Активізація студентського громадівського руху в 90-х роках

"Братство тарасівців"

Наприкінці 80-х років під впливом ідей "неполітичної культури серед молодого поко­ління інтелігенції посилилося прагнення виве­сти українство на ширший шлях національного розвитку й нада­ти йому політичного звучання. Першою такою організацією в 90-х роках стало "Братство тарасівців", організоване в 1891 р. сту­дентами з Харкова Іваном Липою, Миколою Байздренком, Ми­хайлом Базькевичем і студентом Київського університету Віталієм Боровиком. Найбільший успіх мали "тарасівц" у Хар­кові, де з їхньої ініціативи понад 20 чол. об'єднались у "Молоду громаду". Товариство встановило зв'язки з аналогічними гурт­ками в Полтаві, Чернігові, Києві, Олександрії, Херсоні та Одесі. У своєму програмному документі "Кредо молодих українців" "тарасівці" заявили про свою незгоду з українофілами через їх зв'язки з російською культурою і прагнення стати космофілами (тими, що люблять увесь світ). Розвивалася ідея нерозривної єдності всіх українських земель, незалежно від їх перебування у складі Австрійської чи Російської імперій. Одне з визначальних місць вони відводили вирішенню економічних питань, справедливо вважаючи, що тільки матеріально забезпечений народ зда­тен піклуватися про національно-освітні справи. У травні 1893 р. братство припинило своє існування в результаті арештів.

"Загальна українська організація"

Діяльність "Братства тарасівців" активізу­вала студентський громадівський рух, який набрав такого розмаху, що виникла потреба в його координації в межах всієї Украї­ни. З ініціативи Дмитра Антоновича в Києві в серпні 1898 р. відбувся загальноукраїнський нелегальний з'їзд студентських громад. Він об'єднав усі громади в одну "Загальну українську партійну організацію" й утворив виконавчий комітет, який мав координу­вати діяльність громадівських організацій. Всеукраїнську студентську спілку Іван Франко назвав "Молодою Україною", вба­чаючи в ній носія майбутнього України.

Велика історія України - 2 томи

ХХХІІІ. ВІДРОДЖЕННЯ

Лівобережна Україна, тобто недавня Гетьманщина й Слобідщина, а по скасованні останків української автономії — Полтавська, Чернигівська й Харківська губернії, сталася на переломі XVIII—XIX ст. колискою українського національного відродження, Спогад колишньої козацької вольниці жив тут не тільки в піснях та легендах, як на Правобережжі. Поміщики були ж тут нащадками колишньої козацької старшини, а серед селянської маси жила чисельна козацька верства вільних селян; козацька старовина збереглася ще в судівництві і в побуті. І саме з тих залишків старої, вільної України, мусіла зродитися ідея нової вільної України. Вона й зродилася. По­чалося ніби з дрібниці. Стара козацька аристократія, зрівняна в правах з російським дворянством, повинна була задокументувати своє право до привилеїв тим більше, що такого удокументування почали вимагати й від російського дворянства. За багато вскочило в той стан людей, що не мали до нього належно удокументованого права.

8 Петрограді почала урядувати т. зв. «Герольдія», тобто найвища державна установа, що вирішувала приналежність до дворянства. Зразу вона станула на становищі, що українській козачій аристокра­тії, поміж яку попали нащадки міщанства й духовенства, взагалі не прислугує право на дворянські титули. Це визвало велике обурення української аристократії а разом з тим і особливе зацікавлення істо­рією своїх родів. Від історії родів поширилося зацікавлення на історію краю і нації взагалі.

З ідеї оборони загрожених інтересів українського дворянства, на­роджується ідея оборони інтересів українського народу в його цілому. «З посеред дворянства висуваються постаті Чепи, Чарниша, В. Полетики, Милорадовича, Калинського, Марковича, добрих патріотів і зав­зятих оборонців дворянських інтересів. Все це люди, які виховали свій патріотизм на вивченні історії України, які збірали літописи й ріжні документи з історії краю. На свої заняття дворянським питанням вони дивилися як на подвиг, початий задля слави Батьківщини» (Д. Міллєр).

