Основні положення Конституції США

— Законодавча влада належить двопалатному конгресу. Нижня палата (Палата депутатів) формується відповідно до кількості населення у штаті, верхня (Сенат) представлена двома депутатами від кожного штату незалежно від кількості населення.

— Будь-який законопроект приймається і обговорюється обома палатами Конгресу і після схвалення подається Президентові на підпис, після чого набирає чинності. Відхилений Президентом законопроект шляхом застосування ним відкладувального вето може набрати чинності після повторного його схвалення двома третинами голосів Конгресу.

— Виконавчу владу Конституція вручила Президенту.

— Судова влада належитьВерховному Суду і місцевим федеральним судам.

Конституція проголошувала Сполучені Штати Америки президентською республікою, особливостями якої є: поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента; позапарламентський метод обрання президента і формування уряду; відсутність у президента права розпуску найвищого законодавчого органу; відсутність у конгресу права приймати вотум недовіри до уряду; заборона членам уряду бути депутатами конгресу і навпаки.

У фундамент конституційної системи США закладено три принципи: а) розподілу державної влади; б) федералізму; в) принцип судового конституційного нагляду.

Принцип розподілу влади у державі реалізовується через систему «стримувань і противаг» гілок влади, котра передбачає організаційну незалежність трьох гілок державної влади і розмежування між ними відповідних функцій. На федеральному рівні три гілки влади представлені Конгресом, Президентом і Верховним Судом. Суть системи «стримувань і противаг» має певні характерні риси.

По-перше, всі три гілки влади мають різні джерела формування. Носій законодавчої влади — конгрес — є двопалатним, в якому кожна з палат формується певним чином. Палата представників обирається виборчим корпусом, до складу якого на час прийняття Конституції входили лише білі чоловіки-власники з віковим цензом у 25 років. Сенат обирався легіслатурами штатів. Носій виконавчої влади — президент — обирався непрямим голосуванням колегією виборщиків, котрі обиралися населенням штатів. Верховний Суд формується спільно президентом і сенатом.

По-друге, всі органи державної влади мають різні тер­міни повноважень. Палата представників обирається на два роки. Сенат не має терміну повноважень, але кожні два роки відбувається ротація його складу на одну третину. Президент обирається на 4 роки. Члени Верховного Суду обіймають свої посади довічно, за умови «бездоганної поведінки». Такий порядок забезпечував кожній з гілок влади певну самостійність і не допускав одночасного поновлення їх складу. Таким чином, створювалася стійкість і стабіль­ність верхнього ешелону державної машини.

По-третє, Конституція передбачила кожній з гілок влади можливість нейтралізувати узурпаторські спроби іншої гілки. Мається на увазі те, що конгрес як суверенний законодавчий орган одержав право відхилити будь-які законопроекти президента. Сенат може відхилити будь-яку кандидатуру, запропоновану президентом для обіймання державної посади (для її затвердження необхідна згода двох третин сенату). Конгрес може притягнути президента до відповідальності в порядку імпічменту і звільнити його з посади[41]. Важливим конституційним засобом впливу президента на конгрес стало його відкладувальне вето. Його можна було подолати повторним голосуванням не менше двох третин голосів обох палат конгресу. Члени Верховного Суду призначаються президентом за порадою і згодою сенату. Це означає, що запропоновані президентом кандидатури повинні дістати схвалення двома третинами голосів у сенаті. Федеральні судді могли бути звільнені з посади відповідно до процедури імпічменту з боку конгресу.

Принцип федералізму передбачає відносно жорстке розмежування сфер компетенції федеральної влади і влади штатів. При цьому значна питома вага прав «суверенних» штатів делегувалася федеральному урядові. Маючи статус суверенних державних утворень, штати насправді не володіють усіма атрибутами суверенітету:

— позбавлені зовнішньополітичних повноважень;

— обмежена їх влада у фінансовій сфері;

— жоден штат не має права змінити у себе форму прав­ління, закріплену Конституцією США;

— штати абсолютно позбавлені права на вихід з федерації.

Третім принципом політичної системи США є судовий конституційний нагляд. Його суть полягає у тому, що судді Верховного Суду мають право визначати як такі, що не відповідають Конституції держави і тим самими визнавати недійсними, закони конгресу і акти виконавчої влади. Такі рішення Верховного Суду є остаточними і обов’язковими для всіх державних органів. Конституційний нагляд перетворився на могутній засіб пристосування Конституції до зміни соціально-економічних умов життя суспільства. З іншого боку, це — знаряддя, за допомогою якого судова влада може впливати на законодавчу владу, виконавчі органи і політичний процес у цілому.

Після прийняття Конституції США за формою державного устрою стали федерацією з сильним центральним державним апаратом. Коло питань, що належали до компетенції федеральних органів, було не досить великим. Це — зовнішня політика, збройні сили і оборона країни, еміграція та імміграція, зовнішня торгівля і зв’язок між штатами, фінансові питання, пов’язані з федеральним бюджетом. Питання, що не зачіпали інтереси федерації, вирішувалися штатами самостійно. В них працював свій державний апарат і діяли свої конституції. Останні, на відміну від Конституції США, були більш гнучкими і систематично зазнавали численних змін.

Білль про права.Оригінальний та добре відпрацьований текст Конституції США не містив у собі жодної статті, присвяченої громадянським правам і свободам. Тому ще в період її ратифікації окремі штати висували вимогу включити до федеральної конституції декларацію громадянських прав за зразком тих, які були у конституціях штатів.

