Доктрина лібералізму та етапи її розвитку. Неолібералізм

«Лібералізм» – від лат. Liberalis – свобода, доступна вільним людям, тим, хто не знаходився в особистій залежності від феодала чи був невільником. В 1812 році В Іспанії цей термін було використано для позначення депутатів Кортесів, що знаходились в опозиції до профеодально і роялістино налаштованої фракції. Під впливом Великої французької революції іспанські ліберали боролись за створення республіки, прийняття конституції, відокремлення церкви від держави, надання гарантій свободи людини і громадянина. Однак переможцями стали монархісти, а ліберали (відповідно і лібералізм) почали асоціюватись з радикалізмом і республіканізмом. Вони були противниками монархізму, клерикалізму, феодалізму.

Політична доктрина лібералізму пройшла чотири етапи розвитку:

1. Класичний лібералізм (кінець XVII ст. – початок XIX ст.)

2. Демократичний лібералізм (початок XIX ст. – до Першої світової війни)

3. Соціальний лібералізм (охоплює кінець XIX ст. – до кінця 60-х років XX ст.)

4. Неолібералізм (від завершення Другої світової війни).

Варто зазначити, що початок нового етапу не завжди був пов'язаний із закінченням попереднього. Тому в часовому проміжку етапи накладались і одночасно могли співіснувати положення двох етапів. Адже лібералізм не є доктриною, побудованою за єдиним стандартом. Попри існування суттєвих відмінностей, притаманних кожному етапу, можна виокремити загальні, універсальні характеристики, властиві лібералізму протягом усього періоду його існування:

- Індивід з своїми інтересами та потребами є центральним елементом будь-яких політичних дій та взаємодій.

- Свобода як найбільша індивідуальна цінність в лібералізмі представлена в позитивному та негативному трактуванні. Негативна свобода в класичному лібералізмі передбачала надання захисту особі від будь-якого зовнішнього тиску, зокрема з боку держави та влади. Позитивна свобода була поширеною в ХХ столітті і полягала в необхідності створення можливостей розвитку кожною людиною своїх здібностей, реалізації своєї індивідуальності.

- Раціональність як віра в розум і прогрес людства, заснований на знаннях.

- Справедливість в лібералізмі побудована на принципі розподілу та рівності. Рівність означає рівність шансів кожної людини для розвитку своїх здібностей. А розподіл дає можливість отримати більше тій людині, яка доклала більшу кількість зусиль. При цьому держава повинна надавати суспільну допомогу категоріям населення з певними проблемами (неповносправним, неповним родинам та ін.), що ставить їх в нерівні позиції з іншими у реалізації їхнього шансу.

- Толерантність і плюралізм. Плюралізм як ознака ліберального суспільства торкається не лише індивідуального, але й суспільно-групового рівня. Задоволення групових та індивідуальних інтересів визначає формат суспільної рівноваги, не спричиняючи конфліктів.

- Конституціоналізм як система обмеження державної влади за допомогою конституції – найвищого в межах держави закону. В конституції закріплені права та гарантії свободи громадян, функції та повноваження владних інститутів.

- Демократія як влада народу, коли домінуючим принципом формування та реалізації влади є воля більшості.

Концепція неолібералізму була започаткована ще до Другої світової війни. В 1938 році в Парижі відбувся «Колоквіум Ліпмана», на якому фактологічно були оформлені положення неолібералізму. Учасники дискусії, присвяченої виходу праці У. Ліпмана «Добре суспільство» (1937), зробили висновок про існування суспільної загрози з боку посилення державного втручання в економіку. Таке втручання можна вважати перемогою колективізму над індивідуалізмом, що загрожувало сутності лібералізму.

Неолібералізм (або консервативний лібералізм) представляють такі напрями, як ліберальний реалізм, «Австрійська школа», «Чиказька школа», теорія суспільного вибору, лібертаризм.