Суспільно-політичне та культурне життя в Україні. Національно-культурне відродження

Суспільно-політичне життя в Українській республіці було складним і суперечливим. Проголошена в наслідок жовтневого більшовицького перевороту диктатура пролетаріату здійснювалася через відповідну систему, що включала в себе два види організацій: державні та добровільні громадсько-суспільні. До державних відносилися Ради, на селі вели роботу комнезами, як державна організація діяла і КП(б)У. Якщо говорити про добровільні і масові громадсько-суспільні організації, то їх кількість у 20-і роки була значною. За характером своєї діяльності вони були різні: професійні, наукові, інженерно-технічні, молодіжні, жіночі, спортивні, організації Червоного Хреста, друзів дітей, старих більшовиків, колишніх

політкаторжан і т.п. В 1928 році нараховувалося близько 60 різних організацій.

Диктатура пролетаріату на середину 20-х років поступово трансформувалася в диктатуру партійно-державної верхівки і монополію більшовицької партії. Справа в тому, що на завершальному етапі громадянської війни в Україні легально існували і працювали три партії:

- КП(б)У, що фактично була філіалом РКП/б в Україні;

- Українська партія соціалістів-революціонерів (боротьбисти), яка співпрацювала з українськими більшовиками, а її члени входили до РНК УСРР. Однак у 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися, і в березні вони злилися з КП(б)У. Серед лідерів партії - О. Шумський, Г. Гринько, П. Любченко та ін.;

- Українська комуністична партія (укапісти). Вона була створена на початку 1920 року з лівого крила УСДРП, її лідери виступали за незалежну Україну. У 1924 році партія нараховувала в своїх лавах 200 осіб, а в 1925 році «саморозпустилася», частина її членів вступила до КП(б)У.

Таким чином, легальні партії були усунуті більшовиками з політичної арени України, а нелегальним оголошена війна, прокотилася хвиля арештів. Під тиском більшовиків заявили про саморозпуск організаціїї партій, що діяли в Україні: в 1921 - Бунд, у 1922 - російська партія есерів, у 1923 -меншовики. В середині 20-х років політична влада повністю сконцентрувалася в руках більшовицької партії, а її керівна і спрямовуюча роль в політичній системі Радянського Союзу була пізніше закріплена Конституцією СРСР 1936 року.

Партійний монополізм породжував самозаспокоєність, догматизм, ліквідовувалися можливості для альтернативності в розробці найбільш раціональної політики.

З утвердженням позицій Сталіна у ВКПб і в країні знижується роль партійних мас, небаченої сили набирає партапарат, а сама більшовицька партія перетворюється на ядро командно-адміністративної системи. Одночасно падає роль і авторитет Рад. У самих Радах влада зосереджується у виконкомах, які втрачають будь-яку самостійність і повністю переходять під контроль партійних органів.

Зменшується чисельність добровільних організацій, а на початку 30-х років більшість їх припиняє своє існування. В той час чисельно зростають організації, що входили до системи «диктатури пролетаріату»: профспілки, комсомол і кооперативні організації, хоча реальна їх роль у державному управлінні та громадському житті знижується.

Концентруючи у своїх руках владу, бюрократично-командна система з самого початку дбала про свій захист і створювала для цього систему каральних органів, починаючи з ВЧК, а з 1922 року - ДПУ. Ці надзвичайні органи наділялися широкими повноваженнями і використовувалися для усунення й ліквідації всіх неугодних системі - від її політичних опонентів, старих спеціалістів, що чесно служили народові, до відданих Радянській владі більшовиків.

На суспільно-політичне життя в УСРР цього періоду великий вплив мав процес небувалого до цього часу відродження культури українського народу.

Політика коренізації стала принципово важливою складовою культурних процесів 20-х років в Україні. Вона була спрямована на те, щоб надати об'єднаним в СРСР народам певної «культурно-національної автономії», тобто реальної можливості розвивати свою національну культуру і мову. В Україні політика коренізації здійснювалась у формі "українізації". Ці ідеї покладені в основу рішень XII з'їзду РКП(б), де були чітко сформульовані основні положення політики коренізації:

♦ підготовка, виховання та висунення на посади кадрів корінної національності;

♦ враховування національних чинників при формуванні державного і партійного апарату;

♦ організація мережі навчальних закладів усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавчої справи мовами корінних національностей;

♦ глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

У практичному здійсненні політики коренізації в Україні виділяються два аспекти: українізація і створення необхідних політичних та економічних умов для розвитку національних меншин.

