верховним законом країни, і ніякізакони, укази, рескриптиабоіншідержавніакти, якісуперечать в ціломуабочастковоїїположенням, не маютьзаконноїсили". У деякихконституціях, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянськихкраїнах (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Киргизстан, Китай, Польща, Узбекистан, Україна), прямо вказано на їхнайвищуюридичну силу або на верховенство. Наприклад, у ПреамбуліКонституції КНР 1982 р. зазначено, що "конституція... маєвищуюридичну силу", у ч. 2 ст. 8 КонституціїУкраїни 1996 р. - "КонституціяУкраїнимаєнайвищуюридичну силу...", а в п. 1 ст. 5 КонституціїРеспублікиБолгарія 1991 р. встановлено, що "Конституція є верховним законом...".

Усізакони та підзаконніактиповинніприйматисятількипередбаченими в конституції органами і за встановленою в ній процедурою.Наприклад, у ст. 146 КонституціїРеспублікиБілорусь 1994 р. встановлено, що "Конституціянаділенавищоююридичною силою. Закони та іншіактидержавнихорганіввидаються на основі та відповідно до КонституціїРеспублікиБілорусь. Уразірозходження закону з КонституцієюдієКонституція, а в разірозходженняіншого нормативного акта із законом діє закон...".

Майже у всіхконституціях, прийнятих в англомовнихкраїнах, констатується, що нормативно-правовіакти, які не відповідаютьконституції, вважаютьсянезаконними, тобто є недійсними.

Необхіднозазначити, щонезважаючи на прийняття практично у всіхмусульманськихкраїнахконституційнихактів, теоріямусульманського права не визнаєїх верховенства. Згідно з ісламськоютрадицією основу мусульманського права складаютьприписи "священної книги" Коран, а такожСунни (коментарідо Корану). У таких країнах як Бахрейн, Єгипет, Йемен, Катар, Кувейт, Об'єднаніАрабськіЕмірати, Оман, Сирія, Судан шаріат (об'єднуєісламськінорми права, релігії, моралі) на конституційномурівнівизнається "головнимджереломзаконодавства". Проте, в Лівіїзовсімвідсутняконституція як юридичний документ.їїзамінює духовна конституція - "Зелена книга", яка написана беззміннимкерівникомцієїкраїни з 1969 р. Муамарром аль Каддафі;

35. Способи прийняття конституцій

Світова практика конституціоналізму виробила різні форми прийняття та внесення змін до конституції, які істотно відрізняються від прийняття звичайних законодавчих актів. Нова конституція зазвичай приймається при виникненні нової держави, зміні політичних режимів або суспільного устрою, якщо текст старої конституції неможливо пристосувати до нових реалій шляхом прийняття поправок.

Основними способами прийняття конституції є:

1) установчими зборами;

2) народом на референдумі;

3) представницьким органом (парламентом);

4) октроїруванням.

Зазначені способи прийняття конституції можуть бути застосовані як у чистому, так і в змішаному вигляді.

Установчі збори - це колегіальний орган, сформований шляхом загальних і прямих виборів з метою попереднього схвалення або прийняття конституції (іноді з метою внесення до неї змін). Як правило, після виконання цього завдання установчі збори розпускаються, поступаючись місцем парламенту, обраному на основі нової конституції

(Болгарія, Іспанія, Сербія), або продовжують свою діяльність як звичайний парламент (Бразилія, Греція). Наприклад, у ст. 158 Конституція Республіки Болгарія 1991 р. зазначено, що "Великі Народні Збори: 1) приймають нову Конституцію", а у ч. 3 ст. 160 цієї Конституції встановлено, що "із проведенням виборів Великих Народних Зборів повноваження Народних Зборів припиняються".

Установчі збори в різних країнах мають різні назви: установчі збори, конституційний конвент, конституційні збори (асамблея, конгрес), великі народні збори тощо.

Зазвичай представницькими установчими зборами приймаються конституції нових, або новоутворених держав (наприклад, Конституція США 1787 р., Основний Закон ФРН 1949 р.) або держав, які значно змінюють форму правління чи суспільний лад (наприклад, Конституція Італійської Республіки 1947 р., Конституція Федеративної Республіки Бразилія 1988 р.).

