Процес розрядки міжнародної напруги. Гельсінгський акт 1975 р

Передумови і перші результати розрядки. Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Новий тип відносин формувався в період 1963-1973 рр^Характерною рисою їх стали методи мирного врегулювання конфліктів. Основними передумовами розрядки були: по-перше, між США та СРСР наприкінці 70-х років був встановлений військово-стратегічний паритет; по-друге, в результаті гострих криз і небезпечних регіональних конфліктів керівництво обох наддержав переконалось у згубності ''балансування'' на грані війни.У липні 1968 р. був відкритий до підписання договір про не-розповсюдження ядерної зброї, який вступив у силу в 1970 р. На теперішній час його підписали понад 160 країн. У 1995 р. його продовжили безстроково. Проте є держави (Індія, Пакистан, Ізраїль та ін.), які в силу різних обставин відмовилися підписати цей договір.За умовами договору держави, які володіють ядерною зброєю, зобов'язуються не передавати будь-кому ядерні вибухові пристрої або контроль над ними, а також не допомагати і не сприяти неядерним державам у виготовленні і придбанні зброї масового знищення. Неядерні держави беруть зобов'язання не отримувати, не контролювати (ні прямо, ні опосередковано), не виробляти, не домагатися і не приймати допомогу у виробництві ядерних пристроїв. Країни, що підписали договір, можуть розвивати мирну сферу застосування атому, але під контролем МАГАТЕ (Міжнародне агентство по атомній енергії, утворене в 1955 р.).Розрядка принесла відчутні зрушення в Європі. Початок їм поклав прихід до влади в ФРН у 1969 р. коаліційного уряду соціал-демократів і вільних демократів на чолі з Віллі Брандтом. Попередні уряди ФРН в зовнішній політиці виходили з того, що європейські кордони є неостаточними і відмовлялись визнавати НДР як суверенну державу. Така політика відповідала конфронтаційній схемі ''холодної війни''. По мірі зміцнення економічних позицій ФРН вона гальмувала процес поширення політичного впливу ФРН і позбавляла її маневру на Сході. Брандт запропонував ''нову східну політику'', складовою частиною якої було визнання реалій, що склалися в Європі, і нормалізація на цій основі стосунків з СРСР і країнами Східної Європи.У серпні 1970 р. між ФРН та СРСР була укладена угода, яка грунтувалась на відмові західнонімецької сторони від претензій на перегляд європейських кордонів.З вересня 1971 р. між СРСР, США, Англією та Францією була досягнута угода відносно Західного Берліну, згідно з якою місто отримувало особливий статус і не повинно було належати ФРН.Угоди також були укладені між НДР і ФРН, ПНР і ФРН, ЧССР і ФРН. Усі сторони відмовлялись від взаємних територіальних претензій.Гельсінський процес. Підсумком розрядки в Європі стала нарада з питань безпеки і співробітництва на континенті, яка відбулась у столиці Фінляндії Гельсінкі в три етапи:На першому етапі 3-7 липня 1973 р. нарада міністрів закордонних справ виробила порядок денний і визначила основні напрямки роботи.На другому (18 вересня 1973 р.- 21 липня 1975 р.) експерти підготували основні документи наради з питань безпеки, економічних та гуманітарних проблем.1 серпня 1975 р. керівники 33 європейських держав, а також США і Канади підписали Заключний акт наради. Його серцевиною є Декларація принципів, якими держави-учасники будуть керуватися у взаємних відносинах.