Освіта і наука. культурно-просвітницька діяльність києво-могилянської академії

Рівень духовної культури будь-якого народу визнача ється насамперед станом освіти .та поширенням наукових ; знань у суспільстві. Розвиток їх в Україні у другій поло­вині XVII—кінці XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Важливим осередком' духовної культури була Києво-Могилянська академія, яка мала величезний вплив не лише на українську, але й на культуру слов'янських народів. Поряд з тим існувала широка мережа початкових шкіл, на­родних училищ, гімназій та середніх спеціальних навчаль­них закладів (колегіумів), у яких навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків мі­щан, козаків і селян.

На Лівобережній та Слобідській Україні розвиток осві­ти здійснювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, які поділялися на головні та малі, Головні училища з чотири,: річним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Вони були відкриті у Києві, Чернігові, Харкові, Катерино­славі та інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого письма та малк> вання. В третьому та четвертому класах вивчались загальні "розділи російської та європейської історії, географії, фізи­ки, архітектури. Малі училища створювалися у повітових містах для дітей купців, заможних міщан та урядовців. їх навчальна програма відповідала першим двом класам головних училищ.

Навчальні програми головних та малих народних учи­лищ передбачали обов'язкове вивчення російської, - латин­ської та однієї із західноєвропейських мов. На посади вчи­телів народних училищ призначалися випускники Петер­бурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебували під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом їх діяльності. На цих землях уряд Речі Посполитої посилено проводив полі тику полонізації українського народу. Львівська і Луцька братські школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х р ках XVIII ст. припинила діяльність.

У містах Східної Галичини, після входження її у 1772 р до складу Австрійської монархії, 'існували трирічні нор­мальні школи. В них навчалися діти шляхти, міщан і ду ховенства. Викладання в школах велося виключно полі­ською мовою, а з останньої чверті XVIII ст. — німецькою. Кількість українців у цих школах була незначною.

Початкові школи при церквах і монастирях існували та­кож у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з укра­їнською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах — Ужгороді, селах Парич, Будевля. В них навчалися діти заможних селян, міських ремісників, нижчого духовенства.

У розвитку освіти на Україні важливу роль відіграли колегіуми — середні навчальні заклади, які здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців дер­жавних установ та учителів початкових класів. У колегіу­мах навчалися переважно діти старшин, духовенства, за­можних міщан і козаків.

У 1700 р. в Чернігові було відкрито Малоросійський ко­легіум, навчання в якому тривало шість років. Викладання у колегіумі велося слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати у 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства" для церков Правобережної Украї­ни. У 1751 р. тут деякий час викладав поетику славетний український мандрівний філософ і поет Г. С Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церк­ви і був заборонений місцевим єпископом, тому філософ змушений був залишити викладацьку роботу.

Важливим освітнім і науковим осередком на Слобожан­щині став Харківський колегіум, заснований у 1721 р. Нав­чальна програма колегіуму, подібно до програм Москов­ського університету і Петербурзької академії, включала граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку і французьку мови. В 1765 р. при Хар­ківському колегіумі були відкриті додаткові класи, в яких викладались географія, інженерна і артилерійська справа.

На Правобережжі та західноукраїнських землях для дітей місцевої шляхти існували гімназії, в яких навчання велося лише польською або німецькою мовами.

В останній чверті XVIII ст. після ліквідації.^зуїтського ордену в Речі Посполитій була проведена шкільна рефор- • ЦА, згідно з якою вся иавчально-виховна справа зосереджу­валася у віданні так званої Едукаційної.....комісії ДІ773—1795 pp.). Виходячи з нового статуту, василіанські освітні, заклади реорганізовувались у школи, які мали від трьох до шести класів. Вони перетворювалися в осередки полоні- ' зації українського народу.

Із встановленням на західноукраїнських землях австрій­ського панування, викладання у школах велося виключно німецькою (Східна Галичина) або румунською (Північна Буковина) мовами. Навчання у школах було доступним лише для дітей феодальної знаті.

Важливим центром освіти і науки, суспільного і куль­турного життя в Україні (друга половина XVII—XVIII ст.) була Києво-Могилянська колегія, яка грамотою Петра І від 26 вересня, 1701 р. дістала статус академії. Запозичившії досвід братських шкіл, Київська академія виробила струн­ку систему організації навчання, яка за своїм змістом не 'поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії три­вав 12 років.

У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обсягом знань, навичками читання та письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'ян­ську, українську книжну, грецьку та польську мови. В на­ступних двох середніх класах учні навчалися складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва.

Вища частина учбового процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а бого­слов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з математики, географії, астрономії та архітек­тури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я.