Зазначений спосіб прийняття конституції характеризується як найбільш демократичний, він є досить поширеним у новітній політичній практиці багатьох країн світу.

У деяких випадках установчі збори лише розробляють текст основного закону та виносять його на референдум. Наприклад, у такий спосіб була підготовлена і схвалена всенародним голосуванням (референдумом) Конституція Четвертої Французької Республіки 1946 р., Конституція Румунії 1991 р.

У більшості латиноамериканських країнах установчі збори набули характеру традиційного способу конституційної нормотворчості.

Іншим способом прийняття або затвердження конституції є референдум, на якому всенародним голосуванням ухвалюється конституція. Конституційний референдум - це інститут безпосередньої демократії, проте не слід перебільшувати його значення. Він вважається демократичним тоді, коли текст конституції підготовлено установчими зборами або парламентом, а потім винесено на всенародне голосування. Якщо ж конституція пристосовується до конкретного політичного лідера, то в ній чітко простежуються порушення демократичних принципів і закріплюються авторитарні способи здійснення державної влади. Ці референдуми проводяться, як правило, під час гострої політичної кризи або за умов авторитарного режиму. Наприклад, у кризовій політичній ситуації, коли необхідно було рятувати Францію від воєнної диктатури, проходив референдум з приводу прийняття Конституції Французької Республіки 1958 р., фактично підготовленої "під" генерала Шарля де Голля.

У такий спосіб прийнято або переглянуто основні закони в таких європейських країнах як Албанія, Андорра, Данія, Іспанія, Ірландія, Туреччина, Швейцарія, а також у більшості пострадянських країн: Азербайджані, Білорусії, Вірменії, Казахстані, Киргизстані, Литві, Росії, Таджикистані, Узбекистані. На референдумі прийняті конституції у більшості франкомовних країн Африки та в ряді деяких інших країнах світу (на Філіппінах).

Деякі країни застосовують сполучення двох способів, а саме: попереднє схвалення конституції парламентом і затвердження її на референдумі (Іспанія, Естонія, Польща, Румунія, Сербія, Словенія). Наприклад, у ст. 164 Конституції Естонської Республіки 1992 р. встановлено, що "для внесення проекту закону про зміну Конституції на референдум потрібна більшість у три п'ятих складу Державних Зборів...", у ч. 1 ст. 170 Конституції Республіки Словенія 1991 р. зазначено, що "будь-яка пропозиція про зміну Конституції, що має розглядатися Скупщиною, повинна бути затверджена на референдумі, якщо цього вимагають не менш ніж тридцять депутатів Скупщини".

36. Порядок внесення змін і доповнень до конституції

В основі зміни конституцій лежить народний суверенітет. Розрізняють такі способи зміни конституцій:

1) гнучкий спосіб, за якого зміни до конституції вносяться шляхом прийняття звичайного закону. До гнучких конституцій, як правило, належать некодифіковані або змішані конституції;

2) жорсткий спосіб, коли поправки до конституції вносяться у більш складному порядку, ніж видання звичайного закону. Жорсткість конституцій має на меті забезпечення їх стабільності, що сприяє зміцненню їх авторитету та відносній постійності конституційного ладу.

Жорсткі конституції можна поділити на два різновиди: а) власне жорсткі, до яких належать конституції, котрі змінюються парламентом одного й того самого скликання кваліфікованою більшістю в палаті або палатах, та конституції, що змінюються повторним голосуванням через певний строк, але парламентом того самого скликання.

б) особливо жорсткі - це конституції, зміни до яких затверджуються на референдумі, парламентом наступного скликання, органами суб'єктів федерації або шляхом застосування інших процедур, що ратифікують зміни.

37. Спосіб прийняття конституції має значення, тому що від нього на значною мірою залежить сам високий вміст основного закону. Кожен розглянутий нами спосіб здійснення установчої влади потребує політичної оцінці з погляду його демократизму. Немає сенсу доводити, щооктроирование конституцій є суто авторитарним актом, несумісним із демократією. Глава держави й не так дарує (за прямим змісту сам термін ">октроирование"), скільки нав'язує народу конституцію.