Початком "українізації" можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 року "Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ" та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року "Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвитку української мови". Нова політика не обмежувалась виконанням цих декретів і здійснювалась у кількох напрямах: залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному та державному апараті; запровадження української мови в державне управління та партійні справи, розширення її вживання в освіті, пресі, видавничій діяльності, заохочення розвитку української культури і науки.

"Українізація" зустріла сильний опір, насамперед серед неукраїнської або русифікованої верхівки КП(б)У. В партійному середовищі була поширена теорія "боротьби двох культур". Захисник цієї теорії секретар ЦК КП(б)У Дмитро Лебідь писав у квітні 1923 року: "Поставити перед собою завдання активно українізувати партію, себто робітничий клас... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста".

Згідно з теорією Д.Лебедя, історично склалися дві культури: міська, пролетарська — російська і селянська — українська. На підставі того, що гегемоном соціалістичної революції виступив пролетаріат, то йому повинна належати і культурна гегемонія, а українська селянська культура в майбутньому відімре. Дискусію з Лебедем і його однодумцями очолив М. Скрипник. Він стверджував, що український пролетаріат, в основному русифікований, лише тоді зможе побудувати соціалізм, повернути на свій бік український народ, насамперед селянство, якщо сам стане на бік селянства в національному питанні. Бажаючих відверто стати на сторону автора теорії «боротьби двох культур» не знайшлося, але тихий саботаж мав місце.

Політика "українізації" мала на меті посилення контролю з боку партійного керівництва над національними окраїнами, очолити і взяти під контроль процеси національного відродження в регіонах. Завдання стояло прагматичне, конкретне - українці мали переконатися в тому, що Радянська влада є їхня національна влада, і переслідувану віками українську мову люди мали почути в державних установах, школах, закладах культури. Велику роль у практичному здійсненні цієї політики в Україні відіграли М.Скрипник та О.Шумський. Займаючи високі посади в українських урядових структурах, вони мали реальну можливість сприяти розширенню сфери вживання української мови. Рушійною силою "українізації" стала українська інтелігенція. Активно підтримували цю політику М. Грушевський, Д. Багалій, М. Куліш, відомі українські літератори, композитори, діячі культури та мистецтва. Саме вони стали ініціаторами дискусії про місце України в складі СРСР, про її історію та майбутнє.

У середині 20-х років 80% населення республіки складали українці, 20% - представники інших національностей. В регіонах, де компактно проживали представники національних меншин, створювались національні адміністративно-територіальні одиниці - німецькі, російські, польські, єврейські, болгарські та ін. Національні райони утворились в основному в Харківській, Запорізькій, Луганській, Одеській, Херсонській областях, на Криворіжжі, Маріупольщині, Волині, в Донбасі. У відповідності з декретом ВЦЦВК від 1923 року в Україні проголошувалась рівність усіх мов і підкреслювалась необхідність надання допомоги в справі розвитку української мови. Для проведення українізації була утворена спеціальна комісія на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським.

До 1927 року в Україні було створено 21 національний район: 9 російських, 7 німецьких, 3 болгарських, 1 польський, 1 єврейський. В республіці діяли національні театри, які давали вистави єврейською, молдавською, польською, німецькою, грецькою та болгарською мовами. З національними меншинами працювали сотні бібліотек, хат-читалень, десятки клубів, а також велика кількість національних шкіл.