Першому конгресові, скликаному на основі нової Конституції, довелося зайнятися поправками до неї. У червні 1789 р. було внесено перші 10 поправок, які до грудня 1791 р. були ратифіковані штатами і вступили в силу. Вони одержали назву «Білля про права», оскільки так чи інакше торкалися політичних та особистих прав і свобод громадян. Перша поправка забороняла конгресові США видавати закони, спрямовані на обмеження свободи слова, друку, зборів, петицій, релігійних сповідань. Друга — дозволяла громадянам держави носити зброю. Третя—четверта поправки встановлювали недоторканність житла, забороняли довільні обшуки, визнавали таємницю листування. П’ята — стверджувала, що справа доказу вини покладається в усіх випадках на обвинувача і що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи, власності інакше ніж через суд. Шоста—восьма поправки присвячені процесуальним принципам і гарантіям, визначалося коло цивільних та кримінальних справ, які повинні розглядатися за участі присяжних засідателів. Заборонялися надзвичайні податки і штрафи, а також жорстокі й нехарактерні покарання. Дев’ята—десята поправки вказували, що перераховані у цьому документі громадянські права і свободи не виключають і не применшують інших прав. Вони є невід’ємними для всіх громадян штатів.

Прийняття «Білля про права» було безперечною перемогою американської демократії. Короткі, стислі приписи, зафіксовані в цьому документі, одержали детальне тлумачення в багатьох рішеннях Верховного Суду, деталізовані в сотнях актів конгресу. І все ж Конституція США, конституції штатів, «Білль про права» залишили осторонь як автохтонне населення американського континенту, так і вимушених іммігрантів до Сполучених Штатів (рабів-негрів).

Історично склалося так, що у Сполучених Штатах встановилася форма правління у вигляді президентської республіки. Система американської Конституції у тій її частині, котра стосується взаємовідносин законодавчої та виконавчої влади, не знайшла уподібнення на європейському континенті. В Європі буржуазні держави розвивалися в напрямі конституційної монархії, а згодом — до парламент­ської республіки. Саме тоді система президентської республіки США стала зразком для більшості держав Латинської Америки, що виникли у ХІХ ст.

Наступний розвиток США у ХІХ ст. характеризувався, насамперед, розширенням території держави і відповідним зростанням числа штатів. Від прийняття Конституції до громадянської війни територія держави збільшилася у кілька разів. У 1803 р., скориставшись сприятливою обстановкою, Томас Джефферсон за 15 млн доларів купив у Наполеона Бонапарта величезну Луїзіану, яка простяглася від Мексиканської затоки до Канади. Це подвоїло первісну територію США, на якій було утворено 12 теперішніх штатів.

У результаті американо-мексиканської війни 1846—1848 рр. Мексика змушена була віддати Сполученим Штатам Техас, Каліфорнію, Аризону, Нью-Мексико, Неваду, Юту і частину Колорадо. Придбана територія перевищувала сучасну територію Німеччини і Франції разом узятих.

У 1867 р. російський імператор Олександр ІІ за сміхо­творну суму (7,2 млн доларів) продав величезну Аляску, площа якої у три рази перевищує площу Франції. В результаті іспано-американської війни 1898 р. США захопили Пуерто-Рико, острови Гуам і Філіппіни, окупували Кубу.

Громадянська війна та її вплив на розвиток законодавства США (1861—1865 рр.). З часу завоювання незалежності та утворення федеративної держави в країні були усунені перешкоди на шляху до бурхливого розвитку буржуазних відносин. У кінці ХVІІІ ст. тут відбувається промисловий переворот. Однак він охопив лише північні штати. Південь продовжував залишатися сільськогосподарським і рабовласницьким (в 1860 р. тут нараховувалося близько 4 млн рабів).

Усередині американського суспільства, у конгресі точилася постійна боротьба капіталізованої системи Півночі й рабовласницького Півдня. На певний час конфлікт між прихильниками і противниками рабства був вирішений шляхом штучного розмежування: північніше 36 градусів північної широти і західніше ріки Міссурі рабство заборонялося.

Республіканська партія, яка ставила за мету скасування рабства, на президентських виборах у листопаді 1860 р. одержала перемогу. Президентом був обраний категоричний противник рабства Авраам Лінкольн. Співвідношення сил різко зсунулося в бік промислової Півночі. Розуміючи, що питання скасування рабства із риторичного перейшло у практичну площину, південні штати вирішили діяти рішучіше. На початку 1861 р. 11 південних рабовласницьких штатів оголосили про свій вихід зі складу США. Вони утворили союз «Конфедерація американських штатів», обрали свого президента Д. Девіса, прийняли конституцію, проголосили столицею м. Річмонд. Заколот розділив країну на дві частини зі своїми президентами, парламентами і столицями.

У квітні 1861 р. південні штати розпочали воєнні дії проти північних. Тоді ж відповідно до Конституції А. Лінкольн оголосив південні штати заколотниками. Розпочалася громадянська війна, яка закінчилася 26 травня 1865 р. перемогою Півночі. Конфедерація південних штатів припинила своє існування. На президентських виборах у листопаді 1864 р. Лінкольна було переобрано, а 14 квітня під час святкування з нагоди перемоги у громадянській війні президент А. Лінкольн був смертельно поранений.

Громадянська війна призвела до серйозних змін в економічній, політичній і правовій системі Сполучених Штатів. Вона знищила рабовласництво, ліквідувала залишки докапіталістичних соціальних структур, завдяки Гомстед-акту[42] остаточно вирішила аграрне питання шляхом передачі раніше націоналізованих земель Північного Заходу у власність фермерів. Остаточно утвердився так званий американський шлях розвитку капіталізму в сільському господарстві, де основною фігурою стає капіталістичний фермер. У цьому відношенні війна Півночі з Півднем може вважатися продовженням і завершенням буржуазної революції, що була розпочата війною за незалежність.

Які наслідки для державно-правового розвитку США мала громадянська війна?

