Українські політичні партії та політична боротьба взахідній україні

У 20-30 pp. західні українці у боротьбі проти польського панування використовували різні засоби політичної діяльності, починаючи від легальних і закінчуючи найбільш радикальними - терором. Але всі українські політичні сили кінцевою метою своєї боротьби вважа­ли досягнення незалежності Української держави.

О Наведіть факти, що свідчать про пожвавлення партійно-політич-• ного життя на західноукраїнських землях у міжвоєнний період.

1. Діяльністьлегальних політичних партій

Найбільший вплив у західноукраїнському суспільстві мала діяльність легальних партій, соціальною базою яких було старше покоління українських політиків, значна час­тина інтелігенції, духовенство, заможне селянство. «Легаліс-ти» вважали за доцільне вести активну роботу по захисту національних, соціальних і культурно-освітніх прав ук­раїнців від зазіхань польської реакції. Для цього вони на­магалися широко використовувати парламент, пресу, демонстрації, мітинги. Адже Польща була державою, зас­нованою на конституційних засадах. Польська політична система надавала можливість українцям, хоч і обмежену, чинити на законних підставах опір і протестувати проти державної антиукраїнської політики. Саме така діяльність, на думку багатьох діячів опозиційного руху, мала рано чи пізно привести до незалежності України.

На час окупації Польщею Східної Галичини тут діяли чотири основні українські партії: народно-трудова, радикаль­на, соціально-демократична і християнсько-суспільна. На Волині політична діяльність була менш активною, зокрема, тут існували рештки партій УНР-УСДРП, УПСР та ін.

До 1923 р. галицькі партії координували свою діяльність через Міжпартійну раду, яка підпорядковувалася еміграцій­ному уряду ЗУНР на чолі з Є.Петрушевичем. Після рішення Ради послів про передачу Східної Галичини Польщі Міжпар-тійна рада розпалася внаслідок внутрішніх суперечностей.

Згодом найбільшою та найвпливовішою українською партією стало Українське національно-демократичне об'єднан­ня (УНДО), яке виникло в 1925 р. внаслідок злиття народно-трудової партії з дрібнішими політичними групами Галичини та Волині центристського спрямування. Кістяк партії стано­вили відомі й авторитетні представники західноукраїнської інтелігенції - Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, М.Рудниць-кий та ін. Об'єднання виступало за конституційну демокра­тію і незалежність України. Під його впливом перебувала більшість українських економічних, культурно-освітніх та спортивних спілок.

Досить напружені відносини між українцями і поляка­ми, що склалися на початку 30-х pp., вимагали від УНДО більш компромісних рішень у відносинах з правлячими ко­лами. Спочатку керівництво об'єднання висунуло вимогу ав­тономії українських земель у складі Речі Посполитої. В 1935 р. між УНДО і урядом Польщі було укладено обмежену угоду, яка отримала назву «нормалізація».

Угода закликала українців відмовитися від антиурядової боротьби, а польська сторона зобов'язувалася припинити пе­реслідування українських демократичних організацій та їх діячів, допустити кандидатів від УНДО до виборів, що знач­но збільшувало українське представництво в сеймі. В 1935 р. це об'єднання мало найбільше серед українських політичних формувань представництво в польському сеймі (17 депутатів) і сенаті (три депутати). Один із лідерів УНДО - В.Мудрий став віце-маршалком сейму. Крім цього, з концтабору у Бе­резі Картузькій (Західна Білорусія) було звільнено багатьох українських політв'язнів, припинялося переслідування пра­вославного духовенства.

Проте політика нормалізації не всіх влаштовувала як у польському, так і в українському таборі. Місцева польська адміністрація та військові загони часто брутально поводили себе з українським населенням, а українські націоналісти, незважаючи ні на що, продовжували вести свою підривну діяльність. Все це з часом привело до краху «нормалізації», а заодно й падіння популярності УНДО серед українського населення.

Знаходили широкий відгук і соціалістичні ідеї демокра­тичного спрямування в середовищі західних українців, на­самперед селян і сільської інтелігенції. Цей політичний напрямок в Західній Україні був представлений найстарішою з усіх українських партій - Радикальною партією (УРП) та Соціал-демократичною (УСДП).