Василь Полетика пише в одному з своїх листів до Чепи: «Як при­ємно працювати для слави й добра Батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужі до інтересів Батьківщини служать нам нагородою».

А хоч боротьба за дворянські привілеї затяглася, бо закінчилася щойно в 1835 p., хоча деколи переходила межі «інтересів Батьківщини» й служила темою для сміховинок в роді «пошукування Хама за дво­рянством», вона мала ту прикмету, що не давала заґлохнути україн­ським державницьким традиціям; підіймаючи з пилу непамяти минуле, вона рівночасно працювала для майбутнього.

Тимчасом на європейському заході, в столиці тогочасного куль­турного світу, Парижі, залопотіли прапори Великої Революції. Кличі їлирокого демократизму, великі ідеї нації й пошанування індівіду-альности одиниці, повороту до природи а разом з нею до підстав нації, яким показалося нехтоване дотепер простолюддя, покотилися по Европі, мов хуртовина. Докотилися вони й на Україну. Як відгомін тих ідей зароджуються на Україні первопочини української етно­графії. Освічені й дистинговані пани, починають цікавитися духо­вою й матеріяльною культурою простолюддя. Зразу так собі, для моди й примхи, згодом чимраз глибше, чимраз серіозніше. Стихія народ-ньої творчости очаровує їх і поносить на своїх бурхливих хвилях.

Ще в 1777 р. появляється в Петрограді «Опис українських весільних обрядів», зладжений військовим старшиною Гри­горієм Калиновським. Двадцять літ згодом появляються тамже славні «Записки о Малоросії» Якова Марковича, що як перша енцикльопедія українознавства, пройняті укоханням краю, його населення, минулого й культури, викликає в петербурських колах захоплення для тієї «Малоросії», такої гарної з природи, а такої безталанної в минулому і сучасному.

Князь Церителев, видавши в 1819 р. першу збірку україн­ських історичних дум, розумів не тільки їх археольогічну вагу й літературну цінність. «Якщо ці вірші — писав він у передмові — не можуть служити поясненням української історії, то що найменче помітний в них поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і нарешті та чиста моральність, якою завжди відзначалися українці, яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, що врятувалася від жадности сусідніх народів».

Свідомий теж того що робить був збирач і видавець українських пісень Михайло Максимович (1827) та невтомний видавець «Запорожської Старини» в Харкові (1832—1838) Ізмаіл Серезневський.

Етнографія, тобто пізнання життя-буття, словесности й культури простолюддя, стала угольним каменем під-величавий будинок нашого культурно-національного відродження, на переломі XVIII—XIX ст.

Енеїда» І. Котляревського

З піднесеної атмосфери глибокого зацікавлення українською старовиною й захоплення українською етнографією зродилася й епо­хальна «Енеїда» І. Котляревського.

«Бувають в історії народів дати, які немовби розривають надвоє їхнє життя й кладуть межу посеред рівного шляху історичних подій. Минувшина осталася по той бік межі, майбутнє стелиться по цей, а хоча генетичні зв’язки між ними очевидні для кожної людини, проте зразуж видно, що історія тут круто повертає з свого попереднього шляху й починає якусь нову путь, дає початки новому напрямкові». (С. Єфремов).

Такою, межевою датою був рік появлення в друці «Енеїди» Ко­тляревського — 1789-ий. Зявився Іван Котляревський (1768—1838) на обрію української історії-саме в пору, коли начебто навіки похоронено український народ, з його славним, геройським ми­нулим, його культурою й надіями на майбутнє.