По-перше, було скасоване таке ганебне для ХІХ ст. явище, як рабство. На перших порах рабовласництво було скасоване Прокламацією президента Лінкольна (1863 р.) на територіях бунтівних штатів. А згодом, із завершенням громадянської війни, у 1865 р., було прийнято ХІІІ поправку до Конституції, яка проголосила скасування рабства. Відповідно до неї в Сполучених Штатах «не повинні існувати ані рабство, ані підневільне слугування, крім тих випадків, коли це є покаранням за злочини».

Однак негри і після цього землю не отримали. Більше того, щоб забезпечити плантації робочою силою, парламенти південних штатів видали постанови, які отримали назву «Чорних кодексів»:

—негри, що не мали роботи, визнавалися бродягами, за що рішенням суду вони каралися штрафами, а при їх несплаті — примусовими роботами на плантаціях. Так виникло «кримінальне рабство», яке зводило в могилу майже половину засуджених. Страх перед звинуваченням у бродяжництві примушував негра найматися на будь-яку роботу за найменшу платню;

—неграм заборонили займатися ремісничими професіями і торгівлею, а дозволялася лише праця на плантаціях і у складі прислуги;

—негри, яким ще не виповнилося вісімнадцяти років, насильно віддавалися в «учнівство» білим господарям. Останні мали годувати і одягати негрів, але мали право користуватися їхньою працею та застосовувати «помірні тілесні покарання»;

—неграм не дозволялося володіти землею, носити зброю, проводити мітинги і збори. Вони позбавлялися права на працю, на судовий захист і самозахист.

Конгрес під приводом запобігання зіткненням чорного і білого населення запропонував законопроект про низку обмежень для негрів: проїзд у спеціальних вагонах, поселення у відведених кварталах, навчання у визначених школах тощо. Цим було покладено початок політики сегрегації[43].

По-друге, громадянська війна призвела до серйозних змін у правовій і політичній системі США. У 1865 р. кон­грес за відсутності депутатів південних штатів приймає знамениту ХІV поправку до Конституції, якою встановлювалося, що «особи, народжені чи натуралізовані у Сполучених Штатах і підлеглі їх владі, є громадянами Сполучених Штатів і того штату, в якому вони проживають». Штатам було заборонено видання законів, що обмежують привілеї та вольності громадян держави. Жоден штат не може по­збавити будь-яку особу життя, свободи чи власності «без належної судової процедури».

ХІІІ та ХІV поправки до Конституції створювали юридичні основи не тільки для звільнення негрів, а і зрівняння їх у правах з білими громадянами. Наслідком громадянської війни стало прийняття у 1870 р. ХV поправки, котрою заборонялася дискримінація на виборах за ознакою раси чи кольору шкіри.

По-третє, важливим наслідком громадянської війни стало значне посилення президентської влади. Президентом США після убивства Лінкольна став віце-президент Джонсон, який був прихильником південних штатів. Він оголосив амністію учасникам Конфедерації, допоміг уникнути відповідальності її президенту Девісу. За його порадою південні штати відмовилися від ратифікації ХІV поправки. У відповідь на це конгрес у березні 1867 р. прийняв закон «Про реконструкцію Півдня», а слідом за ним — ще три законодавчі акти, що деталізували процедуру проведення радикальної перебудови у південних штатах.

Штати розгромленої Конфедерації були поставлені під контроль федеральних військ, їх територія поділялася на п’ять військових округів на чолі з генералами, котрі на­ділялися не лише військовими повноваженнями, а й перебирали на себе усю повноту влади. Місце загальних судів зайняли військові трибунали. З обох палат конгресу були виключені представники Півдня. Особам, що брали участь у заколоті, заборонялася політична діяльність, а лідерів заколотників взагалі позбавили права голосу.

Такі надзвичайні заходи, як було заявлено на засіданні конгресу, були розраховані на повернення до конститу­ційного порядку в усій державі. Південні штати були змушені погодитися на відновлення довоєнних порядків і ратифікацію поправок до Конституції. Рішенням Верховного Суду у 1868 р. федерація була проголошена непорушним союзом, право штатів на сецесію (вихід зі складу держави) було скасоване. Перемога Півночі призвела до зміцнення американської федерації, посилилася президентська влада, зріс авторитет Верховного Суду.

Незважаючи на такі кардинальні заходи, до фактичної рівноправності в суспільному житті держави було ще далеко. Ігноруючи ХІV і ХV поправки до американської Конституції, південні штати блокували участь негрів у виборах посадових осіб не лише у своїх штатах, але й до конгресу США. З цією метою запроваджувалися цензи грамотності та різноманітні принизливі іспити для чорно­шкірих. Негрів, які бажали участі у політичному житті, піддавали так званому «суду Лінча», що було незаконною саморозправою. За законами південних штатів, які згодом поширилися на всю країну, негри повинні були поселятися в особливих кварталах, їздити в спеціальних вагонах, навчатися в окремих школах. Шлюби між білими і чорними заборонялися під страхом кримінального покарання. Звернення до Верховного Суду за захистом принципу «рівних гарантій», декларованих ХІV поправкою, не приносило очікуваних результатів[44]. А в 1898 р. Верховний Суд визнав конституційними обмеження виборчих прав негрів.

Особливості права США. Право Сполучених Штатів формувалося і розвивалося за класичними канонами буржуазного права. Як англійські колонії, штати сприйняли англійське «загальне право». При утворенні самостійних держав-штатів і федеративної держави воно було збережене, і до сьогодні в окремих штатах є основою чинного ци­вільного, кримінального і процесуального права.

Суттєвою обставиною, котра вплинула на розвиток правової системи США, було те, що вона виникла і сформувалася за умов американського федералізму. А він, як відомо, базується на визнанні широкої компетенції штатів у правовому регулюванні різних сфер суспільних відносин.