З 1925 року відбувалася посилена "українізація" партії та державного апарату. Після прибуття в Україну сталінського посланця Л.Кагановича державні службовці повинні були складати іспити із знання української мови, а той, хто не володів мовою, міг втратити роботу. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 до 60% у 1933 році. Проте українці зосереджувались переважно на нижніх щаблях партійної ієрархії. У ЦК КП(б)У 1924 році українці становили 16%, у 1925 - 25%, у 1930 - 43%. Від моменту утворення Компартії України і аж до смерті Сталіна посади першого (генерального) секретаря її ЦК обіймали росіяни, поляки, євреї, поволзький німець - тільки не українці (за винятком короткочасного секретарювання від грудня 1921 до квітня 1923 р. Дмитра Мануїльського, якого Сталін називав "липовим націоналом").

Таким чином, основними напрямами "українізації" були: розширення сфери вживання української мови, в тому числі в партійних та урядових структурах (у 1922 році українською мовою велось близько 20% справ, у 1927 - уже 70%; у 1923 році українці становили 35% державних службовців і 23% членів партії, в 1927 році — відповідно 54 і 52%); "українізація" освіти (у 1929 році більше ніж 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вузів були україномовними); відродження української преси і книгодрукарства (у 1927 році більше половини книжок видавались українською мовою); українізація радіомовлення, впровадження української мови у військову справу (у військові навчальні заклади і резервні частини); українізація церкви (у 1921 році з'явилась Українська автокефальна православна церква - УАПЦ, а греко-католицька взагалі була здавна українською); створення умов для всебічного розвитку національних меншин.

У ході здійснення "українізації" (коренізації) уряд республіки зустрівся з проблемами і труднощами, долати які було досить непросто. Це, по-перше, опір з боку російських шовіністів у партійному і державному апараті; по-друге, негативне ставлення до політики українізації частини населення (насамперед міського, особливо в східних регіонах України)., по-третє, відсутність достатньої кількості педагогічних кадрів; по-четверте, таємний нагляд, а згодом - і відкриті переслідування та цькування прихильників "українізації", звинувачення їх у "буржуазному націоналізмі" та репресії з боку ОДПУ.

Центром "українізації" став наркомат освіти, якому підпорядковувались усі ділянки культури. Посаду наркома освіти займав Олександр Шумський, а після його усунення в 1927 році - Микола Скрипник, який щиро вірив у можливість поєднання комунізму з національним визволенням українців, увірував у власний український шлях до соціалізму і комунізму. Українське відродження особливо помітним було в галузі освіти, літератури, мистецтва та науки. Безперечно, що культурний рівень того чи іншого народу визначається, насамперед, рівнем його освіченості.

У 1929 році в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалося рідною мовою. Якщо у 1922 році республіка мала не більше десятка україномовних газет і журналів, то в 1933 році з 426 газет 373 були українські. Робилися спроби українізувати навіть армію - з цією метою в Харкові було створено Школу червоних старшин.

Завдяки наявності різновидів комунізму, що розвинулися в цілому ряді держав, зокрема в Китаї та Югославії, серед суспільствознавців утвердилася думка про те, що кожен народ має можливість рухатись до комунізму власним шляхом. Українські більшовики в боротьбі за зміщення Радянської влади в 20-і роки започаткували явище національного комунізму. Прибічники цього напряму були відданими комуністами, щиро вірили в правильність марксистсько-ленінінського вчення, але вважали, що для досягнення мети комунізм має бути пристосованим до специфічних національних умов, а, отже, російський шлях - не єдиний. Інші народи можуть пропонувати свої підходи. До будівництва комунізму слід залучити національно-визвольні сили, надавши йому тим самим певне «національне обличчя». З розгортанням політики українізації в Україні на перший план знову висуваються тенденції національного комунізму.

Наприкінці 20-х - початку 30-х років політика коренізації, яка сприяла зростанню національної свідомості, національному відродженню, почала здавати позиції. Вона все більше відчувала тиск міцніючої адміністративно-командної системи., за межі якої дедалі більше виходила. У цей час українізація стає тим підґрунтям, на якому формувався міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». У Сталіна була чітка мета: тримати під неослабним контролем розвиток національних процесів, але досягти цього можна було, як він вважав, лише борючись із крайнощами в лавах комуністів. Ця боротьба велася під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом. Причому кожен з «національних ухилів» був персоніфікований і уособлював певну суспільну группу: «хвильовізм» - творчу інтелігенцію, «волобуєвщина» - наукову інтелігенцію, «шумськізм» працівників державного і партійного апаратів, «скрипниківщина» - стару ленінську гвардію.