На самому прикінці XVIII ст. коли з’явилася «Енеїда», українство, як державно-політичне питання східньої Европи, так якби не існувало. Горстка лівобережного дворянства, що шукаючи собі «родових дерев» попала на затерті шляхи прогомонілої державницької думки, була тільки горсткою; подавляюча більшість світської й духовної верхівки народу давно вже вдомашнилася в чужому таборі, Народня маса, як стихія грізна, була як та стихія непевна й необчислима. її козача верства хоч і хвилювалася, але порушити тим хвилюванням цілий океан закріпощеного селянства не мала сили. Московський уряд дбав уже про те, щоби спровокувавши такий чи інакший рух серед мас, прийняти відповідні міри проти нього і спараліжувати. Так було з ко­зачими формаціями підчас наполєонських воєн, так теж було й згодом., підчас приборкування польського, листопадового повстання. Ще гірше стояли справи на Правоберіжжю, де ополячення верхів народу пішло ще скоршою ходою за російської влади, як це було за польської. Не краще було в Галичині, хоча там народня маса найшла сяку-таку охо­рону в авторитеті австрійського уряду та в його бюрократично-адміні­стративному апараті. Під кінець XVIII ст. московська мова стає літературною мовою Гетьманщини так само, як на Правобережжі й у Галичині стає нею польська мова. Українська знижується до якогось ледви терпимого «хахлацького» чи «хлопського» говору селянської маси. Письменники українського походження, а навіть з деякими симпатіями до народньої стихії, з якої вийшли, як Рубай, Богданович, Капніст, Наріжний, Гнідич та інші, стають не тільки московськими письменниками, але й московськими патріотами. І власне в такий тяжкий для нації момент зявився Котляревський.

Пять літ до його народження скасовано на Україні останні ; лишки гетьманського уряду; маючи шість літ від роду, був Котлярев­ський сучасником зруйнування Запоріжської Січі (1775). Чотирма цятьлітнім хлопцем пережив він переміну козачих полків на полк, регулярної московської армії. Одним словом, діючий вік і молодість.

Котляревського проминули в бурхливу добу реформ і перемін, але над ними уносилася також іще свіжа й безпосередня традиція минулого. Відгомін петиції представників дворянства, що станувши в 1767 р. у Петербурзі зажадали однодушно, щоб Україні повернуто права, на яких «гетьман Богдан Хмельницький з усім українським народом при­єднався до московської держави», обивався ще безпосередно в уха молодого Котляревського. Позатим і близьке до народньої стихії походження, окружения та виховання, оформили світогляд Котлярев­ського по лінії, висловленій у пізнішій його творчости. Вичувається в ній і дух козацького літописця Величка і фільософа Сковороди і сму­ток народніх пісень і сміх різдвяних та великодніх віршів.

«Енеїда» Котляревського, що була ніби то «перелицьованням» поеми римського поета Вергілія про мандрівку Енея по землі, небі й пеклі, а на справді була сміхом-сатирою на сучасні Котляревському умови життя українського народу, подібно як його «Ода до князя Куракіна» й пєси «Наталка Полтавка» та «Москаль чарівник» були виявами великої відзивчивости поета на сучасні йому культурно на­ціональні питання українського життя. Написав Котляревський неба­гато, але «те, що написав, злютовано міцно одним не розколеним світоглядом, тверезим поглядом на світ і його події. Діставши від кращих заступників старшого українського покоління, найбільше від Сковороди, гуманітарно демократичну спадщину, Котляревський зумів надати їй живу плоть і кров, мовою живого народу, вбрав у кольоритні образи й ними засівав насіння добра, правди, (гуман­ности й різко оформленої національної свідомости» (С. Єфремов). «Зпоза жартовливої форми талановитої пародії, що описувала пригоди запоріжських гольтіпак, висувалися інші образки і спогади; саме тоді наші запоріжці блукали світами, не знаходючи собі приста­новища — і гіркі гадки мусіли наводити спомини, що викликало це, ніби байдуже оповідання про троянських бурлак. З веселих і часом грубоватих жартів і глузувань вставали образи «вічної памяти Геть­манщини». Вставало народне життя, змальоване з великою любовю і нанням, будило любов і спочуття до нього. Не диво, що пізніші письменники українського відродження, з Шевченком разом, схилили голови перед автором «Енеїди» й признали його батьком нової української літератури» (М. Грушевський).

