Зв’язок стилістики з іншими лінгвістичними і нелінгвістичними дисциплінами

Органічний зв’язок з мовними дисциплінами, що вивчають мовні одиниці: з фонетикою, фразеологією, лексикологією, словотвором, граматикою (морфемікою, морфологією, синтаксисом).

З нелінгвістичних дисциплін лінгвістична стилістика пов’язана з літературознавчою стилістикою, а також з філософією, логікою, психолінгвістикою, естетикою (Мацько, с. 61 – 69).

Тема 3. Основні поняття стилістики

Лекція 1. Основні поняття стилістики

План лекції

1. Стиль. Критерії визначення стилю. Ос­новні ознаки стилю.

2. Стилістична норма.

3. Експресивні стилі.

4. Функціональні стилі.

5. Індивідуальні стилі.

6. Стилістичне значення, його види.

7. Стилістеми як носії стилістичного зна­чення.

8. Образність, експресія, конотація.

9. Жанр. Мовні і літературні жанри.

10. Інформація, текст, контекст, підтекст як стилістичні поняття.

11. Орнаментика. Колорит.

4. Слово "стиль" походить від латинського stilus ("паличка для письма") і вживається як термін у літературі, мистецтві, архітектурі, соціології, менеджменті тощо.Стиль – явище об’єктивної дійсності. Це слово часто вживається як звичайна назва. Порівняйте: стиль керівництва, стиль виховання, плавати стилем брас, одягатися в сучасному стилі та ін. Часто в мовленні слово стиль використовується у виразах, близьких до термінологічних: газетний стиль, офіційний стиль, високий стиль тощо.

Стиль літературної мови – це різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. За образним висловом Дж. Свіфта, "стиль – це потрібні слова на потрібному місці". Так, наприклад, слово говорити – нейтральне і може використовуватися в будь-якій ситуації, ректи – застаріле й урочисте, балакати – розмовне, мовити – піднесено-урочисте, гомоніти – розмовно-голубливе, просторікувати – зневажливе, патякати – просторічно-зневажливе.

Стилістика співвідноситься з усіма розділами мови – фонетикою, лексикою, морфологією і синтаксисом, оскільки вона розглядає особливості вживання мовних одиниць у тих чи інших мовленнєвих умовах.

СТИЛІСТИКА, лінгвостилістика - розділ мовознавства, що вивчає:

а) закономірності існування та структурну організацію суспільно зумовлених різновидів мови - функціональних стилів;

б) мовні одиниці з погляду додатково експресивно-стильового забарвлення;

в) цілеспрямований вибір мовних засобів, що відповідає стильовим і стилістичним нормам.

СТИЛІСТИКА обґрунтовує існування системи функціональних стилів, властивих певному періодові історії літературної мови; встановлює співвідношення функціональних і експресивних стилів. Досліджує функціонування мовних одиниць у текстах (писемних і усних). Усталені стилістичні значення фіксуються у словниках, граматиках, мовних порадниках, відбиваючи стилістичні норми літературної мови.

Предметомстилістики національної мови є її стилістична система і наука про неї. Насамперед предмет стилістики пов’язується з розумінням мовного стилю як типового способу виразної передачі інформації, при якому співпраця автора і читача (слухача) генеративно формує «інтелектуальний профіль»[1] комунікації.

Завдання стилістики навчальної дисципліни:навчити оцінювати виражальні й експресивні можливості мовних засобів і доцільно використовувати їх, ураховуючи конкретну ситуацію спілкування.

Основними методологічними принципами стилістики є загальні філософські положення про мову як вид і результат суспільно усвідомленої діяльності людини.

Ці положення зорієнтовані на те, що українська мова є породженням виробничої і духовної діяльності українського народу, несе в собі його історичну пам’ять і розвиває його ментальність (мораль і етика людини + ставлення людини до себе + до суспільства + тотожність світосприйняття). Тому наукові галузі про український етнос, його історію, мову, літературу, культуру, політику є підґрунтям наукової стилістики української мови.

5.

СТИЛИСТИКА - наука про використання мови (мовних одиниць і категорій, складових мовну систему) під час мовного спілкування (усного й письмового). Стилістика посідає особливе місце у низці лінгвістичних дисциплін. Для кращого розуміння завдань та специфіки функціональної стилістики, як і стилістики мовних одиниць, доцільно розглянути співвідношення у структурі мовознавства про описових дисциплін і стилістики. Описательные дисципліни - фонетика, граматика, лексикологія, фразеологія, словотвір - вивчають:

а) одиниці, і категорії відповідних рівнів, чи «ярусів», мовної системи: фонетичний, граматичний, лексичний (лексико-фразеологический) лад конкретного мови (словотвір займає проміжне становище між лексичним і граматичним рівнями);

б) одиниці, і категорії мови з формальної та змістової (тобто. що вони означають) сторін;

в) угруповання мовних одиниць на класи, більші категорії;

р) співвідношення і зміцнити взаємодію у межах мовної системи її одиниць і категорій.