Політика радянського керівництва в галузі освіти і культури офіційно дістала назву "культурна революція". В короткий термін планувалося:

• ліквідувати неписьменність;

• створити систему народної освіти;

• сформувати кадри нової інтелігенції;

• перетворити літературу, мистецтво, гуманітарні науки на інструмент ідеологічного впливу на маси;

• використати наукові досягнення для соціалістичного будівництва. Системі, що формувалась, потрібні були не творчі особистості, а люди-виконавці, але з певним освітнім і культурним рівнем. Цим зумовлюється суперечливий характер культурних перетворень у 20-30-х роках.

Важливим напрямом культурного будівництва в роки непу була ліквідація неписьменності населення. У грудні 1919 року в Росії з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все населення віком 8-50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою - за бажанням. У травні 1921 року аналогічну постанову ухвалив Раднарком УСРР. На рік раніше було створено Надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю.

До кампанії з ліквідації неписьменності було широко залучено ідеологічний, економічний та адміністративний ресурс: профспілкові та комсомольські організації, комітети незаможних селян, кооперативи, працівників загальноосвітньої школи та культурно-освітніх установ. Крім того, посильну участь у цьому процесі брали особи, що мали хоча б яку-небудь освіту (у порядку трудової повинності і з оплатою праці). У 1923 році було створено добровільне товариство "Геть неписьменність!" на чолі з головою ВУЦВК Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких були вчителями, називали культармійцями. Товариство швидко завоювало авторитет в українському суспільстві, до нього залучались нові активісти, таким чином уже в 1924 році воно налічувало понад 300 тис. активних членів. На кошти товариства утримувалось більше ніж дві з половиною тисячі пунктів ліквідації неписьменності, в яких навчалося близько 100 тис. осіб, а також придбавалися підручники і допоміжна література.

Держава не лише забезпечувала безкоштовне навчання в гуртках лікнепу, а й надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалася 20-відсоткова знижка для обов'язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських університетів для надання методичної допомоги активістам лікнепу. Зростала кількість шкіл і пунктів ліквідації неписьменності. На кінець 1925 року їх було вже понад 13 тис, у них навчалось близько 540 тис. осіб, у тому числі понад 200 тис. жінок.

У цей час в Україні працювали школи для малописьменних (в 1924 році таких шкіл було більше тисячі). Особливо багато таких шкіл відкривалось у сільській місцевості. В цілому в республіці в 20-х роках через систему закладів з ліквідації неписьменності та мережу шкіл для малописьменних здобуло освіту кілька мільйонів чоловік.

У галузі народної освіти в 1924 році було поставлено завдання запровадити чотирирічне обов'язкове початкове навчання дітей. В містах України це завдання було виконане за кілька років. Проте в цілому по Україні у 1927/28 навчальному році поза школою ще залишалося близько 35% дітей шкільного віку. Протягом 20-х років кількість неписьмених скоротилась з 70% до 43% дорослого населення.

Гострою лишалася проблема педагогічних кадрів, хоч на початку 20-х років у системі Наркомосвіти працювало 140 тис. працівників. Вчителів катастрофічно не вистачало. Шкільний перепис, проведений у грудні 1927 року, показав, що серед учителів лише 22,9% мали вищу або середню спеціальну освіту. Решта закінчили середню або навіть початкову школу. Проблему підготовки вчительських кадрів намагалися вирішити шляхом істотного збільшення кількості педагогічних інститутів і технікумів, скорочення терміну навчання в них, зростання системи курсового навчання. Розвиток шкільної освіти потребував додаткових грошових витрат. Держава збільшувала асигнування на освіту в міру поліпшення економічного становища. В 1923-1925 роках державна підтримка освіти зросла у 7 разів. Школи отримували нове обладнання, підручники. Збільшився прийом дітей до школи, поліпшилось матеріальне становище вчителів.