« Котляревщина»

Виступ Котляревського осмілив попробувати й своїх сил на україн­ській літературній ниві цілу низку його сучасників, що без його при­кладу, були б на такий крок і не зважилися. Почалося від насліду­вання форми й жанру Котляревського, а закінчилося виступом справжніх поетичних талантів, що під впливом назріваючого в євро­пейській літературі романтизму, вибили відроджену українську літературу з колодок перших спроб. До таких спроб належить м. і. анонімна «Вояж по Малій Росії генерала од інфантерії Беклешова» (1799) написана не тільки мовою й складом але й з помітними запо­зиченнями з «Енеїди». Не без таланту був собі земляк і сучасник Ко­тляревського Кость Пузина (1790—1850) що залишив по собі багато всяких од та шкільних віршів, зпоміж яких. «Ода — малоросійскій крестянін» виявляє не тільки талант, але на свій час дуже віль­нодумний і народолюбний світогляд автора, мочляв — «За щож це так, що брат глузує з брата»?... — або «Хібаж не люди ми, хіба які звіряки»? Відповідей на такі питання Пузина не давав, але вже само став­лення таких питань порушувало справу суспільно-національного поло­ження тогочасної України з мертвої точки поміщицького «благоденствія». Неменче цікаву літературну спадщину залишив по собі Михайло Макаровський (1783—1846) автор двох, надру­кованих щойно по його смерти (1848) віршованих пєс — «Неталан або дві долі разом» та «Гарасько або талан у неволі». Учнями Котлярев­ського були: Остап Рудиковський (1784—1854) автор кіль­кох віршованих байок та казок, Павло Білецьки й-Н о с е н к о (1774—1856), Олександер Корсун (1818—1891), П о р ф і р Кореницький, Степан та Петро Писаревські (батько й син), Степан Александрів автор «Вовкулаки», Кость Думитрашко (1814—1886) з своєю «Мишодраківкою» й нарешті перекладчик св. Письма на українську мову Пилип Морачевс ь к и й (пом. 1806). Здебільша були це наслідувачі форми й підроб­лювачі жанру «Енеїди» Котляревського, що їх звели вони на бездо­ріжжя карикатури й пародії. їх поява свідчить про непереможний вплив «Енеїди», але українська література не має причин благословити їх за «котляревщину». Щасливішим був за те вплив драматичної творчости Котляревського. Батько геніяльного письменника Миколи — Василь Гоголь (пом. 1825 р.) написав під впливом Котлярев­ського кілька драматичних пєс, з яких одинока збережена — «Про­стак», хоч і близька змістом і формою до «Москаля-чарівника», пока­зує, що «в авторі загинув чималий мистець, що міг би бути не тільки батьком геніяльного сина, а й власною особою заняти визначне стано­вище в літературі». (І. Франко).

Підземна Україна

Аристократична верхівка Лівоберіжжя, що по остаточному скасу­ванню української автономії, опинилася в доволі неозначеному суспіль-но-клясовому відношенні до загалу московського дворянства, дуже різко маркувала своє невдоволення новими порядками. Підсичувало його почуття культурної висшости над Москвою й тяжкої кривди, заподіяної Гетьманщині історичною долею. «Порушення прав України», про яких заприсяження Москвою в Переяславі ніколи не забувала ні стара козацька старшина ні її переодягнені у французькі фраки нащадки, наповняла їх серця ненавистю до Росії, глухою й безсилою, але упертою й послідовною. Сепаратистичні ідеї, що так наглядно виявилися в берлінській місії Капніста (1791) не покидали україн­ського дворянства й не переставали тривожити московської влади й далі.