Референдум, як засіб прийняття конституції, має риси демократизму, оскільки проект основного закону стверджується виборчим корпусом. Проте задля оцінки референдуму необхідно ухвалити до уваги такі чинники. По-перше, проект конституції зазвичай розробляється адміністративним органом - комітетом з обмеженими представницькими повноваженнями. По-друге, виборчому корпусу дають можливість однозначно - "так" чи "немає" - визначити своє дотичність до всього проекту конституції. Виборець неспроможна схвалити чи відхилити положення чи статті проекту. У умовах важливого значення набуває проблема мотивації волі виборця: голосує він суверенно або його волевиявлення визначено, детерміновано. Не можна забувати, що розумна оцінка такого складного документа, як проект конституції, посильна далеко ще не всім. Поведінка учасника референдуму кабіні для голосування в що свідчить є наслідком на нього політичних партій, церкви, засобів масової комунікації - преса, радіо, телебачення та т.д.

38. Сутність принципу конституційного верховенства

Принцип верховенства права все активніше проникає до правової системи України, однак на цьому шляху він стикається із різноманітними труднощами як об’єктивного, так і суб'єктивного характеру. По-перше, в національному праворозумінні продовжує домінувати позитивістський підхід. По-друге, в українській юридичній практиці та юридичній науці відсутнє його єдине (спільне) розуміння. Причому діапазон думок тут надзвичайно широкий - від ототожнення принципу верховенства права з традиційним для колишнього радянського правознавства принципом верховенства закону (англійське словосполучення rule of law, як відомо, іноді не зовсім коректно перекладають як «вер­ховенство закону») до розуміння принципу верховенства права як виключно верховен­ства справедливості й розуму³.

Попри таку розбіжність у поглядах, можна вважати, що принцип верховенства права є сукупністю морально-правових цінностей, відповідно до яких мають регулюватися відносини в демократичному суспільстві, вирішуватися питання життєдіяльності лю­дей, розглядатись справи у судах⁴

Основне призначення принципу верховенства права полягає в забезпеченні свободи та прав людини, причому, насамперед, у її відносинах з державною владою та державними органами. Ідея rule of law з самого початку свого становлення була спрямована проти тиранії і свавілля монархічних режимів та авторитаризму, які часто використовували формальний закон для досягнення антиправових цілей. ЇЇ метою було «зв'язати» державну владу правом, встановивши надійний правовий заслін її необґрунтованому втручанню у життя людей, створивши необхідні правові механізми для реалізації та захисту прав і свобод людини⁵.

Тому мета верховенства права - це не просто формальне забезпечення порядку, передбаченого законами та іншими нормативними актами, встановленими державою, а утвердження такого правопорядку, який обмежує абсолютизм державної, передусім виконавчої, влади, ставить її під контроль суспільства, створюючи для цього відповідні правові механізми. Інакше кажучи, навіть бездоганний, з точки зору юридичної техніки, за­кон не завжди є панацеєю верховенства права. Звідси випливає перший і загалом таки майже безперечний висновок: самостійного значення, відмінного від принципу верхо­венства закону, принцип верховенства права набуває тоді, коли право розглядається як явище, яке не міститься виключно в законах та інших нормативних актах, тобто коли має місце теоретичне і практичне розуміння права і закону⁶.

Первинними принципами та передумовами права є людська гідність та свобода (автономія). Першочергове значення для їх забезпечення відіграє правова певність, яка забезпечується формальною рівністю та стабільною процедурою. Таким чином, право - це перешкода владній сваволі, тому що держава враховуючи її відповідальність за суспільну безпеку та належне управління суспільством, природним чином, перебільшує масштаби державних інтересів, або ж власне уявлення про суспільне благо і, як прави­ло, робить це шляхом утиску приватних, індивідуальних інтересів, особливо тих, котрі спрямовані на критику влади та організацію дієвої опозиції.

Верховенство права покликане забезпечити не ефективну владну дію, у сенсі якомога повнішого підкорення громадян урядовим ініціативам, а, якраз навпаки, накладає правові обмеження на дії представників влади. Досягнення урядових цілей має бути підпорядковане громадянським гарантіям свободи та безпеки, чим і усувається загроза владної сваволі. Право покликане мінімізувати небезпеку авторитарності, воно зменшує небезпеку владної сваволі. Завдання права не полягає ні взагалі, ні навіть у першу чер­гу в забезпеченні досягнення урядових цілей, а радше у забезпеченні стабільних конституційних рамок, у межах яких відбувається взаємодія між громадянами, так само, як і між громадянином та державою¹⁰. Верховенство права «не творить добра, а лише допомагає уникнути зла».

