Державний устрій і соціально-економічний розвиток
В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIІ ст.»
Мета:З’ясувати специфіку державного устрою, витвореного в ході національної революції середини ХVІІ ст., переконатися, що в основу державотворчого процесу була покладена модель військового територіального поділу та систему організації публічної влади Запорозької Січі. Розглянути особливості соціально-економічного розвитку українських земель в другій половині ХVІІ століття.
План
1. Державний устрій України та наступ на нього царизму.
2. Російський уряд – опора відродження феодального землеволодіння у Гетьманщині.
3. Елементи буржуазних відносин у сільському господарстві; промисловості та торгівлі.
4. Еволюція соціальної структури населення.
Рекомендації для підготовки відповідей і короткий їх зміст:
Відповідь на перше питання повинна являти собою розгорнуту характеристику структури козацької держави. Держава мала самобутній адміністративно-територіальний устрій, який склався на основі традицій козацького самоврядування. Вона поділялася на полки і сотні, кількість яких не була сталою. Полково-сотенний устрій проіснував на Правобережній Україні до 1714 р., а на Лівобережжі до 1782 р. За типом правління вона становила державну форму автономії. З 1659 р. Гетьманщина перебувала у державно-правовій залежності від Московської держави (на Правобережжі від Польщі), спершу у формі номінального васалітету, а потім – обмеженої автономії.
Державний устрій характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою, повною свободою у зовнішніх зносинах. З укладанням Переяславського договору 1654 р. московський уряд розпочав систематичне обмеження суверенітету Гетьманщини, поступово довівши її до стану автономії.
Вищу державну владу представляла три інституції – Генеральна військова рада, гетьман і рада старшин. Підвалиною гетьманської влади була система військово-адміністративного управління. Вищі військові органи – гетьман, Генеральна військова рада, рада генеральної старшини та гетьманський уряд – були водночас і вищими органами адміністративного управління. Гетьманщина мала свій бюджет, свою фінансову систему та грошовий обіг.
Основною адміністративною одиницею Гетьманщини був полк. Кількість полків була різною від 16 до 30. Вища адміністративна, судова та військова влада на території полку належала полковнику та полковій старшині. Ця влада поширювалась і на козацьке, і на цивільне населення полку.
Адміністративно-територіальними та військовими одиницями полку були сотні. Сотенну адмістрацію очолював сотник.
Характерною рисою полково-сотенного устрою була чітка управлінська вертикаль (Гетьман – генеральна старшина – полковники – сотники). Така система забезпечувала ефективне і при потребі жорстке керівництво країною, особливо необхідне в умовах воєнного часу.
Наступ царизму на державний устрій України розпочався з укладанням Переяславських статей 1659 року, а відчутно посилився в роки Північної війни (1700-1721 рр.). З 1708 р. царизм почав запроваджувати губернський адміністративний устрій, який спочатку співіснував з полково-сотенним поділом. Після антимосковського виступу І. Мазепи гетьманська влада суттєво обмежувалась. У 1709 р. до гетьмана І. Скоропадського був представлений царський резидент.
Наступним відчутним кроком до обмеження влади гетьмана і старшина було утворення Малоросійської колегій.
Готуючи відповідь на друге питання, необхідно нагадати, що на звільних від польської влади територіях були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність королівщини, польських і українських магнатів і шляхти. На аграрну політику гетьмана Б. Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка прагнула стати крупними земельними власниками. Гетьман як міг регулював зростання великого землеволодіння новітньої еліти, та після його смерті і з посиленням впливу московської влади, цей процес стає некерованим. Росіяни починають отримувати в Україні великі землеволодіння, що призводило до появи непідконтрольних гетьману територій, на яких їхні власники старанно прищеплювали вивезене з Московії кріпацтво. Землеволодіння російських вельмож в Україні невпинно збільшується. Найбільшими землевласниками став О. Меншиков, П. Рум’яцев-Задунайський, Г. Потьомкін та ін.
Наприкінці ХVІІ ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, величина якої невпинно зростає. Упродовж ХVІІІ ст. цей процес поглиблюється і логічним його завершенням став царський указ 1783 р., який узаконював закріпачення селянства на Лівобережжі та Слобожанщині.
Підбираючи матеріал для висвітлення третього питання, необхідно звернути увагу на характеристику стану сільського господарства, промисловості та торгівлі. Складання такої характеристики неодмінно підвиде до висновку, що найпомітнішими рисами соціально-економічного розвитку українських земель другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. були: зростання великого землеволодіння; обезземелення селянства та його покріпачення; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникали мануфактури; збільшення товарності виробництва; поява і зростання паростків капіталістичного укладу в економіці; формування національного ринку. Сільське господарство та промисловість все більше втягувались у сферу товарно-грошових відносин.Цей процес прискорювали поглиблення поділу праці, поступова диференціація земель на сільськогосподарські та промислові зони, урбанізація тощо. Місцями здійснення товарно-грошових операцій були ярмарки, базари та торги.
Опорні поняття та терміни:
ГЕНЕРАЛЬНА ВІЙСЬКОВА РАДА – найвищий орган управління в Україні часів Гетьманщини. Участь у ній могли брати всі, хто належав до козацького стану, іноді – делегації від міщан, запорожці, в окремих випадках – селяни. Постійного місця вона не мала, а найчастіше збиралася на Росаві та в Переяславі. Ради проводили гетьмани.
РЕЗИДЕНТ – царський представник при гетьмані, представлений для постійного контролю. Вперше резидент був призначений при І. Скоропадському. Петро І спеціальною грамотою від 30 липня 1709 р. призначив резидентом до гетьмана А. Ізмайлова.
Література:
1. Багалій Д. Історія Слобідської України. – Х., 1993.
2. Борисенко В.Й. Еволюція соціальної структури населення Гетьманщини. – К., 1997.
3. Борисенко В.Й. Соціально-економічний розвиток Лівобережної України в другій половині XVIІ ст. – К., 1986.
4. Борисенко В.Й.Українська держава в другій половині XVIІ ст. // КС. – 1994. - № 5.