Програма УРП закликала до справедливого вирішення аграрного питання, обмеження приватної власності та відок­ремлення церкви від держави в західноукраїнському суспільстві. В національному питанні партія проголошувала своєю метою створення об'єднаної суверенної Української соціалістичної республіки, незалежної від Радянського Союзу, Польщі чи інших держав. Саме в досягненні незалежності радикали вбачали розв'язання всіх соціально-економічних проблем. Прагнучи поширити свою діяльність на всі західно­українські землі УРП в 1926 р. об'єдналася з волинськими есерами в Українську соціалістичну радикальну партію (УСРП) на чолі з Л.Бачинським та І.Макухом.

Інша соціалістична партія - УСДП, попавши під вплив комуністів, у 1924 р. була урядом заборонена. Через п'ять років соціал-демократи відновили свою діяльність незалежно від комуністів і висунули гасло незалежної об'єднаної соціалістич­ної України. Проте вплив їх серед населення був незначний. Програма УСДП була близькою до програмних вимог УСРП і базувалася на ідеях західноєвропейської соціал-демократії, засуджуючи більшовицьку практику будівництва соціалізму.

В західноукраїнському суспільстві також існували уго­довські політичні організації, які займали лояльні позиції щодо Польщі й проповідували мирне польсько-українське співіснування в Східній Галичині. Таку позицію відстоювала заснована 1930 р. Українська католицька народна партія, що спиралася на греко-католицьке духовенство. З наступного року партія діяла під назвою Українська народна обнова.

У підсумку легальна опозиція українських політичних організацій до польського режиму мало що давала україн­цям. Незважаючи на протести українських послів у сеймі, поляки продовжували проводити політику дискримінації та асиміляції щодо українського населення.

2. Комуністичний рух у Західній Україні

Після невдачі національно-визвольної боротьби у західно­українському суспільстві ширилися ідеї возз'єднання з ра­дянською Україною, які найактивніше сповідувала створена в 1919 р. Комуністична партія Східної Галичини. Під час короткої окупації Червоною армією в 1920 р. Галичини місцеві комуністи навіть опинилися при владі. В 1923 р. партія от­римала нову назву - Комуністична партія Західної України (КПЗУ), яка того ж року під тиском Комінтерну ввійшла на правах широкої автономії до складу Комуністичної партії Польщі. КПЗУ виступала за соціалістичну революцію, яку мали спільними зусиллями здійснити робітники і селяни Польщі й Західної України. Важливим гаслом залишалося приєднання Західної України до УСРР. Але оскільки комуніс­тичну діяльність у Польщі було заборонено, то КПЗУ змуше­на була діяти в підпіллі.

Коли в 20-х pp. в УСРР стали помітними успіхи у здій­сненні НЕПу, політики українізації, досить значна частина населення західноукраїнських земель звернула свій погляд до радянської України. Відповідно зростала й популярність комуністів та їхніх легальних союзників - Української партії праці й особливо Українського селянсько-робітничого об'єд­нання (сельроб). Зрештою, їхній вплив на суспільно-політичне життя був значно менший, ніж УНДО.

Наприкінці 20-х pp. всередині КПЗУ виникла криза, спро­вокована керівництвом КП(б)У. Проявляючи самостійність, ЦК КПЗУ виступив на захист українізатора О.Шумського, якого було піддано гострій критиці в радянській Україні. У відповідь Л.Каганович звинуватив частину керівництва КПЗУ у зраді й добився їх виключення з Комінтерну.

Події в СРСР, пов'язані з примусовою колективізацією, масовими репресіями, голодомором, завдали відчутного уда­ру по радянофільським настроям західноукраїнського сус­пільства і популярності КПЗУ. Згодом керівники партії (Й.Кролик, Р.Кузьма та ін.) були відкликані до УСРР і там знищені за сфабрикованими звинуваченнями. Останній удар по комуністичному руху був завданий 1938 року, коли, за прямою вказівкою Сталіна, Виконавчий комітет Комінтерну

розпустив КПП, а заодно й КПЗУ, мотивуючи таке рішення наявністю фашистської агентури в їх керівництві.

