Українські дисиденти, їхні програмні цілі та діяльність

У 50-х роках виникає рух дисидентів (незгодних). Це був перший великий суспільно-політичний рух у Радянському Союзі, учасники якого виступали проти існуючого політичного режиму. Дисидентами найчастіше були представники інтелігенції, хоча були й представники інших соціальних груп. Дисиденти ніколи не ставили за мету організацію збройної боротьби, їх головним завданням була боротьба за права людини та за національні права українського народу. Дисиденти прагнули діяти виключно конституційним шляхом. Їхніми головними методами були агітація і проведення громадських заходів. Дисидентський рух в Україні мав три напрямки: загальнодемократичний, релігійний і національний. Загальнодемократичне дисиденство було найбільш поширеним, виступало за захист прав людини. Для релігійних дисидентів головною була проблема віросповідання. Національний напрямок виступав за право українського народу на збереження національної самобутності, проти русифікації, за можливість виходу зі складу СРСР.

Дисиденти ніколи не мали єдиної партії. Вони діяли в невеликих гуртках, що підтримували між собою зв’язок. У 50-70-х роках групи дисидентів існували у всіх великих містах України. Дисидентами були І. Дзюба, Д. Шелест, Є. Сверстюк та багато інших.

Частина дисидентів вважала, що соціалізм не вичерпав своїх можливостей, вони прагнули повернутися “до справжніх марксистських цінностей”, але більшість дисидентів визнавала комунізм і соціалізм глухим кутом історичного процесу. Уряд СРСР переслідував усіх дисидентів, оскільки убачав у їхній діяльності загрозу існуючому ладу. Вони послабляли комуністичний режим, допомагали своїм співгромадянам самостійно оцінювати дії влади, активно захищали права людини.

35. Лібералізація суспільного життя в Україні середини 50-х – початку 60-х рр. ХХ ст. Шістдесятники.

Після смерті Сталіна в Кремлі починається запекла боротьба за владу і у березні 1953 р. фактично, а у вересні офіційно першим секретарем ЦК КПРС став Хрущов. Почався «період відлиги» - тимчасової лібералізації суспільно-політичного життя.

У союзних республіках почалися значні кадрові зміни, перестановки у керівництві. У червні 1953 на посаду голови ЦК КПУ вперше було обрано українця за походженням – О.Кириченка. Нові радянські лідери оголосилиамністію ув'язненим на термін до 5 років. На волю вийшли здебільшого кримінальні елементи (політичні в'язні мали значно триваліші терміни ув'язнення), що спровокувало вибух злочинності у країні. Однією з ознак лібералізації стала реабілітація – поновлення в правах незаконно засуджених осіб. Не підлягали реабілітації: жертви політичних процесів; репресовані до 1934 року; селяни з Західної України, а також депортовані під час колективізації селяни; засуджені за інакодумство; кримські татари або інші народності, які були депортовані в Сибір(депортація визнана незаконною, але без права повернення). Восени 1953 були ліквідовані воєнні трибунали військ МВС і Особлива нарада МВС, яка мала право проводити висилку, заслання та ув'язнення населення.

Кульмінаційним моментом «відлиги» ставХХ з'їзд КПРС (1956р.), де Хрущов виступив з доповіддю «Про культ особи Сталіна та його наслідки». Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна. Люди розцінювали його промову по-різному. Більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, та консервативні кола, а також чимало людей, розвінчання «великого вождя» сприйняли вороже. Через ліберативні дії проти Хрущова була сформована опозиція, а в 1957 – безуспішна спроба усунути Хрущова від влади.

Безпосереднім проявом лібералізації суспільно-політичного життя стала поява нової генерації культурних діячів, - «Шістдесятників», серед яких Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, М.Вінграновський; В.Чорновіл, А.Горська, Д.Павличко, Б.Олійник, В.Стус, Г.Тютюнник. Саме тоді почали з'являтися українські позацензурні видання, «самвидав». В 1959 у Києві було засновано клуб творчої молоді «Супутник», який став центром шістдесятництва; у Львові в 1962 – «Пролісок». Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. З кінця 1962 р. почався масований тиск на шістдесятників, через який частина шістдесятників пішла накомпроміс із владою, а інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові.

36. Найвпливовіші політичні партії Західної України у міжвоєнний період, їх програмні цілі та діяльність.

У визвольному русі західноукраїнського населення проти польського панування виділилися три основні течії: партії з легальними засобами боротьби, націоналістичне підпілля, комуністичний рух.

У краї існували дванадцять українських політичних партій. Найчисленнішим та найвпливовішим було Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО) - ліберальна партія, що виступала за конституційну демократію та незалежність України. Вела боротьбу на міжнародній арені проти легалізації чужого панування, а у варшавському сеймі та сенаті - за виконання Польщею її конституційних зобовязань.

Головним виразником соціалістичних тенденцій краю була Радикальна партія. Після її об'єднання в 1926 р. з Українською партією соціалістів-революціонерів утворилась Українська соціалістична радикальна партія, лідерами якої були Лев Бачинський та Іван Макух. ЇЇ програма закликала до справедливого поділу земель серед селян, обмеження приватної власності та відокремлення церкви від держави. Ці цілі бачили виконанними лише у незалежній Україні. Тому в 20-30 рр. радикали виступили противниками СРСР і Польщі - головних ворогів української незалежності.

У 1920-ті pp. серед українців краю поширилися прорадянські настрої. Ці симпатії започаткували декілька легальних та нелегальних організацій. У 1919 р. група галичан утворила Комуністичну партію Східної Галичини, яка з 1923 р. називалась Комуністичною партією Західної України (КПЗУ) і під тиском Комінтерну стала автономною частиною Польської комуністичної партії. У 1938 р. за наказом Сталіна її було розпущено.Серед інших партій у Східній Галичині також діяли Українська католицька, Руська селянська, Руська аграрна та інші партії.