Американська правова система в цілому — це складне і своєрідне явище, яке включає федеральну правову систему в поєднанні з правовими системами штатів. Специфіка американської федерації породила явище, яке дістало назву «правовий дуалізм». Суть його зводиться до того, що на території кожного штату поширюється дія двох правових систем — своєї власної і федеральної.

Слід також відзначити надзвичайну заплутаність і суперечливість норм «загального права». Уже на середину ХІХ ст. в США було опубліковано близько 4 тис. томів рішень і вироків федеральних судів і судів штатів. Що ж стосується статутного права, яке формувалося законодавчою діяльністю конгресу і легіслатур штатів, то у порівнянні із «загальним правом» воно відігравало другорядну роль.

Невідкладним завданням правового розвитку постала уніфікація інститутів права. Однак прагнення до уніфікації у загальнодержавному масштабі наштовхувалося на тенденцію до «роздробленості» по штатах. Ці дві протиборствуючі сили справляли вирішальний вплив на весь подальший процес еволюції американської правової системи. За таких умов радикальним вирішенням питання уніфікації могла б стати кодифікація права. Але проблема полягала в тому, що загальна кодифікація неможлива внаслідок того, що не всі галузі права досягли певного рівня зрілості, стабільності та загального визнання.

Особливістю американського процесу уніфікації права є і те, що вона здійснювалася не лише за допомоги статутів і кодексів, а й під впливом коментарів відомих суддів, провідних професорів-юристів.

Особливою рисою американського права є намагання (і, як свідчить практика, реальна здатність) вирішувати по­літичні й соціальні проблеми за допомогою правотворчої діяльності Верховного Суду. Правова історія США — це фактично історія практичної діяльності найвищої судової інстанції країни. Побутує прислів’я: «Конституція — це те, що скаже Верховний Суд». Практика «конституційних заборон» означала, по суті, те, що поряд із законодавством важливу роль у функціонуванні національної системи права відігравала правотворчість Верховного Суду США.

Процес розвитку права Сполучених Штатів яскраво простежується на кримінальному праві та судовому процесі. Американські правознавці і практики кінця ХVІІІ—початку ХІХ ст. зіткнулися з певними труднощами, застосовуючи в кримінальному судочинстві запозичені з Англії правові доктрини. Справа в тому, що було непросто відтворювати на демократичному американському ґрунті феодально-консервативні англійські правові інститути. Адже американське суспільство, виявляючи свою ненависть до всього монархічного, відкидало головні положення коро­лівського кримінального судочинства. В пам’яті переселенців з Англії надовго зафіксувалися факти свавілля англійської адміністрації, позасудові розправи з політичними і релігійними противниками.

Тому головною турботою американських теоретиків права було намагання захистити особу від будь-якого свавілля. Звідси стає зрозумілим зміст ІV та V поправок до Конституції, які проголошували демократичні принципи кримінального процесу:

—кримінальне покарання не буде застосовуватися інак­ше, ніж на основі відповідної правової процедури;

—ніхто не буде двічі відповідати за один і той самий злочин;

—ніхто не буде примушений в будь-якій кримінальній справі свідчити проти самого себе;

—ніяка приватна власність не може бути відібрана для громадського використання без справедливої винагороди.

Тим самим прямо відкидалися інквізиційні та звинувачувальні риси кримінального правосуддя. Таємниці роз­слідування була протиставлена гласність судової процедури. Обов’язковому допитові звинуваченого під тортурами протиставлялося право особи відмовлятися від показань. Замість одноосібного судового розгляду запроваджувався суд присяжних.

Кримінальне право США в основному сприйняло англійську систему класифікації злочинних діянь: зрада (тризн), кримінальний злочин (фелонія), карні проступки (місдимінор). Головним джерелом кримінального права було «загальне право», яке, подібно до права Англії, було побу­доване на судових прецедентах.

Американська Конституція, «Білль про права» закріплювали запозичений із англійського права суд присяжних. Саме присяжні вирішували питання про винуватість підсудного. У випадку, коли підсудний визнає себе винуватим, вердикту присяжних засідателів не вимагалося.

У прийнятій V поправці до Конституції закріплювався принцип презумпції невинуватості. В ній прямо зазначається, що доказ вини підсудного в усіх випадках покладається на обвинувача. Щоправда, реальна практика судочинства показала, що при загостренні політичної кризи в державі, у процесах політичного характеру принцип презумпції невинуватості відкрито ігнорувався.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Зазначте передумови війни за незалежність північноамериканських колоній.

2. Які особливості американської революції?

3. Розкрийте зміст «Декларації незалежності».

4. Які державотворчі процеси відбувалися у колоніях-штатах?

5. Що дало підстави Дж. Вашингтону назвати «Статті конфе­дерації» «мотузкою із піску»?

6. Яким чином розроблялася і приймалася американська Конституція?

7. Назвіть головні принципи Конституції США.

8. У чому суть системи «стримувань і противаг» гілок влади за Конституцією США?

9. Розкрийте зміст «Білля про права».

10. Як відбувалося розширення території США?

11. Які причини громадянської війни в Сполучених Штатах?

12. Державно-правові наслідки громадянської війни.

13. Назвіть головні риси правової системи США.

14. У чому суть правового дуалізму?

15. Зазначте особливості американського правосуддя.

Тести-тренінги

1. Значення війни за незалежність у державотворчому процесі США полягало в тому, що:

а) вона знищила рабовласництво як пережиток минулої епохи;

б) призвела до утворення федеративної держави;

в) поширила на США англосаксонську систему права;

г) надала жителям колоній громадянських прав.

2. «Декларація незалежності» США проголошувала:

а) рівноправність всіх вільних жителів колоній;

б) надання штатам державного суверенітету;

в) повне звільнення від підданства англійській короні;

г) право пригнобленого народу на повстання;

ґ) усі перераховані положення правильні.