Декларація включає такі принципи:1. Повага до суверенітету.2. Незастосування сили чи загрози силою.3. Непорушність кордонів.4. Територіальна цілісність держав.5. Мирне врегулювання суперечок.6. Невтручання у внутрішні справи7. Повага прав людини і основних свобод.8. Рівність і право народів розпоряджатися власною долею.9. Співробітництво між державами.10. Сумлінне виконання зобов'язань з міжнародного права. Крім Декларації, були прийняті такі документи, як ''Співро-, бітництво в галузі економіки, техніки, навколишнього середовища'', ''Співробітництво в гуманітарних та інших областях'', ''Питання безпеки співробітництва у Середземномор'ї'', ''Про заходи зміцнення довір'я і деякі аспекти безпеки і роззброєння''.Гельсінська нарада стала переломною подією періоду розрядки. Навіть повернення до конфронтації на початку 80-х років не змогло пересилите значення гельсінського процесу.Результати розрядки в радянсько-американських відносинах. Одночасно з поглибленням розрядки в Європі відбулась нормалізація радянсько-американських відносин. У відносинах з Радянським Союзом адміністрація Р.Ніксона змінила доктрину ''гнучкого реагування'' на більш наближену до нових реалій - так зване ''реалістичне стримування''. Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни, обмеження гонки озброєнь, нормалізацію відносин між двома країнами.У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р.Ніксона до СРСР, в ході якого були прийняті ''Основи взаємовідносин між СРСР та США'' та Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Вперше дві наддержави уклали угоду про заходи в галузі обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л.Брежнєва до США у червні 1973 р. керівники двох держав підписали угоду про запобігання ядерної війни.Згідно з цими угодами були встановлені жорсткі обмеження випробувань ядерної зброї. Ратифікація договору і угод була зірвана у зв'язку із новим загостренням міжнародного становища наприкінці 70-х років.Процес розрядки поширився і на інші регіони світу. У 1971 р. в Східній Бенгалії, яка належала Пакистану, населення при підтримці Індії після тривалої боротьби отримало незалежність. На політичній карті Азії з'явилась нова держава - Народна Республіка Бангладеш, а Індія перетворилась в регіональну наддержаву.У 1972 р. про вихід із СЕНТО оголосив Пакистан. У 1977 р. блок СЕНТО припинив своє існування. Через деякий час припинив існування і блок СЕАТО.У 1973 р. була укладена Паризька угода стосовно В'єтнаму, яка припинила пряму американську інтервенцію проти цієї країни.Регіональні конфлікти. Новий і останній виток ''холодної війни''. На тлі розрядки продовжували виникати регіональні конфлікти. Розрив відносин між Китаєм і СРСР наприкінці 60-х років призвів у 70-ті роки до нормалізації стосунків КНР із США. В 1971 р. відбувся таємний візит в Пекін помічника президента США з національної безпеки Генрі Кіссінджера, який домовився про візит в КНР президента США. В тому ж році США зняли своє вето в Раді Безпеки ООН, що дозволило КНР зайняти місце Китаю в ООН, яке до того часу займали представники уряду Гоміндану, який зазнав поразки у громадянській війні і знайшов укриття на о. Тайвань під захистом США. Візит Р.Ніксона став сенсацією в світовій політиці. У 1979 р. були відновлені дипломатичні відносини на рівні послів.Нормалізація відносин КНР з США дозволила Китаю продовжити протистояння з СРСР. Ареною протистояння стала Пів-денно-Східна Азія. В'єтнам після об'єднання в 1975 р. зайняв чітку прорадянську позицію. В сусідній Камбоджі в цей час до влади прийшли прокитайські сили - ''червоні кхмери''. Це спричинило загострення відносин між В'єтнамом і Камбоджею, яке вилилось у збройний конфлікт. У січні 1979 р. в'єтнамські війська скинули владу ''червоних кхмерів''. Китай у відповідь здійснив напад на Соціалістичну Республіку В'єтнам, але зазнав поразки (радянські війська в цей час були зосереджені в Монголії і перекинуті у В'єтнам).