Перелічені (та інших) дисципліни аналізують готівковий склад одиниць і категорій конкретного мови, систему їх зв'язків і співвідношень. Вони вивчають, що є у мові, якими засобами висловлювання думки, емоцій, передачі даний мову має. Тут мову, його система розглядаються як у статиці. Лінгвісти вивчають ресурси мови, призначені для висловлювання думок, позначення понять, передачі носіям і носіями цієї мови інформацією широкому значенні слова. Стилістика ж відповідає питанням як - (як?) використовуються одиниці, і категорії даного мови висловлення думки, емоцій, обміну, передачі інформації. Вона розглядає язик у дії:

бо як використовуються сформовані у мовній системі одиниці, і категорії у процесі мовного спілкування;

б) як функціонують мовні кошти на залежність від:

змісту інформації, цілей тексту (і взагалі мовного спілкування), умов, у яких відбувається мовленнєвий спілкування; в) як і які кошти мови об'єднуються, взаємодіють, співвідносяться друг з одним залежно від сфери спілкування, форми промови (усній, письмовій), тематики тексту, предмета обговорення й т.д. Говорячи узагальнено, стилістика з'ясовує: - як використовується язик у цілях виконання найнагальнішо..

6. Методи стилістики. У лінгвістиці, отже і в стилістиці, використовують і загальнонаукові, і спеці­альні методи дослідження — різні способи осмислення мови, її структурних елементів, одиниць.

До загальнонаукових методів належать:

— методи індукції і дедукції. Це взаємо­пов’язані методи (способи) вивчення немовних і мовних явищ. Індукцією (лат. іпсіисіло — наведення) є спо­сіб мислення, за якого спершу розглядають окремі, але однотипні за певними спільними ознаками (озна­кою) мовні явища, об’єднують їх, практично розкласи- фіковують в одну чи кілька груп і репрезентують усно або писемно. Прикладом індукції можуть слугувати за­писані у три рядки іменники І відміни (дібрано одно­типний мовний матеріал — іменники, що мають спільні граматичні категорії і значення — рід, число, відмінок, а також певний приголосний звук у кінці основи слова й певну флексію). Після цього формулюють морфологічне правило про належність цих іменників до І відміни і про належність іменників кожного з трьох рядків до твер­дої, м’якої чи мішаної груп. Це вже дед.укція (лат. сіе- сіисио, від сіесіисо — відводжу, виводжу) — особливий спосіб мислення, який полягає в теоретичному узагаль­ненні, в підсумковій оцінці певних однотипних мовних явищ, у формулюванні на цій основі певного правила (правил);

загрузка...

— методи аналізу і синтезу. Терміни «аналіз» і «синтез» широко вживаються навіть у роз­мовно-побутовому мовленні, особливо в мовленні осві­чених осіб. Ана ліз — це розумово-мовленнєвий, нау­ково-дослідний процес розчленування певного цілого (якогось предмета, явища природи) на частини: слова — на морфеми, звуки іт. ін. Синтез — це формування цілого з частин, об’єднання їх у певну цілісніть; спосіб вивчення предмета на основі єдності і взаємодії власти­вих йому частин. Наприклад, записане на дошці прос­те поширене двоскладне речення Батько з сином вихо­дять з затінку на сонце (О. Донченко) учитель пропо­нує учням проаналізувати за членами речення (батько з сином — складений підмет і т. ін.), визначити в ньо­му тип синтаксичного зв’язку (узгодження й керуван­ня). Після цього формулюється висновок. Це вже син­тез як спосіб мислення про те, що всі слова в цій групі утворюють речення: просте, двоскладне, розповідне, поширене, повне. Отже, синтез — це узагальнення, думка, яка сформувалась на основі аналізу, тобто внас­лідок наукового осмислення частин певного окремого цілого;

— метод спостереження. Усе наявне в при­роді і в самій собі людина сприймає зором, на слух або ж тільки його уявляє. Цим найчастіше й починається пі­знання людиною її оточення, свого минулого тощо. Спостереження за кимось, чимось є початковою ланкою пізнання. Спостерігаючи за певним об’єктом (словом, реченням, організмом, предметом та ін.), людина вда­ється до аналізу, синтезу спостережуваного, до індук­ції, дедукції. У такий спосіб і формується наукове знан­ня про будь-що в природі. Наприклад, для астрономії спостереження є основним методом дослідження, бо вчені об’єктивно не можуть проводити експериментів (дослідів), наприклад, з небесними тілами, змінювати їх тощо;

— метод експерименту. Найчастіше його застосовують у природничих науках, коли певні явища добирають і вивчають за точно визначених умов і з до­помогою певної апаратури, що дає змогу простежити за процесами в організмі людини, тварин, у неживій при­роді. У лінгвістиці експериментальний метод найком- пактніше і в прямому вияві застосовується у фонетиці (в експериментальній фонетиці) під час дослідження з допомогою спеціальних технічних приладів фізіології особливостей творення звуків мовними органами лю­дини;

— зіс та в ний метод . Це один із способів пізнан­ня, який дає змогу з’ясувати, чим певний предмет чи явиЩе відрізняється від інших. Зіставний метод засто­совується зазвичай як до генетично (споконвічно) нес- поріднених мов (українська, турецька і под.), так і до споріднених, тобто мов, які мають спільне (більш чи менш близьке або віддалене) походження, які в минуло­му утворились від різних діалектів якоїсь однієї мови — мови-основи (прамови);

— структурний (структуральний) ме­тод. Він зорієнтований на вивчення структури мови — однієї мови чи кількох (багатьох). Структурним мето­дом встановлюють, зокрема, різноманітність фонетич­ної будови слів, навіть функціонування в словах окре­мого звука: в якому звуковому оточенні може вжива­тись у словах певний голосний чи приголосний звук; якою може бути послідовність звуків у словах; які спо­луки звуків у них можливі, а яких не буває і т. ін.; як

можуть поєднуватись між собою морфеми в словах, сло­ва в словосполученнях і реченнях тощо;

— статистичний (математичний, або кванти­тативний, або кількісний) метод. Його сутність поля­гає в підрахунках будь-яких мовних одиниць: звуків у сло­вах, слів і членів речення в реченні, речень у тексті тощо.