5. Гуржій О. До питання про кількість та етнічний склад населення України у другій половині XVIІ ст. // УІЖ. – 1993. - № 4-6.
6. Гуржій О. Інтелектуальна еліта Гетьманщини в країнах Західної Європи, Азії та Америки в контексті культурно-релігійних і політичних контактів // КС. – 2003. - № 2. – С. 22-30.
7. Гуржій О. Українська держава в другій половині XVIІ-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.
8. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки, Полковники. Сотні Лівобережжя // Пам’ятки України. – 1990. - № 2.
9. Мельниченко В.М. Торгівельні зв’язки між Лівобережною і Правобережною Україною у другій половині XVIІ ст. // УІЖ. – 1998. - № 1. – С. 69-76.
10. Муляр А.М Міграційні процеси на Правобережній Україні в кінці XVIІ – на початку XVIII ст. // УІЖ. – 2000. - № 2. – С. 94-101.
11. Пономарьов О. Про початок мануфактурного періоду на Україні // УІЖ. – 1970. - № 3. – С. 23-26.
12. Потульницький В. Інтелектуальні впливи Заходу на духовне життя української еліти в XVIІ-XVIII ст. // КС. – 2001. - № 1, 2, 3.
13. Смолій В., Гуржій О. Становлення української феодальної державності // УІЖ. – 1990. - № 10.
14. Струкевич О.К. Інституція гетьманства у політико-культурному сприйнятті старшинської еліти України-Гетьманщини // УІЖ. - № 4. – С. 49-59.
СЕМІНАР № 30
«КУЛЬТУРА УКРАЇНИ У XVIІ ст.»
Мета:Вияснити характерні риси культурного процесу в українських землях, з’ясувати зміни і зрушення в духовній сфері, побуті тощо. Розглянути форми культурного життя, методи і засоби художнього самовиразу, рівень освіти, вплив європейських культурних процесів та тенденцій. Визначити деформуючі і гальмівні чинники культурного процесу після втрати національної державності.
План
1. Освіта та наукові знання. Книгодрукування в Україні: Л. Баранович, І. Гізель, С. Яворський, Ф. Софонович.
2. Фольклор, література, мова, театр та музика України другої половини XVIІ ст.
3. Архітектура та образотворче мистецтво.
4. Традиційно-побутова культура і звичаї українського народу.
ІНДЗ
1. Підготувати письмове повідомлення: Ф. Софонович і його «Хроніка».
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
Готуючи відповідь на перше питання, необхідно мати на увазі, що найважливіші суспільні процеси, політичні та соціально-економічні зміни, розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі іноземних держав, загальноєвропейські ренесансні ідеї накладали помітний відбиток на розвиток української культури. Найпотужнішим центром культурного життя продовжував залишатися Київ. У 1615 р. була заснована братська школа, яка в 1631 р. була об’єднана із започаткованою у 1631 р. Лаврською школою і дістала назву Києво-Братської колегії. Реформанований Петром Могилою на зразок західноєвропейських університетів, цей вищий навчальний заклад з часом став одним із кращих східноєвропейських осередків освіти. Київська колегія мала свої філії у Вінниці та в Гощі. Це була всестанова школа. В 1700 р. в ній навчалася до 2 тис. осіб.
Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури було книгодрукування. В кінці ХVІІ ст. друкарні діяли в Києві, Чернігові, Луцьку, Кременці та ін. містах.
Найяскравішими представниками української культури були:
Лазар Баранович (1593-1694). Навчався в Києві, Вільні, Калуші. Викладав у Києво-Могилянській колегії, а в 1650 р. став її ректором. У 1657 р. – чернігівський і Новгород-сіверський єпископ, а з 1668 р. висвячений на архієпископа. В 1674 р. заклав друкарню в Новгород-сіверському, яку в 1679 р. було переведено до Чернігова.
Інокентій Гізель (1600-1683). Народився в Прусії в німецькій реформаторській родині.В 1642 р. закінчив Києво-Могилянський колегіум. З 1645 р. – його ректор. З 1650 р. був ігуменом Кирилівського, а з 1652 р. – Миколаївського монастирів у Києві. У 1656-1683 рр. – архімандрит Києво-Печерської лаври і управитель лаврської друкарні. Автор трактату «Мир с богом человеку» (1669 р.), який містить багато відомостей з історії України ХVІІ ст. Широковідомою також стала його праця «Твір про всю філософію» (1645-1647 рр.).
Стефан Яворський (1658-1722). Учився в Києво-Могилянській колегії. Як викладач Києво-Могилянської колегії популяризував філософські ідеї Відродження. Був професором і префектом Києво-Могилянської академії.
Феодосій Софонович (? – 1677). Ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, ректор Києво-Могилянської академії. Автор однієї з найяскравіших пам’яток української історичної думки другої половини ХVІІ ст. – «Кройніки…».
У другому питанні потрібно звернути увагу на стан традиційної народної культури, фольклору. Провідними темами у цій сфері були зразки військової доблесті козацтва національно-визвольна боротьба тощо.
Мовну ситуацію в Україні можна простежити на прикладі Києво-Могилянської академії. Слов’янська мова, відроджена братськими школами як мова вченості і розумової праці, поступово витіснялася українською книжкою, а згодом – українською літературою, що формувалася під впливом народної мови. З кінця ХVІІ ст. московська влада вживає заходів до обмеження вжитку української мови на лівобережних землях, а польська – на Правобережжі.
Центром літературно-поетичних традицій стає Києво-Могилянська колегія. Її випускники несли поетичне слово за межі України.
В Академії формувався і театр. Поступово театральні дійства стали користуватися широкою популярністю. Несли їх в народ «мандрівні студенти», які самі готували інтермедії, розучували пісні, виготовляли все необхідне для вертепа.
Розвивалася і музично-пісенна творчість. В першій половині ХVІІ ст. в школах, а потім у Києво-Могилянській академії студентів навчали партесному співу й музиці за підручниками та лінійними нотами. З’являлися численні рукописні «Ірмологіони» з церковними співами, музичні трактати. Особливої уваги надавали музичному вихованню у Києво-Могилянській академії.