Війни, що їх провадила Росія з Наполеоном, накидали Україні нові тягарі, але й розбуджували в ній надії на визволення. Коли в 1812 р. Наполеон почав свій трагічний марш на Москву, цар Олександер І доручив українському генерал-губернаторові Лабанову-Ростовському зорганізувати кілька козацьких полків. Надія на відновлення козаччини розпалила серед українського дворянства нечуваний ентузіязм. Пятнацять кінних полків, по 1.200 людей в кожному, виросло тоді мов зпід землі. Злякалися того ентузіязму москалі й не допустили козацьких добровольців на поле бою. Продержали їх у етапі до 1816 р. а відтак здемобілізували. Розвіяні надії на відновлення козаччини долили ще нової оливи до вогню ненависти козаків до Росії. Щоб сяктак заспокоїти безупинне кипіння, московський уряд набрав у 20-их pp. 25.000 козаків і переселив їх на Кубань, щоб у той спосіб ослабити загрозливу для нього примару козакофільства, Ще раз у 1831 р. підчас польського, листопадового повстання, вдарився москов­ський цар до козаків за допомогою. На зазив царя повстало знову 8 кінних полків, для яких коні й виряд закупило само українське дворянство, але й тепер не довелося їм станути на полі бою так само як недодержано царської обіцянки про залишення козаків на постій­ній, військовій службі. Не помогли протести козаків ні обурення дворянства. Найсміливіших закатовано на смерть, сотні козаків висі­чено різками, а решту запроторено на Кавказ. Ще раз переконалася Україна, що «козакофільські маневри» москалів були тільки їх нікчем­ною провокацією для масового приглушення зусиль дворянства до відновлення козаччини.

Що ж дивного, що в таких умовах, вістки про перемоги Наполеона над москалями приймалися з захопленням, а чутки про його відворот зпід Москви наповнили смутком серця всіх українців, що від наполєон-ських вірлів ждали визволення з кіхтів північного медведя?

Колиж по наполєонських війнах, з далеких походів по Німеччині, Австрії й Франції вернулися до дому московські й українські салдати та старшини, то те, що вони бачили й що пережили поза межами російської імперії, не залишилося без впливу й без наслідків. Серед старшин і шляхти починаються тепер поширювати масонські «льожі» та політично-конспіративні товариства, що ставлять собі завданням боротьбу з досьогочасними порядками в Росії, хочби навіть шляхом збройної революції,

І масонські льожі і тайні політичні товариства обняли тоді своєю мережею й Україну. Крім суспільно-політичного характеру набірали вони тут ще й національно політичної закраски. До масонської льожі в Полтаві належав і батько відродженої української літератури — Котляревський, до льожі «Зєдинених Словян» у Києві належали укра­їнці, москалі й поляки, що мріяли про вільний союз трьох словянських народів. Пізніше політичне товариство, в яке перемінилася масонська льожа «Зєдинених Словян», мало, по словам одного з членів, на меті «увільнення всіх словян від абсолютистичної влади, знищення національного антагонізму поміж деякими словянськими народами й сполучення їх усіх в одному федеративному союзі. Малося на увазі докладно означити границі кожної окремої словянської держави, запровадити в усіх народів демократично-парляментарну форму влади, скласти конгрес для управи справами цілого союзу й для заміни, в разі потреби загальних основних законів. Кожній окремій державі

могла бути дана повна свобода й незалежність її внутрішніх справ...» Рівночасно й всуміж з масонськими льожами існували на Україні тайні політичні товариства. Одно з них, під головуванням повітового маршала дворянства — Василя Лукашевича, просто таки вставило в свою програму — політичну незалежність України. Воно теж підтримувало звязки з конспіраторами гвардійського старшинства при царі Олександрі І., якого смерть мала бути гаслом до загального військового повстання в Росії.

«Сонце в Чигирині»

З полтавської масонської льожі, заснованої в 1818 р. що до неї належали і українські поміщики — Кочубей, Тарновський, Лукашевич та батько відродженої української літератури Котляревський, вилони-лося в 20-их pp. XIX ст. тайне політичне товариство з виразно автоно-містично-сепаратистичними тенденціями. Головував у ньому переяс­лавський, повітовий маршал дворянства Лукашевич, ав «катехіз-мі» цього кружка, на питання «Де сходить сонце?» було сказано: «В Чигирині». Натяк на гетьманську столицю Хмельницького й Доро­шенка оформлював національно-політичні ідеали гуртка. Своїм завдан­ням ставив він відірвання України від Москви й федерацію її з Польщею.

