Найдавніші державні утворення на території України

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тисячоліття до н.е. виступили кочові племена Північного Причорномор’я – кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Ось чому з державних утворень саме цих народів, які хоч не мають прямого генетичного відношення до українців, але вплинули на українське державотворення, ми починаємо висвітлення проблеми зародження і розвитку державотворчих процесів на території України.

Кіммерія (ІХ–VІІ ст. до н.е.) займала велику територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було м. Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки. Державою управляли царі, що вийшли з родової і племінної знаті. Царям і знаті належала вся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою. Кіммерія була досить агресивною державою. Царі здійснювали походи на Близький Схід – в Ассирію, Урарту. Держава розпалась внаслідок вторгнення в VII ст. до н.е. скіфів.

Таврика Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму існувала держава таврів (IX–I ст. до н.е.). Була рабовласницькою. Влада належала родовій аристократії. Таври воювали з грецькими містами-державами. В II ст. до н.е. її підкорив цар Понту Мітрідат VІ Євпатор. Потім вона попала під владу Риму, а в середні віки таври були винищені або частково асимільовані татарами.

Скіфія.В VII ст. до н.е. скіфи захопили територію між Доном, Дунаєм і Дніпром та частину Криму та утворили могутній племінний союз. Керували царські скіфи, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочовики, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходилися еліно-скіфи. Нарешті на північ від царських скіфів (у степовій смузі України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі). Називали цей племінний союз Вел. Скіфією або Скіфією.

У VII–VI ст. до н. е. починається розклад родового ладу і в
VI–IV ст. до н.е. відбувається поступово становлення класового суспільства та формується рабовласницька держава. Саме в цей час (IV ст. до н.е.) цар Атей захопив владу, усунувши інших царів. Столиця була на Дніпрі (Кам’янське городище поблизу Нікополя), згодом у Криму Неаполь Скіфський. Влада царів була спадковою, сильною і деспотичною. Існувало уявлення про божественне походження царського роду. Царі також виконували судові і жрецькі функції.

Сарматія.(III ст. до н.е. – III ст. н.е.)У III ст. до н.е. під тиском войовничих кочових племен сарматів Велика Скіфія розпадається. У Криму Мала Скіфія проіснувала до II – початку III ст. н.е. Сармати – це комплексна назва ряду племен: роксолани, язиги, алани, сіраки, аорси, були іраномовними, так як і скіфи. Жили між Доном і Дніпром. Головним політичним центром було м. Танаїс, розташоване в гирлі Дону. Сарматія була рабовласницькою державою, керованою царями (племінний лад тримався досить стійко і в своєму політичному розвитку вони не перейшли від племінних об’єднань до утворення держави). Сармати постійно вели завойовницькі війни, тримали в покорі сусідні племена (в т.ч. племена зарубинецької культури Середнього Дніпра, яка вважається найдавнішою слов’янською культурою). Спочатку їх розбили готи, а в другій половині IV ст. остаточно завоювали гуни.

Грецькі міста-держави.Перше поселення грецьких колоністів з’явилося ще в VII ст. до н.е. на о. Березань поблизу гирла Дніпра. Згодом були засновані Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Херсонес, Тіра та інші міста. Розквіт грецьких міст припадає на V–IV ст. до н.е., після чого починається їхній занепад.

Державний лад грецьких міст Північного Причорномор’я ґрунтувався на тих же засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки. Вищим органом влади були народні збори, в яких брали участь лише повноправні громадяни, які вирішували всі питання, обирали посадовців, контролювали їхню діяльність.

Значну роль в управлінні відігравала також Рада міста, яка обиралася народними зборами і була постійним виконавчим органом влади. Вона готувала рішення народних зборів, підбирала кандидатів на виборчі посади, контролювала діяльність виборних посадових осіб.

Третьою ланкою управління грецьких міст були виборчі колегії – магістратури. Вони опікувалися фінансами, роботою судових установ, військовими справами. Найбільш впливовими була рада архонтів, яка керувала іншими колегіями і могла скликати в разі потреби народні збори.

На початку V ст. до н.е. завдяки об’єднанню кількох грецьких міст у районі сучасної Керченської протоки утворилося Боспорське царство. До нього увійшли: Фанагорія, Гермонасса, Феодосія, Пантікапей. Міста зберігали певну самостійність, а деякі і демократичний устрій. Також до складу держави увійшли землі, заселені численними місцевими племенами (синди, торети, псеси та ін.). На початку 1 ст. попали під владу понтійського царя, потім Риму, готів. Завершального удару Боспорському царству завдали гуни. З VI ст. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє існування. Державою правили архонти Пантікапея, проголошені згодом царями з необмеженою владою. Разом з цим, і міста, і місцеві племена почали втрачати колишню самостійність й у перших століттях нашої ери управління найважливішими областями й містами країни стало доручатися царським намісникам.