Розглянуті вище методи своєрідно застосовують і в інших науках, бо все, що вивчається в кожній окремій галузі знань, може порівнюватись (об’єкти кожної ок­ремої науки), має минуле й сучасне, свою особливу структуру. Усе, що наявне в природі, суспільному жит­ті, підлягає статистичному аналізові.

Серед спеціальних методів (методів мовознавства) найсуттєвішим є порівняльно-історичний ме­тод. Він поєднує в собі таку сукупність прийомів і про­цедур вивчення окремої мови, якими встановлюється минуле, історичний розвиток певної групи мов, спільне в їх лексиці, фонетичній і граматичній системі. На цій ос­нові визначається і спорідненість певних мов. Такі мови мають спільне походження — більш чи менш віддалене або й зовсім очевидне; їх називають спорідненими (індо­європейська сім’я мов, германська група мов, східно­слов’янська підгрупа мов та ін.).

У стилістиці зі спеціальною дослідною метою вико­ристовують і суто своєрідні методи аналізу того, що ста­новить об’єкт і предмет мовностилістичних явищ, функ­ціонування мовних одиниць, а саме:

— структурно-стилістичний метод. Ним передбачається врахування того, функцію (функції) якої саме мовної одиниці належить визначати — фоне­ми, морфеми, слова, сполучення слів, словосполучення, члена (членів) речення, речення чи тексту;

— с е мантико-сти лі стичний метод. Він зорієнтований на визначення функцій семантично ок­ремої чи окремих мовних одиниць — від морфеми (коре­ня слова, афіксів) і до тексту. З’ясовується своєрідність і залежність стилістичної функції мовної одиниці від її семантики. Напр.: кінь, але коник (зменшено-пестли­ве); кониченько (народно-поетичне, пестливе); конисько (зморений, слабосилий кінь): От-от, здавалося мені, …приїхав віз, приволікся конисько (О. Кобилянська); ко­нище (збільшене, часто зневажливе до кінь);

— статистично-стилістичний метод. Цей метод передбачає врахування кількості функцій, що їх може виражати певна мовна одиниця; також врахову­ється кількість однотипних мовних одиниць (наприклад, суфіксів), спроможних виконувати якусь однотипну функцію;

— порівня льно — с ти ліс тичний метод. Спрямований на виявлення мовних одиниць, котрі ви­конують неоднакову функцію (наприклад, омоніми — слова однозвучні, але з іншою семантикою, або синоні­ми, які збігаються чи близькі семантично, проте різні за звуковим складом, через що й розрізняються стилістич­но, функціонально).

Сукупність взаємопов’язаних методів вивчення й засвоєння стилістичних функцій структурних одиниць мови становить методику стилістики.

Методика стилістики. Сутність методики стилістичного аналізу мовних явищ полягає в тому, щоб під час вивчення, наприклад, стилістики Сучасної української літературної мови з найбільшою раціональ­ністю, з науково-пізнавальною і навчально-виховною доцільністю побудувати і реалізувати процес вивчен­ня курсу стилістики чи окремих її розділів, щоб з най­більшим успіхом і в достатньому обсязі формувати сти­лістичну культуру мовлення, використовуючи для цьо­го різні методи навчання — індукцію й дедукцію, аналіз і синтез, спостереження, експеримент, порівняльно-іс- торичний, статистичний та інші методи. Матеріалом для них слугує мова, всі її одиниці з тими стилістични­ми функціями, які їм властиві.

7. СТИЛІСТИЧНА СИСТЕМА — сукупність функц. та експресив. стилів у їх взаємозв’язках. тилістична система української мови відповідає потребам спілкування, охоплюючи всі сфери її функціонування. Це мова державного урядування й громадських та інших організацій; нею користуються працівники промисловості й сільського господарства, науки й культури, освіти; нею користуються в засобах масової інформації, видавничій діяльності, буденному житті. Отже, сучасна українська літературна мова багатофункціональна. Це зумовлює її функціонально-стильове роз­межування, тобто поділ на функціональні стилі. Існують такі основні функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний.
Публіцистичний стиль – це стиль засобів масової інформації (преси, радіо, телебачення), які покликані не тільки висвітлювати різноманітні суспільно-політичні проблеми, а й формувати громадську думку. Головна функція цього різновиду мовлення – інформативно-пропагандистська та агітаційна і часткове поєднання ознак наукового та художнього стилів. Визначальною ознакою цього стилю є вдалий синтез логізації викладу із емоційно-експресивним забарвленням; він характеризується доступністю, полемічністю викладу, образністю, експресивністю та афористичністю.Основні мовні засоби: широке використання суспільно-політичних та соціально-економічних термінів; точні найменування (подій, дат, місцевості, учасників); запозичення; емоційно-оцінні слова, словосполучення; перифрази; багатозначна образна лексика, що має оцінну спрямованість.
Художній стиль – це особливий функціональний різновид писемної мови, стиль художньої літератури. Він поєднує в собі елементи всіх інших стилів літературної мови, трансформує і переосмислює їх, передбачає використання діалектизмів, жаргонізмів, неологізмів, застарілих слів та інших складників, якщо це вмотивовано потребою мистецького зображення дійсності. Художній стиль обслуговує духовно-естетичну сферу життя народу. Основні ознаки: образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираження, зображувальність.Основні мовні засоби: звукові повтори; тропи: метафора, метонімія, синекдоха, епітет, гіпербола, літота, сарказм, іронія, перифраз, оксюморон; використання з художньою метою слів вузького стилістичного призначення: історизмів, архаїзмів, діалектизмів, запозичень тощо; функціонування усіх частин мови, використання морфологічних синонімів; Розмовно-побутовий стиль – особливий різновид літературної мови, що має дві форми: кодифіковану і не кодифіковану. Розмовний стиль зберігає самобутність типових рис української мови. Сфера використання розмовного стилю – щоденне неофіційне спілкування в побуті. Усе це зумовлює такі його основні ознаки, як усна форма спілкування, неофіційність, невимушеність спілкування, непідготовленість до спілкування, безпосередня участь у ньому, використання невербальних засобів (ситуація, рухи, жести, міміка), лаконізму, емоційності.Мовні особливості: багатство інтонацій; емфатичне розтягування звука, розрив слова на склади, обриви слів, різкі зниження чи підвищення тону; емоційно-експресивно забарвлені слова і звороти; розмовні, просторічні елементи; переносне вживання слів для оцінної характеристики осіб; використання жаргонізмів, діалектизмів, варваризмів, інвектив; складноскорочені слова; широке використання вигуків; різні типи простих речень (переважно короткі: неповні, обірвані, односкладні, слова-речення).