3. До правових наслідків громадянської війни в США слід віднести:

а) розорення багатьох штатів, жертви серед мирного населення;

б) збереження США як федеративної держави;

в) надання штатам права вільного виходу зі складу федерації;

г) розширення території США.

Тема 8. Буржуазна держава у Франції

§ 1. Формування буржуазної державності в ході революції 1789—1794 рр

1. Буржуазна революція 1789—1793 рр. та створення буржуазної держави. Основні етапи революції.

2. Декларація прав людини і громадянина 1789 р. та Конституція 1791 р.

3. Перша республіка у Франції.

Література:1 (с. 320—327; 413—416; 425— 427); 2 (т. 2, с. 59—147; 233—268); 3 (с. 259—304); 4 (с. 554—593); 6 (т. 2, с. 48—123); т (с. 201—217); 8 (с. 465—469); 9 (с. 209-217); 10 (388—408); 11 (с. 306—324); 12 (с. 205—258); 13 (с. 282—331); 14 (с. 286—339).

Історія держави і права Франції багата на різноманітні події, інститути, державно-правові документи. Монархії і республіки, демократичні режими і диктатури в барвистій своїй різноманітності змінювали одна одну понад два останніх століття. Сучасна Конституція Франції, прийнята майже півстоліття тому, стала дванадцятою писаною конституцією країни. За відносно короткий період часу від Великої французької буржуазної революції країна мала кілька тимчасових урядів і різних політичних режимів. Післяреволюційна Франція внесла до скарбниці історії права світової цивілізації перші кодекси буржуазного права, започаткувавши тим самим нову сторінку у розвитку права країн світу. Оригінальною формою по­літичного ладу стала Паризька Комуна 1871 р., котра була відчайдушною спробою революційних фанатиків шляхом насилля і терору втілити в життя ідеї французьких утопістів. Історична еволюція і кардинальні революційні зміни різних державницьких форм і правових інститутів упродовж останніх століть призвели до сформування сучасної цивілізованої держави французького народу.

Велика французька буржуазна революція є подією великої ваги в історії становлення і утвердження буржуазного ладу і власне буржуазного типу держави і права. За радикальністю свого змісту і тими перетвореннями, котрі вона здійснила всередині країни, за своїм впливом на державно-правовий розвиток інших країн вона з повним правом носить ймення Велика і має світове значення. Вона дала могутній поштовх соціальному прогресу в усьому світі.

Революція стала наслідком глибоких внутрішніх суперечностей між новим способом виробництва, ринковими відносинами буржуазного суспільства і системою феодаліз­му, абсолютистськими формами державного правління. Як і багато століть тому, лише феодали мали монопольне право на землеволодіння. Прошарки буржуазії, під­приємців зазнавали утисків внаслідок станово-корпоративних обмежень, свавілля і корупції у судово-адміністративній галузі. Французька революція розвивалася за умов, коли конфронтація буржуазії з феодальною монархією, дворянством і католицькою церквою була значно гострішою, ніж півтора століття тому в Англії. Усвідомлюючи свою економічну могутність, французька буржуазія хворобливо сприймала політичну безправність і станове приниження.

Економічна сила, готовність до політичних дій поєднувалися у буржуазії з її ідеологічною платформою, якою стали ідеї просвітителів ХVІІІ ст. (Руссо, Монтеск’є, Вольтера та ін.). За образним висловом Карла Маркса, революція у Франції зародилася ″під черепом філософа″. Мається на увазі, що задовго до початку революції склалася прогресивна ідеологія, що виражала основні антифеодальні вимоги і прагнення революційних верств.

Французькі революціонери не тільки набули досвіду англійської та американської революцій, але й володіли досить чіткою програмою боротьби за демократію, а політичні лозунги революції («свобода». «рівність», «братерство») були зрозумілими і доступними простому люду.

Прелюдією Великої французької революції стали народні повстання у різних регіонах країни. Соціальна напруга набула особливого загострення у зв’язку з тим, що ­кілька неврожайних років призвели до поширення голоду. До цього додалася фінансова криза в країні. Попередити соціальний вибух можна було, застосувавши дієвий на той час захід — обкласти державними податками привілейовані імущі стани, насамперед — дворянство та духівництво. Однак король Людовик ХVІ відхилив таку пропозицію і дав розпорядження підготувати питання про оподаткування всього населення на збори нотаблів (феодальної знаті). Але аристократія побоялася взяти на себе таке непопулярне рішення. Тоді було вирішено скликати засідання Генеральних штатів, які припинили існування в далекому 1614 р. Заграючи з буржуазією і ставлячи за мету примусити привілейовані стани взяти на себе частину податків, монарх збільшив кількість представників від «третього стану» вдвічі (600 депутатів замість 300).

Скликання Генеральних штатів у Версальському палаці[45] відбулося 5 травня 1789 р. Тронна промова короля викликала роздратування серед депутатів. До цього додався розкол з приводу процедурних питань: депутати «третього стану» вимагали голосувати персонально на спільному засіданні трьох палат; депутати ж перших двох станів обстоювали колишній регламент роботи зібрання — обговорювати питання окремо по палатах, а остаточне рішення приймати на спільному засіданні, де кожна палата мала один голос.

У результаті стався відкритий політичний конфлікт між королем і привілейованими станами, з одного боку, і «третім станом» (буржуазією) — з іншою. Він призвів до того, що 17 червня 1789 р. депутати «третього стану» разом з деякими представниками перших двох палат оголосили себе Національними зборами на тій підставі, що вони представляють більшість французької нації. Національні збори оголосили себе найвищим представницьким і законодавчим органом усього народу Франції.