В Києво-Могилянській академії навчалися переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Навколо академії згуртувалися відомі науковці того ча­су: Інокентій Гізель, їоаникій Галятовський, Лазар Бара-нович, Антоній Радиловський, Феодосій Сафонович, Араній Сатановський, Варлаам Ясинський, Симеон Полоцький, Епі-фаній Славинецький та ін. Своєю науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно сприяли розвиткові духовної культури українського народу. Зокрема, деякі дослідники вважають, що відомий «Синопсис» (1674 р.) — короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до ос­танньої чверті XVII ст., що набув великої популярності і використовувався як офіційний підручник, було створено Інокентієм Гізелем (1600—1683 pp.). Книга розповсюджу­валась не лише на Україні і в Росії, але й за кордоном, зокрема в грецькому та латинському перекладах.

Академія підтримувала тісні контакти з багатьма нав­чальними закладами Європи. її учні часто продовжували навчання в західноєвропейських університетах. Багато ук­раїнських письменників та вчених, що виховувались і здо­були освіту в Київській академії, переїхали до Росії і там працювали на ниві духовної культури. Серед них відомі діячі української культури і науки: Єпіфаній Славинець-кий — один з найбільших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського Лексикону та словника малозрозумі­лих слів у Святому письмі, викладач у патріаршій школі; Симеон Полоцький (1629—1680 pp.) — вихованець і діяч Київської академії, який у 1687 р. заснував у Москві Сло-в'яно-греко-латинську академію, учитель царських ді­тей; Данило Туптало (1651 —1709 pp.), син київського сот­ника Сави, якого часто називали Тупталенко) — визначний проповідник, з 3702 р. Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Бого­родиці у Чернігівському монастирі, нової редакції збірки «Четьї Мінеї», окремих літописних і драматичних творів; Стефан Яворський (1658—1722 pp., уродженець Галичи­ни) — вихованець і вчитель Києво-Могилянської академії, який у 1700 р. став митрополитом; Феофан Прокопович (1681 —1736 pp.) — викладач піїтики та риторики в Київ­ській академії (її ректор з 1710 p.), з переїздом до Моск­ви — помічник Петра І в його реформаторській діяльності. Вихованці Києво-Могилянської академії були організа­торами багатьох духовних училищ в Росії — у Москві, Ар-. хангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. В другій половині XVII—першій половині XVIII ст. відчувався ду­же сильний вплив української думки, літератури і взагалі культури на процес європеїзації російської культури.

- Важливим осередком освіти і науки на землях Західної України був Львівський університет, відкритий у 1661 р. грамотою короля Яна II Казиміра. В університеті діяли чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний та медичний. Викладання велося латинською мовою.

Із встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австріяський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, які увійшли до так званого Українського інституту. Проте діяльність даного інституту суворо регламентувалась. У 1787 р. в навчальний процес було запроваджено викладан­ня української мови. Однак викладання всіх предметів в університеті велося лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність підпорядковувалась кон-„ сесу — австрійській урядовій установі, що відала питання­ми освіти.

У Львівському університеті працювали відомі на той час вчені — історик К. Несєцький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Г. Пірамович, громадський діяч, письменник і філософ ' І. Красіцький. Багато вихованців університету та інших львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській акаде­мії. Окремі з них — Ф. Лопатинський, Я. Заблоцький, М. Слотвинський, Я. Богомоловський, А. Зертіс-Камен-ський згодом викладали у Московській академії та Петер­бурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з нау­ковими та культурними закладами України, зокрема з Киє-во-Могиляиською академією, Чернігівським, Харківським і Переяславським колегіумами *.

Львівський університет. Львів, 1986. С. 18.

На другу половину XVII—першу половину XVIII ст. припадає розквіт жанру історично-мемуарної прози. Серед історичних творів XVIII ст. особливо виділяються три фун­даментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця», Г. Грабянки та С. Величка.

Цінною пам'яткою української історіографії другої по ловини XVII ст. є «Літопис Самовидця», який охоплює історичні події з 1648 до 1702 pp. В історичній літературі висловлена думка про "те, що автором даного літопису був козацький старшина Роман Ракушка-Романовський. Голов­на подія літопису — визвольна війна українського народу проти шляхетської Польщі 1648—1654 pp. Визначним істо­ричним твором був літопис гадяцького полковника і судді Григорія Грабянки (р. н. невід.—1738 p.), який охоплює історичні події періоду від Б. Хмельницького до обрання гетьманом І. Скоропадського (1648—1702 pp.).

Літопис Самійла Величка (1670—1728 pp.) «Сказаніє о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого — наймонументальніший твір в українській історіографії як за обсягом, так і за змістом. Літописець використав величезну кількість документального матеріалу.