Для відповіді на третє питання необхідно підібрати відомості про стан архітектури та образотворчого мистецтва на українських землях. В архітектурі того часу помітним було співіснування та переплетіння багатьох стилів. Удосконалювалася техніка будівництва: поряд із дерев’яним, впроваджувалось кам’яне, використовуються залізні деталі, скло. Інтенсивно відбувається будівництво світських споруд – шкіл, колегій, магістратів, військових канцелярій, друкарень тощо. Розбудовуються і прикрашаються Львів, Хотин, Мукачів, Київ, Чернігів, Переяслав, Батурин, Глухів та ін. Значне місце посідає культове будівництво.
В образотворчому мистецтві спостерігається перехід від середньовічних канонів до національних форм з виразними демократичними елементами. Народні мотиви та побутові деталі проступають у монументально-декоративному мистецтві. Формується національна школа іконописців та граверів. У храмовому живопису поширюється ктиторський портрет. Великою популярністю серед різних жанрів світського мистецтва користувався парсунний живопис, тобто портрет, основи якого були розроблені ще на початку ХVІІ ст. Це зображення, в основному, значної козацької старшини, представників ученого світу. Розвивається такий вид мистецтва, як народна картина («Козак Мамай»). Розвивається графічне мистецтво.
Починаючи з другої половини ХVІІ ст. Київ став столицею так званого козацького ренесансу. Його художня школа була розсадником майстрів європейського рівня.
У четвертому питанні потрібно звернути увагу на зміни в сфері побутової культури. Це вдосконалення сільськогосподарських та ремісничих знарядь праці, поява нових засобів пересування, нові системні види поселень (квартальна, гніздова форма), застосування нових будівельних матеріалів (хати-мазанки тощо).
Суспільна диференціація просліджувалась у розвитку костюма (селянський та рядового козацтва одяг шився із полотна, а вбрання суспільної еліти – із золототканих тканин чи краму іноземного виробництва). Правобережна українська знать прагнула уподобитись своїм вбранням польській шляхті.
Змін зазнали і традиційні форми громадської організації народу. Сільська територіальна община (громада) поступово втрачала свої позиції.
Зазнавала змін і сім’ї. В цілому вона зберігала свій патріархальний характер. Однак все помітнішу роль у сім’ї починає відігравати жінка. Розвиток товарно-грошових відносин зумовлював розширення заробітчанства, залучення жінок і дітей у процес виробництва. А це сприяло зростанню економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім’ї.
Основна хронологія:
1615 р. – виникнення школи Богоявленського братства;
1632 р. – об’єднання братської Богоявленської школи із Лаврською і створення Києво-Братського колегіуму – Києво-Могилянської колегії.
Опорні поняття та терміни:
«КОЗАК МАМАЙ» – найпопулярніша народна картина, якою у ХVІІ-ХІХ ст. прикрашали свої хати козаки і селяни. Козака-бандуриста зображували не тільки на полотні, але й на дверях та стінах хат, на скринях, кахлях і посуді. Підібравши ноги «по-турецьки» козак Мамай сидить серед степу, занурений у свої думи і грає на бандурі. Доповнюють образ доволі промовисті аксесуари: бойовий кінь, зелений дуб, козацька зброя, шапка, люлька, пляшка, чарка. Козак Мамай виступає як мирний і, водночас, могутній страж своєї землі, мужній, зосереджений і водночас мрійливо-задумливий.
МАЖА – чумацький віз, призначений для перевезення вантажів на великі відстані.
ЧУМАЦТВО – торговельно-транспортна корпорація людей, яка складалася з метою постачання в Україну солі з Північного Криму. У ХVІІ ст. чумаки (основу яких складало козацтво) торгували, окрім солі, ще й рибою, лісом, кустарними виробами тощо. Для перевезень використовували запряжені волами мажі. Чумацькі ватаги складалися із 100 і більше маж. Таке об’єднання називалось чумацькою валко.
Література:
1. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVIІ ст. // Жовтень. – 1989.
2. Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні XVIІ ст.: Східна традиція і західні впливи // КС. – 1995. - № 1.
3. Історія української культури / Під ред. Крип’якевича І. – К., 1993.
4. Культура українського народу: Навчальний посібник для студентів гуманітарних факультетів. – К., 1994.
5. Лисяк-Рудницький І. Розмова про барокко // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. – К., 1995. – Т. 1.
6. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. – К., 1992.
7. Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу. – К., 1992.
8. Українська культура: Лекції / Під ред. Д. Антоновича. – К., 1993.
9. Хижняк З. Києво-Могилянська академія. – К., 1988.
ІІ курс
СЕМІНАР № 1
„СТАНОВИЩЕ УКРАЇНИ НАПРИКІНЦІ ХVІІ –
НА ПОЧАТКУ ХVІІІ ст.”
Мета:Прослідкувати, як після укладання Переяславського договору 1654 р. московський уряд розпочав систематичне обмеження суверенітету Гетьманщини, поступово довівши її до стану автономії. З’ясувати особливості соціально-економічного розвитку та становище Православної Церкви. Розглянути особливості поновної колонізації Правобережжя та становище правобережного козацтва.
План
1. Наступ царизму на державний устрій України в др. половині ХVІІ ст.
2. Соціально-економічний розвиток наприкінці ХVІІ ст. – на поч. ХVІІІ ст.
3. Підпорядкування Київської митрополії московському патріархату.
4. Національно-визвольний рух на Правобережній Україні наприкінці ХVІІ і в 1702-1704 рр.: С. Палій, С. Самусь, З. Іскра, А. Абазин.
Реферат:
Козацький ватажок Семен Палій.