В той же день, 17 червня 1789 р. Збори ухвалили, що податки в державі не можуть стягуватися без згоди представників нації, а оскільки існуючі податки не санкціоновані нацією, то всі вони є незаконними. Ніхто не має права їх стягувати, а тим більше – карати за їх несплату.

На перших порах королівський двір не ризикнув розігнати Національні збори, а робив все можливе, щоб завадити їх роботі. Коли стало зрозуміло, що такі заходи з боку королівської влади малоефективні, було прийнято рішення розігнати Збори силою зброї. До Парижа стягувалися війська. Загроза контрреволюційного перевороту збурила маси простих парижан. 14 липня 1789 р. народ штурмом взяв Бастилію* - центральну політичну в’язницю, символ абсолютизму. Влада в столиці перейшла до рук органу міського самоуправління— Паризької комуни. Одночасно була створена Національна гвардія, яка уособлювала армію повсталого народу. Це стало початком Великої французької революції.

Підтримка повсталим народом версальських подій зміцнила позиції Національних зборів, які незадовго до цього, 9 липня 1789 р., проголосили себе Установчими зборами — органом, уповноваженим встановити новий по­літичний лад в країні. Влада опинилася в руках великої буржуазії.

Процес формування буржуазної державності у Франції співпадає з основними етапами революції. На першому етапі (14 липня 1789 р.—10 серпня 1792 р.) буржуазія в особі конституціоналістів, які посідали більшість в Установчих зборах, йде на компроміс із дворянством. Політичним відображенням його стало встановлення в державі конституційної монархії, котра отримала правове оформлення у «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р. та Конституції 1791 р.

Другий етап (10 серпня 1792 р.—2 червня 1793 р.) характеризується подальшим наростанням і розширенням соціальної бази революції, народного руху в цілому. Влада переходить до рук жирондистів — радикальних кіл торгово-промислової буржуазії. За підтримки повсталих мас Франція вперше проголошується республікою, зміцнюються позиції революційної демократії.

На третьому етапі (2 червня 1793 р.—27 липня 1794 р.) до влади приходить широкий революційно-демократичний блок (якобінці), провідну роль в якому відігравали дрібнобуржуазні елементи. Остаточно ліквідовуються залишки феодальних відносин і утверджується диктаторський революційно-демократичний режим. Після його падіння влітку 1794 р. знову до влади повертається велика буржуазія, яка, врешті-решт, спровокувала контрреволюційний переворот Бонапарта 1799 р. і реставрацію монархії.

Одним з найважливіших програмних документів французької революції стала «Декларація прав людини і громадянина» (26 серпня 1789 р.), прийнята Установчими зборами. Проголошена у ст. 1 ідея свободи і політичного рівноправ’я, рівності всіх перед законом стала складовою природних прав людини, спрямованою проти станового поділу і деспотизму.

У ст. 2 «Декларації» проголошувалися природні і невід’ємні права людини і громадянина, до яких, в першу чергу, було віднесено свободу, власність, опір пригнобленню та безпеку. Доречно зауважити, що автори «Декларації» в особі великої буржуазії не дійшли, за прикладом «Декларації незалежності» США 1776 р., до проголошення права народу на повстання. Під свободою розумілася можливість робити все, що не заборонено законом, що не приносить шкоду іншому індивідууму чи суспільству (ст. 4).

У «Декларації» проголошувався принцип законності, спрямований проти свавілля абсолютистського режиму. «Усе, що не заборонено законом, — записано в ст. 5, — те дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, не приписаних законом». Ставилася вимога рівності всіх перед законом у випадках, коли він захищає і коли карає. З такого уявлення про закон виходить, що всі громадяни мають право брати участь особисто або через своїх представників у його творенні, що всім громадянам однаково відкрито доступ до обійняття посад і обрання професій відповідно до їхніх здібностей без будь-яких обмежень. Однак досить скоро від цієї демократичної ідеї правлячі кола відмовились, встановивши за Конституцією 1791 р. цензове виборче право і по­діливши громадян на «активних» і «пасивних».

У ст. 8 виражена ідея видатного італійського правознавця, теоретика кримінального права Беккаріа: закон може встановлювати покарання відповідно до суспільної доцільності. Ніхто не може бути покараний інакше, ніж як того вимагає закон, який має бути обнародуваний до вчинення правопорушення. Суттєве значення щодо кваліфікації злочинних дій мали статті 5 і 8, які стверджували, що злочинною є лише така дія, яка відповідно кваліфікується в законі. А покарання має відповідати нормі закону. Закон зворотної сили не має.

Прогресивний характер мали принципи, проголошені у статтях 7 і 9, які пізніше були покладені в основу судочинства: недоторканність особи і неприпустимість притягнення до відповідальності, затримання і ув’язнення інак­ше, ніж того вимагає закон і при дотриманні законності. У ст. 9 проголошується презумпція невинуватості особи в кримінальному процесі.

Цілком новими і важливими для державного будівництва були статті, які формулювали нові демократичні принципи державного ладу, які заперечували абсолютизм як форму правління. Хоча в «Декларації» і не йшлося про форму правління, але ст. 3 недвозначно проголошувала: ніяка корпорація, ніякий індивід не можуть володіти владою, яка не виходить від нації.

У ст. 16 ідея просвітителя Монтеск’є про розподіл влади висловлена в такій формі: «Суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не здійснено розподіл влади, не має конституції». Зрозуміло, що і це положення не допускало абсолютистського правління, зосередження всіх важелів правління в одних руках. Вперше були проголошені такі громадянські права і свободи, як свобода совісті, слова, друку.

У «Декларації» вперше проголошувався принцип священності і недоторканності приватної власності. Ніхто не може бути позбавлений власності, проголошує ст. 17, якщо законом не передбачена явна суспільна користь і необхідність такого акта і, до того ж, за умови «справедливого і попереднього відшкодування».