У 1973 р. відбулась ''жовтнева'', або ''семиденна'', арабо-ізраїль-ська війна, ініціатором якої були арабські країни. Основні бойові дії розгорнулись в районі Суецького каналу. Єгипетська армія, успішно переправившись через канал, нанесла поразку ізраїльській армії, але сама опинилась в оточенні. В свою чергу, ізраїльська армія, форсувавши канал, активно просувалась на Каїр. В цей момент між Єгиптом і Ізраїлем було укладено перемир'я і сторони відновили довоєнне становище. Ця війна переконала єгипетське керівництво у неможливості вирішити близькосхідну проблему воєнним шляхом. Після невдачі скликати міжнародну конференцію з питань близькосхідного врегулювання під егідою СІЛА і СРСР воно пішло на укладення в 1979 р. сепаратного миру з Ізраїлем у Кемп-Девіді (США). Це стало серйозним ударом по позиціях Радянського Союзу на Близькому Сході.Економічна криза 70-х років і завершення процесу деколонізації позначились на міжнародних відносинах. Країни Заходу, зосередившись на внутрішніх проблемах, послабили контроль над своєю зоною впливу.. Цим відразу скористався Радянський Союз для проникнення в нові регіони. Так можна оцінити прихід до влади уряду С.Альенде в Чилі (1971 p.), переворот в Ефіопії (1974 p.), прихід до влади прорадянських сил в Анголі і Мозамбіку після ''революції гвоздик'' у Португалії (1975-1976 pp.), об'єднання В'єтнаму в єдину державу (1975 р.), встановлення прорадянських режимів в Лаосі і Камбоджі, квітневий переворот в Афганістані (1978 р.), утвердження режиму Д.Ортеги в Нікарагуа (1979). Зміна співвідношення сил на міжнародній арені не могла не викликати відповідних дій з боку США, що знову призвело до загострення ''холодної війни''. США організували воєнний переворот в Чилі (1973 p.), пішли на зближення з Китаєм, примусивши СРСР тримати значні сили на Далекому Сході. В Африці США та їх союзники зробили ставку на Південно-Африканську Республіку, на режим Сіада Барра в Сомалі, на сепаратистські рухи в Ефіопії. Таким чином, вони виснажували СРСР, який змушений був підтримувати прорадянські сили.Розрядка 70-х років не стала довгостроковою політикою. Не була подолана логіка ''холодної війни'' і підозрілість між великими державами. На згортанні розрядки позначилось економічне відставання СРСР і консервативні тенденції у внутрішній і зовнішній політиці. Немалу роль відіграла і економічна криза 70-х років розцінена радянським керівництвом, як криза капіталізму взагалі, якою потрібно скористатись для утвердження соціалізму у всьому світі. Протистояння між Заходом і Радянським Союзом вступило у вирішальну фазу.До кінця 70-х років намітилось різке загострення міжнародного становища. Стало зрозуміло, що марно покладати серйозні надії на гельсінські домовленості. СРСР не поспішав виконувати свої зобов'язання в гуманітарній сфері, Захід же не намагався відмовитись від силового протистояння комуністичному блоку.У відповідь на розміщення радянських ракет середньої дальності в Східній Європі сесія Ради НАТО у Вашингтоні в травні 1978 р. схвалила довгострокову програму збільшення військових витрат на 3% на рік протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. в Брюсселі було прийнято рішення про розміщення у Великобританії, Бельгії, ФРН, Італії 574 крилатих ракет і ракет ''Першинг-2''.