Гетика.В III ст. у Північне Причорномор’я вторглись готи відтіснивши сарматів за Дон, зруйнувавши грецькі міста-держави Ольвію і Тіру, підкорили своїй владі населення Криму. Тут, у степовому Причорномор’ї, виникає нове державне утворення – Готське королівство або Гетика (Рейхготланд). Столицею було так зване „Дніпрове місто”, яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішньої станції Башмачка Запорізької обл.). Здійснювали військову експансію на Балкани і Малу Азію. В кінці IV ст. почалася невдала війна з антами. У 375 р. були розгромлені гунами, які підтримали антів. Держава занепала, більша частина готів перейшла в наддунайські землі, менша – залишилася на території Кримського півострова.

Держава гунів.Називають першою „імперією” кочовиків-скотарів. Після перемоги над готами невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Зруйнували грецькі міста в Причорномор’ї, підкорили племена готів, аланів, слов’ян. За правління Атіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала територію від Рейну до Волги. Після поразки в Каталаунській битві 451 р. держава гунів розпалась.

Ці вище названі держави не були українськими, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування і розвитку майбутньої української держави.

4.2. Княжий період українського державотворення

У IV ст. виник державний союз слов’янських племен – антів. Перша згадка про них – у 375 р., остання – у 602 р. Анти являли собою частину слов’ян-венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра. Управління державою було в компетенції народних зборів, де вирішували всі справи. Влада в державі належала талановитим полководцям чи князям, авторитет яких був визнаний в народі. Антські князі мали при собі раду племінних старійшин, а при розв’язанні важливіших питань скликали віче всіх антів. Лад антів називають військовою демократією тому, що в нього були наявні якості, властиві суспільному самоврядуванню і, водночас, – елементи державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов’янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. На початку VII ст. державне утворення розпадається.

З VII ст. виникають союзи племен, найбільші з яких – дулібський та полянський. У процесі подальшої консолідації у VIII–
IX ст. виникають своєрідні „надсоюзи”, що стають державними утвореннями. Полянський племінний союз (або Київська земля), який найбільш інтенсивно розвивався в VIII-IX ст., став охоплювати значну територію, в подальшому Київського, Чернігівського і Переяславського князівств.

Формування та суспільно-політичний лад Київської Русі. Утворення Київської Русі пов’язується з приєднанням до Києва Новгорода в 882 р.

У період правління князя Олега до Київської Русі були приєднані древляни, сіверяни, радимичі, за князя Ігоря – уличі, тиверці і знову древляни, які відокремилися після смерті Олега. Князі Святослав і Володимир здійснили походи на в’ятичів. Князь Ярослав повернув усі етнічні землі на заході.

Відтак, наприкінці ХІ ст. територія Київської Русі простя-галася від південних берегів Ладозького і Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході - до Карпат, Прута і пониззя Дунаю. З другої половини ХІ ст. розпочалися процеси політичної роздробленості. Територія держави охоплювала величезний простір, але кількість людей була невеликою (на початку ХІ ст. територія Київської держави складала 1,1 тис. квадратних кілометрів, населення – близько 4,5 млн осіб).

На чолі держави стояв великий князь Київський. Світлі князі Київської Русі належали до одного роду Рюриковичів – адже місцеві племінні династії зникли дуже рано. Князі спирались на силу своїх дружин і зброєю підтримували авторитет влади. Із запровадженням християнства поширюється погляд на божественне походження княжої влади. Порядок переходу княжої влади не регламентувався жодними нормами. Перші київські князі мали необмежену владу. Джерелом їхньої могутності були одноосібна влада та військова сила. Їх називали великими князями, проте це не був офіційний титул, як згодом у Литві.

При князях існувала боярська дума (рада), що виконувала функції співробітництва з князем. Спочатку дума складалась з представників княжої дружини, які допомагали князю керувати державою. Згодом до ради увійшли „кращі люди” з визначних боярських родин. Дума не стала постійним дорадчим органом, хоча князі зважали на неї.