Науковий стиль дає змогу зафіксувати текстуально наукові факти, явища, результати наукових досліджень: тез, статей, дисертацій, монографій, підручників, рецензій, доповідей тощо. За допомогою наукового стилю реалізується мовна функція повідомлення, популяризація наукових знань (доведення теорій, обґрунтування гіпотез, повідомлення наслідків досліджень, наукове пояснення явищ, систематичний виклад певних знань). Основними рисами наукового стилю є понятійність і предметність, об’єктивність, точність, логічність, аргументованість викладу, наявність цифрових даних, схем, таблиць, діаграм, малюнків, відсутність образності, емоційності та індивідуальних авторських рис. Цей стиль тісно пов’язаний з офіційно-діловим стилем і функціонує паралельно з ним.Основні мовні особливості: наявність великої кількості термінів з різних галузей знання (математичні – парабола, гіпотенуза тощо; біологічні – цитоплазма, фітонциди і т. ін.); превалювання абстрактної лексики і запозичених слів; використання багатозначних слів в одному зі значень; відсутність емоційно-експресивної лексики; велика кількість абстрактних іменників середнього роду з суфіксами -ство, -цтво, -ння, -ття (напр., класифікування, формулювання, сприйняття тощо);

Офіційно-діловий стиль (ОДС). Основне призначення – регулювати ділові стосунки мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговувати громадські потреби людей у типових ситуаціях. Найголовніші ознаки – документальність (кожен офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність, високий ступінь стандартизації, лаконізм, точність, сувора регламентація тексту, майже цілковита відсутність емоційності та образності і будь-якого вияву індивідуальності автора.Основні мовні засоби: використання спеціальних термінів – мовних штампів, кліше, канцеляризмів (напр., розпорядження, протокол, нижчепідписаний, супровідний, високі договірні сторони, відповідно до ..., згідно з розпорядженням тощо); відсутність емоційно-експресивної лексики; висока частотність уживання абстрактних іменників на -ість, -ання (розпорядження, стягнення, чинність, організованість, недоторканість і т. ін.);

Конфесійний стиль - стильовий різновид української мови, що обслуговує релігійні потреби суспільства.Основне призначення стилю - вплив на душевні переживання людини.Головні ознаки стилю: вживання слів для найменування бога та явищ потойбічного світу (Божий Син, Святки Дух, Спаситель, Царство Боже, рай, вічне життя, сатана тощо), стосунків людини до Бога (молитися, воскресіння, заповіді, покаяння, грішні, праведні), мова багата на епітети, порівняння, метафори, слова з переносним значенням. Для підкреслення урочистості використовуються речення із зворотним порядком слів, поширені повтори слів.

8.Стиль – явище об’єктивної дійсності. Це слово часто вживається як звичайна назва. Порівняйте: стиль керівництва, стиль виховання, плавати стилем “брас”, одягатися в сучасному стилі та ін. Часто в мовленні слово стиль використовується у виразах, близьких до термінологічних: газетний стиль, офіційний стиль, високий стиль тощо

9. На формування стилю впливають як мовні, так і позамовні чинники.

Сфера суспільно-виробничої діяльності мовців, форма суспільної свідомості, мета і зміст мовлення становить позамовну основу функціонального стилю, а сукупність певним чином узгоджених інформативно значущих мовних одиниць, яка відповідає характерові, типові мислення в кожній сфері мовної діяльності, — його мовну основу. Мовні та позамовні чинники визначають диференційні ознаки кожного функціонального стилю, його жанрово-стильові різновиди. Отже, стилі різняться за кількісними показниками вживаних мовних одиниць, принципами їх відбору і поєднання відповідно до сфер спілкування, а також за функціями, які виконують мовні засоби у конкретних текстах. Функціональні стилі не є замкненими системами, вони перебувають у постійній взаємодії, тому кожен із них містить елементи іншого. Основу кожного стилю становлять стилістично нейтральні засоби сучасної літературної мови, з якими взаємодіють марковані елементи.