У грудні 1979 р. СРСР ввів свої війська в Афганістан. Підтримка Радянським Союзом непопулярного в країні режиму викликала піднесення патріотичних почуттів і масовий опір населення. Іран і Пакистан відкрили свої території для розміщення баз повстанців. США, арабські країни, Китай надали значну воєнну допомогу повстанцям. СРСР отримав свій В'єтнам з таким же шансом на успіх. СРСР засудила світова громадськість, США не ратифікували договір ОСО-2 і наклали ембарго на продаж зерна в СРСР. Навіть деякі країни соціалістичного табору не підтримали дії радянського керівництва, багато країн бойкотувало Олімпіаду 1980 р. в Москві. Розрядку було остаточно поховано.На кінець 1970-х років припадає різке загострення відносин між США та Іраном. В лютому 1979 р. в Ірані відбулась революція, в результаті якої було повалено монархію і влада перейшла до рук фундаменталістського духовенства на чолі з Аятоллою Хомейні. Революція в Ірані відкрила нову сторінку в міжнародних відносинах. Вона стала показником подальшого розмивання біполярної системи світу. Революція дала поштовх поширенню ідей фундаменталізму в ісламському світі, поглибила протистояння між християнською та ісламської цивілізаціями. Почастішали випадки міжнародного тероризму, який став загальним лихом для багатьох країн.Події в Ірані завдали серйозного удару по престижу США. Це призвело до падіння адміністрації президента Картера. Розвиток подій остаточно переконав американців у необхідності проведення більш жорсткої зовнішньої політики. На президентських виборах 1980 р. перемогу одержав республіканець Р.Рейган, який пропонував відмовитись від розрядки і провести переозброєння американської армії.Нова американська адміністрація схвалила стратегію ''суперництва'', згідно з якою планувалось розвивати перспективні озброєння, максимально використовуючи науково-технічні досягнення, в яких США мають пріоритет. Ця стратегія повинна була не тільки забезпечити воєнну перевагу, а й економічне виснаження СРСР. У рамках даної стратегії була розроблена політика ''прямого протиборства'', яка передбачала рішуче використання військової могутності для досягнення політичних цілей. Важливою її особливістю є положення про підготовку США до розв'язання воєн різних масштабів і інтенсивності.23 березня 1983 р. президент США Р. Рейган зробив заяву про розробку в США програми СОІ (стратегічна оборонна ініціатива). Програма передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь. Це означало, що гонка озброєнь переноситься і на космічний простір, а всі домовленості про обмеження стратегічних озброєнь фактично втрачають силу. До участі в цій програмі запрошувався і СРСР.Реакція Радянського Союзу на програму була різко негативною. Розробка анти-СОІ потребувала великих ресурсів, матеріальних витрат, яких би радянська економіка не витримала. Фактично програма СОІ стала блефом і водночас провокацією США, щоб розвалити економіку СРСР, адже СОІ не давала абсолютної гарантії захисту території США і їх союзників.У 80-х роках основною ареною протистояння двох воєнно-політичних блоків знову стала Європа. ОВД і НАТО активно розміщують тут ядерну зброю першого удару, збільшують арсенали неядерних озброєнь. При збереженні відносного паритету СРСР і його союзники мали перевагу в бронетанковій техніці у З рази, артилерії в 6 разів, засобах ППО в 5 разів. Блок НАТО мав перевагу в протитанкових засобах, бойових вертольотах, флоту. Перевазі СРСР в наступальних озброєннях НАТО вирішує протиставити нову оборонну стратегію. У листопаді 1984 р. Комітет по плануванню НАТО схвалив план головнокомандуючого НАТО Роджерса. В основу плану була покладена ідея глибокого удару по другому ешелону військ противника з застосуванням неядерних високоточних систем озброєння .Поряд із загостренням становища в Європі продовжувалось протистояння і в країнах ''третього світу''. Лінія протиборства між СРСР США проходила через Афганістан, Центральну Америку і Південь Африки.Прихід до влади в 1979 р. в Нікарагуа сандіністів, які отримали значну допомогу Куби і СРСР, успіхи партизанської боротьби в Сальвадорі і Гватемалі непокоїли США. Вони організували і озброїли антисандіністський рух в Нікарагуа, переозброювали армії Сальвадору й Гватемали. У 1983 р. США здійснили агресію проти Гренади під приводом недопущення побудови на острові бази стратегічних бомбардувальників СРСР.