Все ж «Декларація», незважаючи на її новаторський і прогресивний зміст, в першу чергу задовольняла інтереси заможної буржуазії. Вона не відобразила антифеодальних вимог селянства, яке сподівалося на скасування феодальних повинностей. Безоплатно скасовувалися лише особисті повинності селян.

Триколірний синьо-червоно-білий прапор став символом революції і атрибутом нової держави. Король, який зберіг статус глави держави, перебував у Парижі фактично на правах заручника. Після невдалої спроби королівської родини 20 червня 1791 р. втекти з-під контролю революційного народу, Людовіка ХVІ було заарештовано.

Завершальним етапом в роботі Установчих зборів стало прийняття 3 листопада 1791 р. першої в історії Франції Конституції. Вона складалася з двох частин: «Декларації прав людини і громадянина» і положень про вищі органи влади. Конституція закріпила політичне панування великої буржуазії, яка пішла на компроміс із дворянством, встановивши в країні конституційну монархію. За своєю структурою конституція мала вступ і сім розділів, поділених на глави.

У вступі урочисто підтверджуються засади «Декларації», скасовуються станові відмінності, феодальний лад, титули, звання і привілеї, які поєднувалися з ними[46].

Перший розділ присвячений природним і громадянським правам. Застерігалося, що законодавча влада не може приймати закони, які б перешкоджали здійсненню громадянських і природних прав. Але вона може встановити покарання за дії, шкідливі для суспільства.

Другий розділ визначав форму державного устрою і встановлював новий адміністративний поділ країни. Франція оголошувалася єдиним і неподільним королівством, до якого входили 83 департаменти, а ті, своєю чергою — розпо­ділялися на дистрикти, а кожен дистрикт — на кантони. Міські і сільські общини (комуни) одержали право на самоуправління.

У третьому розділі розглядалися форма правління та виборче право. Визнавався суверенітет за нацією, який був невідчужуваним і неподільним. Представниками нації ви­ступали Законодавчий корпус і король. Законодавча влада вручалася однопалатним Законодавчим зборам (Законодавчому корпусу), виконавча — королю і призначуваним ним міністрам, судова — виборним суддям. Щодо закріпленого тут виборчого права, то воно надавалося лише так званим «активним громадянам»: французьким чоловікам з 25-річного віку, з цензом осілості, які сплачували прямий податок у розмірі оплати трьох робочих днів, не перебували у складі прислуги, а також були внесені до списків Національної гвардії муніципалітету. У результаті виборчі права отримали лише 15 відсотків громадян. До того ж, вибори не були прямими, а проводилися за двоступеневою системою. Для виборців встановлювався підвищений майновий ценз. Особа депутата проголошувалася недоторканною.

Четвертий—сьомий розділи Конституції регулювали питання збройних сил і Національної гвардії. Закріплювалася недоторканність житла. Регулювалися питання запровадження загальнодержавних податків, розглядалися питання міжнародних відносин, урочисто проголошувалася відмова від завойов­ницьких воєн і застосування збройних сил проти свободи інших народів. Застерігалося, що конституція не поширюється на колонії і володіння Франції в Азії, Африці та Америці.

Перша республіка у Франції.Прийняттям конституції 1791 р. революція для великої буржуазії по суті була закінчена. Влітку 1792 р. проти революційної Франції були кинуті об’єднані війська Австрії і Прусії. Розпочався період революційних воєн. З іншого боку, в самій країні готувалися контрреволюційні змови прихильників монархії. Особливо загострена політична ситуація склалася в Парижі, якому загрожувало вторгнення коаліційних армій і внутрішня смута. Народне повстання 10 серпня 1792 р. передало владу до рук Паризької комуни. Король Людовик ХVІ був звинувачений у контрреволюційній змові проти революційного народу. Цими подіями завершився період конституційної монархії.

Антиконституційний переворот 10 серпня поставив на чолі держави новий орган революційної влади — Національний конвент, обраний на основі загального (для чоловіків) виборчого права. У ході виборів більшість отримала партія жирондистів. Оскільки королівська влада перестала функціонувати, прерогативи виконавчої влади були передані Тимчасовому виконавчому комітетові. Актом від 21 вересня 1792 р. Конвент скасував королівську владу, а 22 вересня цього самого року Франція вперше проголошується республікою. Під тиском революційних мас Конвент 387 голосами проти 334 засудив Людовіка ХVІ до страти «за скоєні ним злочини проти народу», зокрема і за те, «що він був королем». У грудні 1792 р. французький король був страчений.

Зміна влади призвела до політичного стану, подібного до попереднього періоду. Виражаючи інтереси торгово-промислової буржуазії, жирондисти намагалися не допустити дальшого поглиблення революції. І лише під тиском якобінців були здійснені деякі радикальні заходи: прийнято аграрний закон, який скасовував викуп селянами феодальних повинностей; був прийнятий декрет про конфіскацію і передачу в безстрокову оренду чи продаж земель емігрантів.

Вже через кілька місяців правління жирондистів у країні знову загострюється політична криза. Вона була викликана половинчастим характером аграрних перетворень (селяни вимагали скасування всіх феодальних відносин). Гостро відчувалася нестача продовольства, в Парижі почався голод. До цього додалися повстання і заколоти різноманітного спрямування, хаос і безладдя. Давалася взнаки і зовнішня агресія. Жирондисти відкрито стали на шлях репресій. Зокрема, у березні 1793 р. Конвент приймає закон, який передбачав смертну кару за пропаганду зрівняльного землекористування. Влаштовуються гучні судові розправи над політичними противниками. Чергове повстання у Парижі 2 червня 1793 р. призвело до переходу влади до рук якобінської партії і встановлення якобінської диктатури.