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
Готуючи відповідь на перше питання, необхідно нагадати, що відразу після Переяславського договору 1654 р. в Україні почали з’являтися органи царської влади. Спочатку це були царські воєводи у Києві і Переяславі, а їх фанкції поступово розширювались від виключно військових до втручання в справи місцевого самоврядування. Наступними договірними умовами між царським урядом і гетьманським управлінням робились поступові поступки в бік розширення московської присутності в Гетьманщині. Переяславські статті 1659 р. (укл. Ю. Хмельницьким), батуринські 1663 р. і Московські 1665 р. (укл. І. Брюховецьким), Глухівські 1669 р. (укл. Д. Многогрішним), Конотопські 1672 р. і Переяславські 1674 р. (укл. І. Самойловичем), Коломацькі 1709 р. (укл. І. Мазепою) являли собою послідовні кроки до обмеженя української автономії.
Формальною ознакою, символом зверхності царя над Лівобережною Україною був його титул: «Цар… Малыя… России, великий князь Киевский и Черниговский». В адміністративно-політичному відношенні на Гетьманщину поширилась влада центральних установ Російської держави. До них належали Посольський приказ (ліквідований 1720 р.), який відав зовнішньополітичними справами, а також Україною (з 1654 р. по 1663 р. в його складі існувала Канцелярія в малоросійських справах); з 1663 р. під його началом діяли Малоросійський і Великої Росії прикази. Приказ Великої Росії відав безпосередньо полками Слобожанщини – Охтирським, Сумським, Харківським, Ізюмським, Острожським. Малоросійський приказ («Приказ Малыя Росени»), створений 31 грудня 1662 р. (10 січня 1663 р.) і ліквідований 1722 р., здійснював адміністративні, військові і судові функції.
Через Малоросійський приказ відбувався зв’язок органів гетьманського управління з московським урядом, проводився контроль за діяльністю установ військово-адміністративного управління Гетьманщини. Малоросійський приказ санкціонував вибори нового гетьмана та козацької старшини; виявляв «заступництво» у справах України перед царем; сприяв клопотанням гетьмана про надання військової допомоги України; проводив розшуки і повернення втікачів з Росії в Україну і навпаки, збирав відомості військово-політичного характеру; здійснював керівництво воєводами в українських містах; контролював діяльність духовенства Православної Церкви в Україні; виконував судові функції – здійснював розгляд справ про злочини службових осіб приказу в Україні, воєводствої адміністрації. Малоросійський приказ знаходився в Москві. Окрім нього, в Москві діяв Розрядний приказ, який відав московськими військовими гарнізонами в України.
В Україні знаходились воєводи – представники царського уряду, що очолювали військове та цивільне управління у великих містах України; при них були військові загони (стрілецькі, рейтарські). Спочатку воєводи знаходились лише у Києві (князі Куракін і Волконський), згодом були призначені в Переяславі, Чернігові, Ніжині; за гетьмана І. Брюховецького воєводи перебували також у Гадячі, Полтаві, Миргороді, Лубнах, Глухові. Усі воєводи підпорядковували Малоросійському приказу і особисто цареві.
У відповіді на друге питання потрібно охарактеризувати стан суспільства та економіки Гетьманщини, а також показати економічну політику царизму щодо Гетьманщини. В кінці ХVІІ – у першій чверті ХVІІІ ст. неухильно зростала суспільна вага козацької старшини, яка зосередила у своїх руках усю політичну владу. Соціальна структура населення Гетьманщини зазнавали змін у зв’язку з перетворенням козацтва у привілейований стан. Вищий щабель суспільної ієрархії посідала козацька старшина. Згідно з гетьманськими універсалами та царськими підтверджувальними грамотами за козацькою старшиною закріплювалось право власності на землю, особлива юрисдикція тощо. Рядове козацтво все більше втрачало свої права. В останній чверті ХVІІ ст. Генеральна військова рада втратила свій початковий характер демократичного органу, вияву суверенної волі «козацького народу».
У становищі селянства чітко прослідковувались тенденції руху до повного його покріпачення. А міські громади відчували на собі все активніше втручання козацької адміністрації та царських воєвод.
Характеризуючи економічний стан суспільства, варто мати на увазі, що після закінчення військових дій і виходу з «руїни» упродовж першої чверті ХVІІІ ст. відбувалася певна стабілізація народного господарства. Розширюються площі посівів технічних культур, розвивається вівчарство, створювалися зразкові кінні заводи. Однією з найважливіших галузей господарства було млинарство. Найбільш прибутковою галуззю було гуральництво. Розвиненим було селітроваріння (Північна війна збільшила попит на селітру). Окремі старшини (Полуботок, Лизогуб) володіли рудними та паперовими заводами. В містах розвивались цехові ремесла. Перехід до грошового господарства сприяв розвитку торгівлі.
Економіка Гетьманщини традиційно мала тісні зв’язки з Польщею, Литвою, з німецькими землями. Українське купецтво ходило на захід по здавна второваних, звичних шляхах: через Волинь – до Сілезії й до Гданська, через литовсько-білоруські землі – до Кенігсберга. Традиційно велась торгівля з Кримом через Запорожжя. Характерною для української торгівлі була поява скупників (з числа старшин, які скуповували худобу, збіжжя, прядиво, коноплі. А потім із зиском це продавали). Закордонну торгівлю вели і купці.
Московський уряд прагнув повернути напрям української торгівлі у російські порти в Прибалтиці. Царизм здійснив низку гальмівних заходів для української торгівлі: 1) видана низка указів із забороною вивозити певні товари традиційними шляхами і до традиційних ринків збуту; 2) заборонено довозити деякі закордонні товари в Гетьманщину, аби утворити в ній ринок збуту для новостворених російських мануфактур; 3) зобов’язано місцеву владу в Україні суворо слідувати цим указам.
Порушення правил вільної торгівлі, як однієї з економічних «прав і вольностей» Гетьманщини пришвидшувало занепад державно-правової окремішності гетьманщини.