Стиль має суспільну природу — він формується у процесі мовного розвитку нації і є невід’ємною частиною загальнонародної мови, а не витвором окремого індивіда. Кількість і структура функціональних стилів й особливості їх використання тісно пов’язані з історичними умовами розвитку і функціонування самої літературної мови.

Сучасна українська літературна мова поєднує системи книжного (писемного) й усного літературного мовлення. Функціональна розгалуженість мови породжує стилі літературної мови.

Основою виділення стилів мови є організація мовних елементів відповідно до настанови — спілкування, повідомлення, вольового впливу. Наприклад, розмовне мовлення проектується, головним чином, на спілкування (діалог, полілог), в основі публіцистичного стилю лежить повідомлення, хоча тут наявний і фактор волевиявлення.

Чим багатша мова за своїм суспільними функціями, тим розвиненіші її стилі. Композиційно-мовленнєва структура стилів зумовлена соціальними завданнями функціонального розрізнення мовленнєвої комунікації у сферах діяльності людини — науки, техніки, політики, діловодства, у мистецтві, побуті.

Розрізняють книжні й усно-розмовні стилі літературної мови. До книжних стилів української літературної мови належать: публіцистичний, науковий, офіційно-діловий, художній.

ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ СТИЛЬ

Публіцистичний стиль (від лат. publicus — суспільний) — це функціональний різновид літературної мови, який використовується в газетах, періодичних громадсько-політичних виданнях, агітаційно-пропагандистських та інших засобах масової комунікації.

Основна настанова — популярний виклад фактів, подій, агітаційно-пропагандистська спрямованість і націленість на досягнення результативного впливу. Це зумовлює доступність, яскравість і чіткість викладу, наприклад, у жанрі політичного трактату, доповіді, нарису, передової статті в газеті, статті громадсько-політичного журналу; полемічність, образність, експресивність, наприклад, у памфлеті, фейлетоні, відозві, листівці, звертанні.

Це сприяє широкому використанню на тлі загальновживаної лексики слів суспільно-політичного звучання, термінів, емоційно забарвлених слів, фразеологічних зворотів.

З синтаксичних засобів типовими є: використання імперативних (наказового способу) форм дієслів, спонукальних і риторичних речень, уведення звертань, модальних слів і часток, перифраз, цитат. Яскраво виражена в окремих публіцистичних творах експресивність наближує публіцистику до стилю художньої літератури, а полемічність і логіка викладу думок — до наукового стилю.

Значення незрозумілих слів з’ясуйте за словником.

НАУКОВИЙ СТИЛЬ

Науковий стиль обслуговує сферу науки, призначенням якої є передача наукової інформації аргументовано і доказово, що зумовлює відбір і широке використання науково-термінологічної лексики, слів та інтернаціоналізмів; речень, ускладнених дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами (відокремлення), вставними словами, словосполученнями і реченнями (діалогізація, поділна логічні частини і підсумок); складних синтаксичних конструкцій; підкріплення положень за допомогою схем, діаграм, карт, таблиць, реєстрів та ін.

На фоні наукового стилю виділяється його підстиль — науково-популярний, якому властива настанова на доступність викладу наукової інформації, коментування явищ.

Сфера використання наукового стилю — наукова діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта, навчання.

Головне призначення наукового стилю — систематизування, пізнання світу, служити для повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань, виклад матеріалу, представлення наукових даних суспільству.

Головні ознаки наукового стилю: інформативність, понятійність і предметність, об’єктивність логічна послідовність, узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, доказовість, переконливість, аналіз, синтез, аргументація, прояснення причиново-наслідкових відношень, висновки.

Головні мовні засоби: абстрактна лексика, символи, велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків-символів, наукова фразеологія (стійкі термінологічні словосполучення), цитати, посилання, однозначна загальновживана лексика, безсубєктивність, безособовість синтаксису, відсутність усього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання (емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів).

ОФІЦІЙНО-ДІЛОВИЙ СТИЛЬ

Офіційно-діловий стиль обслуговує сферу стосунків ділових (місцевого, галузевого, державного діловодства) та юридично-правових, виробнично-економічних і дипломатичних.

Офіційно-ділові папери (протокол, заява, акт, анкета, характеристика, закон, указ, договір, міжнародний пакт, комюніке, нота) відзначаються чітким і лаконічним викладом змісту, факту; однозначністю формулювань, несуперечливою аргументацією викладеного в документі. У зв’язку з цим в офіційно-діловому мовленні спостерігається стандартизація в оформленні документів, штампи (слухали… ухвалили — у протоколі; …уповноважений заявити… — у ноті; ми, що нижче підписалися… — в акті); використання слів з нейтральним значенням і відмова від займенниково-вказівних слів — він, вона, вони (у юридичних протоколах).

У синтаксичному оформленні тексту ділового паперу (наказ, закон, ухвала інструкція) поширені інфінітивні інструкції спонукання та складні речення із відношеннями з’ясувальними, причиновими, умови і наслідку.

УСНО-РОЗМОВНИЙ СТИЛЬ

Усно-розмовний стиль виявляє себе як усне літературне мовлення та розмовно-побутове на над діалектному і діалектному рівнях української мови. Оскільки усне мовлення ситуативне і за основною функцією мови виникає як потреба у спілкуванні, тобто діалогічне, то, природно, розмовний стиль має свою специфіку. Усне літературне мовлення ґрунтується на дотриманні орфоепічних норм — правильної літературної вимови звуків, звукосполучень, дотриманні правил постановки в словах наголосу, словесного і фразового наголосу, інтонаційного оформлення речень відповідної модальності, дотримання словопорядку і логічних пауз, що відповідають закономірностям мелодики української мови.