В Африці ПАР, яку таємно підтримували США та інші країни Заходу, здійснювала періодичні збройні інтервенції проти ''прифронтових'' держав - Анголи, Мозамбіку, підтримувала антиурядові угруповання в цих країнах.На початку 80-х років знову загострився арабо-ізраїльський конфлікт. На цей раз ареною протиборства став Ліван, в якому йшла громадянська війна між християнами і мусульманами. Ізраїльське керівництво намагалось шляхом короткочасної військової операції при допомозі ліванських християн знищити бази палестинців на півдні Лівану, з яких вони здійснювали напади на Ізраїль. Але швидка операція не вдалась. Ізраїльські війська пов'язли в боях з сирійцями в долині Бекаа, у вуличних боях в Бейруті і сутичках з партизанами на півдні країни. Навіть виведення палестинських загонів з Лівану не принесло спокою Ізраїлю: на їх місце стали загони проіранської організації ''Хезболлах'' і ліванські партизани. Втручання США, Англії, Франції теж не принесло миру на ліванську землю, а ще більш ускладнило становище в країні. США були втягнуті в бої з сирійцями і ліванцями. Спроба нав'язати Лівану сепаратний мир на зразок Кемп-Девідського теж не вдалась. Зазнавши значних втрат, ізраїльські війська були виведені з країни, крім 20-кілометрової зони на Півдні Лівану. Американські, французькі, англійські війська теж змушені були покинути країну. Події в Лівані вкотре переконали, що близькосхідний конфлікт можна вирішити лише мирними засобами.У 1980 р. розпочалася війна між Іраном і Іраком. Не дивлячись на причини, які викликали її, вона стала складовою частиною глобального протистояння СРСР і США.З остраху перед ісламською революцією та намагаючись розв'язати внутрішні проблеми за рахунок сусідніх держав, президент Іраку Саддам Хусейн 22 вересня 1980 p. розпочав агресію проти Ірану. Спочатку воєнний успіх сприяв агресору. Влітку1982 р. у результаті контрнаступу війська Ірану повернули всю втрачену територію. Війна набрала запеклого позиційного характеру. У 1983 р. СРСР вирішив переозброїти Ірак. Не забарились і США, які через посередників постачали зброю Ірану. У США на віть з цього приводу розгорівся політичний скандал - так званий Ірангейт. Воюючі сторони, починаючи з 1985 p., намагалися нанести один одному якнайбільших економічних збитків. Ірак почи нає бомбардування нафтових терміналів і міст Ірану, Іран систематично обстрілює прикордонні міста, мінує води Перської затоки. Такі дії призвели до нарощування воєнної присутності великих держав у цьому регіоні і до небувалої напруги. Так, американський військовий корабель збив іранський пасажирський літак, іракський літак наніс ракетний удар по американському фрегату, відбулись сутички між американським і іранським флотами, на мінах підривались танкери, що загрожувало екологічною катастрофою тощо. Лише влітку 1988 р. за посередництвом ООН була підписана угода про припинення війни.Загострення міжнародного становища в першій половині 80-х років було не меншим, ніж в 50-60-х роках. Як і раніше протистояння супроводжувалось пропагандистською риторикою. Радянський Союз закликав до миру і в той же час направляв свої війська в Афганістан. Президент США оголосив СРСР ''імперією зла'' і закликав до ''хрестового походу'' проти комунізму. При цьому значно збільшились ядерні потенціали країн. В світі нараховувалось 50 тис. ядерних зарядів сумарною потужністю 16 тис. мегатон. Всім цим управляли автоматизовані системи. У таких умовах надзвичайно небезпечними ставали навіть незначні технічні помилки. Найбільша кількість ядерних озброєнь була зосереджена в Європі: 20 тис. одиниць ядерної зброї, 25 тис. літаків, 120 тис. танків, 11 млн. військовослужбовців. У разі широкомасштабного конфлікту, навіть без застосування ядерної зброї, Європа із її 200 атомними реакторами, розвинутою хімічною і нафтопереробною промисловістю перетворилась би на руїни.Яскравим прикладом цього безглуздя було знищення радянськими засобами Протиповітряної оборони (ППО) 1 вересня1983 р. південнокорейського літака над о. Сахалін, у результаті чого загинуло 296 пасажирів.

45. Загострення міжнародних відносин в другій половині 70-х – на початку 80-х рр.

