Загальнолюдські цінності й національні інтереси
Цінності — це категорія насамперед моральна, й вже тому за природою своєю вони мають загальнолюдський характер. А ось інтереси різних соціальних спільнот можуть бути різними. І ця обставина є постійним джерелом конфліктів, у тому числі й у галузі міжнародної політики. Зрозуміло, що завжди перевага має віддаватися загальнолюдським моральним принципам, які втілюють у собі гуманістичні прагнення.
Таким чином, коли ми говоримо про пріоритет загальнолюдських цінностей, слід мати на увазі, що йдеться не про зраду соціального або національного. Визнання цього пріоритету являє собою глобальний ідеологічний і політичний компроміс, за допомогою якого беруться під контроль і підпорядковуються вищим інтересам суперечності між соціальними верствами й націями. Цей компроміс стосується майбутнього людства, збереження цивілізації та її досягнень, без чого неможлива реалізація ні соціальних, ні національних інтересів. Без цього не є можливим і соціальний процес узагалі, бо якщо загине цивілізація, то ніякого прогресу не буде.
Разом з тим слід підкреслити, що без урахування культурнр-історичних традицій і національних цінностей розуміння міжнародної політики не може бути повним. Американський політолог Г. Моргентау цілком слушно вважає головним завданням зовнішньої політики будь-якої держави забезпечення її національного інтересу. Загальна теорія політики, внутрішньої або зовнішньої, потребує, на його думку, центрального, стрижневого поняття. Таким поняттям є інтерес. Теорія ж світової політики має будуватися навколо поняття "національний інтерес". Будь-яка зовнішня політика "базується на фізичній, політичній і культурній реальності, яка зветься нацією". У світі, поділеному конкуренцією і боротьбою за владу суверенних націй, зовнішня політика повинна забезпечувати нації задоволення першочергової потреби — вижити. "Основою всіх видів національного інтересу, — як справедливо стверджує американський політолог Р. Осгуд, — є виживання або самозбереження, оскільки саме від національного виживання залежить досягнення всіх інших інтересів і заснованих на них цілей".
Зрозуміло, що нинішнє міжнародне становище примушує й Україну виробляти в зовнішній політиці такі правила поведінки, які були б адекватними ситуації в світі і водночас відповідали її власним національним інтересам. Очевидно, що в умовах перших етапів державотворення національні інтереси мають відігравати підвищену роль, оскільки вони дають змогу згуртувати навколо певної центральної ідеї широкі народні маси. Саме національний інтерес повинен визначати стратегічну мету внутрішньої і зовнішньої політики. Мета закордонної політики України сформульована у ст. 18 Конституції таким чином: "Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права". Слід визнати, що ми маємо досить аморфне трактування національних інтересів України. Може, саме тому вони досить довільно кожним і тлумачаться. Певно, що національний інтерес України в закордонній політиці повинен мати чітке політичне, економічне, моральне, правове й воєнне визначення і значення.
"Баланс сил " і "баланс інтересів"
Останнім часом стверджують, і небезпідставно, що одним із основоположних принципів так званого нового політичного мислення є баланс інтересів, який, мовляв, замінює собою принцип балансу сил, котрий був основою системи міжнародної безпеки в недавньому минулому. Безумовно, за сучасних умов баланс інтересів перетворюється на один із провідних принципів. Традиційне розуміння надійної безпеки своєї країни як відсутності чи мінімуму такої безпеки для кра-їн-сусідів або потенціальних противників змінюється настановленням на рівну й загальну безпеку, яка гарантує необхідний мінімум довіри, а в перспективі — атмосферу взаємної довіри й гласності. Це пов'язується, насамперед, із тим, що нині утверджується багато в чому загальне бачення загрози міжнародній безпеці, яка полягає в нестабільності в окремих регіонах, у поглибленні екологічної кризи, розповсюдженні зброї масового знищення, тероризму, наркотиків тощо. Професор В. Барановський, оцінюючи, наприклад, небезпеку для Європи, виділяє такі чинники:
а) міжнародно-політичні "викиди" дезінтеграційних процесів у багатонаціональних державах;
б) значний і зростаючий розрив між європейськими країнами за рівнем економічного розвитку й перспектива політичної "маргіналізації" слабших;
в) наслідок можливого поширення шовінізму, популізму й мілітаризму в деяких країнах на рівень міждержавних відносин;
г) можливість репресій проти окремих європейських держав унаслідок прямого або посереднього втягнення їх у конфлікт за межами континенту, а в ширшому плані — увесь спектр потенціальної загрози (від терористичних акцій, що підтримуються державою, до застосування зброї масового знищення) від авантюристичних, авторитарних режимів.