У розмовно-побутовому мовленні спостерігається відсутність чіткої регламентації літературних норм. Таке мовлення характеризується деякою довільністю у відборі лексичних засобів. Літературно-нормативні правила можуть порушуватися вживанням русизмів, діалектизмів, просторічних слів, вульгаризмів, жаргонізмів. Порушуються закономірності чергування звуків, наголосу, вимови голосних або приголосних звуків також і під впливом говірки, іншої мови через незасвоєність літературної норми та з причин неуважного ставлення до побутового спілкування.

СТИЛЬ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Стиль художньої літератури виділяється за функцією естетичною, яка накладається на комунікативну функцію. Усі жанрові різновиди художньої літератури — епос, лірика, драма та інші — характеризуються емоційністю, експресивністю, естетичною вмотивованістю мовних засобів, образністю.

Специфіка художнього мовлення полягає в тому, що в мові художньої літератури беруть участь елементи всіх стилів, передусім усно-розмовного, у тому числі й ті, що не належать до літературної норми, діалектні, просторічні, арготизми та інші. Включаючись в індивідуально-образну систему художнього мовлення, усі засоби взаємодіють для вираження естетичного змісту твору через систему художніх образів.

На лексичному рівні стиль художньої літератури широко послуговується словами з переносним значенням, що стають основою тропів, емоційно забарвленими словами, фразеологічними одиницями, фольклорними джерелами, прислів’ями і приказками та церковно-релігійною літературою. Естетичні функції здатні виконувати в художньому тексті фонетичні, словотворчі, морфологічні і синтаксичні засоби мови. Звукопис у поезії, новотвори і суфікси емоційної оцінки, проекція граматичних категорій на семантику тексту, уведення звертань, обірваних речень, слів-речень, періодичне мовлення — усе це сприяє нарощенню на комунікативну функцію художньої літератури естетичного смислу.

11. Норми літературної мови— це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними і зразковими на певному історичному етапі.Вони найуживаніші з тих, що існують, і закріплені в практиці зразкового використання.

Мовні норми характеризуються:

— системністю (наявні на всіх рівнях мовної системи);

— історичною зумовленістю (виникають у процесі історичного розвитку мови);

— соціальною зумовленістю (виникають у зв’язку з потребами суспільства);

— стабільністю (не можуть часто змінюватися).

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі типи норм:

1. Орфоепічні (норми правильної вимови);

2. Акцентуаційні (норми правильного наголошування);

3. Морфологічні (норми правильного вживання відмінкових закінчень, родів, чисел, ступенів порівняння і под.);

4. Лексичні (норми правильного слововживання);

(напр., можна рятувальник – не можна рятівник, якщо мовиться про посаду)

5. Синтаксичні (норми правильної побудови речень і словосполучень, уживання прийменників);

6. Стилістичні (норми правильного відбору мовних засобів залежно від ситуації);

(напр., велика кількість, а не величезна кількість – у науковому стилі; у зв’язку з тим, що, а не бо…в офіційно-діловому стилі)

7. Графічні (норми передавання звуків і звукосполучень на письмі);

8. Орфографічні (норми написання слів);

9. Пунктуаційні (норми вживання розділових знаків).

Останні три типи мовних норм називаються правописними.

12. Стилістична норма — усталена й суспільно усвідомлювана функ­ція (функції) мовної одиниці.

Стилістична норма одночасно буває і якоюсь іншою мовною нормою (фонетичною, морфемною тощо). На­приклад, у лексемі завод кінцевий приголосний [д] ви­мовляється дзвінко, без оглушення. Це одна з норм ви­мови, а в ширшому осмисленні — фонетична норма. Водночас вона є і нормою стилістичною, отже, фонети- ко-стилістичною. Недотримання цієї норми викликає в обізнаного з нормами літературної вимови слухача від­чуття дисгармонії, незграбності, негативне ставлення до нелітературної вимови кінцевого звука у слові за­вод. Якщо замість братик вимовити братік, то пору­шаться морфемно-стилістична і орфоепічна норми, то­му що суфікс -ік українським словам не властивий.

загрузка...

Стилістичне мовлення — це передусім мовлення нормативне, бо не можна дотриматися стилістики мор­фем, слів, речень, порушуючи при цьому інші мовні норми, насамперед фонетичну. Наприклад, вимовляю­чи радости, близькости, совісти замість радості, близькості, совісті, мовець порушує теперішні фоне­тичну, орфоепічну, морфемну, морфологічну і орфогра­фічну норми; вимовою солдат, партизан, гривнів за­мість солдатів, партизанів, гривень порушується пе­редусім морфологічна норма; у реченнях Мій погляд на це не співпадає з твоїм; Це міроприємство себе не виправдає не дотримано лексичної норми, бо слова співпадати, міроприємство не становлять одиниць української літературної (нормативної, унормованої) мови, стилістично правильно було б сказати не збіга­ється, цей захід.

Норма в мові — це її узвичаєна, узаконена, загаль­ноприйнята, обов’язкова одиниця — фонетична, мор­фемна та ін. Нормативність у мовленні виявляється в дотриманні норм мови.