У третьому питанні потрібно нагадати, що завдяки діям гетьмана П. Скоропадського і вимогам козацтва, у 1620 р. в Україні було відновлено православну ієрархію. Київським митрополитом став Й. Копинський (1631-1633), а потім П. Могила (1633-1647), С. Косів (1647-1657), Д. Балабан (1657-1663), Й. Тукальський-Нелюбович (1663-1675). У 1675-1685 р. містоблюстителем митропольної Київської кафедри був чернігівський архієпископ Л. Баранович. У 1685 р. митрополитом став Г. Святополк-Четвертинський (1685-1690), який прийняв посвяту в Москві, і який склав присягу на вірність та підпорядкував Київську Митрополію Московській Патріархії. З 1688 р. було заборонено вживати титул «Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі». У 1721 р. згідно з «Духовним Регламентом» Київська митрополія була формально ліквідована як автономна церковна область і стала звичайною єпархією Московського Патріархату. В 1722-1743 рр. у Київських митрополитів було відібрано митрополичний титул і вони залишилися тільки архієпископами.
Розгляд четвертого питання передбачає обговорення проблеми «Правобережне козацтво», як сукупності козацьких формувань, що існували в Правобережній Україні упродовж 1686-1714 років. Збереження його польським урядом зумовлювалось потребою у дешевому і ефективному війську. У 1684 р. польський король Ян ІІІ Собеський універсалом відновив Військо Запорозьке, а польський сейм підтвердив козацькі права і вольності. На Правобережжі існували Богуславський, Брацлавський, Білоцерківський полки. Гетьманом цього козацтва у 1686 р. був затверджений Андрій Могила, якого змінив Гришко Іванович, а останнього – Самійло Самусь.
Відновлення козацького устрою на Правобережжі сприяло відродженню краю. Та після укладання Карловицького мирного договору (1699 р.) Туреччина уступила Правобережну Україну Речі Посполитій, а це означало, що відпадала необхідність у козацтві, яке відбивало турецько-татарські вторгнення. У 1699 р. польський сейм прийняв ухвалу про ліквідацію козацтва.
Козацтво чинило опір польській владі і восени 1700 р. коронний гетьман вирядив 4 тис. військо з метою захопити Фастів (центр Фастівського, а згодом Білоцерківського полку), але зустрів потужну відсіч населення. До літа 1702 р. від польської шляхти була звільнена Черкащина, Київщина, Поділля. 10 листопада 1702 р. штурмом була захоплена білоцерківська фортеця і національно-визвольний рух охопив Поділля, Волинь і Північну Київщину. Шляхетське військо у січні 1703 р. розпочало наступ на Поділля. Полковники С. Самусь, А. Абазин вели виснажливі бої з ворогом. Під Ладижином повстанці зазнали поразки. У січні-лютому 1703 р. була відновлена річпосполитівська влада в Подільському та Брацлавському воєводствах.
Лівобережні козацькі полки взяли участь у придушенні повстання. Фастівський полковник С. Палій намагався залучити до повстання Запорожжя. Та з наказу І. Мазепи у липні 1704 р. він був заарештований і у 1705 р. – засланий до Сибіру. Після антимосковського виступу Мазепи його повернули із Тобольська і призначили полковником Білоцерківського полку. Помер у 1710 р.
Основна хронологія
1685 р. – підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату;
1699 р. – укладання Карловицького мирного договору;
1713 р. – Андіанопольський мирний договір;
1702-1704 рр. – національно-визвольний рух на Правобережній Україні під керівництвом козацьких полковників С. Палія, С. Самуся, З. Іскри, А. Абазина.
Література:
1. Бойко О.Д. Історія України. – К., 1999. – С. 153-175.
2. Горобець В. Від союзу до інкорпорації: Українсько-російські відносини другої половини ХVІІ – першої чверті ХVІІІ ст. – К., 1995.
3. Горобець В.М. До питання про еволюцію гетьманської влади в Україні у першій третині ХVІІІ ст. // УІЖ. – 1993. - № 2-3. – С. 70-73.
4. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині ХVІІ- ХVІІІ ст.: кордони, населення право. – К., 1996. – 222 с.
5. Гуржій О.І. До питання про кількість та етнічний склад населення України у другій половині ХVІІ ст. // УІЖ. – 1993. - №4-6. – С. 43-50.
6. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – К., 1991. – С. 327-389.
7. Історія України. Курс лекцій. Книга 1. – К., 1991. – С. 260-314.
8. Історія України: нове бачення (О.І. Гуржій, Я.Д. Ісаєвич, М.Ф. Котляр та ін. – Т. 1. – К., 1995. – С. 245-262.
9. Крип’якевич І.П. Історія України. – К., 1990. – С. 233-252; 204-225.
10. Масенко Л.Т. Невідома сторінка з біографії Семена Палія // УІЖ. – 1990. - № 9. – С. 106-109.
11. Полонська- Василенко Н. Історія України. – К., 1992. – Т. 2. – С. 168-211.
12. Салій К. Іван Мазепа і Українська Православна Церква кінця ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. // КС. – 1990. - № 4. – С. 159-163.
13. Сергієнко Г.Я. Правобережна Україна: відродження козацької державності й визвольний рух проти панування Речі Посполитої (80-90-ті рр. ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст.) // УІЖ. – 1996. - № 3. – С. 105-119.
14. Чухліб Т. Семен Палій // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 183-193.
15. Шевченко О. М. Про підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату наприкінці XVIII ст. // УІЖ. – 1994. - № 1. – С. 54-61.
СЕМІНАРИ № 2-3
УКРАЇНА В ДОБУ І.МАЗЕПИ.
ДІЯЛЬНІСТЬ УРЯДУ П. ОРЛИКА В ЕКЗИЛІ”
Мета: Розглянути участь українського козацтва у Північній війні, з’ясувати її вплив на Україну та політику гетьмана І.Мазепи. Визначити чинники, що зумовили зміну політичного курсу гетьмана та з’ясувати причини краху його антимосковського виступу. Прослідкувати тяглість державотворчих традицій в діяльності гетьмана Пилипа Орлика і з’ясувати причини невдачі його дій, спрямованих на унезалежнення Української держави.