Вважаючи всю Руську землю як своєрідну власність, князі все ж зважали на думку громади, що була представлена вічем. Постійного складу віче не мало, сходилися на нього люди, які були поблизу. Скликалось князем або провідниками громади. Голосували окриками. Вирішувало віче різноманітні справи: обирало нового князя, складало з князем угоду, схвалювало рішення князя, висловлювало думки щодо управління, суду тощо. Із зміцненням княжої влади наприкінці Х – у першій половині ХІ ст. віче занепало, але відновилося у другій половині ХІ ст., коли почалася боротьба за владу.

З розвитком і розширенням держави князь не міг виконувати усю повноту військової і адміністративної влади, тому мусив спиратися на допомогу призначених військових начальників, адміністраторів і судів. Поряд з княжою дружиною існувало народне ополчення, на чолі якого стояв тисяцький – призначений князем. Тисяцький мав титул воєводи і був начальником певної військової округи. Тисяча поділялася на сотні, десятки – очолювали соцькі і десяцькі.

Княжа дружина й урядовці Київської Русі – це невеличка верства населення. Основну масу становила так звана земська людність, громада. До її верхівки входили земські бояри („кращі люди”). Це була родова аристократія. Решта людності розпадалася на родових міщан і селянство. Міщани, прості люди, були рівними у правовому відношенні з боярами, брали участь у вічах. Але різниця в економічному відношенні була помітна. Селяни називалися смердами і були вільними хліборобами. Ще були безземельні і залежні селяни, яких називали закупами. Вони були юридично вільними, але могли втратити волю через борги. Подібне становище мали рядовичі. Існували невільні люди – холопи, або раби. Із введенням християнства з’явилися верстви людей церковних – духовенство і прислужники.

Існувало власне законодавство, ще з часів князя Олега, згодом – „Руська правда”. Була своя фінансова система. Державні доходи передусім становила данина з населення – хліборобське господарство, торгові сплати, судові доходи і натуральні повинності селян на потреби держави. Всіма доходами розпоряджався князь. Існувала на Русі власна монетна система, її основою була гривня. Карбувати монету став Володимир.

Галицько-Волинська держава.У 30-х рр. ХІІ ст. у Київській Русі настав період феодальної роздробленості. Виникло більше десятка великих феодальних князівств і земель. Київська Русь перетворилася у федерацію окремих князівств, які підтримували між собою економічні і культурні зв’язки. Спадкоємицею традицій Київської Русі стала Галицько-Волинська держава, що утворилася в результаті об’єднання Галицького і Володимиро-Волинського князівств у 1199 р. Столицею князівства були міста Галич, Холм, Львів. Галицько-Волинська держава була найбільшою і наймогутнішою з усіх тодішніх удільних князівств. У період своєї могутності обіймала ⁹⁄₁₀ , а під кінець існування ³⁄₄ залюднених просторів України. Ця держава об’єднала в своєму складі виключно етнічні українські землі.

На чолі держави був князь, якому належала найвища влада. Він мав право приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління. Він володів судовими повноваженнями, а також правом збирання податків, карбування монет. Князь розпоряджався казною, визначав митні збори, очолював військо, займався зовнішньою політикою, призначав єпископа, після чого він посвячувався київським митрополитом. Вживався титул „руський король”.

Однак, зосередити всю повноту влади в своїх руках князь не міг, бо досить сильним було боярство. У першій чверті ХІV ст. була створена боярська рада, до якої входили знатні бояри-землевласники, галицький єпископ, суддя княжого двору, деякі воєводи і намісники. Боярська рада формально не була вищим органом влади, але відігравала значну роль у політичному житті.

У Галицько-Волинському князівстві була поширена система місцевого самоуправління. Містами управляли призначені князем тисяцькі і посадники, в руках яких поєднувалися адміністративна, військова і судова влада. Територія князівства поділялася на волості, якими управляли призначені князем волостителі. Існувала княжа дружина і народне ополчення.

У 1349 р. Польща захопила Галичину, 1377 – частину Західної Волині (Холм і Белз), Литва – Волинь.

Причини занепаду державності Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Причинами роздробленості Київської Русі є такі:

1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. Поряд із слов’янами на території Русі проживало
20 народів. Так, на півночі та північному сході жили чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні – печеніги, половці, торки, каракалпаки, на північному заході – литва і ятвяги. Надто складно було керувати такою територією, а механічно приєднані землі створювали додаткові відцентрові сили.

2. Зростання великого землеволодіння, розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин, що посилило владу місцевих бояр і князів, створило умови для формування економічної і політичної незалежності окремих давньоруських земель.