Таким чином, аналізуючи проблему розуміння сутності і змісту принципу верховен­ства права, враховуючи відсутність єдиного визначення та неоднозначність характерис­тики цього явища, вважаємо за доцільне звернутися до його гносеологічних характери­стик, а саме:

- необхідно розрізняти право і закон;

- право слід розглядати як соціальний феномен, пов'язаний із такими категоріями як справедливість, свобода, рівність, гуманізм;

- право має розглядатися у нерозривному зв'язку із правами людини¹¹.

На нашу думку, принцип верховенства права полягає в забезпеченні балансу інтересів у відносинах індивідів, індивіда з суспільством, громадянина з державою на підставі правових норм.

Верховенство права - самостійний соціальний феномен, який базується на провідних ідеях наукової юридичної думки і досягненнях юридичної практики та визначає умови життєдіяльності суспільства, розвитку держави та її інституцій, забезпечення прав і сво­бод людини.

Слід пам'ятати, що принцип верховенства права має: по-перше, фундаментальний характер оскільки він є основою правової системи демократичного суспільства, і поширюється на всі правовідносини; по-друге, прикладний характер, який полягає у виробленні та впровадженні практичних рекомендацій у діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб.

39. Захист конституції здійснюють правоохоронні органи, зокрема суди і прокуратура. У сфері захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина велику роль відіграє інститут Уповноваженого парламенту з прав людини (омбудсмена). Однак в науці конституційного права в якості правових засобів охорони конституції звичайно розуміють не стільки перелічені вище гарантії, скільки передбачені конституцією інституційні і процедурні гарантії дотримання державною владою, її різноманітними органами конституційної законності. Отже, правова охорона конституції включає в себе сукупність не всіх юридичних засобів, а лише спеціально-юридичних, тобто таких, які передбачені нормами конституційного права. Крім цього, визначаючи зміст механізму правової охорони конституції, можна вказати на те, що при цьому мається на увазі не стільки контроль за дотриманням основного закону, що здійснюється громадянами, їх об‘єднаннями, органами місцевого самоврядування і т. д. (факультативний, тобто необов‘язковий контроль), скільки контроль, що здійснюється державними органами, для яких цей обов‘язок прямо передбачений конституційно-правовими нормами (обов‘язковий контроль).

Правова охорона конституції забезпечується певними засобами, тобто реалізацією відповідних правових гарантій. Гарантії правової охорони конституції – це інституційні та процедурні засоби та заходи, які забезпечують правову охорону і захист інститутів і принципів, закріплених в конституції, а також спрямовані на забезпечення стабільності останньої. Вони становлять єдиний механізм, систему взаємообумовлених і взаємозалежних елементів. Щодо переліку цих елементів, тобто засобів, гарантій правової охорони конституції, то в науковій юридичній літературі з цього питання немає єдиної позиції. Загальновизнаними гарантіями правової охорони конституції є:

- конституційний контроль;

- конституційно-правова відповідальність;

- гарантії стабільності конституції (особливий порядок прийняття конституції і внесення до неї змін).

Вказані гарантії реалізуються в діяльності відповідних суб’єктів, які наділені конкретними повноваженнями щодо реалізації відповідних засобів правової охорони конституції. В літературі перелік цих суб’єктів визначається по-різному.

Виходячи з цього, ми вважаємо, що правова охорона Конституції України реалізується через організаційну діяльність таких суб‘єктів як:

- Український народ;

- Президент України;

- Верховна Рада України;

- Конституційний Суд України.

Правову охорону Конституції зазначені вище органи здійснюють у межах наданих їм повноважень і в порядку, визначеному законодавством. Вони можуть створювати спеціальні допоміжні органи і установи: комітети, ради, комісії тощо. Основна відповідальність за правову охорону Конституції України покладається в першу чергу на Президента України як гаранта додержання Основного Закону і Верховну Раду України. Проте діяльність щодо забезпечення правової охорони Конституції ці органи здійснюють поряд з іншими видами діяльності. На відміну від них для Конституційного Суду України функція правової охорони Конституції є визначальною. Він спеціально створений для забезпечення верховенства Конституції в правовій системі держави.