Зрозуміло, що перелік чинників небезпеки для Європи тут подано в найзагальнішому плані. Але й він нам дає досить яскраву картину загрози, що нависла над людством. Тому природно, що взаємну підозрілість і недовіру в галузі міжнародних відносин змінює усвідомлення необхідності балансу інтересів на основі взаємоприйнятного компромісу. Виникає нове розуміння заінтересованості кожного суб'єкта, котрий дбає про національну безпеку, в безпеці міжнародній. Хоч як це парадоксально, але найпріоритетніший, життєво важливий інтерес будь-якої держави полягає сьогодні у зміцненні надійності системи міжнародної безпеки.
Отже, принцип балансу інтересів — важливий набуток миролюбних сил. Але до реалізації цього принципу в повсякденній практиці сучасних міжнародних відносин поки що дуже далеко. Тим більше, що й протиставляти принцип балансу інтересів принципові балансу сил немає потреби. Сьогодні поки що не можна виключати непередбачених сценаріїв міжнародних подій, і тому певний запас міцності необхідний будь-якій державі.
Не слід забувати, що сила держави завжди була й залишається досі важливим засобом забезпечення національних інтересів і досягнення зовнішньополітичних цілей. І слова американського дослідника Б. Крозьє про те, що "суспільство, яке перестає себе захищати, починає вмирати, оскільки втрачає бажання існувати", все ще цілком слушні. Ось чому такий потрібний світовому співтовариству принцип балансу інтересів не дістав поки що достатнього обгрунтування й залишається по суті гаслом — красивим, привабливим, але для багатьох непереконливим. А виходити належить із того, що баланс інтересів, які зіткнулися, є не що інше, як взаємна поступка, компроміс із конкретних питань, які зовсім не передбачають повного, а інколи навіть і часткового збігу інтересів конфліктуючих сторін. У конфлікті кожен керується власними, а не загальними інтересами. Це, зокрема, підтверджують події в колишній Югославії, Іраку, Чечні, Ізраїлі та Палестині.
Це означає, що баланс сил іще не втратив своєї актуальності. Проте сила не зводиться тільки до свого воєнного компоненту або навіть матеріального чинника. Це багатомірна категорія, важливим елементом якої є також політико-дипломатичні можливості суб'єкта. Отже, сила й інтерес — це не протилежні, а взаємодоповнюючі поняття. При цьому баланс інтересів— ширша категорія, яка вимагає балансу сил як складової частини.
За сучасних умов міжнародна політика має будуватися на основі врахування процесів, пов'язаних із впливом глобальних проблем на життя людства. І цей вплив загострює міжнародне становище. Ось чому керівним правилом для всіх учасників міжнародного співтовариства має стати таке: міжнародні відносини треба будувати на силі політики, а не на політиці сили. Немає й не може бути жодної міжнародної ситуації, яку не можна розв'язати політичними засобами, без застосування сили або погрози силою. Звідси випливає, що першорядне завдання політики полягає в тому, щоб знайти засоби нейтралізації й подолання конфронтаційної логіки, яка ще, на жаль, дається взнаки у взаєминах між державами, домагатися розв'язання конфліктів політичними засобами й досягати на цій підставі компромісів і балансу основних інтересів.