Надзвичайно складною проблемою, яку довелося вирішувати українській державі, була дитяча безпритульність. Велика кількість дітей залишилися після світової та громадянської воєн сиротами, втратили рідних, не мали даху над головою. Держава таким дітям надавала допомогу, організовувала спеціальні дитячі заклади, зокрема, дитячі будинки, колонії, комуни. Для роботи в цих дитячих установах залучались вихователі та вчителі.

В цілому в 20-х роках у справі боротьби з неписьменністю і організації освіти для дітей шкільного віку мали місце суттєві здобутки. В середині 20-х років велася реальна підготовка до впровадження обов'язкової початкової освіти для дітей віком 8-11 років. У 1927 році в Україні кількість письменних сягала 70% дорослого населення в містах і 50% на селі.

Відбудова народного господарства, необхідність реконструкції старих та поява нових підприємств і галузей промисловості поставила на порядок денний питання про підготовку кадрів спеціалістів різної кваліфікації для широких господарських потреб: від кваліфікованих робітників і техніків до спеціалістів вищої категорії - інженерів і керівників підприємств.

Кваліфіковані робітничі кадри готувались у школах фабрично-заводського учнівства та професійно-технічних школах. Упродовж 20-х років ці школи підготували сотні тисяч кваліфікованих робітників не лише для України, але й для інших республік СРСР.

Країна відчувала гостру потребу в спеціалістах високої кваліфікації. Щоб вирішити цю проблему, створювались нові вищі навчальні заклади і технікуми та здійснювалася перебудова спеціальної вищої та середньої освіти (технікуми в той час прирівнювались до інститутів і давали вузьку інженерну та спеціальну освіту). Навчальні заклади, що відкривались в Україні, готували спеціалістів для всіх без винятку галузей народного господарства, освіти, охорони здоров'я, права тощо. На великі вузівські центри перетворились Харків, Київ, Одеса, Дніпропетровськ. У 1921 році в Україні вже діяло 43 інститути та 145 технікумів, у яких працювало понад З тис. викладачів і навчалось понад 27 тис. студентів. А всього протягом 20-х років у вищих навчальних закладах України вищу освіту отримали понад 60 тис. спеціалістів.

Радянський режим з підозрою ставився до так званих "буржуазних спеціалістів", але змушений був миритися з ними через необхідність. Тому найголовнішим завданням Радянського уряду стала прискорена підготовка спеціалістів робітничого походження. Для них було відкрито "зелену вулицю" при вступі до вищих навчальних закладів. Від цих абітурієнтів не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не розв'язували проблему створення "робітничої" вищої школи: від студентів вимагалися знання, але рівень їх був досить низький. Тому при вищих навчальних закладах відкривалися робітничі факультети. Перші з них були організовані в 1921 році при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. На робітфаки направляли комсомольців і комуністів, членів комнезамів, червоноармійців. Одне з перших масових відряджень робітничої та селянської молоді до інститутів (понад 4 тис. осіб) відбулося в 1933 році. Робітфаківців забезпечували гуртожитками, їм виплачували державні стипендії.

Одним з пріоритетних напрямів діяльності уряду став розвиток вітчизняної науки. Після ліквідації в 1920 р. університетів і створення на їх базі інститутів народної освіти та інших навчальних закладів, кількість яких невпинно зростала, наукові дослідження в УСРР зосереджувалися переважно в установах Української Академії наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 р. Очолив Українську Академію наук видатний вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В. Вернадський. До першого складу дійсних членів УАН увійшли також історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Косинський, сходознавець А. Кримський, літературознавець М. Петров, мовознавець С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, геолог П. Тутковський. У 1921 році в Академії працювало 36 дійсних членів, і кількість їх з року в рік зростала.

У квітні 1921 р. президентом УАН було обрано колишнього міністра освіти та культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки - М. Василенка. У червні 1921 року уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою державною науковою установою республіки. Після укладення Ризького миру з Польщею стало зрозуміло, що Україну, як і до революції, перетинатиме міждержавний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською Академією наук. Такою назвою декларувався намір об'єднати в межах однієї організації наукову інтелігенцію всієї України. На Українську Академію наук покладалось завдання координувати і організовувати діяльність наукових установ республіки та окремих вчених, вивчати досягнення світової науки, спрямовувати розвиток науки і техніки у відповідності до потреб народного господарства.