С. Величко був вихідцем з козацького роду. Освіту здо був у Київській академії, часто називав себе «істинним» сином своєї Батьківщини. В його грудях билося палке сер­це, яке горіло любов'ю до рідної землі. Працюючи канце­ляристом Війська Запорізького, С. Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний з лі­тописами Самовидця та Грабянки, а також з працями іно­земних істориків. Це дало йому можливість створити фун­даментальний твір, якому немає рівних у тогочасній нашій культурі. С. Величко втратив за цією роботою зір, але справу свого життя зумів довести до кінця.

Літопис складається з двох томів і обіймає події з 1648 до 1700 pp. На основі історичних джерел літописець поді­ляє землі України на Малоросію і Галичину, а історію Ук­раїни розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх наро­дів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії та Угорщини.

Центральною постаттю літопису є Богдан Хмельниць­кий, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він прирівнює його до Александра Великого. С. Величко з лю­бов'ю описує козацьке військо, а визвольну війну під про­водом Б. Хмельницького називає справедливою і святою. Разом з тим літописець засуджує міжусобну боротьбу піс­ля смерті Б. Хмельницького, яка принесла жахливі руйну­вання Батьківщині.

Козацькі літописи справили великий вплив на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX— XX ст. І. Франко писав, що з літературного погляду це бу­ло явище дуже цінне, здатне збудити запал серед україн­ського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його зна­чення для українського національного відродження.

Козацькими літописами цікавився і використовував їх Т. Г. Шевченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845—1847 pp.), Шевченко дві­чі приїздив у Москву до О. Бодянського, який був великим знавцем стародавніх українських пам'яток, і мав велике їх зібрання. «Спасибі тобі, — писав поет О. Бодянсько-му, — ще раз за літописи, я їх вже напам'ять читаю. Ожи­ває моя мила душа, читаючи їх. Спасибі тобі!»* .

* Шевченко Т. Г. Твори: В 5-ти т. К., 1985. Т. 5. С 286.

Не один образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С. Величка. Як першоджерело його використовували чима­ло українських письменників та істориків, починаючи від П. Куліша, М. Костомарова і закінчуючи М. Грушевським та іншими істориками нового часу. І це є найцінніший па-

М'ятник на честь видатного світоча української культури Першої половини XVIII ст. *

* Див.: Шевчук В. Самійло Величко та його літопис // Самійло Величко. Літопис. УЗ т. К., 1991. Т. 1. С 5—21.

Поряд з історичними дослідженнями, вчені України ,'шсереджували увагу на складних питаннях астрономії, ма­тематики, медицини, географії. Зокрема, Іоаникій Галя-говський намагався розкрити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне затемнення, хмарність, дощ, літер, блискавка тощо. Єпіфаній Славинецький здійснив переклади на слов'янську мову посібників з астрономії Ве-залія, зокрема його книгу «Космографія», яку вивчали в медичних колегіумах.

У XVIII ст. поширюються медичні знання. З'являється ряд лікарів-українців. які одержали вчений ступінь, докто­ра медицини: І. Полетика, М. Кружень, ҐІ. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, О. Шумлянський, М. Тереховський, І. Данилевський та ін. У 1707 р. в м. Лубни відкрилася перша на Україні польова аптека, а у 1787 р. в Єлисаветграді — перша медична школа, де поєднували ліку­вання у госпіталі з вивченням медицини.

Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів та методів боротьби з епідемічними захворю­ваннями. Зокрема, Є. Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д. Самойлович не лише описав епідемію чуми, що спалахнула у Херсоні та Кременчуці у 1784 p., але й виклав методи її запобігання, що схвально було сприй­нято багатьма іноземними академіями.

У розвитку освіти й культури в Україні важливу роль відіграло книгодрукування. В другій половині XVII— XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень, серед яких провідну роль відігравала друкарня Києво-Печерського монастиря. її видання розповсюджувалися не лише в Ук­раїні, Росії, Білорусії, але й в Молдавії, Болгарії, Сербії та інших країнах. Одночасно діяли друкарні у Новгороді-Сіверському, Чернігові та інших містах.

Кілька друкарень існувало на західноукраїнських зем­лях. Найбільш потужною серед них була друкарня А. ПілI лера, яка видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою та єврей' ською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок, французькою мовою друкувалася «Львівська газета», що призначалася для урядових службовців та аристокра­тичних кіл.

Важливою подією в історії видавничої справи • стали запровадження гражданського шрифту, що сприяло збіль­шенню публікацій офіційних паперів і світських видань. Першу на Україні друкарню з таким шрифтом було засно­вано у 1764 р. в Єлисаветграді. Друкарні з гражданським шрифтом згодом були засновані в Києві, Харкові, Катери­нославі, Миколаєві, Чернігові, Житомирі, Кам'янці-Поділь-ському, Бердичеві.

Запровадження гражданського шрифту в книгодруку­вання різко розмежувало церковну і світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а «гражданка» — для світських видань. Таке роз­межування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури і мови. Натомість на західноукраїнських землях введення кири­лиці для світських друків затрималося аж до середини XIX ст.