Стилістична норма є функціональним явищем, яке стає мовленнєвою реалією тільки за умов, що мовці:

— добирають і використовують лише такі мовні оди­ниці, які властиві літературній мові;

— вживають слова і фразеологізми із закріпленою за ними семантикою;

— комунікативні одиниці мови, особливо речення, а також еквіваленти речень (стверджувальні, заперечні, питальні та ін.) формують за усталеними в мові синтак­сичними моделями;

— дотримуються вимог певного стилю мови.

Без цього мовлення є неприродним, незвичним, от­же, і стилістично ненормативним.

Стилістичні явища мови не мають власної, тільки їм властивої (індивідуальної) природної репрезентації, окремої мовної матеріалізації, як, наприклад, фоне­тичні, морфологічні та інші засоби. Лінгвостилістич­ний (а в його межах і експресивний) аналіз є своєрід­ним продовженням аналізу мовних одиниць за іншими ознаками — фонетичними, лексичними, морфологіч­ними тощо.

Стилістичні (стильові) норми визначають доцільність використання мовних одиниць різних рівнів у конкретній ситуації. Ними керується мовець, створюючи текст конкретного призначення. Так, пра­цівник міліції може сказати дружині: “Вчора зі складу поцупили кілька японських телевізорів”, але в протоколі напише: “17 липня зі складу було викрадено п'ять телевізорів фірми “Sony”. Стильова норма ґрунтується на загальнолітературній нормі й певною мірою відштовхується від неї.

Усе, що не відповідає нормі, належить до ненормативного мовлення. Так, нормативним є наголошення дієслівних форм нестú – неслá – несемó, а не нéсти – нéсла – несéмо; нормам літературної мови відповідає форма минулого часу ходили, поза літературною нормою залишаються діалектні форми минулого часу типу ходилисьмо, ходилисьте; тільки в художньому мовленні можливе вживання дієслівної форми 3-ї особи однини типу зна, дума, слуха замість нормативних знає, думає, слухає тощо.

Норми є необхідною умовою існування літературної мови. Вони забезпечують стабільність мови, збереження загальнокультурної спадщини і літературно-книжних традицій, підтримання зв'язку між поколіннями. “Якби літературна мова, - писав видатний філолог О.М. Пєшковський, - змінювалось швидко, то кожне покоління могло б користуватися лише літературою своєю та попереднього покоління. Але за таких умов не було б і самої літератури, бо література кожного покоління створюється всією попередньою літературою. Якби Чехов уже не розумів Пушкіна, то, напевно, не було б і Чехова. Надто тонкий шар ґрунту давав би надто слабке живлення літературним паросткам. Консерватизм літературної мови, об'єднуючи віки й покоління, створює можливість єдиної могутньої багатовікової національної літератури”.

Однак норми літературної мови не можна вважати застиглими: кожна мова розвивається, і разом з нею змінюються її норми. І на­слідком мовної еволюції є наявність варіантних форм. Адже мова розвивається і вдосконалюється дуже повільно, поступово; у розвинених літературних мовах норма лишається стабільною протягом багатьох десятиріч. Недаремно існує парадокс: “Мова розвивається, зали­шаючись сама собою”. Варіанти допомагають нам звикнути до нової норми, роблять зміну норм менш відчутною, підтримують спадкоєм­ність мовних навичок.

Сучасна українська мова має значну кількість варіантів на різних рівнях: на фонетичному (зáвждú, тúсячí, пóмúлка, нашвидкýрýч, жáлó), орфографічному (келех і келих, баклажка і боклажка), морфологічному (подарунок сину – подарунок синові, у синьому пальті – у синім пальті, у тому будинку – у тім будинку). Нормативні варіанти вимови, написання, форм слів, конструкцій тощо потрібно відрізняти від порушень норм, що кваліфікуються як мовні помилки.

Нормативним вважається таке мовне явище: 1) відповідає структурі мови; 2) регулярно відтворюється в процесі комунікації, підтверджується слововживанням авторитетних письменників, учених, освіченої частини суспільства; отримало суспільне схвалення і визнається нормативним.

Норми літературної мови фіксуються в правописі, підручниках і посібниках з української мови, словниках і довідниках. Це називається кодифікацією норм. У зв’язку з цим літературну мову також часто називають кодифікованою мовою.

Дотримання мовних норм – це основний критерій правильного мовлення, мовленнєвої культури людини. Поняття “культура мовлення” включає в себе й інші якості, як-от: багатство словника, уміння говорити точно, вживаючи слова у властивому їм значенні, здатність говорити просто, доступно, логічно, не порушуючи смислових зв'язків між частинами висловлювання, уміле використання виражальних і зображувальних засобів, доречність, добирання засобів залежно від мети і сфери спілкування. Але, зрештою, усі ці якості мовлення визначаються за відповідністю до норм – лексичних, граматичних, стилістичних та ін.

Правопис, або орфографія – це система правил, за допомогою яких забезпечується однакова передача мови на письмі, обов’язкова для всіх, хто пише цією літературною мовою.

Український правопис (1993 р. – останнє видання) у своїй основі фонетико-морфологічний, тобто переважають фонетичні написання, але значне місце посідають і написання, зумовлені морфологічною структурою слова.

Фонетичний принцип вимагає, щоб слово писали за його вимовою. Наприклад, будинок, дах, молоко, трава, тепло. Але при цьому ми обминаємо особливості вимови автора, тобто індивідуальні особливості. За цим принципом встановлено багато написань слів. А саме: а) у закритих складах – і:осінь, кінь, у відкритих – о, е: осені, коня; б) азамість о перед постійно наголошеним а(я): гаразд, кажан, хазяїн; в) жн, зн, сн, сл, замість ждн, здн, стн, стл та ін.: тижня, щасливий, виїзний; г) о замість епісля шиплячих перед складами з твердими приголосними: жонатий, але женити, звечора, але вечеря; д) с замість префікса з перед к, п, т, ф, х: спитати, сходити, сформувати тощо.