3. Організація українських націоналістів (ОУН) та методи їх діяльності

Протягом 20-х pp. в умовах безперспективності легаль­них засобів боротьби українських політичних сил проти польського панування серед радикально настроєної частини українців тривав інтенсивний пошук нових ідеологічних орієнтирів, які могли б згуртувати всі національні сили в справі творення незалежної Української держави. В тих умо­вах набув значного розмаху вплив різних українських націо­налістичних угруповань у Західній Україні та за її межами. Після кількох підготовчих конференцій у 1929 р. пред­ставники УВО, «Спілки української націоналістичної молоді», «Легіону українських націоналістів» та «Групи української національної молоді» на І конгресі українських націоналістів проголосили створення Організації українських націоналістів (ОУН). її керівником став лідер Української військової органі­зації Є.Коновалець.

Ідеологія ОУН ґрунтувалася на засадах українського інтег­рального (або вольового, дієвого, чинного) націоналізму, роз­робленого відомим українським публіцистом і політичним діячем Д.Донцовим.

Донцов Дмитро (1883-1973) - публіцист, літературний критик, громадсько-політичний діяч. Народився у Мелітополі, з 12 років - сиро­та. Навчався у Петербурзькому й Віденському університетах. Навесні 1917-го у Львові захис­тив дисертацію на здобуття ступеня доктора юри­дичних наук. 1926 р. вийшла найвідоміша його праця "Націоналізм". Особливу увагу звертав на проблему формування національної політичної еліти. Обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживан­ня нації, чим завоював прихильність тогочасної молоді. Останні роки життя провів під Монреа­лем, де і помер. Донцов більше ніж будь-хто з сучасників, став постат­тю рівнозначно звеличуваною й засуджуваною.

Він стверджував, що нація - це абсолютна цінність, а незалежна Українська держава - найвища мета, для досяг­нення якої будь-які засоби є виправданими. З цього випли­вало, що мета виправдовує засоби, що сила волі має панувати над розумом, що краще діяти, ніж споглядати.

Український національний рух сповідував колективізм, який ставив націю як єдине ціле над індивідом, і прагнув контролювати всі прояви життєдіяльності суспільства. Інтег­ральні націоналісти були переконані, що знають єдиний шлях досягнення національної незалежності й були готові бороти­ся з кожним, хто стане на їхньому шляху.

Д.Донцов та інші ідеологи українського націоналізму, розвиваючи свої ідеї, не давали чіткого пояснення про тип суспільства, який мав утвердитися після здобуття Україною незалежності. Лише зазначалося, що воно буде в основному аграрним і спиратиметься на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом. Передбачалося встановити національну диктатуру під проводом єдиної націоналістичної партії, керованої елітою «випробуваних борців» і єдиним вождем з необмеженою владою.

Ідеологія українського інтегрального націоналізму за своєю суттю була тоталітарною, на формування якої мав силь­ний вплив фашизм, особливо італійський. Втім, ототожню­вати цей рух з фашизмом було б не зовсім доречно, оскільки він мав незалежне походження і його коріння містилося у власному суспільстві, пригнобленому сильнішою нацією. Ук­раїнські націоналісти спрямовували свої зусилля на бороть­бу за незалежність власного народу, а не на гноблення інших націй. У 30-х pp. тоталітаризм утвердився в багатьох держа­вах Європи. Тож не дивно, що ці тенденції захопили й части­ну українців, передусім молодь, яка стала опорою ОУН.

Роль, яку брала на себе Організація українських націо­налістів (ОУН), була набагато більшою від завдань УВО. Крім дотримання військових засад керівництва, конспіративних методів, суворої дисципліни, політичного терору проти польських урядовців, українські націоналісти ставили зав­дання очолити весь революційний рух за досягнення постав­лених цілей. Особливих зусиль докладала ОУН для