Запитання і завдання для самоконтролю

1. Зазначте передумови та причини Великої французької буржуазної революції.

2. Дайте періодизацію французької буржуазної революції.

3. Назвіть основні положення «Декларації прав людини і громадянина».

4. Яку форму правління закріпила Конституція Франції 1791 р.?

5. Яка відмінність між «активними» та «пасивними» громадянами за Конституцією 1791 р.?

6. Який державний механізм встановила Перша республіка?

Тести-тренінги

1. З наведених положень вкажіть на ті, котрі належать до «Декларації прав людини і громадянина» 1789 р.:

а) скасовувалися станові привілеї;

б) проголошувався принцип національного верховенства;

в) обґрунтовувалося положення про невід’ємність прав людини, дарованих їй природою;

г) проголошувалися громадянські права і свободи;

ґ) всі положення вірні.

2. Перша Конституція Франції (1791 р.):

а) проголосила Францію буржуазною республікою;

б) закріпила в державі режим конституційної монархії;

в) встановила загальне виборче право для чоловіків;

г) передала виконавчу владу прем’єр-міністру.

3. Прихід до влади жирондистів у серпні 1792 р. мав такі державно-правові наслідки:

а) Франція вперше проголошувалася республікою;

б) встановлювалося цензове виборче право для чоловіків;

в) законодавча влада зосереджувалася в руках Національного конвенту;

г) прийнятий аграрний закон, котрий скасовував викуп селянами землі;

ґ) всі викладені положення правильні.

§ 2. Зміни в державно-правовому розвитку Франції в кінці XVIII—ХIX ст

1. Якобінська диктатура, її механізм та законодавство.

2. Директоріальна та консульська республіка.

3. Державно-правовий розвиток Франції у ХІХ ст.

Література:1 (с. 320—327; 413—416; 425—427); 2 (т. 2, с. 59—147; 233—268); 3 (с. 259—304); 4 (с. 554—593); 6 (т. 2, с. 48—123); 7 (с. 201—217); 8 (с. 465—469); 9 (с.218-230); 10 (388—408); 11 (с. 306—324); 12 (с. 205—258); 13 (с. 282—331); 14 (с. 286—339).

Історична роль якобінців у становленні буржуазної державності у Франції. Вона полягала в тому, що якобінці ліквідували залишки феодального ладу, створивши відповідну основу для розвитку капіталістичних відносин і буржуазної державності.

Своє правління якобінці розпочали з видання закону про продаж селянам землі, конфіскованої у феодалів. Слідом за ним вийшов акт про ліквідацію всіх феодальних повинностей. Цим самим якобінці заручилися підтримкою більшості населення країни і створили правову основу перетворення селянства на дрібних приватних власників.

За час правління якобінського Конвенту ним були прийняті «Декларація прав людини і громадянина» (1793 р.) і Конституція 1793 р. Нова «Декларація», насамперед, проголошувала мету суспільства — загальне благо і щастя, а уряд в державі покликаний забезпечувати людині можливість користуватися її природними і невід’ємними правами. Дається визначення власності як права розпоряджатися, користуватися на свій розсуд своїм майном, прибутками і плодами праці (ст. 16).

Допускалася свобода зборів, совісті, але замовчувалося про свободу спілок. Новим було право колективних петицій. Важливим положенням був обов’язок суспільства надати притулок і створити гідні для людини умови для життя неімущим і непрацездатним. Крім того, в «Декларації» мали місце принципово нові за своїм змістом статті: заборона під страхом смерті монархії; право народу на революцію.

Повторюється положення «Декларації» 1789 р. про принципи кримінального права, судочинства, гарантії недоторканності особи. Однак відразу робляться суттєві доповнення: закон, який карає за проступки, вчинені до його виходу, оголошується тиранічним, а надання закону зворотної сили вважається злочином (ст. 14). Порушення процесуальних форм законодавства при звинуваченні, за­триманні або ув’язненні громадянина дає право на опір таким діям аж до застосування сили.

Будь-яке зазіхання на суверенітет народу карається смертю. Народу належить право перегляду чи зміни своєї конституції. «Жодне покоління не може підпорядковувати своїм законам покоління майбутні, — говориться у ст. 28. Державні посади є тимчасовими і розглядаються не як визнання якихось заслуг чи, тим більше, винагорода, а лише як громадянський обов’язок.

Радикальний характер мала і Конституція 1793 р. Вона проголошувала, що за формою правління Франція є республікою, а за формою державного устрою — єдиною і непо­дільною, тобто унітарною, державою. Законодавча влада належала Законодавчому корпусу, депутати якого користувалися недоторканністю. Він формувався прямим голосуванням народу по кантонах. Виконавча влада вручалася Виконавчій раді у складі 24 осіб, обраних Законодавчим корпусом. Встановлювалася виборність місцевих органів влади. Виборче право було демократичнішим, ніж за попередньою конституцією: воно надавалося кожному громадянинові з 21-річного віку, який проживав у кантоні не менше шести місяців і жив за рахунок власної праці. Однак жінки і прислуга позбавлялися виборчого права. Процедура виборів була спрощена і за бажанням громадянина могла мати вигляд відкритого голосування або шляхом подання записок.

Надзвичайні умови, в яких довелося працювати якобінцям, не дозволили втілити в життя ні «Декларацію», ні Конституцію. Вони так і залишилися пам’ятками права Франції.

Сам механізм якобінської диктатури відзначався простотою і чіткістю. Найвищим органом державної влади залишався Конвент, якому надавалися законодавчі повноваження. Він же зосередив і всю верховну виконавчу владу. Тим самим було конституйовано, що революційний уряд не знає поділу влади. Управління країною здійснювалося за допомоги різних комітетів і комісій.