У 20-х роках у ВУАН існували три відділи - історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, етнографічна та археографічна комісії. У 1921 році було організовано Археологічний інститут. Після повернення з еміграції в Україну у 1924 році М. Грушевського істотно пожвавилися дослідження з історії України. В цьому напрямі активно працювали М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський.

У фізико-математичному відділі ВУАН працювала найбільша кількість академічних кафедр - ЗО. На світовому рівні проводилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов). В Українському фізико-технічному інституті в Харкові, де деякий час працював І. Курчатов, учені-фізики розробили кінетичну теорію плазми. Новим словом у розвитку науки і техніки стали розробки українського вченого Є. Патона з проблем електрозварювання металів. У галузі селекції та генетики рослин і тварин плідно працювали М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'єв, до здобутків яких можна віднести впровадження науково обґрунтованих сівозмін. Безцінний внесок у боротьбу з епідеміями зробили українські вчені М. Гамалія та Д. Заболотний. Всесвітньо відомими були наукові праці видатного вченого-офтальмолога В. Філатова.

Соціально-економічний відділ УАН теж мав здобутки найвищої якості в багатьох наукових напрямах. Особливо плідно він працював під керівництвом М. Птухи. У галузі історичної науки активно і плідно працювали такі відомі вчені, як Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський.

20-ті роки характеризувалися значним піднесенням української літератури та мистецтва. Великою популярністю користувалися твори прозаїків І. Микитенка, М. Хвильового, А. Шияна, Ю. Яновського, поетів М. Бажана, В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, М. Нарбут, А. Петрицький, М. Самокиш, у музичному мистецтві - Г. Верьовка, М. Вериківський, П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Здобули визнання театральні колективи «Березіль» на чолі з О. Курбасом, ім.І.Франка під керівництвом Г. Юри. Творчість митців мала великий вплив на зростання національної самосвідомості українського народу.

Бурхливий розвиток української літератури у 20-ті роки дав підстави дослідникам порівнювати його з добою Відродження. Особливість цього часу -розмаїття літературних напрямів, виникнення численних письменницьких груп. Деякі з них перебували під впливом Пролеткульту — офіційної радянської літературно-художньої та просвітницької організації, для якої було характерне негативне ставлення до "буржуазної" культури минулого. У Харкові виникли масові письменницькі організації: "Плуг" (1922—1932) - спілка селянських письменників, до якої входили Сергій Пилипенко, Петро Панч, Андрій Головко та інші, і "Гарт" (1923-1925) - спілка пролетарських письменників, яку очолювали Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Володимир Сосюра.

Існували також групи "непролетарських" письменників: неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара), символісти (Павло Тичина, Дмитро Загул, Юрій Меженко), футуристи (Михайло Соменко, Гео Шкурупій).

У Києві 1924 року утворилась літературна група "Ланка", згодом перейменована на МАРС (Майстерню революційного слова). Вона об'єднувала Григорія Косинку, Валеріана Підмогильного, Євгена Плужника та інших письменників.

У 1925 році після розпаду "Гарту" виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). До неї увійшли 22 письменники та поети, які стали гордістю української літератури: Павло Тичина, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Юрій Яновськнй, Петро Панч. Ідейним лідером ВАПЛІТЕ був М. Хвильовий, першим президентом став Михайло Яловий (Юліан Шпол). Це була літературно-художня організація талановитих письменників-однодумців, які намагались протистояти адміністративно-командному втручанню в літературну творчість чиновників від культури.

Поети, прозаїки, драматурги, критики - вихідці із західноукраїнських земель, які з різних причин опинилися на території УРСР, в 1925 році об'єдналися в спілку революційних письменників "Західна Україна".