Охорона конституції може здійснюватися не правовими засобами, що інколи прямо передбачено в основному законі. Так, Конституції Німеччини, Словаччини та деяких інших країн передбачають право громадян (народу) на опір неконституційній владі. Але використання не правових засобів – винятковий випадок і в звичайних умовах головними і вирішальними є правові засоби охорони конституції, які забезпечують її стабільність і режим конституційної законності.

40. [лат. jurisdictio — судочинство, від jus (juris) — право і dictio — проголошення] — 1) Діяльність суд. і т. з. квазісудових органів, спрямована насамперед на визначення відповідності певного кола правових актів конституції, а також на реалізацію деяких ін. повноважень. К. ю. здійснюється у порядку конституційного провадження. Відповідна діяльність спеціаліз. суд. органів відбувається у формі конституційного судочинства.

2) Сфера компетенції суд. і т. з. квазісудових органів, що зумовлює зміст їх вищевказаної діяльності. Органами К. ю. є суди заг. юрисдикції, суди спец, (конституційної) юрисдикції І Т. 3. квазісудові органи, наділені відповідною компетенцією. Порядок формування органів К. ю. у різних країнах може суттєво відрізнятися. Існує дві осн. моделі К. ю.: американська та європейська (австрійська). Амер. модель уперше запроваджена в США, де повноваженнями у сфері контролю за конституційністю законів наділені практично всі суди заг. юрисдикції. Тому відповідне рішення будь-якого заг. суду стає обов'язковим у межах його тер. юрисдикції. За умов апеляції остаточне рішення, яке є обов'язковим для всіх судів, приймає верх. суд. Закон, визнаний ВС неконституційним повністю або частково, формально залишається чинним, однак жоден ін. суд не може його застосовувати. Відтак відповідний закон фактично втрачає силу. Парламент у таких випадках, як правило, скасовує або змінює його. Подібна модель К. ю. прийнята також в Аргентині, Норвегії, Японії та деяких ін. країнах.

41. Модель К. ю., за якою відповідні питання вирішуються усіма судами заг. юрисдикції, називається ще децентралізованою, або дифузивною. її природу визначає тлумачення судового конст. контролю як суто правової діяльності. В теорії це означає відмову від розгляду судами політ, питань, пов'язаних із змістом законів та їх застосуванням.

Різновидом амер. моделі К. ю. є модель, за якою функція конст. контролю належить не всім судам, а лише вищому суду в системі судів заг. юрисдикції. Цей різновид прийнятий в Австралії, Індії, Ірландії, Мальті, Швейцарії та деяких ін. країнах. Іноді функція конст. контролю надана не всьому вищому суду в цілому, а його спец, палаті або колегії (Естонія). У ряді країн для розгляду відповідних питань передбачено створення спец, складу вищого суду для кожного конкр. випадку.

Європейську, або австрійську модель характеризує наявність у держ. механізмі спеціаліз. суд. органу (конст. суду), відокремленого від системи судів заг. юрисдикції. Саме така модель К. ю. прийнята за Конституцією і зак-вом України. Компетенція КС не обмежена визначенням відповідності правових актів конституції і є набагато ширшою. Видатну роль в обгрунтуванні європ. моделі К. ю. відіграв відомий теоретик права Г. Кельзен — один з творців конст. суду в Австрії. Тому її нерідко називають «кельзенівською». За цією моделлю відповідні повноваження належать єдиному органові К. ю., який не має якоїсь ієрархії органів. Проте в окр. федеративних д-вах КС створені як на рівні самої федерації, так і на рівні всіх або частини суб'єктів (Росія, ФРН, Югославія). Різновидом європ. моделі вважають таку, що грунтується на практиці т. з. квазісудових органів. До них насамперед віднесена Конституційна рада Франції. Зміст компетенції і характер її діяльності засвідчують, що визначення цього органу як квазісудового є досить умовним. Таким є і визначення здійснюваного ним конст. контролю (нагляду) як судового. Тому можна стверджувати існування окремої, французької моделі К. ю. Головним, «титульним» повноваженням органів К. ю. за будь-якої моделі є оцінка ними певного кола правових актів (чинних або тих, які не набули чинності) щодо їх відповідності конституції. Сенс амер. моделі полягає саме в такій оцінці законів при їх застосуванні судами. Ін. моделі припускають значно ширший обсяг компетенції відповідних органів. Це означає, що в різних країнах зміст К. ю. об'єктивно різний.