План
1. Воєнні дії козацьких полків у 1704 – першій половині 1708 р. Повстання під проводом Кіндрата Булавіна (1707-1708 рр.) і Україна.
2. Перехід гетьмана І. Мазепи на бік Швеції і репресивні дії російського уряду в Україні.
3. Полтавська битва. Причини невдачі акції І. Мазепи і його роль в історії України.
4. Обрання гетьманом П. Орлика та його прагнення визволити Україну. Законодавча діяльність українського уряду в екзилі (1710-1714).
5. Конституція Пилипа Орлика.
ІНДЗ
Скласти конспект тексту Конституції Пилипа Орлика.
Реферати:
Гетьманування І. Мазепи.
Гетьман Пилип Орлик.
Рекомендації для підготовки відповідей та короткий їх зміст:
У першому питанні потрібно розповісти про причини і початок Північної війни (1700-1721 рр.) і детально охарактеризувати її вплив на Україну. Не зайвим буде констатація того, що Україна не переслідуючи власних інтересів, насильно була втягнута у війну. Вже в 1700 р. для боротьби зі шведами було відправлено 17 тис. козаків. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, численні реквізиції харчів, розквартирування в Україні російських військ, згортання зовнішньої торгівлі. Козаки під командуванням миргородського полковника Д.Апостола брали участь у знаменитій битві у грудні 1701 р. під Єрестфером (невелике селище на захід від Чудського озера), де російська армія здобула першу велику перемогу над шведами. Козаки Миргородського, Ніжинського, Полтавського, Переяславського і Лубенського полків особливо вдало розстроювали ряди шведів і захопили у них артилерію. З 1704 р. військові дії велися вже і на території Правобережної України.
У 1703 р. військові дії розгорнулися навколо Львова. На початку серпня 1704 р. шведське військо генерала М.Стенбока вдруге підступило до Львова. Петро І наказав направити на допомогу захисникам міста 30 тис. лівобережних козаків. Однак гетьман І.Мазепа зволікав із виконанням цього наказу і з великим запізненням надіслав 10-тисячне військо під командуванням переяславського полковника І. Мировича. Польсько-литовські війська, яким доручався захист Львова, не ввійшли в місто, а зайняли позицію поблизу Бродів. 5 вересня 1704 р. 17-тисячне шведське військо з Карлом ХІІ розпочало облогу Львова. Після взяття міста, шведи до середини вересня вели бої з козаками І.Мировича, а потім відійшли до Замостя, а згодом – до Варшави.
В березні 1706 р. козаки Стародубського, Миргородського, Переяславського полків воювали із шведами на території Білорусії. 400 козаків брало участь в обороні Несвіжа, що тривала з березня до 14 серпня 1706 року. Понад два місяці продовжувалась оборона фортеці Ляховичі, до складу гарнізону якої входила 1 тис. козаків Переяславського полку.
Заходи щодо оборони України: централізація командування усіма гарнізонами і призначення київським воєводою Д.Голіцина; у 1706-1708 рр. споруджувалася Печерська фортеця у Києві; зміцнення фортець у Переяславлі, Ніжині , Стародубі, Полтаві, Чернігові.
У першій половині 1708 р. шведські війська повернули на Україну всупереч попереднім планам рухатись на Москву. 10 жовтня 1708 р. шведська армія рухалась до Стародуба, а згодом – до Новгород-Сіверського.
Тягар війни катастрофічно погіршив становище народних мас. В Російській державі ширилась хвиля народних повстань, найбільшим з яких було повстання під проводом отамана Кіндрата Булавіна. Воно спалахнуло в пониззі Дону у 1707-1708 рр. Рух почали селяни, до них приєднались козаки. Воно поширилось на Тамбовщину. Його підхопили і робітні люди воронезьких корабельних верфей. Рух докотився і до України. Зазнавши поразки, К.Булавін у січні 1708 р. прибув на Запорожжя, щоб заручитися підтримкою українського козацтва. Та Січ не підтримала Булавіна, хоч окремі загони добровольців влилися до його війська. Повстання поширилось на Слобідську Україну. Та влітку 1708 р. головні сили повстанців були розбиті.
Готуючи відповідь на друге питання, потрібно пригадати, що у московсько-українських відносинах, не дивлячись до догідливу політику І.Мазепи, було чимало протиріч. Стрижнем політики російського царату в Україні було намагання підім’яти під себе гетьманську владу, максимально обмежити, а в перспективі скасувати автономію України. На початку Північної війни Петро І, прагнучи забезпечити собі союзника, у переговорах з польським королем пообіцяв Польщі декілька міст на Правобережжі і сіл на Стародубщині. Коли над Україною нависла загроза вторгнення військ С.Лещинського і гетьман звернувся по допомогу до московського царя, то отримав категоричну відмову. Гетьман І.Мазепа був зраджений російською стороною, яка черговий раз відступилася від українсько-московських домовленостей.
У 1705 р. гетьман розпочав таємні переговори із союзником Швеції польським королем С.Лещинським, а навесні 1709 р. уклав угоду зі шведським королем, якою передбачалося відновлення незалежності України. Відповідно до цієї угоди Україна мала стати великим князівством у складі Польщі. Це був один із оптимальних шляхів збереження української автономії за тих обставин.
Зі вступом шведської армії на Україну, на Лівобережжя вступило 14 драгунських полків під командуванням О.Меншикова. Гетьман І.Мазепа квапив Карла ХІІ з просуванням вглиб України, де були заготовлені провіант, фураж і спорядження для виснаженої шведської армії. 24 жовтня 1708 р. І.Мазепа повів козацькі полки назустріч Карлу ХІІ. Лише неподалік шведського табору гетьман звернувся з палкою промовою до козацтва, розкривши мотиви з’єднання із шведами і з потаємними планами на унезалежнення від Росії Української держави. Та більшість козацтва не повірила гетьману і замість обіцяних 30 тис. він привів з собою близько 2 тис. козаків.