Про настрої й політичну орієнтацію українського громадянства на передодні повстання «декабристів», говорить м. і. лист українського історика Марковича до російського поета, автора поем «Войнаровський» та «Наливайко».

«Чи можу я холоднокровно читати «Войнаровського» і «Нали­вайка»? Прийміть від мене й від усіх земляків моїх щиру подяку. Ми ще не загубили з очей подвигів великих мужів-українців; в бага­тьох серцях не погасла ще давня сила почувань і любови до Батьків­щини. Ви ще найдете в нас живим дух Полуботка. Ви підносите цілий народ, а горе тому, хто бажає понизити цілі народи, хто старається покрити погордою цілі країни. Вони відплатять йому своєю погор­дою»...

Німецький подорожник Коль (1808—1878) об'їхав літом 1836 р. цілу Україну, від північного кордону через Харків, Полтаву до Одеси. Захоплений природою української землі, самобутністю української культури й чарами побуту, Коль добре приглянувся українському дворянству, козачому та селянському населенню, скрізь завважуючи читку різницю поміж місцевим українським, та напливовим москов­ським елементом.

Між іншими завважив Коль, що найрізкіще виявляв себе україн­ський культурно-політичний сепаратизм якраз у найблизшій батьків­щині Котляревського — Полтавщині. «Відраза українців до москалів, їхніх гнобителів, така велика, що її можна назвати майже не­навистю. Ця ненависть, від XVII ст. починаючи, коли Україна попала під московську руку, радше прибирала, аніж тратила на силі; скріплювало її безустанне обмежування прислугуючих Україні привилеїв. Зате українці ніколи не симпатизували з поляками більше, як з часу визволення зпід їхньої влади».

«Українці є дуже кепськими російськими патріотами. Вроджена москалям любов і боготворення царя є для них цілком чужа. Вони слухають царя, бо інакше годі, але на петербурських імператорів див-дяться, як на чужих, накинутих собі володарів. Щоби не образити українця, не можна говорити з ним про підчинення його батьківщини Московщині. «Зєдинення», поправляє він зараз розмовця.— «Ми,— каже,— обєдналися з Москвою». Український патріотизм є ще такий живий на Україні, як польський у Польщі».

Про «Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського, якої перше видання появилося в 1822 p., каже Коль, що її написав український шляхтич з старого козачого роду й начальник канцелярії українського генерал-губернатора князя Рєпніна. Видання цеї історії «було в зв’язку з приготованим у цілій Росії заговором (декабристів), що його вибух у 1825 р. закінчився невдачею. Завданням «Історії» було підняти Україну проти царату».

Про «Історію Русів», говорить Коль, що написана вона «найвірніше, а при тому так вільнодумно, що їй ледви чи доведеться коли-небудь попасти в друк. Але зате її найбільше шанують і люблять та поширюють у відписах по цілому краю. Є округи на Україні, в яких майже на кожному поміщицькому дворі зберігається по примірнику «Історії Русів».

Коль пояснює теж, чим живився той, загальний ще в 30-их роках патріотизм українського громадянства:

«Прості люди з народу виступають деколи підчас особливих свят, беруть бандуру й, співаючи, оповідають історію цілого народу, від величі Києва, Чернигова й інших славних міст їх батьківщини, про колишніх великих князів, про гетьманів, про їх братання з поляками і спільні з ними бої з москалями, татарами і і. Потім про віру батьків, про її поневолення поляками, про повстання проти гнобителів і про зєдинення з москалями, для рятування предківської віри. Нарешті приходять ті співаки до змалювання того, як страшно обманула Украї­ну Москва. Коли вони кінчають, самі зітхають і плачуть, сумно стоять довкола них слухачі. Ті сльози, що майже ніколи не висихають, це найкращий доказ сили й живучости національного почуття й патріотиз­му серед українців». Та марні були надії українських дворян-конспіра-торів на перемогу заговірників.