3. Відсутність механізму чіткої спадкоємності влади. Спочатку домінував принцип горизонтальної спадкоємності князівської влади (від старшого брата до молодшого, а після смерті старшого покоління – від сина старшого брата до наступного за віком). Наприкінці ХІ ст. діяв вертикальний принцип: від батька до сина.

4. Зміна торговельної кон’юнктури, частковий занепад Києва як торговельного центру. Наприкінці ХІ ст. половці перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Хрестові походи відкрили для західноєвропейських держав шлях на Схід безпосередньо, зв’язали Західну Європу з Малою Азією, Візантією. Внаслідок цього, Київ залишився поза основними торговельними шляхами. Це сприяло занепаду Києва. Дедалі серйозніше заявляють про себе Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі, Новгород, Смоленськ, Полоцьк.

5. Посилення експансії степових кочівників (печенігів, половців та ін.), монголо-татарська навала.

Період феодальної роздробленості – закономірний етап у розвитку суспільства, адже роздробленість – не особливість Київської Русі, а загальноєвропейська тенденція.

Причини занепаду Галицько-Волинської держави:1) припи-нення княжої династії; 2) боротьба із Золотою Ордою.

Отже, в понад п’ятсотлітньому (860 – 1349 рр.) існуванні Київської Русі можна виділити два етапи: київський (860 –1240 рр.) і галицько-волинський (до 1349 р).

На думку багатьох сучасних українських істориків у Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох народів – українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі), білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас слід зазначити, що українці мають більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави сформувався на території сучасної України з Києвом у центрі. Навколо Києва об’єднувались слов’янські племена, і він став столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна проживав на цих землях у VI–VIII ст. – це полянсько-антська народність, яка була генетичним ядром майбутньої української нації і називалася „Руссю”.

Отже, український народ першим створив державу, що, поширюючись на північ, об’єднала слов’янські народи Східної Європи. А за середньою Наддніпрянщиною раніше, ніж за іншими землями Південної Русі, закріпилася назва „Україна”, якою пізніше ХVII ст. стали позначати етнічну територію українського народу.

Відомо, що в ХІ ст. відокремився білоруський народ, який створив свою державу зі столицею в Полоцьку, де схрещувалися східнослов’янські елементи з балтійськими племенами, а в ХІІ ст. починає складатись Московська держава, на основі Суздальських і Ростовських земель, що входили раніше до складу Чернігівського та Переяславського князівств Київської Русі.

Отже, українці мають незаперечні пріоритети щодо історичної спадщини Київської Русі, хоча вона також є надбанням двох інших східнослов’янських народів – російського і білоруського.

Україна в складі Великого Литовського князівства.У складі Литви Україна втратила самостійність. Руські князівства стали литовською провінцією, хоча українці користувалися рівними з литовцями правами. Українські і білоруські князі і бояри брали участь у великокняжій раді; деякі з них обіймали найвищі посади в державній адміністрації та війську, користувалися рівними з литовцями привілеями. Церковнослов’янська мова з домішкою української визнавалася державною мовою. Православна церква посідала привілейоване становище тощо.

Водночас із входженням українських земель до складу Великого князівства Литовського відбулися суттєві зміни у державній структурі. По-перше, державна влада сконцентрувалася в руках великого литовського князя і була майже необмеженою. Місцеві князі виступали тільки дорадниками і виконавцями його волі. По-друге, великий князь розпоряджався всіма військовими силами й матеріальними засобами держави. Землю міг одержати лише той, хто виконував військові обов’язки. По-третє, хоч українські землі і користувалися самоуправлінням, проте воно поширювалося тільки на господарські відносини, суд, релігію, але в жодному випадку не на державну адміністрацію. По-четверте, литовський князь Ольгерд усунув у головних українських центрах українських князів і замість них призначив намісниками своїх синів і родичів. Згодом була ліквідована і сама автономія князівств. Ще більше ускладнилось становище українських земель після Люблінської унії.

Період перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського характеризується як позитивне явище, як період відродження перерваних раніше процесів українського державотворення, однак, незважаючи на певну автономію українських земель у складі Великого князівства Литовського, останнє за своїм характером ніколи не було литовсько-руською, а тим більше українською державою.

Ліквідація великим князем Казимиром Київського князівства в 1471 р. призвела до остаточної втрати української державності. Після ліквідації Київського князівства на етнічній українській території створювалися державні інституції тих країн, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Угорщини, Молдавії.