1. Передумови розрядки міжнародної напруженостіВід початку 70-х рр. міжнародні відносини вступили в новий період — період переходу вщ протистояння, конфронтації двох світів на чодї з "наддержавами" СРСР та США до розрядки між­народної напруженості. Серед передумов цих змін можна назвати такі:

· досягнення до початку 70-х рр. військово-стратегічного паритету (рівноваги) між СРСР і США;

· негативні наслідки для економіки провідних держав виснажливої гонки озброєнь;

· загострення соціальних проблем у США внаслідок війни у В'єтнамі;

· усвідомлення світовою громадськістю, керівниками провідних держав науково обґрунтованого вченими висновку про катастрофічність для життя на Землі будь-якого ядерного конфлікту.2. Радянсько-американські угоди

Першим внеском в оздоровлення міжнародної ситуації в 70-ті рр, стали радянсько-американські переговори на найвищому рівні, що відбулися в 1972—1974 рр, У лютому 1972 р. президент США Р. Ніксон у своєму посланні до конгресу заявив, що у виробництві ядерної зброї між СРСР і США досягнуто паритету. Це ста-ло поштовхом до початку переговорів, унаслідок яких було підписано "основи взаємовідносин між СРСР і США":1. Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО), що має безстроковий характер;2. Тимчасову угоду про деякі засоби в царині обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСВ-1), укладену терміном на 5 років;3. Угоду про запобігання ядерної війни. Важливе значення мала й підписана 1972 р. Великою Британією, СРСР і США;4. Конвенція про заборону розроблення, виробництва й накопичення запасів бактеріологічної (біологічної) й токсичної зброї та про їхнє знищення.У листопаді 1974 р. у Владивостоці відбулася зустріч генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва і президента США Дж. Форда, на якій було підписано попередню угоду про подальші радянсько-американські дії у сфері, контролю над озброєннями. Ця зустріч стала важливим кроком на шляху до загальноєвропейської наради 1975 р. у столиці Фінляндії.У 1974 р. СРСР і США підписали Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї. Але особливе значення для приборкання гонки озброєнь мав підписаний двома країнами в 1979 р. договір ОСВ-2. Він не був ратифікований, хоча обидві сторони дотримувалися його положень.3. Нарада з питань безпеки і співробітництва в ЄвропіПереговори й консультації з підготування Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі велися шість років (1969— 1975 рр.). У цій роботі брали участь представники 33 європейських країн (за винятком делегації Албанії), а також США й Канади — держав, які відіграють велику роль у світовій та європейській політиці, у тому числі — як члени НАТО. Нарада відбулася 31 липня— 1 серпня 1975 р. у столиці Фінляндії — м. Гельсінки.Вона увінчалася підписанням 1 серпня Підсумкового акта — найважливішого політичного документа, що відіграє велику роль у формуванні міжнародних відносин і в наші дні. Цей акт мав такі розділи:з питань безпеки в Європі;з економічного, науково-технічного співробітництва та охорони навколишнього середовища;з гуманітарних питань;з урахування й виконання положень Підсумкового акта; продовження розвитку міжнародних контактів, у тому числі — організації нових зустрічей і нарад, подібних до Гельсінської. Такізустрічі держав—учасниць загальноєвропейської наради відбулися згодом у Белграді (1977—1978 рр.) Мадриді (1980— 1983 рр.), Стокгольмі (1984—1987 рр.), Відні (1986—1989 рр,).Гельсінська нарада була унікальним, безпрецедентним явищем у міжнародному житті, відігравши велику роль.у стабілізації становища у світі, запобіганні сутички між двома системами, що призвело б до загибелі людської цивілізації.Одним із результатів форуму в м. Гельсінки стало створення постійної Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), яка до 90-х рр. охопила більш як 50 держав Європи, США і Канади. Нині вона має політичні механізми., що забезпечують можливість оперативно реагувати на порушення прав людини. НБСЄ опікується також питаннями безпеки і роззбро­єння, співробітництва у сфері економіки й охорони навколишнього середовища, формування образу нової, неблокової Європи.Однак у 70-х рр. розрядка міжнародної напруженості, кульмінацією якої була Гельсінська угода 1975 р., не стала незворотною. Недовіра між країнами двох блоків, і насамперед — СРСР та США, не зникла, а, навпаки, загострилася.