Дня 14 грудня 1825 р. знявся військовий бунт у Петербурзі, в слід за яким дня 25 грудня збунтувався під Васильковом на Україні т. зв. Чернигівський піхотний полк. Оба зриви, невміло підготовані, приду­шено зразу, як теж розгромлено всю організацію московських та укра­їнських «декабристі в». Наступник Олександра — Микола І, стерроризував усе громадянство Росії низкою розстрілів, лісом шибениць і сотнями заслань. Принишкло революційне зусилля в Московщині, притихла сепаратистична стихія на Україні. Вона шукає собі за те ходу в літературі, історичній науці та етнографії, щоби в 40-их pp. найти нове втілення в київському Кирило Методіївському Брацтві.

Харківський гурток

Коштом слобідського дворянства й купецтва, а заходами вельможі Миколи Каразіна, що був повірником царя Миколи І, закладено в Харкові університет (1808). Перший і одинокий тоді на Подніпрівю, найвищий науковий інститут, зразу зробився центром літера­турно-наукового руху всеї України. Зроджений на грунті, що його зрушив й запліднив своїми фільософічними ідеями Сковорода, харків­ський університет, не тільки що згуртував довкола своїх катедр цвіт української інтелігенції й жадібної знання молоді, але дав життя та створив умови розвитку для цілої низки культурних ділянок, як журна­лістика, театр і мистецтво. Правда, і мова навчання на університеті й мова харківських журналів та газет була російська, але й тут і там па­нував український дух, далекий ще від повної національної свідомости, та близький до неї місцевими традиціями дворянства та любовю й уважливістю для простолюддя.

В одному тільки 1816 р. повстають в Харкові аж три журнали, з яких «Українскій Вєстнік» (1816—1819) присвячував питанням української культури дуже багато місця, а навіть друкував деякі твори (Артимовського-Гулака) українською мовою. Українській старовині, етнографії та літературі були присвячені й збірники-альманахи, як «Українскій альманах» Серезневського та Росковшенка (1831), «Утренняя звезда» Петрова (1833), «Запорожская Старіна» Серезнев­ського (1833—1838), а в 40-их pp. «Сніп» Корсуна та «Молодик» Бецького.

З круга харківських професорів вийшов і найкращий по Котля­ревському сатирик Петро Артемовськи й-Г у л а к (1790— 1865) автор знаменитої казки-сатири «Пан та собака» й цілої низки «перелицьованих» од Горація та романтичних баляд. Цей дворянин з походження й бюрократ з покликання, хоч і дивився на закріпощення селян, як на щось природне й зрозуміле, всеж таки спочував недолі простолюддя й протестував проти панських зловживань на шкоду кріпаків. Старший від Гулака Григорий Квітка-Основяненко (1778—1843), вихований в атмосфері навчань Сковороди, почав свою літературну діяльність доволі пізно (1816), та й то російською мовою, але бесмертну славу здобув собі щойно як автор української «М а р у с і», першої, не тільки в нас, але й у європейському письменстві повісти з народнього життя. Його комедія про «Сватання на Гонча-рівці», написана чистою українською мовою та дві українсько-росій­ські пєси — «Шельменко-деньщик» і «Шельменко-писар» до нині не втратили ще інтересу, а надрукована комедія про «Суматоху в мало­му містечку» була правзором для «Ревізора» М. Гоголя. Його, писана по російськи, повість «Пан Халявський» була знаменитим епосом життя сучасного Квітці лівобережного поміщицтва, подібно як «Коно­топська відьма» була сатирою на козацьку бувальщину з половини XVII ст. Поза «Марусею» такі повісти Квітки, як «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана», сягли до основ життя тогочасного селянства й промостили туди шлях грядучим поколінням українських письмен-ників-народолюбців.

Учнем харківського університету був пізніший письменник, історик та громадський діяч Микола Костомаров, що зв’язав собою перші спроби харківської громади з київською 40-их років, а ідеали старого масонства й політичних конспірацій Лівоберіжжя розбудував і оформив у програмі Кирило-МетодіївськогоБрацтва. Безпосередні звязки харківських діячів з Варшавою й Прагою, зробили Харків пер­шим осередком українського словянофільства, що з усіми хибами й прикметами своїх концепцій так дуже заважило на дальшому розвит­кові українського культурно-політичного відродження.