Внесок києво-могилянської академії у розвиток освіти україни

в Україні. Викладання тут велося національною мовою, з глибокою шаною до вітчизняної історії та культури, на засадах всестановості.

Намагання уряду Речі Посполитої полонізувати та покатоличити українців виявилися марними. Культурні осередки, братства, полеміч­на література, мережа шкіл, Академія сприяли розвитку національної самосвідомості українців, не дали загинути православній вірі та ук­раїнській культурі.

Наприкінці XVII — у першій по­ловині XVIII ст. в Україні істот­но збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської брат­ської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали "грецькими". Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення Украї­ни. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Гальшка Гулевичівна, "палаючи побожною ревністю до віри грецької", подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов грецької, латинської, слов'янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейсь­ких університетів. З-поміж перших ректорів — Иов Борецький, Ме-летій Смотрицький, Касіян Сакович.

П. Могила 1631 р. заснував школу при Києво-Печерській лаврі. Це викликало невдоволення у братчиків та козаків, які бачили в ній кон­куренцію братській школі. Конфлікт закінчився злиттям обох шкіл, що спричинило занепокоєння і протест поляків-католиків. Тому 1634 р. вони вийшли з клопотанням до сейму про заборону православним мати латинські школи, але успіху не мали.

Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним кур­сом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно пока-толичувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України: І. Мазепа, якого В. Ясинський називав "промислінником і благодітелем", а Ф. Про-копович — "ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської", спо­рудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. За ці добрі справи І. Мазепи Академія пережила репресії Пет­ра І, її лихоманило майже 30 років. Дещо поліпшив стан Д. Апостол. Останні її злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського; тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір'я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культу­ри. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Ака­демії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчаль­ного процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерство, взає­мовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популярність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або "бурсаки", під час вакацій розхо­дилися по селах України і були тією живою ланкою, яка пов язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп, співали колядки — одне слово, виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату кобзарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький, Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Без-бородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випуск­ники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновни­ком Всеросійської Академії наук.

Уряд царської Росії своєю "милістю" позбавив Києво-Могилянську академію статусу світського навчального закладу, перетворив її спочатку на духовну академію, а згодом на семінарію.

ОСОБЛИВОСТІ ПІСЕННО-ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИДоба козаччини — період жорстоких воєн І безоглядної романтики, творення держави і формування нації- Суспільство висуває зі свого

середовища героїв, борців за свобо­ду та незалежність і йде за ними. Сколихнувся і піднявся весь етнос, щоб скинути ярмо поневолення. У цей складний і буремний час заро­джується й набирає сили унікальне культурне явище — пісенно-по­етичний доробок козацького середовища. Патріотизм, героїзм, мужність, презирство до смерті, волелюбність, миролюбність перелилися у по­етичні рядки. Безіменні автори в думах і піснях у високохудожній формі зафіксували історію козацького руху.

Українські народні думи, історичні, побутові пісні давно привертали пильну увагу дослідників. Перші публікації народних дум і пісень з'я­вилися 1648 р.: "Дума про Козака Голоту", пісні "Засвистали коза­ченьки в похід з полуночі", один з варіантів піснетворки Марусі Чурай, "Був Сава в Немирові" (про Гната Голого і Саву Чалого). Кілька істо­ричних пісень О. Павловський надрукував у "Грамматике мало­российского наречия" (Санкт-Петербург, 1818), І. Котляревський — у першому виданні "Наталки-Полтавки" (Харків, 1819). Ці публікації розбудили інтерес до збирання українського фольклору.

Учені, історики та шанувальники творчих набутків народу розгорну­ли активну діяльність на цій ниві. У Миргородському і Прилуцькому повітах на Полтавщині у 1814—1818 pp. записував думи та історичні пісні М. Цертелєв, а 1819 р. він видав першу збірку "Опыт собрания старинных малороссийских песен".

Термін "дума" у літературний обіг увів К. Рилєєв на початку 20-х років XIX ст. Він же опублікував 1825 р. "Думи" окремою книгою, наголосивши в передмові, що це "самобутній вид народної творчості, який побутує до цього часу серед народу". У мові народних співців термін

"дума" відповідає назві "лицарські пісні". Сьогодні інколи думами на­зивають історичні пісні про Байду, Нечая, Г. Голого та ін.

Багато записів українського народного епосу зробив М. Максимович. Він зібрав, уклав та видав кілька збірок: "Малороссийские песни" (М., 1827), "Украинские народные песни. Часть І" (М., 1834), "Сборник украинских песен. Часть I" (К., 1849). М. Максимович доповнив трак­тування терміну "дума": героїчна пісня, в якій розповідається про бо­ротьбу українського народу з іноземними поневолювачами. За тверд­женням ученого, кожна дума була присвячена конкретній історичній події чи особі, тісно пов'язана з кобзарським рухом.

Не обійшов увагою пісенно-поетичний спадок України і М. Гоголь. У праці "О малороссийских песнях" він підкреслював, що пісня — "це народна історія, жива, яскрава, сповнена барв, істини, історія, яка роз­криває все життя народу".

Тарас Шевченко віддав належну шану українським народним ду­мам. У своїх творах він змалював кобзарів кращими представниками епохи, порівнюючи їх із Гомером ("Гайдамаки", "Сліпий", "Прогулка с удовольствием и не без морали" та ін.).

Значну кількість записів зробили та активно пропагували фольклор доби козаччини Я. Головацький, П. Чубинський, В. Антонович, М. Драгоманов, І. Манжура, П. Рудченко (Панас Мирний), С. Ру-данський, М. Кропивницький, І. Франко, М. Лисенко, Леся Україн­ка, Ф. Колесса та ін.

Пісенно-поетична творчість поділялася на кілька жанрових груп: похідні пісні, історичні з оповіддю про персонали, сімейно-побутові, ліричні, невільницькі. Для кожної з них характерні певні особливості.

Кобзарі виконували у той час кілька соціальних функцій. Перша суто творча — складання дум і пісень, в яких розповідається про звитягу козаків, друга — пропагандистська.

Пісні складали не тільки кобзарі. У козацькому середовищі було ба­гато освічених людей, майже кожен козак був письменний, тут зазвичай можна було зустріти випускників Києво-Могилянської академії чи інших навчальних закладів України та Європи. Окремі пісні не лише фіксують факт, а й виходять на рівень символічного узагальнення.

Доба козаччини і козацьке середовище гідно доповнили і збагатили надбання української культури великим циклом дум та історико-побу-тових пісень.