До повноважень спеціаліз. органів К. ю. (насамперед КС) звичайно віднесено розгляд т. з. компетенційних спорів. Найчастіше предметом їх розгляду є розмежування компетенції вищих органів д-ви, що здійснюють законод. і викон. владу (парламент, глави д-ви та уряду), іноді — органів держ. влади й органів місц. самоврядування. У федерат, д-вах КС розглядають справи щодо розмежування компетенції між федерацією і суб'єктами, а також між самими суб'єктами. У деяких країнах спеціаліз. органи К. ю. визначають конституційність застосованих засобів безпосередньої демократії, контролюють проведення референдумів та виборів і можуть визнати їх результати недійсними в цілому. Іноді ці органи уповноважені розглядати питання законності обрання президента або членів парламенту, позбавлення депут. мандата тощо. Припускається можливість заборони політ, партій у разі визнання конст. судом їх діяльності чи програмних док-тів неконституційними. Передбачається також контроль за дотриманням осн. прав і свобод людини органами викон. влади і заг. судами. Цей контроль здійснює КС за ініціативою окр. осіб на основі їхніх заяв (конст. скарг). У ряді пострад. країн КС наділені повноваженнями офіц. тлумачення конституції. Зміст усіх цих повноважень визначає узагальнене поняття К. ю.

42. Конституційний контроль — будь-яка форма перевірки на відповідність конституції актів та дій органів публічної влади, а так само громадських об'єднань, що здійснюють публічні функції або створені (формально і/або фактично) для участі у здійсненні публічної влади.

Під контролем взагалі розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, за якої контролюючий орган може змінювати акти підконтрольного органу.

У випадку, якщо конституційний контроль здійснюється судовим органом, він — за своєю формою — є конституційним судочинством.

Взагалі, під конституційним контролем треба розуміти будь-яку форму перевірки на відповідність конституції, тобто несуперечливість їй актів і дій органів публічної влади, а також громадських об'єднань, які виконують публічні функції або беруть участь у здійсненні публічної влади.

Поняття конституційного контролю має кілька тлумачень. Іноді конституційний контроль» визначають широко: як діяльність парламенту, глави держави, судів або інших органів, пов'язану з вирішенням питання відповідності конституції різних нормативно-правових або тільки законодавчих актів.

У деяких випадках йдеться про здійснення конституційного контролю самим народом шляхом референдуму.

Найбільш прийнятим є вузьке трактування конституційного контролю, за яким він сприймається насамперед як оцінка судами загальної або спеціальної юрисдикції нормативно-правових актів на предмет їхньої відповідності конституції. Від такої оцінки залежать можливості застосування цих актів або навіть їх існування.

У багатьох країнах поняття конституційного контролю позначає не тільки функцію загального або спеціального суду, а й окремий інститут, який ототожнюється з відповідними органами і з сукупністю правових норм, що регламентують їхню організацію та діяльність.

Різновидом американської моделі організації конституційного контролю є така модель, за якою функція контролю належить не всім загальним судам, а тільки вищому суду. Ця модель реалізована в Австралії, Естонії, Індії, Ірландії, Канаді, Швейцарії та в ряді інших країн. Прийнята вона і в деяких країнах, що розвиваються. В усіх цих країнах оцінку конституційності законодавчих актів дає верховний суд, який може мати й іншу назву (наприклад, високий суд). У будь-якому випадку такий суд є органом загальної юстиції, і конституційний контроль становить не єдину його функцію.

Іноді функція конституційного контролю надана не всьому верховному суду в цілому, а його спеціальній палаті. Існують країни, де для розгляду відповідних питань передбачене створення спеціального складу верховного суду.

Іншою моделлю організації конституційного контролю є так звана європейська або австрійська модель. її характеризує наявність у державному механізмі спеціалізованого судового органу, відокремленого від судів загальної юрисдикції. Головним завданням цього органу — конституційного суду — є оцінка конституційності законодавчих актів, хоча він наділений і рядом інших повноважень. Поряд з конституційним судом можуть існувати й інші спеціалізовані суди, але саме він має найбільший авторитет.