популяризації своїх поглядів серед молоді. Симпатизуючи но­вому ідейно-революційному руху, членами ОУН, в першу чергу, ставали студенти і старшокласники. Майже в усіх ун­іверситетах і середніх школах Польщі та за кордоном, де вчилися українці, виникали осередки ОУН. Для розширення свого впливу, крім діяльності в різних господарських, освітніх та молодіжних організаціях, ОУН влаштовувала масові полі­тичні демонстрації, студентські протести, бойкотування польських товарів, видавала газети, журнали, брошури. Дру­кованим органом українських націоналістів був часопис «Роз­будова нації», що видавався у Празі. У цій діяльності особливо виділялися такі обдаровані молоді поети, члени ОУН, як Є.Ма-ланюк, О.Ольжич-Кандиба, О.Теліга та Б.Кравців. Саме зав­дяки енергійності й самовідданості молоді ОУН напередодні Другої світової війни стала найдинамічнішим чинником у політичному житті Західної України. На той час організація налічувала близько 20 тис. членів і мала ще більшу кількість

співчуваючих.

Проте найважливішим засобом діяльності українських націоналістів у 30-ті pp. був політичний терор проти польсько­го режиму та його представників, а також тих урядовців, які не погоджувалися з політикою ОУН. Постійні збройні акції мали переконати українців у можливості успішного опору й тримати суспільство в стані «постійного революційного бродін­ня». Вони особливо посилилися, коли в 1933 р. керівником ОУН на західноукраїнських землях став С.Бандера.

Бандера Степан (1909-1959) - військо­вий і політичний діяч. З 1927 р. - член УВО, з 1929 р. - ОУН. З 1933 р. - голова Крайо­вого виконавчого органу ОУН на західно­українських землях. Організатор замахів, у тому числі вбивства у 1939 р. міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького. За­арештований у червні 1939 р. Після процесів у Варшаві й Львові був засуджений на смерт­ну кару, замінену на довічне ув'язнення. Звільнений з в'язниці з розвалом Польщі (1939).

У першій половині 30-х pp. поряд з численними актами саботажу та експропріаціями державного майна члени ОУН вчинили понад 60 замахів та вбивств. Найбільший резонанс мали вбивства: працівника радянського консульства у Львові О.Майлова (1933) як помста за голодомор, вчинений більшо­виками у радянській Україні; авторитетного українського пе­дагога і директора гімназії у Львові І.Бабія (1934), звинуваченого у національній зраді, міністра внутрішніх справ Польщі Б.Перацького (1934), на якого ОУН поклала відпові­дальність за пацифікацію 1930 р.

Після вбивства останнього польська поліція розгромила Крайовий провід ОУН у Галичині та заарештувала багатьох її членів, включаючи С.Бандеру і М.Лебедя, котрі організу­вали замах. На судових процесах, які набули широкого роз­голосу в Польщі та за її межами, С.Бандера і деякі його соратники були засуджені до смертної кари, згодом замінену довічним ув'язненням. Сотні рядових членів ОУН опинили­ся в концтаборі Береза Картузька. Усі українські партії й митрополит А.Шептицький засудили терористичні акти ОУН, звинувативши націоналістів у тому, що вони давали уряду привід для обмеження легальної діяльності українців.

Конфлікт між старшим поколінням українських політич­них діячів, прибічників легальних методів роботи та револю­ційно настроєною молоддю виявився і в самій ОУН. Помірковане крило організації, до якої входили загартовані роками і досвідом боротьби Є.Коновалець, Д.Андріївський, О.Сеник, М.Сціборський та інші, не відкидаючи насильства, були схильні добиватися у своїх прагненнях допомоги іно­земних держав, насамперед Німеччини. Підлеглий же їм га­лицький Крайовий провід, до якого входили представники молодого покоління - С.Бандера, М.Лебідь, Я.Стецько, І.Климів, Р.Шухевич та інші, становив радикальне крило ОУН. Ці молоді революціонери вбачали за доцільне спирати­ся на власні сили і рішуче обстоювали методи терористичної діяльності.

Вбивство в 1938 р. у Роттердамі (Голландія) агентом радянського Союзу авторитетного керівника ОУН Є.Коноваль-ця стало відчутним ударом для українського націоналістич-

ного руху. Проте незважаючи на все, вплив організації в за­хідноукраїнському суспільстві залишався значним, який з початком Другої світової війни почав невпинно зростати.