Шведські війська рухались до гетьманської резиденції м. Батурина, але російські загони О.Меншикова випередили його і 2 листопада 1708 року оволоділи ним. Фортецю й місто було зруйновано й спалено, а всі заготовлені гетьманом І.Мазепою запаси знищено. Московські війська жорстоко розправились із мешканцями Батурина, а козацьку старшину, за наказом О.Меншикова, розіп’яли на хрестах, котрі встановили на плотах і пустили вниз по р. Сейм. За підтримку антимосковського виступу І.Мазепи запорозьким козацтвом, навесні 1709 р. була зруйнована Запорозька Січ. 14 травня 1709 р. царські полки зруйнували укріплення і будівлі Січі, а артилерію, бойове спорядження та військовий скарб вивезли.
У третьому питанні доцільно висвітлити становище шведської армії і показати, що зосередження її в районі Полтави було не випадковим. Сувора зима 1708-1709 рр., низка воєнних невдач, відсутність обіцяної допомоги з Криму, Туреччини та Польщі значно погіршили становище шведської армії. За таких умов Карл ХІІ вирішив захопити Полтаву, яка прикривала Муравський шлях на Москву. Із захопленням міста він пов’язував оволодіння басейном р.Ворскли, зручною переправою через Дніпро в районі Переволочної, забезпечення безперешкодних зносин з Кримом і Туреччиною та одержання від них допомоги.
Початок бойових дій під Полтавою відноситься до 1 квітня 1709 р. Впродовж 87 днів гарнізон Полтави стримував облогу міста. Жителів міста налічувалось 2 600 осіб, а російський гарнізон в місті складався із 4 300 осіб. За час облоги шведський король втратив під Полтавою 6 тис. вояків. А в той же час Петро І ретельно готувався до генеральної битви. У російської армії налічувалось 42 500 осіб і 102 гармати, а шведська армія складалася із 31 тис. осіб і 6 гармат. Козацькі полки гетьмана І.Мазепи безпосередньої участі у Полтавській битві не брали; вони охороняли шведський обоз і прикривали шведські війська, щоб російська армія їх не оточила.
Битва розпочалася о 5 год. ранку 27 червня 1709 року. О 9-й годині обидві армії зійшлися в рукопашному бою, а до 11-ї години битва завершилася цілковитою поразкою шведів. Біля Переволочної Карл ХІІ, І.Мазепа, К.Гордієнко і ще близько 50 старшин із загонами шведів і козаків (всього бл. 3 тис.чол.) переправились через Дніпро і відійшли у турецькі володіння. Решта шведської армії була оточена під Переволочною і здалася в полон. За актом капітуляції, українські козаки, які були у шведській армії, передавались московському командуванню. Частину їх було страчено, а частину заслано до Сибіру.
Внутрішньо-політичні прорахунки (простаршинська соціальна політика, постійне протистояння із Запорізькою Січчю та ін.) утруднювали консолідацію українського суспільства. А жорстка протидія зовнішніх сил остаточно поховали плани гетьмана на збереження свободи, незалежності і соборності усіх українських земель.
Готуючи відповідь на четверте питання, варто стисло нагадати біографічні віхи Пилипа Орлика (1672-1742 рр.), який був найближчим сподвижником гетьмана І.Мазепи, а з 1706 р. обіймав посаду генерального писаря у Війську Запорозькому. Після смерті І.Мазепи, на козацькій раді 5 (16) квітня 1710 р. був обраний гетьманом і відразу визнаний шведським королем і турецьким султаном. Прагнучи добитися визволення України з-під московської влади, П.Орлик уклав союзний договір зі Швецією (10.05.1710 р.) та Кримським ханством (23.01.1711 р.). Підтримуючи гетьмана П.Орлика, 8 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Московській державі. Навесні 1711 р. гетьман з 16-тис. військом розпочав наступ на Правобережну Україну. Правобережні полки визнали владу П.Орлика. А лівобережний гетьман І.Скоропадський вислав проти П.Орлика військо під командуванням генерального осавула Г.Бутовича, яке було розбите в бою під Лисянкою. На Лівобережній Україні розпочався виступ проти московської адміністрації. В кінці березня військо П.Орлика розпочало облогу Білої Церкви. Частини татарських загонів, що були у військах Орлика, здійснила похід у Слобідську Україну. Це викликало невдоволення в українського населення. У травні 1711 р. московські війська під командуванням Шереметьєва розпочали наступ. Українські війська і татарські загони були змушені відступати. Та в липні 1711 р. московська армія поблизу р.Прут була оточена турецькими військами. 12 липня 1711 р. поблизу Ясс між Московщиною і Туреччиною укладено Прутський мирний договір. Упродовж 1711-1714 рр. П.Орлик здійснював спроби організувати нову антимосковську коаліцію, але безуспішно.
П’яте питання – це характеристика Конституції П.Орлика. Вона являла собою договір, укладений між гетьманом П.Орликом та вірним йому козацтвом. Договір регламентував державне життя Гетьманщини. Повна назва документа така:
«Пакти і конституції законів та вольностей Війська Запорозького. Між ясновельможним Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, в Бендерах».
Цей договір 10 травня 1710 р. був затверджений Карлом ХІІ, який звернувся до українського народу, обіцяючи продовжити війну проти Росії та обороняти кордони Гетьманщини після її визволення з-під влади московського царя. Ця політико-правова програма, підготовлена П.Орликом, Г.Герциком, А Войнаровським та іншою козацькою старшиною, мала виразне антиросійське спрямування.
Конституція Пилипа Орлика (скорочена назва документу) має преамбулу і 16 параграфів, в яких проголошуються головні принципи побудови гетьманської держави, оголошується панівний статус православ’я, визначаються кордони Гетьманщини (за Зборівським договором 1649 р.). Гетьман мав забезпечувати цілісність і непорушність кордонів Гетьманщини, а шведський король виступав протектором України. Окреслювалися взаємостосунки з Кримським ханством. Визначався статус Запоріжжя, зокрема йшлося про звільнення його від московських укріплень і фортець, передачу під юрисдикцію запорозького Коша міст Трахтемирова і Переволочної, укріплення Келеберди, млинів та угідь по Ворсклі, Кодацької фортеці.