20-ті роки були добою відносно вільного розвитку літератури та мистецтва, коли створили свої найкращі прозові твори М. Хвильовий, В. Підмогильний, Г. Косинка, Ю. Яновський. Широку популярність завоював гуморист Остап Вишня. На 20-ті роки припадає розквіт творчості П. Тичини та М. Рильського, поряд з ними творила ціла плеяда талановитих поетів: М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, Є. Плужник, В. Сосюра, М. Бажан, Т.Осьмачка.

Українська музична культура 20-х років формувалася у взаємодії традиційних канонів народного фольклору, спадщини музичної школи М. Лисенка та новітніх ідей європейських музикантів (Р. Вагнера, Е. Гріга, М. Равеля та ін.). На початку 20-х пішли з життя корифеї української музики М. Леонтович, Я. Степовий та К. Стеценко, але обдарована молодь все ж таки змогла піднести вітчизняну музику на новий щабель. У 1922 році вони об'єдналися в Товариство ім. М. Леонтовича. Це мистецьке об'єднання стало своєрідним організаційним центром музичного життя, видавало журнал «Музика», організовувало ансамблі та оркестри, пропагувало здобутки музичного мистецтва. Саме тоді почалося творче життя хорового колективу "Думка", який був створений на базі Київської консерваторії. У 1926 році музиканти-ентузіасти на чолі з В. М. Яблонським організували перший в Україні Київський симфонічний ансамбль, у якому плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Цій добі притаманні пошуки та експериментування, розвиток традицій народної пісенної творчості.

В Україні отримали розвиток усі головні напрями образотворчого мистецтва. У середовищі українських художників утворювались різні асоціації і течії, де обговорювались проблеми використання художньої спадщини, підіймалися питання необхідності пошуку подальших шляхів розвитку українського образотворчого мистецтва, методів і форм відображення дійсності. Характерною особливістю цього періоду була гостра боротьба між представниками різних напрямів і течій.. На початку 20-х років виникає Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), яка об'єднала в своїх рядах І. Їжакевича, Ф. Кричевського, С. Прохорова, М. Самокиша, Г. Світлицького. Вони вважали себе продовжувачами справи передвижників, у їх формах самовираження домінували реалізм і традиція. В той же час прихильники цього напряму намагалися відійти від традиційного академічного реалізму і збагачували свою творчість використанням елементів імпресіонізму, постімпресіонізму, модерну.

Новим явищем української культури стало кіно, що розвивалося в досить непростих умовах. У 1922 році було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), в 1926 році після реконструкції Одеська кіностудія стала однією з кращих в Україні за технічним оснащенням, а в 1928 році була введена в дію одна з найсучасніших на той час у світі київська кінофабрика (майбутня кіностудія ім. О. Довженка).

Національний кінематограф з початку 20-х років отримав у своєму розвитку потужний імпульс. Режисери знімали художні фільми, стали залучати до участі в кіно відомих театральних акторів. Зростав мистецький та технічний рівень кіновиробництва, посилився зв'язок кіно з літературою. Значний внесок у розвиток кіномистецтва зробили відомі режисери Г. Стабовий, Г. Тасін, П. Чардинін, О. Довженко. Наприкінці 20-х років в українському кіно проявляє себе модерністська течія, що сформувалася у співпраці кінорежисера Л. Курбаса і письменників М. Йогансена та Ю. Яновського. Кіно переходить на більш високий технічний рівень, свідченням чого став знятий у 1930 р. режисером Д.Вертовим перший звуковий документальний фільм «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт».

Із середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіостанція почала діяти в Харкові у 1924 році. 16 листопада о сьомій вечора по радіо транслювався концерт харківських артистів. Це була перша радіопрограма, яку почули харків'яни.

Однак уже в середині 20-х років з'явилися перші симптоми майбутньої трагедії української культури. Після виступу М. Хвильового та його заклику до орієнтації на європейську, а не на російську культуру, керівництво КП(б)У почало звинувачувати діячів ВАПЛІТЕ в "буржуазному націоналізмі" та доклало зусиль для посилення ідеологічного контролю над культурою. У 1927 році була створена Всеукраїнська спілка пролетарських письменників, що вже повністю перебувала під партійним контролем. А наприкінці 20-х років українська інтелігенція зазнала перших репресій.

Довідник - новий