Морфологічний принцип враховує будову слова, його значущі частини (корінь, суфікс, закінчення). Слід додержуватися однакового написання слова, незважаючи на те, що у вимові вживання цих частин може набувати іншого звучання. Наприклад, просьба (хоч вимовляється прозьба), бо в усіх споріднених словах перед голосними тут стоїть с: просити; село, бо села, широкий, бо широко тощо.

Історичне, або традиційне письмо: слова пишуться за традицією, як це склалося історично. Наприклад, щиголь (шч), лиман, комин, леміш, левада, Китай тощо.

Смислорозрізнювальний принцип: написання слів різниться за контекстом у залежності від їх значення. Наприклад, це по-нашому – по нашому подвір’ю; гарний перед святом Орел – орел належить до птахів-хижаків.

13. Понятття експресивності належить до основних
стилістичних, тому що на протиставленні (опозиції) експресивного і
неекспресивного формуються майже всі стилістичні парадигми.
Експресивність (лат. ехргеззіо — вираження) є семантико-
стилістичною властивістю мовних одиниць, психологічно і
соціально вмотивованою, яка забезпечує цим одиницям
повноцінне функціонування і створення стилістичного значення,
фону, ефекту. Експресивність часто ототожнюють з
емоційністю, хоча це різні поняття. Емоційність не завжди є
експресивною, вона може мати нейтральне вираження, а експресивність
породжується не тільки емоціями, &.й мисленням, інтелектом,
волею, етикою та естетикою, конкретним світосприйманням
мовців. Тому експресивність є значно ширшим від емоційності
поняттям і може охоплювати мовне вираження всіх, а не тільки
емоційних сфер життя.У зв’язку з тим, що в нашій мові є термін
«вираження», експресія (і експресивність) сприймається як
інтенсивне вираження, що на фоні загального, нейтрального
189
виділяє окремі мовні одиниці. Наприклад: Я марила всю ніченьку
про тебе, мій паниченьку! Ронила сльози дрібнії, збирала в кінви
срібнії, без любої розмовоньки сповнила вщерть коновоньки…
(Леся Українка); Малий чабанець (що мооїсе вивчитись на
чабанчука і, нарешті, заступити батька-чабана) повертається емер-
ком додому. Коло берега кригу розбиває штормок, а все
показувало, що незабаром ревтиме і справо/спій штормило (Ю. Янов-
ський); Задзвеніла далина ясно-синьо-цвітно (П. Тичина).
Розрізняють інгерентну і адгерентну експресивність мовних
одиниць. Інгерентною є така експресивність, що внутріїнньо
притаманна мовному знаку, є його постійною і невід’ємною
ознакою в будь-яких ситуативно-контекстних умовах.
Наприклад: Любив, коли скидалась велика риба в озері чи в Десні на захід
сонця. Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, леоісачи, на зоряне
небо. Любив засинати на возі, і любив, коли віз спинявся коло хати
в дворі і мене переносили сонного в хату. Любив скрип коліс під
ваоїскими возами в жнива. Любив пташиний щебет в саду і в полі
(О. Довженко). Ядро лексичного значення (інтенсіонал) слова
любив уже несе в собі експресивність. Адгерентна
експресивність — це інтенсивна виразність мовного знака, що
сформувалася тільки у певному контексті, ситуації, умовах, а не в
основному словниковому значенні. Наприклад: Мушу випити
келих до краю полиновий мед самоти; сплітаю вірші з нервів
пасма, як перший пелюсток весни; крізь золото остання просинь
цілує сонний краєвид; ще вабить в синь співуча далеч зітханням
теплої землі (Є. Маланкж).
Актуалізація мовних одиниць відповідно до настанови
(інтенції) мовця, мети, ситуації, умов робить їх експресивними,
реалізуючи їх інгерентні можливості або й додаючи їм адге-
рентної (контекстної) експресії. Такі одиниці називаються
експресивними засобами мови. Серед експресивних засобів є
генетичні, тобто вже давно сформовані, усталені у мові
засоби, — це традиційні тропи і фігури. Вони використовуються
мовцями як готові експресивні форми та як зразки для
продукування нових відповідно до потреб спілкування. В українській
мові такі генетичні експресивні засоби мають, як правило,
фольклорне, пісенно-поетичне походження: карії очі, чорнії
брови, білеє личко, білії рученьки, дрібні сльози, рідная мати, чис-
тес поле, синєє море, рідний край, лиха година, полинова доля,
гірка доля, думка летить, серце плаче, конем грає, сіяти горе,
виплакати очі, шукати щастя та багато інших. Традиційні
експресивні засоби української мови зосереджені переважно на
лексичному (тропи) та синтаксичному (фігури) рівнях мови.
Однак експресивність як вияв інтенсифікації можливостей
мовних елементів теоретично властива всім одиницям мови, проте
190
реалізується тільки в тих мовних одиницях, на які є такий
стилістичний запит у мовній практиці. Експресивність є носієм
конотації мовних одиниць за парадигмами стилістичних
протиставлень: позитивне/негативне, добре/погане;
приємне/неприємне, високе/низьке тощо.

14.