Причин тому було декілька.По-перше, на міжнародних відносинах позначилась економічна криза 1973—1974 рр. Країни Заходу, зосередившись на внутрішніх проблемах, послабили контроль над своїми зонами впливу. Цим відразу скористався Радянський Союз для проникнення в нові регіони. Прихід до влади уряду С. Альє'нде в Чилі (1970 р.), переворот в Ефіопії (1974 р.), здобуття незалежності Анголою та Мозамбіком після революції в Португалії (1975—1976 рр.), об'єд­нання В'єтнаму в єдину державу (1975 р.), встановлення прорадян-ських режимів у Камбоджі та Лаосі, переворот в Афганістані (1978 р.), прихід до влади Д. Ортеги в Нікарагуа (1979 р.) — усе це події, на яких позначилося втручання Радянського Союзу.По-друге, СРСР у другій половині 70-х рр. почав розміщення на своїх західних кордонах ракет середнього радіусу дії СС-20. Така зміна співвідношення сил на міжнародній арені не могла не викликати відповідних дій США.По-третє, у травні 1978 р. НАТО у Вашингтоні схвалила довгострокову програму збільшення щорічних військових витрат на 3% протягом 20 років. 12 грудня 1979 р. у Брюсселі було ухвалено рішення про виробництво й розміщення у Великій Британії, Бельгії, ФРН та Італії 574 крилатих ракет і ракет "Першинг-2".СРСР відповів розміщенням у країнах Східної Європи ракет малого радіуса дії, які могли досягти західноєвропейських столиць за 2—3 хвилини. Небезпека виникнення війни збільшилася. У разі широкомасштабного конфлікту, навіть без використання ядерної зброї, Європа з її 200 атомними реакторами, розвиненою хімічною і нафтопереробною промисловістю перетворилася б на руїни.По-четверте, у березні 1983 р. президент США Р. Рейган повідомив про розроблення у США програми СОІ (Стратегічна оборонна Ініціатива), яка передбачала створення глобальної протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь.Отже, розрядка не стала довгостроковою політикою. Не було нодолано логіки "холодної війни" і підозрілості між великими державами. На згортанні розрядки позначилося й економічне відставання СРСР та консервативні тенденції у його внутрішній і зовнішній політиці.4. Радянсько-афганська війнаНайдужчого удару, що остаточно "поховав" розрядку, завдала радянська інтервенція в Афганістан, яка розпочалася 27 грудня 1979 р. введенням до цієї країни 100-тисячного "обмеженого" контингенту військ.На міжнародній арені СРСР виявився практично в повній ізоляції. Вже 3 січня 1980 р. 52 держави — члени ООН зажадали термінового скликання Ради Безпеки з афганського питання, заявивши, що радянська збройна інтервенція дестабілізувала становище в регіоні й загрожує міжнародному миру та безпеці. Перегодом радянську інтервенцію засудила Генеральна Асамб­лея ООН. Радянська агресія не знайшла підтримки навіть у більшості соціалістичних країн.Дедалі негативніше ставлення до афганської війни формувалось і в радянському суспільстві через великі людські втрати, матеріальні збитки. Але реальні кроки до припинення агресії в Афганістані СРСР зробив лише після 1985 р., коли на чолі радянського керівництва став М. Горбачов. Переговори між учасниками афганського конфлікту, що велися під егідою ООН,завершилися підписанням 14 квітня 1988 р. Женевських угод делегаціями Афганістану, Пакистану, а також СРСР і США як держав-гарантів. ООН спостерігала за виконанням Женевських угод, відповідно до яких остаточне виведення радянських військ з Афганістану було завершено 15 лютого 1989 р.