Окремо в документі (параграфи 6-11) задеклароване намагання запобігти узурпації влади з боку гетьманів. З цією метою утворювався виборний верховний орган – Генеральна рада, яку складали: генеральна старшина, полковники і обрані від кожного полку генеральні радники. Генеральній раді надавалось право «давати поради» гетьманові у найважливіших справах. Члени ради отримували право публічного оскарження дій гетьмана. Гетьман і полковники відсторонювались від розпорядження військовим скарбом. Окремі параграфи проголошували: ліквідацію зловживань і утисків козацтву і поспільству; заборону застосовувати підкуп; виборність посад; права і привілеї міст; викорінення зловживань старшинських урядовців та суддів і т. д.
Конституція Пилипа Орлика діяла на частині території Правобережної України, де існував військово-територіальний полково-сотенний устрій до 1717 року.
Основна хронологія:
1682-1725 рр. – царювання в Московській державі Петра І;
18 серпня 1700 р. – початок Північної війни 1700-1721 рр.;
11 жовтня 1672 р – 26 травня 1642 р. – життя Пилипа Орлика;
27 червня 1709 р. – Полтавська битва;
1710-1714 (1742р.) р.р. – гетьманування Пилипа Орлика;
5 квітня 1710 р. – обрання гетьманом П.Орлика і прийняття Конституції;
12 липня 1711 р. – Прутський мирний договір;
13 червня 1713 р. – Адріанопольський мирний договір між Росією і Туреччиною.
Опорні поняття та терміни:
КОНСТИТУЦІЯ – основний закон держави, що визначає суспільний і державний лад, виборчу систему, принципи організації та діяльності державних органів, основні права і обов’язки громадян.
МУРАВСЬКИЙ ШЛЯХ – один з найважливіших стратегічних шляхів ХVІ-ХVІІІ ст.,який пролягав з Півдня України на північ до кордону з Московською державою. Починався від Перекопу, йшов лівим берегом Дніпра на вододіл рік Кінської і Берди, перетинав р. Вовчу, а звідти – на витоки Самари й Сухого Торця, далі пролягав по вододілу Дніпра, Сіверського Дінця, а далі – до Москви.
Література:
1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991. – С. 154-162.
2. Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К., 1993. – С. 149-209.
3. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1996. – С. 278-289, 290-294.
4. Борщак І. Гетьман П. Орлик і Франція // УІЖ. – 1991. - № 9,10.
5. Вивід прав України / М. Грушевський, І. Франко, М. Костомаров та ін. – Львів, 1991. – С. 42-50.
6. Видатні постаті в історії України ІХ-ХІХ ст. Короткі біографічні нариси / В.І. Гусєв, В.П.Дрожжин, Ю.О.Калінцев та ін. – К., 2002. – С. 196-205.
7. Володарі гетьманської булави. Історичні портрети. – К., 1994. – С. 385-403.
8. Гетьмани України: Історичні портрети. – К., 1991. – С. 101-151.
9. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – Донецьк, 2003. – С. 366-384.
10. Дорошенко Д.І. Нарис історії України. – Львів, 1991. – С. 366-389.
11. Жуковський Аркадій. Гетьман Іван Мазепа в оцінці М. Грушевського // УІЖ. – 1998. - № 6. – С. 134-146.
12. Історичні постаті України: Іст. нариси: Зб. О.В. Болдирєв. – Одеса, 1993. – С. 196-304; 337-383.
13. Історія України. Курс лекцій. / Керів. авт. кол. Л.Г. Мельник. – Т. 1. – К., 1991. – С. 319 (про повстання під проводом К. Булавіна).
14. Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик. – К., 1991.
15. Лановик Б., Матейко Р., Матисякевич З. Історія України. – К., 1999. – С. 113-120.
16. Мазепа. Збірник / Передмова, упорядк. тексту Юрія Іванченка. – К., 1993. – 240 с.
17. Мацків Теодор. Справа княжого титулу гетьмана Івана Мазепи // КС. – 1993. - № 5. – С. 100-103.
18. Мельник Л.Г. Українсько-турецькі відносини і політичні проекти П. Орлика // УІЖ. – 1997. - № 6. – С. 24-34.
19. Мельник Л. Гетьман Пилип Орлик – Запорожжя у 20-х – на початку 30-х років XVIII ст. // Пам’ять століть. – 1998. - № 6. – С. 45-53.
20. Павленко Сергій. Міф про Мазепу. – Чернігів,1998. – 346 с.
21. Панашенко В.В. Шлях армії Карла ХІІ на Україну (1709 р.) // УІЖ. – 1991. - № 2. – С. 107-112.
22. Полонська-Василенко Н. Історія України. Т. 2. – К., 1992. – С. 76-77; 53-80; 143-146.
23. Салій К. Іван Мазепа і Українська православна церква //КС. – 1999. - № 4. – С. 159-163.
24. Смолій В. Іван Мазепа // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 171-183.
25. Станіславський В.В. Політичні зносини Запорізької Січі й Кримського ханства напередодні Полтавської битви // УІЖ. – 1998. - № 1. – С. 76-86.
26. Ступак Ф.Я. Доброчинна діяльність гетьмана І. Мазепи // УІЖ. – 2005. - № 1. – С. 138-148.
27. Субтельний О. Мазепинці. – К., 1994.
28. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991. – С. 145-151.
29. Хеггман Бертіл. Пилип Орлик у Швеції (1716-1719 рр.) // УІЖ. – 1996. - № 3. – С. 151-155.
30. Чухліб Т. Пилип Орлик // Історія України в особах. Козаччина. – К., 2000. – С. 193-203.
31. Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. – С. 152-191.
32. Шевчук В. Козацька держава. – К., 1995. – С.192-212.
33. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. – Т. 3. – С. 27-316; 340-367; 368-380.
34. Яковенко Н. Нарис історії України. З найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. – К., 1997. – С. 225-240.
СЕМІНАРИ № 4-5